Сріблястий клондайк моєї шкіри
Кажуть, все на світі з’являється, бо так задумано. Я задумана як секрет, як секретер із подвійною шухлядою. Моє абсолютно сніжне північне тіло. Моя обпалена душа південки.
Сріблястий Клондайк твоєї шкіри, так ти казав. Стільки приховано, стільки пристрастей можна видобути з тебе, ти казав. Земля обітована, лита з перламутру.
Сьогодні Львів як моя шкіра - сріблястий. Срібло огорнуло кожен камінь бруківки, срібло - кожна гілочка на кущі й дереві, срібло - кожна хвилина на годиннику закоханих, який я бачу через срібно поблискуючі шиби.
Мій сміх - сріблястий, моє мовчання - золото.
Навпроти через стіл сидить чоловік, і він не золотий і не срібний. Я не знаю, коли і кому він себе віддає - позичає, крім як мені - точно не мені і точно ніколи раніше. Він щось говорить про те, як жаль, що його затримала робота, захоплюється сріблястим вовчим хутром на моїх тендітних круглих плечах (жаль, не сивиною в моїх кучерях, яку побачив би ти навіть крізь дорогу фарбу).
Сріблястий клондайк. Скарби. Золото. Вода. Спека. Випивка. Перемоги і невдачі. Твій клондайк, сяючий сріблом, паленіє зсередини кожною порою.
Згадуючи про тебе. Згадуючи Буенос-Айрес. Ліму. Акатараку. Книгу Піску, яку ти висипав у мої долоні на пляжі біля Мехіко. Річку, якою ти став, пропитавши її собою.
Письмена. Ієрогліфи. Символи. Безкінечні сторінки наших розмов, подорожей і пристрасті.
Не мій чоловік говорить, що йому набридли мої неокласичні плаття (на мені, як я їх ношу), мої прикраси (завжди одні й ті ж), мої слова (бо неправильно правдиві), мій дім (бо в ньому багато простору і скла) і тяга до змін (як я їх проживаю).
А я пливу думками по інших повітряних лініях і знаю, що в нього сімнадцять родимок на лівій руці до ліктя, непереносимість апельсинів і сюрпризів, для нього Клондайк - це сторінка у вікіпедії, а не моя частина.
Дика, ти казав. Нескорена, шепотів. Достоту як Клондайк, недарма, недарма, думала я, і ми пили вино мертвих, взявшись за руки, і небо було наша ковдра.
Навпроти чоловік говорить, неможливо любити водночас біблійні заповіді та секс, ніколи не готувати удома і мати триста видів прянощів, спати по три години на добу і прекрасно виглядати. Не по мені це, це не для твоїх тендітних плечей під дорогим хутром, говорить цей чоловік.
А в мене в голові тільки малюнок на його животі, луки-стріли-серця-амури, в мене в згадках від нього тільки медово-опіумний запах парфумів, який не можу ніяк вигнати зі своєї спальні, його слова бридкі шматки попелу, що не лишають на мені сліду, вони народжуються згаслими, вони не обпалюють мене.
Твоя шкіра, ти казав, наче нова зміїна броня, срібляста, сяюча і міцна. Ти міцна, як сталевий меч, легка, наче непродумане слово, амінь.
В мене в голові карта латинських кварталів цілого світу, а він, дивлячись на мене, усе говорить, врешті каже, що я не слухаю.
Але я слухаю. Своє серце.
Сперанса, ти колись мені казав. Нашіптував, одного дня я зрозумію, що воно таке.
Карти в голові змінюють одна одну з шаленою швидкістю, а саундтрек один і той самий, на фоні морського прибою, сріблястий Клондайк твоєї шкіри, сріблястий Клондайк твоєї шкіри, сріблястий Клондайк...
Над вухом чоловіка навпроти тягнеться нитка, і я відчуваю, що вона для мене. Підхоплюю її і виходжу з кав’ярні. Ніхто не старається мене спинити.
