Львів. Що то було?
Як зараз пам’ятаю швидкий ранок 2-го травня, коли я з кислою міною складала речі у валізи. Тоді я хотіла тільки спокою, мінімум людей поряд і побачити вже нарешті племінницю. Але Львів кликав.
2-га година дня - і я біля потягу. Сіла, і ми тронулись. У всіх значеннях цього слова. Мій душевний сумбур розвіявся якось сам по собі, а незрозуміла туга та перепади настрою залишилися у Запоріжжі.
Пам’ятні моменти нашої подорожі почалися із плацкарту. Відкриті вікна, оздоблені перемінними краєвидами, їжа (багато їжі), книжки (які через брак часу, до речі, читалася мало), навушники, але частіше сплетіння дівочих голосів під акомпанемент гулу потягу, і ми веселі, в шортах і футболках - цей мікс воєдино символізував вдалий старт.
Не встигнули кліпнути очима, а ми вже на вокзалі величного міста Лева. Нас зустріли студенти Українського католицького університету, з плакатом, щирими посмішками та емоційною українською мовою. Сподобались одразу.
В першу чергу своєю привітністю і доброзичливістю.
Швидко кинувши речі по кімнатам, ми вирушили насолоджуватися Львовом. Маленькою групою запорізьких студентів-журналістів з широко відкритими очима ми повільно ходили вулицями, періодично кидаючи типове
«Ох!» і «Ах!»
Милі обличчя, звичне позування, безперервні «фотки-фотки-фотки» - все йшло за планом, а я так не люблю. Хто мене знає, той зрозуміє: я ненавиджу передбачуваність - від неї нудно. Тому таргани в моїй голові одноголосно вирішили, що мені час побродити самотою, пошукати проблем.
Про те, як я це робила, можна книжки писати, але не сьогодні. Буде, що згадати, та нічого мамі розповісти: думаю, вона б погано сприйняла мої теревеньки з циганами та нічні прогулянки з незнайомцями. Це як ходіння по лезу -
Я ЦЕ ЛЮБЛЮ!
Наступного дня екскурсія містом була запланованою організаторами. Нам пощастило найбільше, бо ми потрапили під крило Юрчика. Боже, я його обожнюю - він крутий! Історія всіх визначних місць з уст Юрка була наскільки наповнена експресією, що хотілось слухати, слухати і слухати! Чисто візуально розповідь нагадувала читання репу: ці його прикольні рухи руками… З усіх студентів УКУ Юрчика я полюбила найбільше: він справжній, харизматичний і жвавий. Ніколи не забуду!
А потім настало 5-те травня - довгоочікуваний Великдень! Не хочу гіперболізувати, але їхні гуляння справили на мене найбільше враження. У Шевченківському гаю зібралося багато люду у вишиванках, і всі просто бавилися. Я не бачила п’яних, не стояла поряд з тими, хто палить. На Великодніх гаївках не було міліціонерів, і без них все велося цивілізовано. Порівнюючи із Запоріжжям, де на свята «надмірно веселі» витанцьовують під Сердючку та обов’язково затіють мордобій, контраст відчувався неозброєним оком. Підсумок очевидний: львівський народ вміє правильно гуляти.
Мурашки бігають шкірою, коли згадую прогулянку Личаківським цвинтарем. Це безперечно самобутнє місце, якийсь своєрідний інший світ. Коли бачиш могили Франка, Шашкевича чи Крушельницької, то бракне повітря від хвилювання! А що коїлося в наших душах, як ми ненароком наткнулися на могилу Володимира Здоровеги! Журфаківці зрозуміють.
«Великдень разом» подарував мені багато друзів, однодумців. Наш «закулісний» відпочинок взагалі тема для окремої розмови. Тільки свої знають, що «фотки-фотки-фотки» і «спать-спать-спать» дуже синонімічно. Тільки свої, чуючи «рибка плюх», заливаються сміхом. І тільки свої мають накачані попи! Такі факти «для своїх» згуртували нас навіки.
Але подія «Львів-Запоріжжя» наближалася. Дуже-дуже швидко. Ці прощання, болючі. Наче від серця щось відірвала. Сльози та окутані неспокоєм обличчя… Потяг рушив, а за вікном Юрко. Важко. Довго ми були мовчазними, вдумливо дивились в нікуди. Потім, трішки розвіявшись, почали запитувати один одного «Як ти?»
Місто Лева змінило мене; люди поділилися своїм колоритом, вдихнули думок у голову та розбудили національну свідомість.
НЕПЕРЕВЕРШЕНО бути серед них, жити тією енергетикою, дихати одним повітрям… Особливості атмосфери Львова неможливо передати друкованим словом - це потрібно відчувати!
