Дороги доГори
Originally posted by annetka_lada at Дороги доГори або ще одна ода Roses Capulet
Ще раз про мої глибокі почуття до Трояндок Капулеті. Збираючись у гори, зупиналася саме на них, бо місце у наплечнику було обмежене, а дні підмерзлі) Ніжна Ошівська шерсть цього літа виявилася актуальна, а в Карпатах просто незамінна.
Відпочинок складався з двох частин: взірцево-сімейної у Ворохті в будиночках і з екстремально-мокрої на Говерлі у наметах.
А все так гарно починалося! Легка ніч у поїзді, швидке заселення і милі посиденьки. Смачна бринза, слінгопрогулянки по містечку у тата на спині і нескладні підйоми. Далі гірська ідилія у фотках
Осідлані татусі
Вишена вчить грати тата на дримбі
Слінгоконсультація корови
Але все добре колись закінчується. Друзі з малям поїхали додому, а таткові на прощання закортіло попхатися на Говерлу мені теж в якусь мить захотілося і цим скористалися.
Від Ворохти проїхалися на таксі до підніжжя Говерли, вибрали найлегший маршрут, заслінгувалися і рушили вперед.
Несподівано зіпсувалася погода, ще несподіваніше ми змістилися на найскладніший шлях. Всі зустрічні люди дивувалися і радили повертатися, але у мене ще були великі запаси бойового духу і позитивне очікування, що далі почнеться легший підйом. Дорога ставала стрімкіша, погода - гірша, одяг - мокріший, а під ногами - болото і слизько. Обертаючись назад від висот підкошувалися ноги, позаду були хмари і прірва, попереду - кам’яні східці до вершини до неба - тому ми могли рухатися тільки вперед.
Сили наскільки вичерпалися, що робила перепочинок що два кроки.
Коротенький привал
Але ми дісталися захмареної, мокрої, похмурої і сірої вершини. Підйом тривав 5-6 годин, хоча зазвичай на ці 3 км догори витрачають до 3 годин. Для всіх трьох - це було вперше. Вишена поводила себе як немовля, всю дорогу смакувала молочком і спала, тільки раз прокинулася, щоб розім’ятися.
Сил на спуск я не мала. Але нам пощастило, з іншої сторони до Говерли притиснулася маленька дерев’яна хатинка. Була вона не дуже чепурна, але Вишенка швидко навела лад.
З дверей виднілися неосяжні простори і здавалося, що з тіла проростають крила.
Вечірній вид з дверей
Колиба по-материнські нас обігріла, нагодувала і заколисала. Та ранок у ній не міг настати. Як виявилося нас закутали густі, непроглядні хмари, завивав північний вітер і періщив дощ.
Ранковий вид з дверей
Не дочекавшишсь хоч якихось позитивних змін, спакувалися і біля обіду рванули вперед. Пройшовши зо двісті кроків вийшли за межі хмари, аж в очах розвиднилося) Спускалися пологими, але слизькими стежками, у мокрому взутті і вогкій одежі.
Але та навіжена хмара гналася за нами 20 км!!! кидаючись то дощем, то градом. Уявляєте? 20 кілометрів у слінгу з короткочасним перепочинком за півдня?! Аж захотілося собі і Капулеті присвоїти звання - мать-гєроїня ;) Цілу дорогу дякувала Богу і слінгу, що хоч Вишеньці сухо і тепло. По дорозі ми зустріли отару овець ( 900 штук), які столочили і без того заболочений шлях. Але маля було у захваті - прокинулося, вирвалося зі слінга, сміялося на всі 8 зубів до овець і аплодувало. А чорні, сірі, білі барани і ягнята бігли одне за одним, вигукували щось по-своєму і сміялися голосними дзвіночками по всіх карпатських схилах.
Тільки під вечір ми відірвалися від дощової погоні, наблизилися до цивилізації, де мала проходити потрібна електричка і отаборувалися. Вогнище варило кашку, сушило одяг, чоловік бавився з Вишеною. А я пила каву, закутана у вірні трояндочки і раділа, що ще трохи - і буду вдома.
Над нами радилися зірки, а по обидва боки (зі сторони Буковеля і Говерли) тяжіла синя дощова завіса. Та ніч і ранок виявилися сухими і привітними. Оперативно зібралися та попленталися на станцію.
