Кортасар. Поза часом.
Дві останні прижиттєві збірки оповідань Кортасара з загальною назвою "Поза часом" - немовби символічна крива загасання полум'я.Крива - бо спрйняття оповідань нелінійне, гостре, від зачарування до відрази. Але ж читається, чіпляє своїм реалізмом - магічним, особисто мені особливо комфортним у холодні дні.
Особливо сподобалась історія про любов до Гленди ("Ми дуже любимо Гленду" разом з її продовженням у листі другої збірки - "Пляшка, кинута в море") та оповідання, яке й дало назву і другій збірці - "Поза часом". Чи не так і є - ми любимо образ, мов джина у ретельно закоркованій пляшці - плекаємо цю любов до людини, стосунків, роботи, тварини. Хоча з тваринами простіше у їх безумовності - отож, їх залишимо осторонь... А потім щось змінюється - і ми починаємо пручатись та прагнути повернути той еквілібріум, вже невловиму рівновагу, навіть дорогою ціною... Або ж усвідомлюємо, що історія, яку ми раніше вважали непідробною, справжньою, є фальшивою чи просто - не нашою. І незрозуміло, як з цим знанням продовжувати жити за попередніми схемами. Два оповідання, які я залишаю для себе у черговому сподіванні...
Кілька слів про першу збірку, названу на честь вже згаданої Гленди. Цікавий досвід читання "Тексту у записнику" про привидів метро, знаходячись у самому метро. "Історії, які я собі розповідаю" нагадали мені дитячі мрії та історії, які так і зостались ненаписаними, зостались зігрівати мої сни. Вразила драматичність "Вирізок з газет" і заспокоїла передбачуваність "Графіті". Але пам'ятаю, що лише м'який початок у "Котячому сприйнятті" зумів заземлити гостре несприйняття прикінцевої "Стрічки Мебіуса".
А вже друга збірка здалась переходом полум'я до диму - і, певно, то плюс перекладачеві, що передав відтінки прощання автора... Найбільш характерним для збірки є "Кінець етапу" - пошук людиною останньої кімнати... "Друга поїздка" та "Хрущ" здались мені транзитом до "Нічної школи", а переважна кількість абзаців - обважніла, зі смаком піску на зубах (хоча до витівок Кобо Абе і змістовно, і стилістично далеко). Дочитую останні сторінки. Дивина, та й годі. Чомусь захотіла написати цю рефлексію ще до завершення книги - можливо, це теж відповідає авторському задуму? Інша дивина полягає в тому, що до другої половини книги я була впевнена в тому, що переклад на українську мову належить Юрію Андруховичу, і вже потім з'ясувала, що він не займається перекладами з іспанської (перекладач - Сергій Борщевський).
Раніше читала окремі оповідання Кортасара, тепер же особливо цікаво познайомитися з його "Грою в класи" та випадковою ранньою збіркою. У пошуку контрастів...
Особливо сподобалась історія про любов до Гленди ("Ми дуже любимо Гленду" разом з її продовженням у листі другої збірки - "Пляшка, кинута в море") та оповідання, яке й дало назву і другій збірці - "Поза часом". Чи не так і є - ми любимо образ, мов джина у ретельно закоркованій пляшці - плекаємо цю любов до людини, стосунків, роботи, тварини. Хоча з тваринами простіше у їх безумовності - отож, їх залишимо осторонь... А потім щось змінюється - і ми починаємо пручатись та прагнути повернути той еквілібріум, вже невловиму рівновагу, навіть дорогою ціною... Або ж усвідомлюємо, що історія, яку ми раніше вважали непідробною, справжньою, є фальшивою чи просто - не нашою. І незрозуміло, як з цим знанням продовжувати жити за попередніми схемами. Два оповідання, які я залишаю для себе у черговому сподіванні...
Кілька слів про першу збірку, названу на честь вже згаданої Гленди. Цікавий досвід читання "Тексту у записнику" про привидів метро, знаходячись у самому метро. "Історії, які я собі розповідаю" нагадали мені дитячі мрії та історії, які так і зостались ненаписаними, зостались зігрівати мої сни. Вразила драматичність "Вирізок з газет" і заспокоїла передбачуваність "Графіті". Але пам'ятаю, що лише м'який початок у "Котячому сприйнятті" зумів заземлити гостре несприйняття прикінцевої "Стрічки Мебіуса".
А вже друга збірка здалась переходом полум'я до диму - і, певно, то плюс перекладачеві, що передав відтінки прощання автора... Найбільш характерним для збірки є "Кінець етапу" - пошук людиною останньої кімнати... "Друга поїздка" та "Хрущ" здались мені транзитом до "Нічної школи", а переважна кількість абзаців - обважніла, зі смаком піску на зубах (хоча до витівок Кобо Абе і змістовно, і стилістично далеко). Дочитую останні сторінки. Дивина, та й годі. Чомусь захотіла написати цю рефлексію ще до завершення книги - можливо, це теж відповідає авторському задуму? Інша дивина полягає в тому, що до другої половини книги я була впевнена в тому, що переклад на українську мову належить Юрію Андруховичу, і вже потім з'ясувала, що він не займається перекладами з іспанської (перекладач - Сергій Борщевський).
Раніше читала окремі оповідання Кортасара, тепер же особливо цікаво познайомитися з його "Грою в класи" та випадковою ранньою збіркою. У пошуку контрастів...