Неприйомні моменти прийомів
Згадала, шо вчора ж був день Роіссі, - подивилася у гуглі, чи вистачило москалям у Києві зухвалості влаштовувати традиційний бучний прийом в честь. Не вистачило, каже гугл, не святкували взагалі. Уявляю, як расстроівся Мурзілка - це ж єдине з посольської діяльності, що він уміє і любить. Ну, кромє як їздити відпочивати за державний кошт на кращі курорти Європи.
Загалом, за майже 12 лєт моєї роботи в посольстві я ходила на цей найбільш затратний для російського платника податків празнік тричі. Перший раз пішла у перший рік роботи, з внутрєннім трєпєтом сільської жительки - прийом, йопт! У палаці «Україна»! Вся еліта собєрьоцца!
Навіть спеціально з новопридбаною на роботі подружкою їздили перед тим по бутіках купувати плаття красіві. До речі, смішна тоді виникла ситуація. Я, значить, у примірочній натягую на себе чергове невдобне і удушліве літтл блек дресс і чую бесіду подружки з продавчинею.
- Вам на какоє-то собитіє платьє нужно? - питає продавчиня.
- Да, - каже подружка, - у нас на слєдующєй нєдєлє будєт прійом.
Після невеличкої паузи продавчиня нєдоумьонно запитує:
- Прійом чєго?
[текст за ето всьо]
Так от. Спочатку був концерт. Концерт включав у себе і кокошніки, і вульгарні жарти, і бєрьозкі, і дрєбєзжаніє скла у вікнах від казачого хору і прочу хуєту. Дуже пораділа, що я за своєю нєпобєдімою звичкою запізнилася на нього.
Затим був фуршет. Столи для фуршету стояли на другому і на третьому поверхах. Другий поверх був для всяких заслужених соотєчєствєнніков, випадково запрошених і преси. Третій - для віп-персон та дипперсоналу. На вході до зали на третьому поверсі стояла охорона і уважно дивилася запрошення - якшо у вас було звичайне запрошення, без додаткового золотого тиснення «V.I.P.», на третій поверх вас не пускали. Журналісти цим фактом були дуже невдоволені, окремі з них висловили своє невдоволення чітко і голосно і звалили з цього ярмарку суєти.
Піднявшись на третій поверх, я отримала жесточайший когнітивний дисонанс, який назавжди видалив з моєї голови скільки-небудь раболєпне ставлення до представників нашої, блядь, еліти. Ібо що уявляє собі пересічна сільська дівчина при словах «фуршет», «віп-персони» і т.п.? Красіву світлу залу, де красіві виховані люди ведуть високоінтелектуальні бесіди з бокалом дорогого вина.
Якусь подібну хуйню уявляла і я собі. В реальності була наявна тільки красіва світла зала. Ожидаємі красіві люди бесідами не заморочувалися - вони стояли по периметру столів і жерли, не відходячи і не сильно пропускаючи до хавки тих, хто прийшов пізніше. Чистих тарілок не стало через десять хвилин, бо дехто накладав собі по дві повні тарілки - м’ясні вироби вперемішку з тістечками - і відходив поїсти на диванчики попід стінами. До сомельє стояли довжелезні черги. Вже за двадцять хвилин на підлозі валялися обгризені костомахи і розтоптані канапки. Мені запам’яталася чомусь Ольга Сумська - я подивилася на неї якраз в той момент, коли вона обгризала курячу ніжку своїм ротом, нафарбованим червоним.
В общім, пам’ятаю, як я йшла додому, плюючись і обіцяючи собі, що більше нікагда. Йшла пішки в незручних туфлях і дурацькому вечірньому платті, бо не хотіла викликати таксі - хотіла, аби з мене вивітрилася вся ця вульгарщина і блядство.
Но минуло років сім, і я знову опинилася на прийомі в честь 12 червня. На цей раз у Жовтневому палаці. Якраз приїхав послом Мурзілка, і мені цікаво було подивитися, чи щось зміниться. Оскільки щодо концерту особливих ілюзій не було, я прийшла на годину пізніше і застала тільки завершальні позвякування шибок від кубанського хору.
Фуршет проводився в одній великій залі, і це дозволило побачити те, що я пропустила минулого разу: вдячні соотєчєствєннікі, заслужені пенсіонери, патріотичні вчителькі руського язика і прочі ніщєброди, яких при Черномирдіні не допускали до віайпішного корита, однією рукою клали до рота без розбору все, до чого дотягалися, а другою згрібали в пакети бутерброди з ікрою, буженіну й лососіну. Це викликало і жаль, і подив, і відразу.