Сріблястий Клондайк моєї шкіри існує тільки для тебе.
Сріблястий Клондайк твоєї шкіри, так ти казав. Стільки приховано, стільки пристрастей можна видобути з тебе, ти казав. Земля обітована, лита з перламутру.
Сьогодні Львів як моя шкіра - сріблястий. Срібло огорнуло кожен камінь бруківки, срібло - кожна гілочка на кущі й дереві, срібло - кожна хвилина на годиннику закоханих, який я бачу через срібно поблискуючі шиби.
Мій сміх - сріблястий, моє мовчання - золото.
Навпроти через стіл сидить чоловік, і він не золотий і не срібний. Я не знаю, коли і кому він себе віддає - позичає, крім як мені - точно не мені і точно ніколи раніше. Він щось говорить про те, як жаль, що його затримала робота, захоплюється сріблястим вовчим хутром на моїх тендітних круглих плечах (жаль, не сивиною в моїх кучерях, яку побачив би ти навіть крізь дорогу фарбу).
Сріблястий клондайк. Скарби. Золото. Вода. Спека. Випивка. Перемоги і невдачі. Твій клондайк, сяючий сріблом, паленіє зсередини кожною порою.
Згадуючи про тебе. Згадуючи Буенос-Айрес. Ліму. Акатараку. Книгу Піску, яку ти висипав у мої долоні на пляжі біля Мехіко. Річку, якою ти став, пропитавши її собою.
Письмена. Ієрогліфи. Символи. Безкінечні сторінки наших розмов, подорожей і пристрасті.
Не мій чоловік говорить, що йому набридли мої неокласичні плаття (на мені, як я їх ношу), мої прикраси (завжди одні й ті ж), мої слова (бо неправильно правдиві), мій дім (бо в ньому багато простору і скла) і тяга до змін (як я їх проживаю).
А я пливу думками по інших повітряних лініях і знаю, що в нього сімнадцять родимок на лівій руці до ліктя, непереносимість апельсинів і сюрпризів, для нього Клондайк - це сторінка у вікіпедії, а не моя частина.
Дика, ти казав. Нескорена, шепотів. Достоту як Клондайк, недарма, недарма, думала я, і ми пили вино мертвих, взявшись за руки, і небо було наша ковдра.
Навпроти чоловік говорить, неможливо любити водночас біблійні заповіді та секс, ніколи не готувати удома і мати триста видів прянощів, спати по три години на добу і прекрасно виглядати. Не по мені це, це не для твоїх тендітних плечей під дорогим хутром, говорить цей чоловік.
А в мене в голові тільки малюнок на його животі, луки-стріли-серця-амури, в мене в згадках від нього тільки медово-опіумний запах парфумів, який не можу ніяк вигнати зі своєї спальні, його слова бридкі шматки попелу, що не лишають на мені сліду, вони народжуються згаслими, вони не обпалюють мене.
Твоя шкіра, ти казав, наче нова зміїна броня, срібляста, сяюча і міцна. Ти міцна, як сталевий меч, легка, наче непродумане слово, амінь.
В мене в голові карта латинських кварталів цілого світу, а він, дивлячись на мене, усе говорить, врешті каже, що я не слухаю.
Але я слухаю. Своє серце.
Сперанса, ти колись мені казав. Нашіптував, одного дня я зрозумію, що воно таке.
Карти в голові змінюють одна одну з шаленою швидкістю, а саундтрек один і той самий, на фоні морського прибою, сріблястий Клондайк твоєї шкіри, сріблястий Клондайк твоєї шкіри, сріблястий Клондайк...
Над вухом чоловіка навпроти тягнеться нитка, і я відчуваю, що вона для мене. Підхоплюю її і виходжу з кав’ярні. Ніхто не старається мене спинити.
Сріблястий Клондайк моєї шкіри існує тільки для тебе.