«Декамерон (10 українських прозаїків останніх десяти років)» - прочитано
Частина 1. Днявкомерон
Днявка - блог (сленг юних користувачів Мережі)
Книга "Декамерон (10 українських прозаїків останніх десяти років)" - спроба презентувати новинки української прози. Укладачем виступив Сергій Жадан, який на власний смак вибрав авторів: Софія Андрухович, Любко Дереш, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан (як же без себе), Ірена Карпа, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Наталка Сняданко, Сашко Ушкалов. Бачимо як молодь, так і авторів, які увійшли в літературу давно, але до прози вдалися не відразу (Дністровий, Жадан, Прохасько).
Визначати художні методи та стильові тенденції в наш час справа невдячна. Скористаюся терміном російського дослідника Іллі Ільїна, який називає популярний метод ілюзіонізмом з головною ознакою - створенням простої картини дійсності відповідно до уявлень обивателя без прагнення збагнути глибинні закономірності життя, особистості, суспільства.
Ті ж автори, які намагаються опанувати постмодерну техніку, напевне, надто буквально зрозуміли поняття "нонселекція" (відмова від навмисного добору художніх засобів при створенні тексту - термін Д.Фоккеми). Таким методом під гаслом "що бачу - те і співаю" уже століттями користуються казахські акини.
Відразу впадає в око тематична бідність авторів. Судячи з текстів, автори замало знають життя, щоб про нього щось розповісти. З десяти текстів шість автобіографічні аж до щоденниковості (колись Горький сказав молодому автору, що писати за біографією - це пливти за течією). Решта оповідань - спроби конструкції власної історії і навіть власного світу. Російський критик Михайло Золотоносов сказав про своїх пишучих співвітчизників: "Я вижу проблему в том, что пишут просто ни о чем, потому что ничего не знают о реальной жизни".
Оперетка must go on
Перші у книзі автори - Софія Андрухович та Любко Дереш відмовилися від побутописання в стилі щоденника, запропонувавши історії про життя та смерть. В декораціях з фольги та пап'є-маше діють фатальні жінки та сексуальні вбивці, киплять страшенні пристрасті з кров'ю, сексом та містикою.
Альбомна творчість
Творчість Пиркало, Карпи та Поваляєвої складно відрізнити від дописів до ЖЖ. Будні авторок займають сторінки книги, розповідаючи про їжу, секс, дитинство та масу інших тривіальних речей. Детальність описаного чергового побачення Світлани Пиркало примушує повірити, що вона хотіла б замість оповідання дати інтерв'ю в таблоїд, але вийшло лише в такому форматі.
Пролітаючи над смітником
Сашко Ушкалов впевнено намагається видати власну ознайомленість зі маргінесами життя за мудрість. До нього частково долучається Жадан, який, втім, знає - а відповідно, може описати широкі верстви суспільства. Стиль Жадана - випробуваний і стабільний, своєрідний пазл-калейдоскоп для читача.
Esse non ars
Тарас Прохасько працює в жанрі есею. За хитрим жанровим визначенням ховаються газетного типу замітки "Де я був і що я бачив" - про Карпати, заготівлю капусти, дитинство та старість, минуле Галичини тощо.
Син лейтенанта Маркеса
Анатолій Дністровий пропонує притчу про ангела, адаптовану до умов західноукраїнського містечка. Вторинність тексту щодо попередників, які всебічно обсмоктали тему компенсується етнографічним колоритом з бабкою та файкою.
Каса вільна! - Маленький лавбургер, будь-ласка
Наталка Сняданко презентує любовне оповідання. Спочатку їм було цікаво разом, потім вони полюбилися, подолали труднощі і були щасливі. Для емоційних українок дія розгортається в Німеччині.
Про особливості кожного з авторів - завтра ;)
Днявка - блог (сленг юних користувачів Мережі)
Книга "Декамерон (10 українських прозаїків останніх десяти років)" - спроба презентувати новинки української прози. Укладачем виступив Сергій Жадан, який на власний смак вибрав авторів: Софія Андрухович, Любко Дереш, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан (як же без себе), Ірена Карпа, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Наталка Сняданко, Сашко Ушкалов. Бачимо як молодь, так і авторів, які увійшли в літературу давно, але до прози вдалися не відразу (Дністровий, Жадан, Прохасько).
Визначати художні методи та стильові тенденції в наш час справа невдячна. Скористаюся терміном російського дослідника Іллі Ільїна, який називає популярний метод ілюзіонізмом з головною ознакою - створенням простої картини дійсності відповідно до уявлень обивателя без прагнення збагнути глибинні закономірності життя, особистості, суспільства.
Ті ж автори, які намагаються опанувати постмодерну техніку, напевне, надто буквально зрозуміли поняття "нонселекція" (відмова від навмисного добору художніх засобів при створенні тексту - термін Д.Фоккеми). Таким методом під гаслом "що бачу - те і співаю" уже століттями користуються казахські акини.
Відразу впадає в око тематична бідність авторів. Судячи з текстів, автори замало знають життя, щоб про нього щось розповісти. З десяти текстів шість автобіографічні аж до щоденниковості (колись Горький сказав молодому автору, що писати за біографією - це пливти за течією). Решта оповідань - спроби конструкції власної історії і навіть власного світу. Російський критик Михайло Золотоносов сказав про своїх пишучих співвітчизників: "Я вижу проблему в том, что пишут просто ни о чем, потому что ничего не знают о реальной жизни".
Оперетка must go on
Перші у книзі автори - Софія Андрухович та Любко Дереш відмовилися від побутописання в стилі щоденника, запропонувавши історії про життя та смерть. В декораціях з фольги та пап'є-маше діють фатальні жінки та сексуальні вбивці, киплять страшенні пристрасті з кров'ю, сексом та містикою.
Альбомна творчість
Творчість Пиркало, Карпи та Поваляєвої складно відрізнити від дописів до ЖЖ. Будні авторок займають сторінки книги, розповідаючи про їжу, секс, дитинство та масу інших тривіальних речей. Детальність описаного чергового побачення Світлани Пиркало примушує повірити, що вона хотіла б замість оповідання дати інтерв'ю в таблоїд, але вийшло лише в такому форматі.
Пролітаючи над смітником
Сашко Ушкалов впевнено намагається видати власну ознайомленість зі маргінесами життя за мудрість. До нього частково долучається Жадан, який, втім, знає - а відповідно, може описати широкі верстви суспільства. Стиль Жадана - випробуваний і стабільний, своєрідний пазл-калейдоскоп для читача.
Esse non ars
Тарас Прохасько працює в жанрі есею. За хитрим жанровим визначенням ховаються газетного типу замітки "Де я був і що я бачив" - про Карпати, заготівлю капусти, дитинство та старість, минуле Галичини тощо.
Син лейтенанта Маркеса
Анатолій Дністровий пропонує притчу про ангела, адаптовану до умов західноукраїнського містечка. Вторинність тексту щодо попередників, які всебічно обсмоктали тему компенсується етнографічним колоритом з бабкою та файкою.
Каса вільна! - Маленький лавбургер, будь-ласка
Наталка Сняданко презентує любовне оповідання. Спочатку їм було цікаво разом, потім вони полюбилися, подолали труднощі і були щасливі. Для емоційних українок дія розгортається в Німеччині.
Про особливості кожного з авторів - завтра ;)