На вершині України!
Прийнявши рішення за кілька годин до від’їзду, ввечері збираю сумку (найважливіша річ у якій фотоапарат) і вирушаю підкорювати вершини.
Карпати, Карпати, Карпати!
Так як виїхали вночі, поспати думалося в авто... от тільки, що думалося. Через нерозкладні сидіння і від проїзду по наших “чудових” дорогах заплановане спання відбутись аж ніяк не могло. Тому після трудового тижня, недоспаної ночі і переїзду (за словами водія дорога повинна була зайняти близько 5-6 годин) відчуття радості від майбутнього відпочинку було під загрозою. Та коли почало закладати вуха і я, напівсонна, у перших рожево-помаранчевих променях сонця побачила красу гір, усі сумніви відпали самі. Спати мені уже зовсім не хочеться.
Прибули ми у с. Яблуниця... не могла залишити без уваги таку близьку і співзвучну мені назву.
Будинок господині Марії приємно довів, що у справжніх українців кризи все таки немає...
Та й наше помешкання було зовсім не гірше.
І взагалі, всю дорогу довелось спостерігати, як розбудовуються і осучаснюються місця для відпочинку. Пам’ятаю, п’ять років тому, жити у Карпатах можна було або за немаленькі гроші на базах відпочинку, або змінаючи кімнатку у когось із місцевих жителів. А тепер ці ж жителі будують окремі будиночки для туристів, і скажу вам, будиночки євростандарту. Тепер відпочити в Карпатах можна не гірше, ніж у Альпах.
Та і судячи з темпів будівництва, туристи себе навіть дуже окуплюють. Кому цікаво, проїжджаючи повз один будиночок, прочитали оголошення про продаж і зателефонували для цікавості. Відповідь була така,- продається будинок із територією близько 45 сотих, по 4500 $/сотку… ну окремо ще за ціну будинку ми уже не питали. В той момент мені захотілось мати вуйка у горах, у якого я була б єдиною родичкою. )))
Але чим же там ще заробляти? Туристи це і є хліб для жителів гір.
Повернусь до своєї подорожі…
Приїхавши, наша дружна компанія лише встигла кинути сумки по кімнатах і вирушила підкорювати вершину України. Вперед до Говерли!
Боячись не повернутись назад і не бажаючи додавати роботи рятувальникам, у Ворохті ми взяли із собою гіда Святослава. Гід, як і все в Карпатах, усім своїм виглядом доводив де ми все ж таки знаходимось і хто ми є. Ні, ні, не подумайте, що він поганий гід, рука просто постраждала, коли йому довелось затримати при падінні одну тітоньку, трішки важчу за нього самого.
Пройшла пів години і уже мені хотілось повернутись назад. Дорога вгору, постійно по камінні і величезних коренях могутніх дерев давалась не легко. Я почала відчувати де у мене і який м’яз знаходиться.
Ми пройшли лише лісок і зупинились перепочити. І тут переді мною відкрилась картина усієї подальшої дороги... Говерла попереду... ВЕЛИЧЕЗНА... і така далека...
Ось тут і почалось сходження на вершину.
Скажу чесно, йти було дуже важко... ще більше заважали люди, які уже спускались і співчутливо дивились на нас (ми вирушили на гору трохи пізнувато, так як пізно приїхали, усі інші щасливі туристи вже сходили вниз).
Я та ще такий же підкорювач вершин із нашої компанії, вирвались вперед, бо ніщо так не додає сил, як відставші позаду друзі. Потім він залишив і мене позаду.
Долаючи важку дорогу довелось зустріти мало не половину України. Йду і чую, “а ви звідки?”... і лунає навколо - Дніпропетровськ, Львів, Київ, Луцьк... та й росіян, німців було не менше... У мене вже відкрилось друге дихання і знявши одну кофтинку (спочатку холод був страшенний, на початку жовтня температура в горах вночі була вже навіть мінусовою), йти було не важко, важко було лише ногам, навіть боляче.
