Галина Пагутяк. "Урізька готика" (прочитано)
Цю книгу купив у стані середнього алкогольного сп'яніння в "Є" (спожив пива з шашликом у "Сундуку" на честь вдалого закінчення чернігівської пригоди. Через півгодини читання купив червону ручку...
Отже, Галина Пагутяк. Урізька готика. . - К.: ПП «Дуліби», 2009. - 352 с.
Преамбула: Пагутяк викликала у мене іронічну підозру через своє позиціонування. Вона вирішила представляти себе як очевидця описаних подій. Вибір амплуа очевидця типовий для українського письменницького жіноцтва (від Забужко до Костенко, включно з Матіос), але Пагутяк, на відміну від них, фантастка. Уявіть собі, щоб Лук'яненко на повному серйозі переконував читачів, що його дід був світлим Іним ІІІ рівня? Або щоб Панін в інтерв'ю розповідав, що його мама знайшла гніздо Червоних шапок на місці майбутнього Бутово? Одним словом, жіноча екзальтованість (до слова, наявні в Мережі фото Пагутяк видають саме фентезійний екзальт) на користь не пішла навіть без текстів.
Текст
Сюжет містичного трилера "Урізька готика" переказувати безсовісно, ібо трилер) Все базується на етнографічному нарисі Івана Франка "Про спалення опирів у Нагуєвичах у 1831 році". Мотив такий: серед людей є опирі - таємничі "діти природи" з неабиякими здібностями щодо потинання людей. Люди їх систематично палять на терновому вогні та пробивають кілками, а опирі мстяться. Все це на фоні західноукраїнського села кінця ХІХ століття.
Думки. Пагутяк вдалася одна важлива річ: показ реального життя села минулих століть. Штука загалом нехитра, але перебороти народницьку романтику зазвичай складно (он навіть Ліна Костенко вигадує собі "народ, який споконвіку шанував материнство і дитинство). У Пагутяк все ближче до Мартовича і раннього Винниченка: народ живе досить по-свинськи, в постійній темноті, дітей селяни шанують менше, ніж скотину (а ті мруть як мухи), ніякої романтики і духовності, крім традицій (досить варварських, як от дикуваті ігри на похоронах). Одне слово - треба виживати.
Позитивно, що вибраний саме цей час. Більшість історичних графоманів полюбляють період Руїни, ібо Козаки, Пани, Татари, Україна-Русь (підтверджено rainbow_citizen ). Межа століть - гарний час, злам життєвого побуту, співіснування прогресу та темноти - недарма Акунін його так любить.
У психології персонажів Пагутяк досліджує духовний вибір людини, що має в собі частинку зла (зло тут хтонічне, прадавнє). Головний герой Петро вибирає між хтонічним злом у собі (він опир), абстрактним добром хтристиянства, яке приводить до кривавих розправ над іншими опирами.
Такий фактурний матеріал сприяє містиці - тут і міфологія, і традиція віри, і дика народна сила - триллер в трансільванському стилі написати нескладно. І тут парадокс: у письменниці з 30-річним стажем все валиться.
- валиться хронотоп (так, твір фентезійний, але на реальному матеріалі). Складається відчуття, що авторка довго не могла вибрати час дії твору, і лишила натяки на різні часи - від 1861 (адже опирів у Нагуєвичах палили за текстом 30 років тому) до початку ХХ століття (один з героїв міркує про електричне світло, яке убило магію каганця, а воно у Львові вперше з'явилося у 1900). За іншими деталями дія відбувається приблизно у 1890-94 роках.
Дивною деталлю по тексту проходить постійна згадка про "недавню війну", яка понищила мораль народу. Як відомо, наприкінці ХІХ століття Австро-Угорщина воєн не вела. Найближча - "Друга війна за визволення Італії" 1859 року на території Галичини не велася. Хоча вона справді лишила певний слід в українській культурі через Юрія Федьковича, який був її учасником (вірші «Марш на Італію», «Під Кастенодолев», «У Вероні», «Під Маджентов» тощо). Проте загалом для народу вона була лише збільшенням числа новобранців (загальні втрати за всю війну склали трохи більше 5000 підданих Австро-Угорської імперії). На цю роль підійшла б Перша світова, але див. "валиться хронотоп".
