Стаканчик. Цивілізаційний поступ.
В котромусь зі своїх репортажів
із похмурого денця під назвою Придністров’я
я, користуючись певною нагодою,
вже відзначав,
що перехід від пластикового «стаканчика»
до паперового - неабияке цивілізаційне зрушення.
Не так в екологічному плані,
хоч і в цьому теж,
як суто в практичному, естетичному і…
світоглядному, якщо хочете.
Згадайте,
років 7-8 тому
каву «take&go» наливали в тоненькі прозорі стаканчики,
виготовлені, як я думаю,
спеціально для розливайок тіпа «конвєєр»,
швидкої та не надто ретельно спланованої
п’янки
десь на лавці перед клубом,
коло криниці в садку
з крекерами і майонезом на закуску,
чи ж на сходах перед школою.
Ізрєдка,
у таких стаканАх ще садили россаду.
Перці там, помідори і всьо такоє.
Ну да… І ще у них розливали… каву.
У той час переважно розчинну,
чи «триводному»,
маккохве, прощє говоря.
Пізніше,
ніби й непомітно, не різко,
для кави почали використовувати
паперові келишки різних модифікацій,
аж до таких,
що викликають навіть повагу та захоплення,
як от стаканчики на заправках WOG, нпрклд.
Ну, власне, я сей перехід для себе таки відзначив.
Деталь, дрібниця,
а добіса важлива.
Широкий крок уперед в цивілізаційному поступі.
Так от,
у тому анклаві мордору,
що на південний захід від Неньки,
у ПМР тобто,
такий перехід, як я помітив, ще не відбувся.
Біда!
Але за нас також рано радіти.
Бо у закутках
нашої великої хлібної країни
лінивих бунтарів та хитрих месій
подекуди трапляються рудименти тої
поганської звички
лити каву в стаканчик для розсади.
Видів.
Сам піймав за руку, ткскзть.
Але було одне але,
як же у нас без нього.
Отже, їхали ми якось раннім ранком,
навіть скорше пізньою ніччю,
гарною компанією з чотирьох чоловіків,
із «міста, де круглий рік сієста»,
з Черкас тобто,
до «міста довжиною в життя»,
тобіш у Кривий Ріг.
Їдемо жартуємо, історійки травимо, музика…
Як завжди.
І ясно, шо нам на певному етапі усім захотілось попити кави.
Ну і загалом хотілось приводу вийти перекурити, розім’яти кістки
та троха відійти від яскравих вражень
про якість наших доріг.
Як на зло,
заправок не траплялось,
а на дверях сільських ригайлівок та «гіпермаркетів»
о цій порі ще висіли навхрест металеві «запобіжники»
з амбарними замками.
Було, звичайно, кілька відкритих придорожніх кафешок,
де і ресторан, і готель, і шиномонтаж…
Вони підступно заманювали до себе
прорідженими на кілька літер неоновими вивісками,
але…
інстинкт самозбереження якось гнав далі…
Десь до шостої-сьомої…
Поки я пильним оком не вгледів у котромусь селі
на Кіровоградщині, чи й уже на Дніпро(петро)вщині,
шо двері магазину на яких красувався напис «КАВА»
були відчинені.
А з них вигрібав племінний представник
місцевого естеблішменту,
якого ще видимо не відпустило після вчора,
з таким же, але не племінним, своїм кулєгою,
чим підтверджували, що заклад працює.
Рібята на ходу відпивали «Арсенал. Міцне»
з літрових «сісьок» і, здається, були в доброму,
як на таку рань,
гуморі.
Поруч розкладали місцевий базарчик.
- Стаєм тут, - кажу хлопцям.
Стаєм.
Ну та і вийшли ми всі четверо й
завалюєм у той магазин.
«ПРОДУК..И».
- Добрий ранок! Кава є у вас?
- Добрий! Є-є.
- З машинки?
- Нє, машинка поломалась.
Чайник можу поставить на ростворіме, -
каже типова така продавчиня,
яка по ходу певно й спала в тому фартушку.
Ми переглянулись і канєшно поняли, шо тра їхати далі.
Але якось нас, мабуть, вже добре задовбало
і раз ми вже зупинились…
- То давайте, - каже найстарший з нас.