Я йду, дивлюсь під ноги, щоб не посковзнутись на камінні (до нашого приїзду там лив дощ) і чую слова молодого чоловіка, який йшов назустріч,-“підніми очі”... я піднімаю голову. Він, заглянувши у мої очі, схвально відповів,- “ааа... все нормально, можна йти далі”. Поясню цей момент, просто люди, які уже подолали вершину і вижили спускались вниз, дуже приязно сприймали тих хто лише піднімався і рахували їх майже рідними за такий подвиг.
А я з повагою віднеслась до одного старшого чоловіка, якого зустріла сходячи на гору. Ну, звісно, встигнувши ще із ним поспілкуватись.
Цей приємний чоловік Михайло Васильович, був колись сам гідом та рятувальником, директором рятувального пункту, здійснивши уже більше 1500 сходжень на Говерлу. І зараз, напевно,(на пенсії) піднімається на гору заради власного задоволення, заодно даючи поради подорожнім.
Залишивши його позаду, йду далі... вершина уже близько... ось вона. Вийшла ... ура!
Але радіти мені прийшлось лише кілька секунд, тому що, проходивша повз мене тітонька радісно повідомила, що це лише Говерляна, а Говерла попереду. А попереду була ще така ж гора, як я уже пройшла, тільки крутіша. Ну, нічого, назад уже дороги немає,- подолала за півтори години Говерляну, то й Говерла мене дочекається.
Та пройдена частина дороги була лише казкою, порівняно з тим, що чекало мене попереду.
Ноги боліли страшенно та по відчуттю нагадували ласти, сил майже не залишилось, вітер зносив голову. Ще кілька кроків ... Ще трішки... Ось вона... ось вона ВЕРШИНА!
ГОВЕРЛА! 2061 м ... 2 години 38 хвилин сходження... Гордість за себе просто переповнює...
Хотілось фотографути , радіти, але на усе це не було сили. Кілька хвилин відпочинку все розставили на свої місця.
Наш гід навіть одягнув кофтинку, згадую про це тому, що коли всі були у кофтах, куртках, штанах і т.д. і т.п., Святослав на собі мав лише футболочку і шорти. Бррр... холодно стає, як згадаю... Такі вони, - справжні карпатські українці!
На Говерлі було не багато людей (ми ж зійшли на вершину під вечір, коли усі уже спустились, - у чому теж була своя краса).
Хтось святкував сходження шампанським, хто рідною 40 градусною (ми теж на виняток). Хтось сидів і радів, що дійшов. А ми, проспівавши ГІМН УКРАЇНИ біля ГЕРБА, закарбувавши в пам’яті неповторну красу, яка відкривається погляду з найвищої точки нашої країни, почали готуватись до спуску.
Саме на горі познайомилась із російськими туристами із Тули. Це була подружня пара середнього віку із річною дитинкою на руках. Дівчинці було лише рік, а вона уже підкорила Говерлу, навіть ще не розмовляючи.
Сходили ми уже разом із тульськими знайомими. Маршрут сходження був найважчим маршрутом серед усіх (не заздрю тим, хто данним маршрутом піднімається,- хоча, кожному своє).
Це колишня границя...
Приходилось скакати по камінні, їхати по болоті, намагатись не впасти із крутих схилів.
Проходила повз виток р.Прут.
Вода там чиста чиста, можна навіть пити. Хоча сама річка у період посухи дуже зменшила свої розміри. Але, я думаю, весною вона ще покаже усю свою могутність (так, як і кілька років тому, позносивши половину мостів).
Дійшовши до водоспаду, зупинились для звичної фотосесії.
Тульські друзі теж фотографувались і я, страшенно переживаючи за маленьку дівчинку, старалась її притримувати. Малечу посадили біля каменя і запевнили мене, що вона уже звикла і сама втримається. Це добре, що з таких ранніх років дитина уже загартована, але я б, напевно, не ризикнула брати із собою таку малечу. Хоча хто знає, що буде в майбутньому.
