подорожнє
як я провів літо поїхав до цюріха.
словом, купивши за місяць десь квитки на віззейр-дойчебан, довго чекав на заплановану поїздку, яка через несподіваний форсмажорчик троха змінила формат.
маршрут включав переліт з києва до меммінгема (страшна дупа, про це далі), а звідти потягом через ліндау-ст. маргретен-ст. гален в цюрих.
прилетівши по шостій до меммінгему і вкотре потішившись за висоти культурного рівня співвітчизників, ледве встиг на бус до вокзалу, а наступний був би щонайменше за годину. потусишви з півгодинки на вокзалі, вирішив не чекати на свій потяг, до якого було добрих три години, і сів на найближчий до наступної точки маршруту - ліндау. а на побачивши на під'їзді до нього бодензее, надзвичайно зрадів своїй нетерплячості, бо це містечко вартує, щоб провести в ньому кілька днів, що й казати про пару годин.
однак у ньому пригоди і почались, їх неприємна частина. бігаючи мов очманілий з камерами по ньому, випустив з рук улюблену лінзу і мало не розплакався - пьоришко впало, загубивши в польоті кришку і пом'яло кільце байонету. покрутивши її в розпачі, заховав в рюкзак і вже з трохи меншим ентузіазмом полазив по чудовому містечку, якого так і не відпускав туман. сів на потяг і проїхав з пересадкою до занкт-галема. побачивши, що часу на огляд все одно не вистачить, вскочив в наступний потяг до цюріха, де до мене підсів батько з двома чудовими дівчатками 4 і 6 років. тут моя німецька зазнала потужного натиску швейцарського діалекту і я зрозумів, шо далі буде важче. в розмові з'ясувалось, що це найменші з його семи дітей. порадівши його життєрадісності в його 40 з копійками за таких обставин, попрощався з ними в цюріху і пішов шукати інформацію для туриків типу мене. доступ до якої, до речі, в цюриху організований просто зразково, найкраще в західній європі з країн де я був. купивши за 38 франків зюрік-кард на 72 години (дуже раджу до речі), який відкриває дорогу в усі автобуси-потяги-трамваї-кораблі міста а також музеї і прочіє блага цивілізації)
погулявши до вечора містом, пішов вписуватись в хостел (110 франків за дві доби, ліжко в 4х місній кімнаті нур фюр юнге). в першу ніч зі мною в кімнаті ночував лише один хлопець зі штатів бразильского походження, дід якого, як виявилось, був євреєм з україни.
ніколас рабінович виявився прикольним співрозмовником, що вже подорожував перший з трьох місяців по європі, так що нудно з ним не було. наступного дня прогулялись з ним по музеях і я посадив його на потяг до інсбруку, його наступного пункту.
можна довго розписувати мальовничість і вишуканість міста з усіма його унтерхальтунгсмьогліхкайтен, але то все немає сенсу, бо треба бачити на власні очі.
наступної ночі в кімнаті зі мною ночували скромні азіатські підлітки з тайланду і японії, а також божевільний дядько з франції (або він весь час був під кайфом, бо сміявся без перестанку без видимих причин, а наступного дня він вирушав "по справах" до амстердаму).
виписавшись на ранок з хостелу, я вирішив почати день з "підйому" на утліберг, з якої дійсно, як і обіцяли, відкривається чудовий вид на місто, правда, туманний ранок - не найкращий для цього час. На горі італомовна спільнота святкувала весілля і пригощала всіх ігристим і не тільки вином, так що підйом виявився ще й емоційним.
вдосталь нагулявшись містом, біля шостої я згадав про красоти занкт-галема і ліндау і ломанувся на вокзал і за годину був в сусідньому кантоні. занкт-галем виявився набагато скромнішим в усіх успектах містом, але від того не менш приємним. без порше, лотусів і ферарі на кожному кроці місто цілком може виглядати пристойно.