Користуючись нагодою, хочу ще раз подякувати Roses Capulet і Вишені за витривалість, а чоловікові вкотре повторити, що більше ніколи не піду з ним в гори :)
Ще раз про мої глибокі почуття до Трояндок Капулеті. Збираючись у гори, зупиналася саме на них, бо місце у наплечнику було обмежене, а дні підмерзлі) Ніжна Ошівська шерсть цього літа виявилася актуальна, а в Карпатах просто незамінна.
Відпочинок складався з двох частин: взірцево-сімейної у Ворохті в будиночках і з екстремально-мокрої на Говерлі у наметах.
А все так гарно починалося! Легка ніч у поїзді, швидке заселення і милі посиденьки. Смачна бринза, слінгопрогулянки по містечку у тата на спині і нескладні підйоми. Далі гірська ідилія у фотках
Осідлані татусі
Вишена вчить грати тата на дримбі
Слінгоконсультація корови
Але все добре колись закінчується. Друзі з малям поїхали додому, а таткові на прощання закортіло попхатися на Говерлу мені теж в якусь мить захотілося і цим скористалися.
Від Ворохти проїхалися на таксі до підніжжя Говерли, вибрали найлегший маршрут, заслінгувалися і рушили вперед.
Несподівано зіпсувалася погода, ще несподіваніше ми змістилися на найскладніший шлях. Всі зустрічні люди дивувалися і радили повертатися, але у мене ще були великі запаси бойового духу і позитивне очікування, що далі почнеться легший підйом. Дорога ставала стрімкіша, погода - гірша, одяг - мокріший, а під ногами - болото і слизько. Обертаючись назад від висот підкошувалися ноги, позаду були хмари і прірва, попереду - кам’яні східці до вершини до неба - тому ми могли рухатися тільки вперед.
Сили наскільки вичерпалися, що робила перепочинок що два кроки.
Коротенький привал
Але ми дісталися захмареної, мокрої, похмурої і сірої вершини. Підйом тривав 5-6 годин, хоча зазвичай на ці 3 км догори витрачають до 3 годин. Для всіх трьох - це було вперше. Вишена поводила себе як немовля, всю дорогу смакувала молочком і спала, тільки раз прокинулася, щоб розім’ятися.
Сил на спуск я не мала. Але нам пощастило, з іншої сторони до Говерли притиснулася маленька дерев’яна хатинка. Була вона не дуже чепурна, але Вишенка швидко навела лад.
З дверей виднілися неосяжні простори і здавалося, що з тіла проростають крила.
Вечірній вид з дверей
Колиба по-материнські нас обігріла, нагодувала і заколисала. Та ранок у ній не міг настати. Як виявилося нас закутали густі, непроглядні хмари, завивав північний вітер і періщив дощ.
Ранковий вид з дверей
Не дочекавшишсь хоч якихось позитивних змін, спакувалися і біля обіду рванули вперед. Пройшовши зо двісті кроків вийшли за межі хмари, аж в очах розвиднилося) Спускалися пологими, але слизькими стежками, у мокрому взутті і вогкій одежі.
Але та навіжена хмара гналася за нами 20 км!!! кидаючись то дощем, то градом. Уявляєте? 20 кілометрів у слінгу з короткочасним перепочинком за півдня?! Аж захотілося собі і Капулеті присвоїти звання - мать-гєроїня ;) Цілу дорогу дякувала Богу і слінгу, що хоч Вишеньці сухо і тепло. По дорозі ми зустріли отару овець ( 900 штук), які столочили і без того заболочений шлях. Але маля було у захваті - прокинулося, вирвалося зі слінга, сміялося на всі 8 зубів до овець і аплодувало. А чорні, сірі, білі барани і ягнята бігли одне за одним, вигукували щось по-своєму і сміялися голосними дзвіночками по всіх карпатських схилах.
Тільки під вечір ми відірвалися від дощової погоні, наблизилися до цивилізації, де мала проходити потрібна електричка і отаборувалися. Вогнище варило кашку, сушило одяг, чоловік бавився з Вишеною. А я пила каву, закутана у вірні трояндочки і раділа, що ще трохи - і буду вдома.
Над нами радилися зірки, а по обидва боки (зі сторони Буковеля і Говерли) тяжіла синя дощова завіса. Та ніч і ранок виявилися сухими і привітними. Оперативно зібралися та попленталися на станцію.
Користуючись нагодою, хочу ще раз подякувати Roses Capulet і Вишені за витривалість, а чоловікові вкотре повторити, що більше ніколи не піду з ним в гори :)