"Музей покинутих секретів": після огляду експозицій
Давно апробований авторський прийом - запрошення читачів до віяла сюжетних ліній, що сплітаються у фіналі, називаючись розділами, частинами, абзацами, залами... Саме до залів музею запрошує Оксана Забужко у своїй книзі, яку задумувала та писала більше десяти років (О.Забужко. Музей покинутих секретів: Роман. - К.: Спадщина, 2012. - 832 с.)
Спочатку про загальні відчуття від візиту до музею. Оскільки не менше чверті твору відбувається у снах і завдяки снам, вони стають провідниками по контурам віяла, просять собі місця не в залах, розкритих для допитливих очей відвідувачів музею, а в вистелених напівмороком коридорах - лишень би не прокинутись, не злякатись недоплетеної павутини минулого... Але в книзі коридори відсутні, як немає і жодного слова про двері - все для огляду читачами (а може, й для огляду читачів) в модному нині режимі інсталяцій "наживо".
Якщо ж рухатись покроково, розділяючи приміщення музею за владарюванням муз (пам'ять значення терміну у перекладі з грецької), то найбільші зали в ньому віддані, безперечно, Кліо. В цьому й принада, і небезпека - майже як у гранаті, яку навмисне прикрасили авторським подарунком - знайомими на рівні чуттів назвами та прізвищами. Аякже, примордіалістське протиставлення героїзму та ницості двох промаркованих сторін бою переноситься і на сьогодення - і чому не можна обійтися без образу "галасливого російського туриста", який розшукує себе між Софійським і Михайлівським соборами у Києві? Певно, це вже типовий спосіб вибудовування національної ідентичності на місці підірваних за радянських часів церков. І тому з залів Кліо так багато виходів до зали Мельпомени. Тут поруч і невчасно зраджена криївка (а чи може бути вчасною зрада? вчасність перетворює її на гру), і досі не розпізнані шини з автокатастроф (що на відміну від зрад, відбуваються до моторошності вчасно), і розцяцьковані багатозначними нулями кредитні картки, за які можна купити все і всіх, крім небагатьох щеплених справжністю (обережно, отрута! відвідувачам не заходити за обмежувальну лінію!). А щоб відвідувач музею не втратив у трагізмі надії відшукати заявлені секрети, у потаємних кутах кожної зали облаштувалась Евтерпа.
І от, у місцях зустрічі Мельпомени й Евтерпи відбувається найзначніше, найбільш виплекане. а тому, певно, й виправдане. Чого варті лише сцени усвідомлення двурушності ближнього - надособистісної, тривалої, зухвалої - тієї, яка карбується цвяхами в житейських бібліях або датами - вже на гранітних пам'ятниках; тієї, яка існує поза часом і конфесіями, але від того є ще більш пронизливою. Або ж описи тієї майже невловимої справжньості - яка, коли все ж відбувається між обраними, то створює ефект замкненого електричного кола. Це коло, вочевидь, не вміє зникати, воно трансформується у пошуку тих, хто прийде потім (що звучить більш прозаїчно, ніж, скажімо, пошук нотного ряду до "Танго смерті" у Юрія Винничука, але й більш реалістично - бо хто ж із нас не читав сни?) Наявність провідної електричної, чи то езотеричної, лінії лише додає відчуттів штучності Кліо у музеї - йому б краще пасували псевдо, як у неодноразово згаданих вояків УПА - не тільки для імен, а й для груп, вулиць, міст, країни... Вмикач цієї лінії по периметру музею - у шостій залі, де "світ перестав дихати, і земля - обертатися". Решта епізодів після того - дофарбовані елементи фресок - тих самих, які завчасно перевезли на збереження до Софії Київської. І з останньою сторінкою роману стає зрозумілим, що зали Кліо мали б бути пустими - для того, щоб читачі і читачки наповнювали їх власними, вчасно розбудженими чи реанімованими, історіями. Після того, як коло замкнеться...
Спочатку про загальні відчуття від візиту до музею. Оскільки не менше чверті твору відбувається у снах і завдяки снам, вони стають провідниками по контурам віяла, просять собі місця не в залах, розкритих для допитливих очей відвідувачів музею, а в вистелених напівмороком коридорах - лишень би не прокинутись, не злякатись недоплетеної павутини минулого... Але в книзі коридори відсутні, як немає і жодного слова про двері - все для огляду читачами (а може, й для огляду читачів) в модному нині режимі інсталяцій "наживо".
Якщо ж рухатись покроково, розділяючи приміщення музею за владарюванням муз (пам'ять значення терміну у перекладі з грецької), то найбільші зали в ньому віддані, безперечно, Кліо. В цьому й принада, і небезпека - майже як у гранаті, яку навмисне прикрасили авторським подарунком - знайомими на рівні чуттів назвами та прізвищами. Аякже, примордіалістське протиставлення героїзму та ницості двох промаркованих сторін бою переноситься і на сьогодення - і чому не можна обійтися без образу "галасливого російського туриста", який розшукує себе між Софійським і Михайлівським соборами у Києві? Певно, це вже типовий спосіб вибудовування національної ідентичності на місці підірваних за радянських часів церков. І тому з залів Кліо так багато виходів до зали Мельпомени. Тут поруч і невчасно зраджена криївка (а чи може бути вчасною зрада? вчасність перетворює її на гру), і досі не розпізнані шини з автокатастроф (що на відміну від зрад, відбуваються до моторошності вчасно), і розцяцьковані багатозначними нулями кредитні картки, за які можна купити все і всіх, крім небагатьох щеплених справжністю (обережно, отрута! відвідувачам не заходити за обмежувальну лінію!). А щоб відвідувач музею не втратив у трагізмі надії відшукати заявлені секрети, у потаємних кутах кожної зали облаштувалась Евтерпа.
І от, у місцях зустрічі Мельпомени й Евтерпи відбувається найзначніше, найбільш виплекане. а тому, певно, й виправдане. Чого варті лише сцени усвідомлення двурушності ближнього - надособистісної, тривалої, зухвалої - тієї, яка карбується цвяхами в житейських бібліях або датами - вже на гранітних пам'ятниках; тієї, яка існує поза часом і конфесіями, але від того є ще більш пронизливою. Або ж описи тієї майже невловимої справжньості - яка, коли все ж відбувається між обраними, то створює ефект замкненого електричного кола. Це коло, вочевидь, не вміє зникати, воно трансформується у пошуку тих, хто прийде потім (що звучить більш прозаїчно, ніж, скажімо, пошук нотного ряду до "Танго смерті" у Юрія Винничука, але й більш реалістично - бо хто ж із нас не читав сни?) Наявність провідної електричної, чи то езотеричної, лінії лише додає відчуттів штучності Кліо у музеї - йому б краще пасували псевдо, як у неодноразово згаданих вояків УПА - не тільки для імен, а й для груп, вулиць, міст, країни... Вмикач цієї лінії по периметру музею - у шостій залі, де "світ перестав дихати, і земля - обертатися". Решта епізодів після того - дофарбовані елементи фресок - тих самих, які завчасно перевезли на збереження до Софії Київської. І з останньою сторінкою роману стає зрозумілим, що зали Кліо мали б бути пустими - для того, щоб читачі і читачки наповнювали їх власними, вчасно розбудженими чи реанімованими, історіями. Після того, як коло замкнеться...