на останній потяг до ліндау, як не дивно, я встиг вчасно, але це мені не допомогло. через якусь аварію, він виїхав на 25 хвилин пізніше, а часу на пересадку на наступний у мене було 4 хвилини. дізнавшись у кондуктора про алтернативний варіант маршруту, я заспокоївся і продовжив читати журнал швейцарської залізниці про інші привабливі місця швейцарії. як виявилось, заспокоївся трохи передвчасно.
прибувши в ліндау, потяг запіснився на 30 хвилин і на свій альтернативний варіант через кемптен я не встиг. наступний потяг до кемптена (повз який я до меммінгема попасти не міг) був через півтори години. але оскільки я цілком нормально встигав, то це в принципі мене не дуже бентежило, бонусні півтори годині в чудовому містечку, яке навіть вечірній дощ зіпсувати не може). доклацавши плівку і флешку, я спокійно пішов чекати на вокзал.
до потяга залишалось з півгодинки, які я сподівався провести в компанії однієї молодої німкені, яка теж запізнилась тим самим потягом і прямувала до кемптена. нашу розмову перервали баварські поліцаї в штатському, які вирішили мене обшукати у себе в бюро, показавши посвідчення і ввічливо спитавши, скільки часу до потягу.
в бюро мій рюкзак і кишені перетрусили повністю, відкривали навіть плівкову камеру (яку я, на щастя, доклацав на той момент). в процесі догляду, словниковий запас скоротився до майже еллочкіного мінімуму, і я час від часу зриваючись на англійську відповідав на запитання. перевіряли навіть мій мобільний по imei-базі крадених номерів, через що я не припиняв (от дурний!) посміхатись. зрештою перевіривши все можливе і так і не знайшовши маріхуани, вони довго вибачались і ми вже перейшли на задушевні балачки, з яких я дізнався, що один з поліцаїв був в чернігові(привіт гіггз!) по обміну досвідом з якоюсь академією мвс і цілком в курсі ключових моментів життя в україні.
сівши на потяг, я дістався кемптена звідки після невеличкого очикування попрямував до мменінгема, думаючи що пригоди на тому закінчились. думаю ви здогадались, як далеко від реальності це було.
прибувши після півночі на вокзал, який по неділях закривють о 20й, я покружляв навколо в пошуках таксі, дізнавшись, що найближчий бус буде о 6:45, що трохи запізно для мого вильоту звідти. не знайшовши таксі, я побачив машину, що під'їхала до вокзалу, за кермом якої сидів літній баварець з нетривіальною для розуміння вимовою. дізнавшись, що до аеропорту лише айне гуте хальбештунде, я дістав свій джіпіес (god bless gps!) і знайшов там шлях у 5км, який мені довелось пройти. перші 2км містом я не припиняв радіти, вихваляючи бюргерів, що у них кожен квадратний метр освітлений навіть так пізно. дійшовжи до межі міста, я зрозумів що зрадів зарано, бо решту 3км я йшов по приборах в буквальному розумінні. і радіти доводилось лише адаптивності людського зору до темряви. на підході до аеропорту я зрадів, побачивши що він весь освітлений і якийсь натовп біля входу наштовхував на думку, що він працює.
натовпом на вході виявилась юніорська збірна україни з водного поло, яка вже годину тусувалась перед дверима аеропорту. хтось з тренерів мав номер таксі, але по його приїзду ми лише дізнались, що в місті немає жодного закладу, яке б працювало після першої, включаючи макдональдси і магазин на заправці. міжнародний, бляха, аеропорт.
через півгодини на території аеропорту вимкнули світло, в цілях економії, звісно ж, і ми продовжили розважатись вже в темряві. через хвилин 40 пішла злива, від якої хоч і рятував навіс над входом, але супутній їй вітер змушував мерзнути навіть тих хлопців, що звикли стирчати у воді годинами, що вже й казати про мене. ближче до четвертої почали з'являтись інші потенційні пасажири а через півгодини відкрили й сам аеропорт, найбільш жаданим куточком якого був для більшості дьюті-фрі. добре хоч літр famous grouse там лише 13 євро.
