Italian tramp І
(пригадалось...)
.....................................
Останні теплі дні року... жовтень на календарі... захотілось продовжити для себе літо. Продовження планувалось у Італії, - туди й була моя дорога.
Збиралась, як звичайно, у той же день, бо у останні хвилини могли скластись обставини так, що Італія помахала б мені ручкою...
Вперше усвідомлено перетинала кордон на АВТО (свій досвід із раннього дитинства не беру до уваги так, як мало що з того пам'ятаю). Насправді, дуже цікаве видовище... митниця нагадує мурашник, при чому мурашник щойно зруйнований, жителі якого в паніці хаотично пересуваються в різних напрямках. Радували працівники паспортного контролю, один з яких уже відмовляється працювати за пів години до кінця зміни, а інший півтори години після цього ту ж таки зміну приймає. Купа людей, які просто ходять колами, машини безладно рухаються...- потрапила б я сама туди, чесно, навіть не уявляю, що потрібно робити і куди йти. Просто хаос! А бажання кожного прикордонника та митника отримати від тебе кілька купюр змушує задуматись про кількість коштів, яку потрібно брати в дорогу. Водії, з якими довелось їхати дуже веселили, називаючи певні прізвища із розумним виразом обличчя біля кожного шлагбауму, при чому прикордонники з таким же виглядом (але інколи трохи недовірливо) слухали та все ж пропускали нас далі. Нарешті ось останні кілометри за “бугор”...
відчула себе учасником раллі...
Колона машин, де розігнатись можна в межах лише одного метру чи двох, різко затормозити перед іншою машиною попереду, намагаючись не відбити собі бокові дзеркала для того, щоб хтось розумніший не поцупив твоє місце у черзі.
Це я зазначу, вимагає неабиякого таланту та водійського досвіду. Уся ніч таких от перегонів, найголовніше, що на відстані всього лише більше одного кілометру і Польща під моїми ногами.
Не буду заперечувати, що завжди симпатизувала данній країні. Коли споглядаєш охайні вулички, бачиш навколо порядок, часто замислюєшся, що відстань-то між нашими країнами не така й велика, але зате дуже помітна вона між націями.
На кілька годин довелось пробути довше у затишній Польщі через певну вимушену зупинку тому, що одна наша пасажирка вирішила поїхати у Італію із польською національною візою і при виїзді із країни, пани із прикордонної міліції ласкаво запропонували підвезти її до комісаріату.)))
(Не знаю, що за композиція, сфотографувала, може хтось підкаже)
Нас залишилось на одну людину менше (подальших втрат не було) і Словаччина
омиваючи дощем провела наше авто до Угорщини. Тут я зроблю зупинку, мрійливо підніму очі до гори тому, що довгий час хотіла відвідати саме цю країну. А красень Будапешт давно хвилював душу.:) Словами важко передати емоції... Просто нічна казка... обов'язково повернусь туди ще, але уже коли зможу насолодитись ним маючи більше часу.
(Фотографувала на ходу, тому вибачайте)
Словенія швидко пронеслась за вікном авто, усю ніч лив дощ, двірники просто не встигали протирати скло. Пасажири солодко передивлялись сни, але я дуже хвилювалась тому не спала і разом з водієм вдивлялась у темряву крізь зливу, слідкуючи за дорогою, та близько 5 години після опівночі сама ж провалилась у сон...
Остання доба була дуже похмурою та мокрою... та ось відчуваєш тепло на щічках, ніби потрапляєш у інший світ,- це суботній ранок вітає мене чарівним промінням італійського сонечка... Вперше за кілька днів Сонечко!
Ось воно, моє жовтневе літо!
Ще кілька годин... ще кілька зустрічей із поліцією (такі шукачі вірної дороги, як ми,- кружляли кілька разів на одному місці тому й викликали підозру) і ось нарешті мене вітає Неаполь.
Розповім по-секрету, що до мого приїзду (та й насправді після від'їзду додому) місто щедро поливалось дощами, але лише мій візит повернув справжнє літо до підніжжя Везувія. Можливо, це лише співпадіння, але все одно приємно.
Вже в квартирі після ванних процедур, зручного вмощення на ліжку, наміри гарно виспатись з дороги були зруйновані телефонним дзвінком подруги Олі, яка запропонувала зустріч.
Тут і думати не було чого. Я почала швидко збиратись, через що потім і постраждала.
Порозмовлявши з Олею по телефону (це я потім проаналізувала), залишила його на столі, як і ключі від квартири, швидко захлопнула двері і побігла вниз по сходах так, як там уже мав чекати її молодий чоловік Паоло, щоб забрати мене до подруги. Ну от, вибігаю я, на вулиці шалений дощ, Паоло немає, телефону немає і квартира закрита. Йду шукати телефон-автомат, щоб зателефонувати Олі... мови звісно ж я не знаю, а англійською, як виявилось, місцеві жителі оволодіти не намагались... не знаю на скільки можна уявити мій стан, у чужій країні, серед міста, без засобів зв’язку та наскрізь промокшою. Натрапляю на заклад, який нагадує поштове відділення, якимось чином майже на пальцях намагаюсь пояснити, що хочу купити картку для телефону чи хоча б зателефонувати із чийогось телефонного апарату за плату....та марно... цим я тільки зібрала навколо себе юрбу чоловіків, які зацікавлено мене роздивлялись, кожен ніби хотів допомогти і зазирав мені у вічі. Дана ситуація почала мене мягко кажучи хвилювати і я побігла назад до квартири. Що ж, раз так вийшло, буду сидіти поки не повернуться мої із ключами. Та тут я раптом згадала, що неподалік живуть батьки колишніх сусідів із України...я попрямувала до них. Та тут теж не усе так легко. Вхід до їхньої квартири був закритий воротами і лише дивом проходивша поруч сусідка по під’їзду, після моїх пояснень, на словах Галя фром Юкрейн, відкрила мені ворота. Ох... нарешті, хоч хтось із ким можна порозмовляти... тітка Галина люб’язно надала мені можливість із свого телефону зв’язатись із подругою. Сталось так, що ми з Паоло розминулись і він уже давно мене чекає під будинком. Я вийшла та цього разу уже зустріла хлопця біля входу. Яким же було моє здивування, коли ми виходячи із двору будинку на вуличці застаємо шквал оплесків та вигуків БРАВО від місцевих жителів. Виявляється, Паоло теж бігав мене шукав та розпитував мешканців будинку чи не бачили вони дівчини українки. Радість і вітання усіх довкола змусили мене відчути себе героїнею якогось серіалу… Доволі весело вийшло… Я у місті всього кілька годин, а пригод уже знайшла стільки, що страшно уявити, що ж може бути далі…