Він же був за водія, тож перечити ніхто не став.
Принаймні словесно.
- А він у вас не смердить? - поставив я тітоньку в тупік,
показуючи пальцем на її самовар.
Питання дійсно дивне,
але я з досвіду знаю, шо пластмасові електрочайники
з китайськими ієрогліфами на борту
видають бува’ нефігові аромати
тонконарізаних шин.
А, погодившись, шо довгожданна кава буде розчинною,
не надто хотілось, шоб вона ще і віддавала покришкою від ЗІЛа.
- Та нє, понюхайте, - каже
і дає мені понюхати.
Я киваю одобрюючи.
Не встигли ми відпустити якогось жарту
на сей увесь привід,
аби збадьоритись,
як вже затріщав і йшов на взльот
той китайський електричний чайник.
Ну ок. Чекаємо.
І тут тітонька ставить на прилавок
у рівненький ряд
чотири стаканчика…
Канєшно же отих, шо «під розсаду».
З тоненького мутновато-прозорого смердючого пластику
з дизайном як у ребристих презервативів.
- Ееее, - якось вирвалось з мене.
Всі насторожились.
- А у вас паперових стаканчиків нема?
- А ці чим погані?
- Та в мене в селі даже школярі самогонку
коло клубу з таких уже не п’ють…
Це ж якись прошлий вєк, -
якось недоладно спробував аргументувати я.
Запала пауза.
Тітка явно не розуміла «шо мені не нравиця».
Більше того,
хлопці теж на мене дивились якось з підозрою…
Але й з інтересом,
бо ж гарно мене знають.
Думали, шо я так… Жарту заради.
Але я цілком серйозно.
- То шо? Нема у вас паперових?
- Так а ці чим погані? - таки хоче дізнатись тітка.
Якось ото пояснювати про «цивілізаційний поступ»
я вже їй не став,
бо й так наша компашка видавалась зі сторони дещо підозрілою…
А ше оце нюхання чайника, стаканчики паперові…
Тож просто сказав:
- Я з пластикових не п’ю.
Хлопці мовчать. Чекають шо буде далі.
А продавчиня,
відчуваючи, шо у неї зривається одразу денний план по каві,
робить ход коньом:
нагинається десь під прилавок…
І я, канєшно, думаю,
шо зара’ дістане вертикальну двостволку
і розкаже мені куди далі їхать…
Але дістає вона
(тадададам!)
коричневі паперові стаканчики
з приємними
зеленого кольору
абстрактними малюночками по периметру.
Ага!
Це, бляха, для голови колгоспу певно приховала,
чи для директора школи: «А раптом забіжить?!»
- О! - кажу, - Друге діло. Дякую.
- Але за ці тра ше доплатити по рублю! - тітонька мені на те.
Хлопці вибухнули сміхом.
Я,
позаяк це був ще ранок,
а запас терпіння на день у мене чималий,
без емоцій відказав:
- У гривнях це скільки?
- Шо?
- Ну… по рублю… А в гривнях це скільки? Рублів у мене нема..
- Ну, по гривні, по гривні я мала введу.
- Ну то так і кажіть, ато рублі… Зараз бачте яке время. Мало шо можна подумати…
Вона, поглядуючи підозріливо на мене,
засипає в стакани розчинну каву і пита’:
- А звідки це ви такі…
Випереджаючи її означення, кажу, шо з Черкащини.
Ага.
Якось я змінив інтонацію при цьому, тож
далі вона вже питає за цукор.
Сипле кому скільки треба.
Аж тут уже й чайник кипить
як, курва, кімнатний ядерний реактор.
- Води повну? - питає.
Ллє.
Я ше взяв якихось батончиків закусить.
І йдемо собі геть.
Думаю, аби оглянувся, то ше би встиг побачити
як тітонька крутить пальцем біля виска
мені вслід.
Але це і так читалось, тож оглядатись я не став.
Вийшли.
Закурили, хто курить
і трохи завернули за ріг,
аби не стояти на вході такою бригадою.
За рогом добряче смерділо сцяками,
тож відходимо ще.
Я свою каву…
(ну каву ж, хоч і розчинну)
поставив на землю
і жую батончик.
Хлопці сьорбають та шось кривляться.