Ніч почала входити у свої права і подальша подорож відбувалась в темноті. Дорогу освічував лише місяць (краса якого не залишала байдужою)
і йти ставало важче. Ми пробирались через кущі, чагарники. Каміння і коріння під ногами декому допомагало добре приземлятись на п’яту точку і при цьому не дуже цензурно висловлюватись. Гід помітно нервував так, як ми перші хто так на довго затримався у горах (вночі він був із туристами в горах, але у них для цього були спеціальні дводенні маршрути). Як найенергійніша з усіх (чомусь краса місяця і гір у його світлі викликали в мені гіперактивність) я йшла попереду. А якби назустріч попався один із ведмедів (які за словами гіда, почали показуватись на очі у цих місцевостях), вечерею йому стала б, звичайно, я. Але мене уже не злякати, йду далі.
Наша група розпалась на частини і троє найсміливіших вирвалось вперед. Знову зустріла тульських друзів. Чоловік мав ліхтарик і світив ним під ноги дружині з маленькою донечкою (що нам теж дуже допомагало), ми йшли разом. Російські гості розповідали, як їм сподобалась Україна, де вони уже побували і що обов’язково приїдуть ще.
Нарешті ми прийшли і довелось попрощатись з друзями із Тули. Вони пішли до себе, а ми залишились чекати своїх нічних товаришів та гіда. Повертались у свій будиночок ми біля дев’ятої години, - змерзлі, змучені, голодні і все одно щасливі.
Прийшовши до тями, накинувши ще по одній кофтинці, розпочали займатись звичною справою для відпочинку на природі,- смаженням шашлику.
Але тільки довівши його до готовності, змели за кілька хвилин і поховались по кімнатах висипатись (привітні господарі натопили дровами у нашому будиночку, від чого там було тепленько і приємно пахло).
Наступного дня вирішено було подивитись, що пропонують на місцевому ринку туристу і яку нереальну ціну за це просять. Два з половиною кілометри до ринку для нас уже були не відстанню. Спочатку йшли лісом, збираючи ягоди, насолоджуючись навколишньою красою.
Потім вийшли до дороги. Вразило різноманіття капличок, які зустрічались дуже часто. Видно, як люди шанобливо до них відносяться.
І всю цю дорогу за нами біг вредний пес господарів будинку.
Як ми уже його не відганяли, а він все одно виявився хитрішим. Ми йшли біля дороги, машини літали, як на автоперегонах і за собаку дуже було боязко. Коли обертались, щоб його відігнати, він різко зупинявся ніби нічого не робить і взагалі нас не знає. Та коли нарешті вдалось відігнати пса Мухтара додому (переживаючи за його життя біля шаленого руху машин), дійшовши до базарчика, цей же Муха з усіх своїх собачих сил нас обігнав, довівши, що воно таки дуже хитре створіння.
Місцевий ринок пропонував різноманіття сувенірів,
вишитих рубашок (яку я собі обов’язково колись куплю), вовняних виробів... інколи навіть дуже веселих (це подушка)...
Зустріли колоритних чоловіків...
з якими я могла б уже і залишитись... а чим не гуцулка?)))))))))
Повернувшись назад, спробували місцевих страв...
бануш...
зробили глінтвейну
і вирушили в дорогу додому.
У с. Яремче мали нагоду спостерігати місцевий водоспад
Один із багатьох зруйнованих мостів могутньою р.Прут, на разі трохи пересохшою)
Окинувши оком навколишню гірську красу, взяли курс на Луцьк.
Супроводжував нас знову ж таки товариш-Місяць.
Відпочинок виявився дуже навіть активним та здоровим.
Скажу свої відчуття,- такої атмосфери я не зустрічала ніде. Повітря просто п'янить чистотою, усе навколо наповнене патріотизмом, любов’ю до України та природи...і як співається у пісні "...де серед краси кожен друг і брат"... А коли стоїш на вершині гори,- забиває дух від величі Карпат. Відчуваєш себе птахом, господарем навколишніх просторів, вільним, як вітер та гордим за свою батьківщину... Це чудово, що в Україні є стільки різноманітних куточків, кожен з яким є особливим і неповторним.
Карпати заряджають позитивом, дають відчути себе частинкою могутніх вікових гір та просто надають крила... кличуть повертатись до них знову і знову...