фотки будуть потім.
словом, купивши за місяць десь квитки на віззейр-дойчебан, довго чекав на заплановану поїздку, яка через несподіваний форсмажорчик троха змінила формат.
маршрут включав переліт з києва до меммінгема (страшна дупа, про це далі), а звідти потягом через ліндау-ст. маргретен-ст. гален в цюрих.
прилетівши по шостій до меммінгему і вкотре потішившись за висоти культурного рівня співвітчизників, ледве встиг на бус до вокзалу, а наступний був би щонайменше за годину. потусишви з півгодинки на вокзалі, вирішив не чекати на свій потяг, до якого було добрих три години, і сів на найближчий до наступної точки маршруту - ліндау. а на побачивши на під'їзді до нього бодензее, надзвичайно зрадів своїй нетерплячості, бо це містечко вартує, щоб провести в ньому кілька днів, що й казати про пару годин.
однак у ньому пригоди і почались, їх неприємна частина. бігаючи мов очманілий з камерами по ньому, випустив з рук улюблену лінзу і мало не розплакався - пьоришко впало, загубивши в польоті кришку і пом'яло кільце байонету. покрутивши її в розпачі, заховав в рюкзак і вже з трохи меншим ентузіазмом полазив по чудовому містечку, якого так і не відпускав туман. сів на потяг і проїхав з пересадкою до занкт-галема. побачивши, що часу на огляд все одно не вистачить, вскочив в наступний потяг до цюріха, де до мене підсів батько з двома чудовими дівчатками 4 і 6 років. тут моя німецька зазнала потужного натиску швейцарського діалекту і я зрозумів, шо далі буде важче. в розмові з'ясувалось, що це найменші з його семи дітей. порадівши його життєрадісності в його 40 з копійками за таких обставин, попрощався з ними в цюріху і пішов шукати інформацію для туриків типу мене. доступ до якої, до речі, в цюриху організований просто зразково, найкраще в західній європі з країн де я був. купивши за 38 франків зюрік-кард на 72 години (дуже раджу до речі), який відкриває дорогу в усі автобуси-потяги-трамваї-кораблі міста а також музеї і прочіє блага цивілізації)
погулявши до вечора містом, пішов вписуватись в хостел (110 франків за дві доби, ліжко в 4х місній кімнаті нур фюр юнге). в першу ніч зі мною в кімнаті ночував лише один хлопець зі штатів бразильского походження, дід якого, як виявилось, був євреєм з україни.
ніколас рабінович виявився прикольним співрозмовником, що вже подорожував перший з трьох місяців по європі, так що нудно з ним не було. наступного дня прогулялись з ним по музеях і я посадив його на потяг до інсбруку, його наступного пункту.
можна довго розписувати мальовничість і вишуканість міста з усіма його унтерхальтунгсмьогліхкайтен, але то все немає сенсу, бо треба бачити на власні очі.
наступної ночі в кімнаті зі мною ночували скромні азіатські підлітки з тайланду і японії, а також божевільний дядько з франції (або він весь час був під кайфом, бо сміявся без перестанку без видимих причин, а наступного дня він вирушав "по справах" до амстердаму).
виписавшись на ранок з хостелу, я вирішив почати день з "підйому" на утліберг, з якої дійсно, як і обіцяли, відкривається чудовий вид на місто, правда, туманний ранок - не найкращий для цього час. На горі італомовна спільнота святкувала весілля і пригощала всіх ігристим і не тільки вином, так що підйом виявився ще й емоційним.
вдосталь нагулявшись містом, біля шостої я згадав про красоти занкт-галема і ліндау і ломанувся на вокзал і за годину був в сусідньому кантоні. занкт-галем виявився набагато скромнішим в усіх успектах містом, але від того не менш приємним. без порше, лотусів і ферарі на кожному кроці місто цілком може виглядати пристойно.