При цьому питають мене
чо’ це я надумав повийобуватись.
Їм слухати від мене про цивілізаційний поступ
звикати не треба,
тож я гарно все пояснив.
І берусь до свого,
курва,
вистражданого паперового стаканчика
ну та теж сьорбаю,
поки гаряче.
Але…
Шось не то.
Ше раз сьорбнув.
Ну нє ж!
Хлопці вже подопивали до половини.
- Мужики, - кажу, - як вам кохве?
Мімікою хлопці дали мені зрозуміти,
шо шось не то.
- Сольоне? - Андрій озвучує.
- Ага! Є-є! - Сергій, який за кермом, йому на те.
- А я п’ю мовчки і думаю:
«Не буду казати, шоб апетіт не портити»,
бо воно бува’ поки комусь не скажеш,
то він сам і не помітить, - додає.
А кава така солона, якби то «з додаванням морської води».
І солодка водночас.
Ше й з душком.
Коротше, гидка, шо ховайся.
- Вони по ходу в тому чайнику мівіну варили до цього.
Як ти нюхав? - Назар мені.
- Чи зі стаканчиків твоїх розсолу хтось вже попив! -
Сергій додає влучно.
Сміємось.
Разом з паперовими келишками
довгожданна кава оптом відправляється в урну.
Ми дружно вирішили,
шо після такої вистави
вертатись до тітки і з’ясовувати
«ЧОГО КАВА, БЛЯДЬ, СОЛОНА?»
буде уже перебор.
І тоді точно доведеться подивитись
у темну невідомість дула двостволки.
(Повірте,
у кожному такому магазіні,
під прилавком
є захований, як мінімум, обрєз).
Тим паче ж, шо за процесом приготування
я пильно спостерігав і, навіть,
я ж кажу,
нюхав чайник.
Докурили і поїхали.
- Хоч би, бля, Банколу якого не досипала… - кажу пізніше,
бо якось відчуваю тепер свою відповідальність
за то, шо відбулося і ше може відбутись.
Таке…
Доїхали живі-здорові.
Кави попили вже в Кривому Розі.
А мораль тут ніби й одна,
але для кожного своя.
із похмурого денця під назвою Придністров’я
я, користуючись певною нагодою,
вже відзначав,
що перехід від пластикового «стаканчика»
до паперового - неабияке цивілізаційне зрушення.
Не так в екологічному плані,
хоч і в цьому теж,
як суто в практичному, естетичному і…
світоглядному, якщо хочете.
Згадайте,
років 7-8 тому
каву «take&go» наливали в тоненькі прозорі стаканчики,
виготовлені, як я думаю,
спеціально для розливайок тіпа «конвєєр»,
швидкої та не надто ретельно спланованої
п’янки
десь на лавці перед клубом,
коло криниці в садку
з крекерами і майонезом на закуску,
чи ж на сходах перед школою.
Ізрєдка,
у таких стаканАх ще садили россаду.
Перці там, помідори і всьо такоє.
Ну да… І ще у них розливали… каву.
У той час переважно розчинну,
чи «триводному»,
маккохве, прощє говоря.
Пізніше,
ніби й непомітно, не різко,
для кави почали використовувати
паперові келишки різних модифікацій,
аж до таких,
що викликають навіть повагу та захоплення,
як от стаканчики на заправках WOG, нпрклд.
Ну, власне, я сей перехід для себе таки відзначив.
Деталь, дрібниця,
а добіса важлива.
Широкий крок уперед в цивілізаційному поступі.
Так от,
у тому анклаві мордору,
що на південний захід від Неньки,
у ПМР тобто,
такий перехід, як я помітив, ще не відбувся.
Біда!
Але за нас також рано радіти.
Бо у закутках
нашої великої хлібної країни
лінивих бунтарів та хитрих месій
подекуди трапляються рудименти тої
поганської звички
лити каву в стаканчик для розсади.
Видів.
Сам піймав за руку, ткскзть.
Але було одне але,
як же у нас без нього.
Отже, їхали ми якось раннім ранком,
навіть скорше пізньою ніччю,
гарною компанією з чотирьох чоловіків,
із «міста, де круглий рік сієста»,
з Черкас тобто,
до «міста довжиною в життя»,
тобіш у Кривий Ріг.