Такоє відбувалося на периферії. Центром же цього чудного, блядь, вєчєра був Мурзілка зі своїм сємєйством, оточений натовпом найбільш ярррих прихильників, які по черзі засвідчували йому свою повагу, били поклони і одпихали ліктями тих, хто хотів ближче підібратися до високоповажного тіла. В момент, коли хтось з них екзальтовано вигукнув: «Слава Россійі! Слава Міхаілу Юрьєвічу! Слава єво сімьйе!», і весь натовп заревів «Слава! Слава!», я сказала вголос: «Їбануцця!» і звалила звідтам.
І ще один раз ходила у 2012-му. Просто од нєхуй дєлать. Подумала, а чому би не піти і не побачити той чудний салют за двісті тисяч гривень, договір на який я перекладала? Тим більше, вся тусня відбувалася на свіжому повітрі, у гольф-клубі на Оболоні.
Почекала, щоби трохи посутеніло, аби не чекати на салют триста лєт, вдягла свої старі розйобані, но зручні туфлі, покурила шишок, викликала таксі. По червоній доріжці, в кінці якої Мурзілка встрєчав гостей, не пішла - бо зачєм портить собі хароший вечір. На зеленому полі гольф-клубу стояв огромадний шатер, під ним столи, накриті білими скатертинами. Виглядало це отак:
Народу було багато - знаю, що запрошували півтори тисячі чоловік. Вчительок руського язика не спостерігалося - в основному жлобйо в дорогих костюмах. Тарілок вистачало. Кокошніци кочевряжились на сцені, котра стояла трохи на віддалі від шатра, очевидно, щоби і концєрт був, і прінімающім піщу не заважати. Розтоптаних блінов з сьомгою не було помітно у траві поля для гольфа. Карочі, постаралися, молодци. Окреме спасібо, опять же, російським платникам податків.
Я попизділа з колєгою за красіву - високу і струнку - темношкіру женщіну, дружину якогось посла; набрала собі в тарілку тістечок (якраз час для тістечок, сказали мені шишки ггг), взяла бокальчик вина, сіла на віддаленому диванчику, і тут почався салют. Салют був охуєннє - двісті тисяч гривень у 2012-му, альо! - і при цьому вибухала вся ця дорогостояща красота просто у мене над головою… Та й пішла собі додому, усвідомивши, що моє зневажливе ставлення до тих, хто здався мені недостатньо утончьонним в минулі рази, якраз і було виявом снобізму вдячної обслуги.
Загалом, за майже 12 лєт моєї роботи в посольстві я ходила на цей найбільш затратний для російського платника податків празнік тричі. Перший раз пішла у перший рік роботи, з внутрєннім трєпєтом сільської жительки - прийом, йопт! У палаці «Україна»! Вся еліта собєрьоцца!
Навіть спеціально з новопридбаною на роботі подружкою їздили перед тим по бутіках купувати плаття красіві. До речі, смішна тоді виникла ситуація. Я, значить, у примірочній натягую на себе чергове невдобне і удушліве літтл блек дресс і чую бесіду подружки з продавчинею.
- Вам на какоє-то собитіє платьє нужно? - питає продавчиня.
- Да, - каже подружка, - у нас на слєдующєй нєдєлє будєт прійом.
Після невеличкої паузи продавчиня нєдоумьонно запитує:
- Прійом чєго?
[текст за ето всьо]
Так от. Спочатку був концерт. Концерт включав у себе і кокошніки, і вульгарні жарти, і бєрьозкі, і дрєбєзжаніє скла у вікнах від казачого хору і прочу хуєту. Дуже пораділа, що я за своєю нєпобєдімою звичкою запізнилася на нього.
Затим був фуршет. Столи для фуршету стояли на другому і на третьому поверхах. Другий поверх був для всяких заслужених соотєчєствєнніков, випадково запрошених і преси. Третій - для віп-персон та дипперсоналу. На вході до зали на третьому поверсі стояла охорона і уважно дивилася запрошення - якшо у вас було звичайне запрошення, без додаткового золотого тиснення «V.I.P.», на третій поверх вас не пускали. Журналісти цим фактом були дуже невдоволені, окремі з них висловили своє невдоволення чітко і голосно і звалили з цього ярмарку суєти.
Піднявшись на третій поверх, я отримала жесточайший когнітивний дисонанс, який назавжди видалив з моєї голови скільки-небудь раболєпне ставлення до представників нашої, блядь, еліти. Ібо що уявляє собі пересічна сільська дівчина при словах «фуршет», «віп-персони» і т.п.? Красіву світлу залу, де красіві виховані люди ведуть високоінтелектуальні бесіди з бокалом дорогого вина.