- валиться система персонажів. Загалом "опирі" Пагутяк дивно схожі на "темних іних" Лук'яненка: така ж влада над людьми, нічна стихія, ставлення до людей байдуже або як до скотини. Але автор не може визначитися з межею влади: до кінця твору не ясно, чому такі могутні опирі дозволяють себе вбивати. На початку твору опирі виявляються маленькою громадою, в кінці - підпільною організацією.
Дуже дивна деталь: випадковий свідок великої сили опирів фотограф Юліан в середині тексту згадує про "Братство", що має відношення до опирів. Далі тема Братства не виникає жодного разу. Як видається, з тексту не прибрано один з варіантів сюжетного розвитку.
До слова про деталі: пані Пагутяк варто б знати, що біблейське слово "митар" означає "податківець", а не "митник".
- стилістика тексту була б доброю, якби не була поганою ;). Монологи та діалоги героїв написані стилістично рівно, з вкрапленнями діалектизмів та загалмо у канві тогочасного мислення. Але автор постійно перебиває їх власними роздумами про все на світі, причому роздуми ідуть з позиції сучасної людини. На практиці це виглядає так:
..Хлопець знав, що дідич його кликав. Але щось підказало йому, що вже запізно: пан щойно поїхав.
Чи можемо ми витлумачити цей сон за нього? Згідно теорії Фрейда, Орко прагнув змінити своє життя, перейшовши з-під однієї опіки під іншу, але не знав, як це зробити. Згідно ж учення Юнга, ворота означають вибір, ініціацію. Дім символізував розширення краєвиду, тобто світогляду, до чого хлопець не був готовий.
Коли Орко прокинувся, був уже день...
Апофеоз: автор входить посеред оповіді, рвучи часові зв'язки тексту: "Потім закляк коло тіла, й задрімав посеред забави, бо бойки мають звичай бавитися коло небіжчика після парастасу в "лопатки". Дивний, можна сказати, варварський ритуал, описаний, до речі, Михайлом Коцюбинським у "Тінях забутих предків". Били по спині когось..."
Нижче - тільки вслід за Квіткою-Основ'яненком, пояснювати читачам повороти сюжету прямим текстом. Втім, через кілька сторінок бачимо і таке: починаючи інтригу з паном, який виходить з дому тільки в ночі, автор кмітливо зауважує: "Насправді, пан Болеслав мав безсоння через контузію..." Або ж "Усе, викладене вище, зовсім не було відоме фотографу й корабельному агенту..."
Уявімо, що Толкієн почав робити би вставки з фрейдистським тлумаченням кохання Арвен до Арагорна. Або в описі похорон Боромира додав: "старовинний звичай, описаний, до речі, Бедою Достославним..."
Якщо підсумувати, то подібні "ремарки" роблять тексту ведмежу послугу, псуючи інтригу, стиль, часопростір.
Редакторська робота. Ще одна ведмежа послуга, зроблена тексту на прохання автора. По-перше, редактор у передмові дидактично пояснює усю міфологію тексту, розповідає про зв'язки з реальністю, етнографічними розвідками тощо. Навіщо? Підняти ціну тексту? Якісний літературний твір не потребує подібних "преамбул", він є самодостатнім. Наприклад, "Тіні забутих предків" - редактор не оповідає нам про чугайстерів тощо.
Друга феєрична річ - зноски. Редактор вирішила пояснити немудрим читачам усі діалектизми. Відповідно, у тексті безліч зносок типу мило* - приємно, здорові* - великі, цьотка* - тітка, фасолі* - квасоля, доста* - досить. А от "єгомость" і "парастас" - не пояснено. На перших 100 сторінках в середньому 2-3 зноски внизу сторінки. Видається, що подібне коментування зайве (до речі, такі речі, починаючи від Котляревського, роблять словничком у кінці книги). Трапляються у тексті й похибки друку (редактору Олександрі Чаус - аплодисменти).
Дещо про критику. Цього разу порадував Боднар-Терещенко, який у рецензії плутає імена героїв (отця звали Антоній, а не Онуфрій), деталі сюжету (Орися померла не від рук упиря) тощо. Водночас надмір авторських рефлексій та зносок рецензент фіксує. Більшість інших рецензій - радісна хвала тексту та метафізичні розмірковування.