Їдемо жартуємо, історійки травимо, музика…
Як завжди.
І ясно, шо нам на певному етапі усім захотілось попити кави.
Ну і загалом хотілось приводу вийти перекурити, розім’яти кістки
та троха відійти від яскравих вражень
про якість наших доріг.
Як на зло,
заправок не траплялось,
а на дверях сільських ригайлівок та «гіпермаркетів»
о цій порі ще висіли навхрест металеві «запобіжники»
з амбарними замками.
Було, звичайно, кілька відкритих придорожніх кафешок,
де і ресторан, і готель, і шиномонтаж…
Вони підступно заманювали до себе
прорідженими на кілька літер неоновими вивісками,
але…
інстинкт самозбереження якось гнав далі…
Десь до шостої-сьомої…
Поки я пильним оком не вгледів у котромусь селі
на Кіровоградщині, чи й уже на Дніпро(петро)вщині,
шо двері магазину на яких красувався напис «КАВА»
були відчинені.
А з них вигрібав племінний представник
місцевого естеблішменту,
якого ще видимо не відпустило після вчора,
з таким же, але не племінним, своїм кулєгою,
чим підтверджували, що заклад працює.
Рібята на ходу відпивали «Арсенал. Міцне»
з літрових «сісьок» і, здається, були в доброму,
як на таку рань,
гуморі.
Поруч розкладали місцевий базарчик.
- Стаєм тут, - кажу хлопцям.
Стаєм.
Ну та і вийшли ми всі четверо й
завалюєм у той магазин.
«ПРОДУК..И».
- Добрий ранок! Кава є у вас?
- Добрий! Є-є.
- З машинки?
- Нє, машинка поломалась.
Чайник можу поставить на ростворіме, -
каже типова така продавчиня,
яка по ходу певно й спала в тому фартушку.
Ми переглянулись і канєшно поняли, шо тра їхати далі.
Але якось нас, мабуть, вже добре задовбало
і раз ми вже зупинились…
- То давайте, - каже найстарший з нас.
Він же був за водія, тож перечити ніхто не став.
Принаймні словесно.
- А він у вас не смердить? - поставив я тітоньку в тупік,
показуючи пальцем на її самовар.
Питання дійсно дивне,
але я з досвіду знаю, шо пластмасові електрочайники
з китайськими ієрогліфами на борту
видають бува’ нефігові аромати
тонконарізаних шин.
А, погодившись, шо довгожданна кава буде розчинною,
не надто хотілось, шоб вона ще і віддавала покришкою від ЗІЛа.
- Та нє, понюхайте, - каже
і дає мені понюхати.
Я киваю одобрюючи.
Не встигли ми відпустити якогось жарту
на сей увесь привід,
аби збадьоритись,
як вже затріщав і йшов на взльот
той китайський електричний чайник.
Ну ок. Чекаємо.
І тут тітонька ставить на прилавок
у рівненький ряд
чотири стаканчика…
Канєшно же отих, шо «під розсаду».
З тоненького мутновато-прозорого смердючого пластику
з дизайном як у ребристих презервативів.
- Ееее, - якось вирвалось з мене.
Всі насторожились.
- А у вас паперових стаканчиків нема?
- А ці чим погані?
- Та в мене в селі даже школярі самогонку
коло клубу з таких уже не п’ють…
Це ж якись прошлий вєк, -
якось недоладно спробував аргументувати я.
Запала пауза.
Тітка явно не розуміла «шо мені не нравиця».
Більше того,
хлопці теж на мене дивились якось з підозрою…
Але й з інтересом,
бо ж гарно мене знають.
Думали, шо я так… Жарту заради.
Але я цілком серйозно.
- То шо? Нема у вас паперових?
- Так а ці чим погані? - таки хоче дізнатись тітка.
Якось ото пояснювати про «цивілізаційний поступ»
я вже їй не став,
бо й так наша компашка видавалась зі сторони дещо підозрілою…
А ше оце нюхання чайника, стаканчики паперові…
Тож просто сказав:
- Я з пластикових не п’ю.
Хлопці мовчать. Чекають шо буде далі.