Яка все ж таки наша Україна багата!
Карпати, Карпати, Карпати!
Так як виїхали вночі, поспати думалося в авто... от тільки, що думалося. Через нерозкладні сидіння і від проїзду по наших “чудових” дорогах заплановане спання відбутись аж ніяк не могло. Тому після трудового тижня, недоспаної ночі і переїзду (за словами водія дорога повинна була зайняти близько 5-6 годин) відчуття радості від майбутнього відпочинку було під загрозою. Та коли почало закладати вуха і я, напівсонна, у перших рожево-помаранчевих променях сонця побачила красу гір, усі сумніви відпали самі. Спати мені уже зовсім не хочеться.
Прибули ми у с. Яблуниця... не могла залишити без уваги таку близьку і співзвучну мені назву.
Будинок господині Марії приємно довів, що у справжніх українців кризи все таки немає...
Та й наше помешкання було зовсім не гірше.
І взагалі, всю дорогу довелось спостерігати, як розбудовуються і осучаснюються місця для відпочинку. Пам’ятаю, п’ять років тому, жити у Карпатах можна було або за немаленькі гроші на базах відпочинку, або змінаючи кімнатку у когось із місцевих жителів. А тепер ці ж жителі будують окремі будиночки для туристів, і скажу вам, будиночки євростандарту. Тепер відпочити в Карпатах можна не гірше, ніж у Альпах.
Та і судячи з темпів будівництва, туристи себе навіть дуже окуплюють. Кому цікаво, проїжджаючи повз один будиночок, прочитали оголошення про продаж і зателефонували для цікавості. Відповідь була така,- продається будинок із територією близько 45 сотих, по 4500 $/сотку… ну окремо ще за ціну будинку ми уже не питали. В той момент мені захотілось мати вуйка у горах, у якого я була б єдиною родичкою. )))
Але чим же там ще заробляти? Туристи це і є хліб для жителів гір.
Повернусь до своєї подорожі…
Приїхавши, наша дружна компанія лише встигла кинути сумки по кімнатах і вирушила підкорювати вершину України. Вперед до Говерли!
Боячись не повернутись назад і не бажаючи додавати роботи рятувальникам, у Ворохті ми взяли із собою гіда Святослава. Гід, як і все в Карпатах, усім своїм виглядом доводив де ми все ж таки знаходимось і хто ми є. Ні, ні, не подумайте, що він поганий гід, рука просто постраждала, коли йому довелось затримати при падінні одну тітоньку, трішки важчу за нього самого.
Пройшла пів години і уже мені хотілось повернутись назад. Дорога вгору, постійно по камінні і величезних коренях могутніх дерев давалась не легко. Я почала відчувати де у мене і який м’яз знаходиться.
Ми пройшли лише лісок і зупинились перепочити. І тут переді мною відкрилась картина усієї подальшої дороги... Говерла попереду... ВЕЛИЧЕЗНА... і така далека...
Ось тут і почалось сходження на вершину.
Скажу чесно, йти було дуже важко... ще більше заважали люди, які уже спускались і співчутливо дивились на нас (ми вирушили на гору трохи пізнувато, так як пізно приїхали, усі інші щасливі туристи вже сходили вниз).
Я та ще такий же підкорювач вершин із нашої компанії, вирвались вперед, бо ніщо так не додає сил, як відставші позаду друзі. Потім він залишив і мене позаду.
Долаючи важку дорогу довелось зустріти мало не половину України. Йду і чую, “а ви звідки?”... і лунає навколо - Дніпропетровськ, Львів, Київ, Луцьк... та й росіян, німців було не менше... У мене вже відкрилось друге дихання і знявши одну кофтинку (спочатку холод був страшенний, на початку жовтня температура в горах вночі була вже навіть мінусовою), йти було не важко, важко було лише ногам, навіть боляче.