Якусь подібну хуйню уявляла і я собі. В реальності була наявна тільки красіва світла зала. Ожидаємі красіві люди бесідами не заморочувалися - вони стояли по периметру столів і жерли, не відходячи і не сильно пропускаючи до хавки тих, хто прийшов пізніше. Чистих тарілок не стало через десять хвилин, бо дехто накладав собі по дві повні тарілки - м’ясні вироби вперемішку з тістечками - і відходив поїсти на диванчики попід стінами. До сомельє стояли довжелезні черги. Вже за двадцять хвилин на підлозі валялися обгризені костомахи і розтоптані канапки. Мені запам’яталася чомусь Ольга Сумська - я подивилася на неї якраз в той момент, коли вона обгризала курячу ніжку своїм ротом, нафарбованим червоним.
В общім, пам’ятаю, як я йшла додому, плюючись і обіцяючи собі, що більше нікагда. Йшла пішки в незручних туфлях і дурацькому вечірньому платті, бо не хотіла викликати таксі - хотіла, аби з мене вивітрилася вся ця вульгарщина і блядство.
Но минуло років сім, і я знову опинилася на прийомі в честь 12 червня. На цей раз у Жовтневому палаці. Якраз приїхав послом Мурзілка, і мені цікаво було подивитися, чи щось зміниться. Оскільки щодо концерту особливих ілюзій не було, я прийшла на годину пізніше і застала тільки завершальні позвякування шибок від кубанського хору.
Фуршет проводився в одній великій залі, і це дозволило побачити те, що я пропустила минулого разу: вдячні соотєчєствєннікі, заслужені пенсіонери, патріотичні вчителькі руського язика і прочі ніщєброди, яких при Черномирдіні не допускали до віайпішного корита, однією рукою клали до рота без розбору все, до чого дотягалися, а другою згрібали в пакети бутерброди з ікрою, буженіну й лососіну. Це викликало і жаль, і подив, і відразу.
Такоє відбувалося на периферії. Центром же цього чудного, блядь, вєчєра був Мурзілка зі своїм сємєйством, оточений натовпом найбільш ярррих прихильників, які по черзі засвідчували йому свою повагу, били поклони і одпихали ліктями тих, хто хотів ближче підібратися до високоповажного тіла. В момент, коли хтось з них екзальтовано вигукнув: «Слава Россійі! Слава Міхаілу Юрьєвічу! Слава єво сімьйе!», і весь натовп заревів «Слава! Слава!», я сказала вголос: «Їбануцця!» і звалила звідтам.
І ще один раз ходила у 2012-му. Просто од нєхуй дєлать. Подумала, а чому би не піти і не побачити той чудний салют за двісті тисяч гривень, договір на який я перекладала? Тим більше, вся тусня відбувалася на свіжому повітрі, у гольф-клубі на Оболоні.
Почекала, щоби трохи посутеніло, аби не чекати на салют триста лєт, вдягла свої старі розйобані, но зручні туфлі, покурила шишок, викликала таксі. По червоній доріжці, в кінці якої Мурзілка встрєчав гостей, не пішла - бо зачєм портить собі хароший вечір. На зеленому полі гольф-клубу стояв огромадний шатер, під ним столи, накриті білими скатертинами. Виглядало це отак:
Народу було багато - знаю, що запрошували півтори тисячі чоловік. Вчительок руського язика не спостерігалося - в основному жлобйо в дорогих костюмах. Тарілок вистачало. Кокошніци кочевряжились на сцені, котра стояла трохи на віддалі від шатра, очевидно, щоби і концєрт був, і прінімающім піщу не заважати. Розтоптаних блінов з сьомгою не було помітно у траві поля для гольфа. Карочі, постаралися, молодци. Окреме спасібо, опять же, російським платникам податків.
Я попизділа з колєгою за красіву - високу і струнку - темношкіру женщіну, дружину якогось посла; набрала собі в тарілку тістечок (якраз час для тістечок, сказали мені шишки ггг), взяла бокальчик вина, сіла на віддаленому диванчику, і тут почався салют. Салют був охуєннє - двісті тисяч гривень у 2012-му, альо! - і при цьому вибухала вся ця дорогостояща красота просто у мене над головою… Та й пішла собі додому, усвідомивши, що моє зневажливе ставлення до тих, хто здався мені недостатньо утончьонним в минулі рази, якраз і було виявом снобізму вдячної обслуги.