А продавчиня,
відчуваючи, шо у неї зривається одразу денний план по каві,
робить ход коньом:
нагинається десь під прилавок…
І я, канєшно, думаю,
шо зара’ дістане вертикальну двостволку
і розкаже мені куди далі їхать…
Але дістає вона
(тадададам!)
коричневі паперові стаканчики
з приємними
зеленого кольору
абстрактними малюночками по периметру.
Ага!
Це, бляха, для голови колгоспу певно приховала,
чи для директора школи: «А раптом забіжить?!»
- О! - кажу, - Друге діло. Дякую.
- Але за ці тра ше доплатити по рублю! - тітонька мені на те.
Хлопці вибухнули сміхом.
Я,
позаяк це був ще ранок,
а запас терпіння на день у мене чималий,
без емоцій відказав:
- У гривнях це скільки?
- Шо?
- Ну… по рублю… А в гривнях це скільки? Рублів у мене нема..
- Ну, по гривні, по гривні я мала введу.
- Ну то так і кажіть, ато рублі… Зараз бачте яке время. Мало шо можна подумати…
Вона, поглядуючи підозріливо на мене,
засипає в стакани розчинну каву і пита’:
- А звідки це ви такі…
Випереджаючи її означення, кажу, шо з Черкащини.
Ага.
Якось я змінив інтонацію при цьому, тож
далі вона вже питає за цукор.
Сипле кому скільки треба.
Аж тут уже й чайник кипить
як, курва, кімнатний ядерний реактор.
- Води повну? - питає.
Ллє.
Я ше взяв якихось батончиків закусить.
І йдемо собі геть.
Думаю, аби оглянувся, то ше би встиг побачити
як тітонька крутить пальцем біля виска
мені вслід.
Але це і так читалось, тож оглядатись я не став.
Вийшли.
Закурили, хто курить
і трохи завернули за ріг,
аби не стояти на вході такою бригадою.
За рогом добряче смерділо сцяками,
тож відходимо ще.
Я свою каву…
(ну каву ж, хоч і розчинну)
поставив на землю
і жую батончик.
Хлопці сьорбають та шось кривляться.
При цьому питають мене
чо’ це я надумав повийобуватись.
Їм слухати від мене про цивілізаційний поступ
звикати не треба,
тож я гарно все пояснив.
І берусь до свого,
курва,
вистражданого паперового стаканчика
ну та теж сьорбаю,
поки гаряче.
Але…
Шось не то.
Ше раз сьорбнув.
Ну нє ж!
Хлопці вже подопивали до половини.
- Мужики, - кажу, - як вам кохве?
Мімікою хлопці дали мені зрозуміти,
шо шось не то.
- Сольоне? - Андрій озвучує.
- Ага! Є-є! - Сергій, який за кермом, йому на те.
- А я п’ю мовчки і думаю:
«Не буду казати, шоб апетіт не портити»,
бо воно бува’ поки комусь не скажеш,
то він сам і не помітить, - додає.
А кава така солона, якби то «з додаванням морської води».
І солодка водночас.
Ше й з душком.
Коротше, гидка, шо ховайся.
- Вони по ходу в тому чайнику мівіну варили до цього.
Як ти нюхав? - Назар мені.
- Чи зі стаканчиків твоїх розсолу хтось вже попив! -
Сергій додає влучно.
Сміємось.
Разом з паперовими келишками
довгожданна кава оптом відправляється в урну.
Ми дружно вирішили,
шо після такої вистави
вертатись до тітки і з’ясовувати
«ЧОГО КАВА, БЛЯДЬ, СОЛОНА?»
буде уже перебор.
І тоді точно доведеться подивитись
у темну невідомість дула двостволки.
(Повірте,
у кожному такому магазіні,
під прилавком
є захований, як мінімум, обрєз).
Тим паче ж, шо за процесом приготування
я пильно спостерігав і, навіть,
я ж кажу,
нюхав чайник.
Докурили і поїхали.
- Хоч би, бля, Банколу якого не досипала… - кажу пізніше,
бо якось відчуваю тепер свою відповідальність
за то, шо відбулося і ше може відбутись.
Таке…
Доїхали живі-здорові.
Кави попили вже в Кривому Розі.
А мораль тут ніби й одна,
але для кожного своя.