Я йду, дивлюсь під ноги, щоб не посковзнутись на камінні (до нашого приїзду там лив дощ) і чую слова молодого чоловіка, який йшов назустріч,-“підніми очі”... я піднімаю голову. Він, заглянувши у мої очі, схвально відповів,- “ааа... все нормально, можна йти далі”. Поясню цей момент, просто люди, які уже подолали вершину і вижили спускались вниз, дуже приязно сприймали тих хто лише піднімався і рахували їх майже рідними за такий подвиг.
А я з повагою віднеслась до одного старшого чоловіка, якого зустріла сходячи на гору. Ну, звісно, встигнувши ще із ним поспілкуватись.
Цей приємний чоловік Михайло Васильович, був колись сам гідом та рятувальником, директором рятувального пункту, здійснивши уже більше 1500 сходжень на Говерлу. І зараз, напевно,(на пенсії) піднімається на гору заради власного задоволення, заодно даючи поради подорожнім.
Залишивши його позаду, йду далі... вершина уже близько... ось вона. Вийшла ... ура!
Але радіти мені прийшлось лише кілька секунд, тому що, проходивша повз мене тітонька радісно повідомила, що це лише Говерляна, а Говерла попереду. А попереду була ще така ж гора, як я уже пройшла, тільки крутіша. Ну, нічого, назад уже дороги немає,- подолала за півтори години Говерляну, то й Говерла мене дочекається.
Та пройдена частина дороги була лише казкою, порівняно з тим, що чекало мене попереду.
Ноги боліли страшенно та по відчуттю нагадували ласти, сил майже не залишилось, вітер зносив голову. Ще кілька кроків ... Ще трішки... Ось вона... ось вона ВЕРШИНА!
ГОВЕРЛА! 2061 м ... 2 години 38 хвилин сходження... Гордість за себе просто переповнює...
Хотілось фотографути , радіти, але на усе це не було сили. Кілька хвилин відпочинку все розставили на свої місця.
Наш гід навіть одягнув кофтинку, згадую про це тому, що коли всі були у кофтах, куртках, штанах і т.д. і т.п., Святослав на собі мав лише футболочку і шорти. Бррр... холодно стає, як згадаю... Такі вони, - справжні карпатські українці!
На Говерлі було не багато людей (ми ж зійшли на вершину під вечір, коли усі уже спустились, - у чому теж була своя краса).
Хтось святкував сходження шампанським, хто рідною 40 градусною (ми теж на виняток). Хтось сидів і радів, що дійшов. А ми, проспівавши ГІМН УКРАЇНИ біля ГЕРБА, закарбувавши в пам’яті неповторну красу, яка відкривається погляду з найвищої точки нашої країни, почали готуватись до спуску.
Саме на горі познайомилась із російськими туристами із Тули. Це була подружня пара середнього віку із річною дитинкою на руках. Дівчинці було лише рік, а вона уже підкорила Говерлу, навіть ще не розмовляючи.
Сходили ми уже разом із тульськими знайомими. Маршрут сходження був найважчим маршрутом серед усіх (не заздрю тим, хто данним маршрутом піднімається,- хоча, кожному своє).
Це колишня границя...
Приходилось скакати по камінні, їхати по болоті, намагатись не впасти із крутих схилів.
Проходила повз виток р.Прут.
Вода там чиста чиста, можна навіть пити. Хоча сама річка у період посухи дуже зменшила свої розміри. Але, я думаю, весною вона ще покаже усю свою могутність (так, як і кілька років тому, позносивши половину мостів).
Дійшовши до водоспаду, зупинились для звичної фотосесії.
Тульські друзі теж фотографувались і я, страшенно переживаючи за маленьку дівчинку, старалась її притримувати. Малечу посадили біля каменя і запевнили мене, що вона уже звикла і сама втримається. Це добре, що з таких ранніх років дитина уже загартована, але я б, напевно, не ризикнула брати із собою таку малечу. Хоча хто знає, що буде в майбутньому.