Висновок: спроба українського фентезі на історичному грунті. Хороший матеріал, слабкий твір. Не рекомендується.
Отже, Галина Пагутяк. Урізька готика. . - К.: ПП «Дуліби», 2009. - 352 с.
Преамбула: Пагутяк викликала у мене іронічну підозру через своє позиціонування. Вона вирішила представляти себе як очевидця описаних подій. Вибір амплуа очевидця типовий для українського письменницького жіноцтва (від Забужко до Костенко, включно з Матіос), але Пагутяк, на відміну від них, фантастка. Уявіть собі, щоб Лук'яненко на повному серйозі переконував читачів, що його дід був світлим Іним ІІІ рівня? Або щоб Панін в інтерв'ю розповідав, що його мама знайшла гніздо Червоних шапок на місці майбутнього Бутово? Одним словом, жіноча екзальтованість (до слова, наявні в Мережі фото Пагутяк видають саме фентезійний екзальт) на користь не пішла навіть без текстів.
Текст
Сюжет містичного трилера "Урізька готика" переказувати безсовісно, ібо трилер) Все базується на етнографічному нарисі Івана Франка "Про спалення опирів у Нагуєвичах у 1831 році". Мотив такий: серед людей є опирі - таємничі "діти природи" з неабиякими здібностями щодо потинання людей. Люди їх систематично палять на терновому вогні та пробивають кілками, а опирі мстяться. Все це на фоні західноукраїнського села кінця ХІХ століття.
Думки. Пагутяк вдалася одна важлива річ: показ реального життя села минулих століть. Штука загалом нехитра, але перебороти народницьку романтику зазвичай складно (он навіть Ліна Костенко вигадує собі "народ, який споконвіку шанував материнство і дитинство). У Пагутяк все ближче до Мартовича і раннього Винниченка: народ живе досить по-свинськи, в постійній темноті, дітей селяни шанують менше, ніж скотину (а ті мруть як мухи), ніякої романтики і духовності, крім традицій (досить варварських, як от дикуваті ігри на похоронах). Одне слово - треба виживати.
Позитивно, що вибраний саме цей час. Більшість історичних графоманів полюбляють період Руїни, ібо Козаки, Пани, Татари, Україна-Русь (підтверджено rainbow_citizen ). Межа століть - гарний час, злам життєвого побуту, співіснування прогресу та темноти - недарма Акунін його так любить.
У психології персонажів Пагутяк досліджує духовний вибір людини, що має в собі частинку зла (зло тут хтонічне, прадавнє). Головний герой Петро вибирає між хтонічним злом у собі (він опир), абстрактним добром хтристиянства, яке приводить до кривавих розправ над іншими опирами.
Такий фактурний матеріал сприяє містиці - тут і міфологія, і традиція віри, і дика народна сила - триллер в трансільванському стилі написати нескладно. І тут парадокс: у письменниці з 30-річним стажем все валиться.
- валиться хронотоп (так, твір фентезійний, але на реальному матеріалі). Складається відчуття, що авторка довго не могла вибрати час дії твору, і лишила натяки на різні часи - від 1861 (адже опирів у Нагуєвичах палили за текстом 30 років тому) до початку ХХ століття (один з героїв міркує про електричне світло, яке убило магію каганця, а воно у Львові вперше з'явилося у 1900). За іншими деталями дія відбувається приблизно у 1890-94 роках.
Дивною деталлю по тексту проходить постійна згадка про "недавню війну", яка понищила мораль народу. Як відомо, наприкінці ХІХ століття Австро-Угорщина воєн не вела. Найближча - "Друга війна за визволення Італії" 1859 року на території Галичини не велася. Хоча вона справді лишила певний слід в українській культурі через Юрія Федьковича, який був її учасником (вірші «Марш на Італію», «Під Кастенодолев», «У Вероні», «Під Маджентов» тощо). Проте загалом для народу вона була лише збільшенням числа новобранців (загальні втрати за всю війну склали трохи більше 5000 підданих Австро-Угорської імперії). На цю роль підійшла б Перша світова, але див. "валиться хронотоп".