на останній потяг до ліндау, як не дивно, я встиг вчасно, але це мені не допомогло. через якусь аварію, він виїхав на 25 хвилин пізніше, а часу на пересадку на наступний у мене було 4 хвилини. дізнавшись у кондуктора про алтернативний варіант маршруту, я заспокоївся і продовжив читати журнал швейцарської залізниці про інші привабливі місця швейцарії. як виявилось, заспокоївся трохи передвчасно.
прибувши в ліндау, потяг запіснився на 30 хвилин і на свій альтернативний варіант через кемптен я не встиг. наступний потяг до кемптена (повз який я до меммінгема попасти не міг) був через півтори години. але оскільки я цілком нормально встигав, то це в принципі мене не дуже бентежило, бонусні півтори годині в чудовому містечку, яке навіть вечірній дощ зіпсувати не може). доклацавши плівку і флешку, я спокійно пішов чекати на вокзал.
до потяга залишалось з півгодинки, які я сподівався провести в компанії однієї молодої німкені, яка теж запізнилась тим самим потягом і прямувала до кемптена. нашу розмову перервали баварські поліцаї в штатському, які вирішили мене обшукати у себе в бюро, показавши посвідчення і ввічливо спитавши, скільки часу до потягу.
в бюро мій рюкзак і кишені перетрусили повністю, відкривали навіть плівкову камеру (яку я, на щастя, доклацав на той момент). в процесі догляду, словниковий запас скоротився до майже еллочкіного мінімуму, і я час від часу зриваючись на англійську відповідав на запитання. перевіряли навіть мій мобільний по imei-базі крадених номерів, через що я не припиняв (от дурний!) посміхатись. зрештою перевіривши все можливе і так і не знайшовши маріхуани, вони довго вибачались і ми вже перейшли на задушевні балачки, з яких я дізнався, що один з поліцаїв був в чернігові(привіт гіггз!) по обміну досвідом з якоюсь академією мвс і цілком в курсі ключових моментів життя в україні.
сівши на потяг, я дістався кемптена звідки після невеличкого очикування попрямував до мменінгема, думаючи що пригоди на тому закінчились. думаю ви здогадались, як далеко від реальності це було.
прибувши після півночі на вокзал, який по неділях закривють о 20й, я покружляв навколо в пошуках таксі, дізнавшись, що найближчий бус буде о 6:45, що трохи запізно для мого вильоту звідти. не знайшовши таксі, я побачив машину, що під'їхала до вокзалу, за кермом якої сидів літній баварець з нетривіальною для розуміння вимовою. дізнавшись, що до аеропорту лише айне гуте хальбештунде, я дістав свій джіпіес (god bless gps!) і знайшов там шлях у 5км, який мені довелось пройти. перші 2км містом я не припиняв радіти, вихваляючи бюргерів, що у них кожен квадратний метр освітлений навіть так пізно. дійшовжи до межі міста, я зрозумів що зрадів зарано, бо решту 3км я йшов по приборах в буквальному розумінні. і радіти доводилось лише адаптивності людського зору до темряви. на підході до аеропорту я зрадів, побачивши що він весь освітлений і якийсь натовп біля входу наштовхував на думку, що він працює.
натовпом на вході виявилась юніорська збірна україни з водного поло, яка вже годину тусувалась перед дверима аеропорту. хтось з тренерів мав номер таксі, але по його приїзду ми лише дізнались, що в місті немає жодного закладу, яке б працювало після першої, включаючи макдональдси і магазин на заправці. міжнародний, бляха, аеропорт.
через півгодини на території аеропорту вимкнули світло, в цілях економії, звісно ж, і ми продовжили розважатись вже в темряві. через хвилин 40 пішла злива, від якої хоч і рятував навіс над входом, але супутній їй вітер змушував мерзнути навіть тих хлопців, що звикли стирчати у воді годинами, що вже й казати про мене. ближче до четвертої почали з'являтись інші потенційні пасажири а через півгодини відкрили й сам аеропорт, найбільш жаданим куточком якого був для більшості дьюті-фрі. добре хоч літр famous grouse там лише 13 євро.
фотки будуть потім.