Ніч почала входити у свої права і подальша подорож відбувалась в темноті. Дорогу освічував лише місяць (краса якого не залишала байдужою)
і йти ставало важче. Ми пробирались через кущі, чагарники. Каміння і коріння під ногами декому допомагало добре приземлятись на п’яту точку і при цьому не дуже цензурно висловлюватись. Гід помітно нервував так, як ми перші хто так на довго затримався у горах (вночі він був із туристами в горах, але у них для цього були спеціальні дводенні маршрути). Як найенергійніша з усіх (чомусь краса місяця і гір у його світлі викликали в мені гіперактивність) я йшла попереду. А якби назустріч попався один із ведмедів (які за словами гіда, почали показуватись на очі у цих місцевостях), вечерею йому стала б, звичайно, я. Але мене уже не злякати, йду далі.
Наша група розпалась на частини і троє найсміливіших вирвалось вперед. Знову зустріла тульських друзів. Чоловік мав ліхтарик і світив ним під ноги дружині з маленькою донечкою (що нам теж дуже допомагало), ми йшли разом. Російські гості розповідали, як їм сподобалась Україна, де вони уже побували і що обов’язково приїдуть ще.
Нарешті ми прийшли і довелось попрощатись з друзями із Тули. Вони пішли до себе, а ми залишились чекати своїх нічних товаришів та гіда. Повертались у свій будиночок ми біля дев’ятої години, - змерзлі, змучені, голодні і все одно щасливі.
Прийшовши до тями, накинувши ще по одній кофтинці, розпочали займатись звичною справою для відпочинку на природі,- смаженням шашлику.
Але тільки довівши його до готовності, змели за кілька хвилин і поховались по кімнатах висипатись (привітні господарі натопили дровами у нашому будиночку, від чого там було тепленько і приємно пахло).
Наступного дня вирішено було подивитись, що пропонують на місцевому ринку туристу і яку нереальну ціну за це просять. Два з половиною кілометри до ринку для нас уже були не відстанню. Спочатку йшли лісом, збираючи ягоди, насолоджуючись навколишньою красою.
Потім вийшли до дороги. Вразило різноманіття капличок, які зустрічались дуже часто. Видно, як люди шанобливо до них відносяться.
І всю цю дорогу за нами біг вредний пес господарів будинку.
Як ми уже його не відганяли, а він все одно виявився хитрішим. Ми йшли біля дороги, машини літали, як на автоперегонах і за собаку дуже було боязко. Коли обертались, щоб його відігнати, він різко зупинявся ніби нічого не робить і взагалі нас не знає. Та коли нарешті вдалось відігнати пса Мухтара додому (переживаючи за його життя біля шаленого руху машин), дійшовши до базарчика, цей же Муха з усіх своїх собачих сил нас обігнав, довівши, що воно таки дуже хитре створіння.
Місцевий ринок пропонував різноманіття сувенірів,
вишитих рубашок (яку я собі обов’язково колись куплю), вовняних виробів... інколи навіть дуже веселих (це подушка)...
Зустріли колоритних чоловіків...
з якими я могла б уже і залишитись... а чим не гуцулка?)))))))))
Повернувшись назад, спробували місцевих страв...
бануш...
зробили глінтвейну
і вирушили в дорогу додому.
У с. Яремче мали нагоду спостерігати місцевий водоспад
Один із багатьох зруйнованих мостів могутньою р.Прут, на разі трохи пересохшою)
Окинувши оком навколишню гірську красу, взяли курс на Луцьк.
Супроводжував нас знову ж таки товариш-Місяць.
Відпочинок виявився дуже навіть активним та здоровим.
Скажу свої відчуття,- такої атмосфери я не зустрічала ніде. Повітря просто п'янить чистотою, усе навколо наповнене патріотизмом, любов’ю до України та природи...і як співається у пісні "...де серед краси кожен друг і брат"... А коли стоїш на вершині гори,- забиває дух від величі Карпат. Відчуваєш себе птахом, господарем навколишніх просторів, вільним, як вітер та гордим за свою батьківщину... Це чудово, що в Україні є стільки різноманітних куточків, кожен з яким є особливим і неповторним.
Карпати заряджають позитивом, дають відчути себе частинкою могутніх вікових гір та просто надають крила... кличуть повертатись до них знову і знову...
Яка все ж таки наша Україна багата!