- валиться система персонажів. Загалом "опирі" Пагутяк дивно схожі на "темних іних" Лук'яненка: така ж влада над людьми, нічна стихія, ставлення до людей байдуже або як до скотини. Але автор не може визначитися з межею влади: до кінця твору не ясно, чому такі могутні опирі дозволяють себе вбивати. На початку твору опирі виявляються маленькою громадою, в кінці - підпільною організацією.
Дуже дивна деталь: випадковий свідок великої сили опирів фотограф Юліан в середині тексту згадує про "Братство", що має відношення до опирів. Далі тема Братства не виникає жодного разу. Як видається, з тексту не прибрано один з варіантів сюжетного розвитку.
До слова про деталі: пані Пагутяк варто б знати, що біблейське слово "митар" означає "податківець", а не "митник".
- стилістика тексту була б доброю, якби не була поганою ;). Монологи та діалоги героїв написані стилістично рівно, з вкрапленнями діалектизмів та загалмо у канві тогочасного мислення. Але автор постійно перебиває їх власними роздумами про все на світі, причому роздуми ідуть з позиції сучасної людини. На практиці це виглядає так:
..Хлопець знав, що дідич його кликав. Але щось підказало йому, що вже запізно: пан щойно поїхав.
Чи можемо ми витлумачити цей сон за нього? Згідно теорії Фрейда, Орко прагнув змінити своє життя, перейшовши з-під однієї опіки під іншу, але не знав, як це зробити. Згідно ж учення Юнга, ворота означають вибір, ініціацію. Дім символізував розширення краєвиду, тобто світогляду, до чого хлопець не був готовий.
Коли Орко прокинувся, був уже день...
Апофеоз: автор входить посеред оповіді, рвучи часові зв'язки тексту: "Потім закляк коло тіла, й задрімав посеред забави, бо бойки мають звичай бавитися коло небіжчика після парастасу в "лопатки". Дивний, можна сказати, варварський ритуал, описаний, до речі, Михайлом Коцюбинським у "Тінях забутих предків". Били по спині когось..."
Нижче - тільки вслід за Квіткою-Основ'яненком, пояснювати читачам повороти сюжету прямим текстом. Втім, через кілька сторінок бачимо і таке: починаючи інтригу з паном, який виходить з дому тільки в ночі, автор кмітливо зауважує: "Насправді, пан Болеслав мав безсоння через контузію..." Або ж "Усе, викладене вище, зовсім не було відоме фотографу й корабельному агенту..."
Уявімо, що Толкієн почав робити би вставки з фрейдистським тлумаченням кохання Арвен до Арагорна. Або в описі похорон Боромира додав: "старовинний звичай, описаний, до речі, Бедою Достославним..."
Якщо підсумувати, то подібні "ремарки" роблять тексту ведмежу послугу, псуючи інтригу, стиль, часопростір.
Редакторська робота. Ще одна ведмежа послуга, зроблена тексту на прохання автора. По-перше, редактор у передмові дидактично пояснює усю міфологію тексту, розповідає про зв'язки з реальністю, етнографічними розвідками тощо. Навіщо? Підняти ціну тексту? Якісний літературний твір не потребує подібних "преамбул", він є самодостатнім. Наприклад, "Тіні забутих предків" - редактор не оповідає нам про чугайстерів тощо.
Друга феєрична річ - зноски. Редактор вирішила пояснити немудрим читачам усі діалектизми. Відповідно, у тексті безліч зносок типу мило* - приємно, здорові* - великі, цьотка* - тітка, фасолі* - квасоля, доста* - досить. А от "єгомость" і "парастас" - не пояснено. На перших 100 сторінках в середньому 2-3 зноски внизу сторінки. Видається, що подібне коментування зайве (до речі, такі речі, починаючи від Котляревського, роблять словничком у кінці книги). Трапляються у тексті й похибки друку (редактору Олександрі Чаус - аплодисменти).
Дещо про критику. Цього разу порадував Боднар-Терещенко, який у рецензії плутає імена героїв (отця звали Антоній, а не Онуфрій), деталі сюжету (Орися померла не від рук упиря) тощо. Водночас надмір авторських рефлексій та зносок рецензент фіксує. Більшість інших рецензій - радісна хвала тексту та метафізичні розмірковування.
Висновок: спроба українського фентезі на історичному грунті. Хороший матеріал, слабкий твір. Не рекомендується.