Неймовірні пригоди вчителя з Яєчкович
Тібет загадкова країна, яка в середині ХХ століття привертала увагу багатьох дослідників. Тут побували експедиції з Німеччини, Британії, Японії. В пошуках містичного "вічного льоду" німець Ернст Шеффер відкрив антилопу оранго, блакиту овчку, першим з європейців побачив панду. Крім того, учасники німецької експедиції змогли побачити 108 томів релігійного кодексу Канжур. На Тібет вдався російських митець та містик Миколай Реріх. Його, як і багатьох інших інтригував загадковий світ містичної країни Шамбали, яка сховалася у найвищіх на світі горах.
В текстах місцевих монастирів, а також оповіданнях місцевих провідників шерпів було чимало незрозумілого. До прикладу, розповідали, що в східньонепальському монастирі Пангбоче з'явилася реінкарнація одного з будійських містиків лама Мех-Тех, який мав при собі сувій, що підтверджував його попередній статус ченця ХІ століття. Мех-техом місцеві жителі називали волохату людиноподібну істоту, яку в ХХ столітті європейці почали ототожнювати з невловимою сніговою людиною, а для окреслення обрали ще одну непальську назву - йеті. Одна з перших реконструцій цієї істоти зроблена британським дослідником Чернецьким в 1957 році (на малюнку справа). Серед усіх спокус відкриття нових істот спокуса відкриття іншої людини, її іншого різновиду, одна з найбільших.
13 вересня 1977 року нащадок емігрантів з Росії,
доктор Володимир Чернецький, який на той час працював в департаменті зоології лондонського коледжу королеви Марії зробив зі слів Славомира Равича ескізи двох непальсько-тібетських йеті. На згадку про їх розмову Славомир залишив під малюнком свій автограф. Равич мав бачити їх в 1942 році між Сіккімом і Непалом. В.Чернецький розмовляв ще з трьома іншими супутниками Равича, які підтвердили достовірність його розповіді. Багато років пізніше з цим же свідком мав зустрічатись американець Боббі Шорт, який багато років збирав свідчення про снігову людину. Згаданий доктор Чернецький, був кріптозоологом, замався вивченням свідчень про релікових маловивчених істот, в 1959 році його зацікавили сучасні описання мегалодона. 20 лютого 1954 року Чернецький надрукував в "Manchester Guardian" статтю під назвою "Снігова людина: нова форма вищіх антропоїдів". В 1960 році він опублікував "New Scientist" статтю в який він збирає свідчення про існування Gigantopithecus-а: "Ідея свого роду сухопутних латимерій, живих викопенів, які ховаються в Тібеті, може вивести концепцію сніжної людини з розряду наукової фантастики". На підставі доступних свідчень, морфології черпера, Чернецький вважав сніжну людину подібною до австралопітеків, зокрема Paranthropus crassidens. "Снігова людина - величезна істота міцного складання, що відноситься до людиноподібних мавп, подібне, мабуть, з гігантопітеком, величезною мавпою, яка жила на Землі мільйон років тому" - писав Володимир Чернецький. На той час саме активно обговорювались знімки слідів "великих ступаків" опубліковані в британській "Таймс" учасником аліпіністської експедиції в Гімалаї в 1951 році Еріком Шиптоном. На думку місцевих провідників-шерпів їх залишили дикі люди - йеті. В 1954 році журналіст "Дейлі мейл" Ральф Іззард поїхав в Тібет де назбирав чимало описань йеті, а Володимир Чернецький реконструював його вигляд. Іззард стверджував, що пройшов 13 кілометрів стежкою з слідів йеті. В монастирях Кхумджунг і Пангбоче журналісту демонстрували скальпи йеті. У відповідь в 1958 році Академія наук Радянського союза скерювавла в Тібет комісію по вивченню питання снігової людини на чолі з Кирилом Станюковичем. Жодних слідів йеті вона не знайшла.
В 1956 році у видавництві Харпер Бразерс була надрукована книга "Довгий шлях: ставка - життя" авторства Славомира Равича. Автор книги був британський журналіст "Дейлі Мейл" Рональд Даунінг. Одинадцять місяців йшла група з шісти ув'язнених з Якутії через Бурятію, Монголію, Тибет в Індію. Загалом вони мали пройти понад 6,5 тисяч кілометрів. Щодня втікачі долали близько 50 км, а по території Монголії і Тибету по 30 км. На шляху їм мали зустрічатись всесвітньовідомі озеро Байкал, пустеля Гобі, гори Гімалаї. Їх похід мав розпочатись 9 квітня 1941 року. Група складалася з трьох польських солдтата (Равич, Зигмунт Маковський, Антон Палюхович), дівчини-польки (Кристина), литовського архітектора (Захарій Марцінковас), латиського поміщика (Анастазі Колеменос), американського інженера Сміт), хлопця з Югославії (Євген Заро). Четверо з вісьмох померли. З голоду і зневоднення померли Кристина і Маковський. Ві сні зі знесилення, або хвороби помирає Марцінковас. Зривається у прірву Палюхович. Наприкінці подорожі вони йшли без їжі вісім днів, покі в березні 1942 року не побачили групу гуркхів, які доправили їх у лікарню в Калькуті.
Одним з самих інтригуючих фрагментів є опис зустрічи з йеті:
"Коли ми стали просуватися далі, лінія гір тимчасово сховала їх з нашого виду, але коли ми зупинилися на краю перед обривом , то виявили, що вони ще там . Вони були приблизно в 100 метрах від нас і метра на 4 нижче. Нас тут же вразили два моменти. Вони були величезними, і вони ходили на ногах. Я бачу це ясно і зараз, це міцно врізалося в мою пам'ять, бо я розглядав їх дві години. Спочатку ми просто не могли повірити тому, що бачимо, і ми затрималися подивитись за ними. Будучи досвідченим військовим артилеристом (?!, чому не геодезістом- budiaczyszcze), я вирішив застосувати свій метод для визначення висоти істот. Їх зріст був не менше 8 футів (тобто 240 см). Один з них був на кілька дюймів вище іншого, приблизно в тій же пропорції, як середній чоловік вище середньої жінки. Вони пересувалися повільно по плоскій кам'яній полиці, переставляючи ноги якби ковзаючись. Нам потрібно було також йти цим шляхом. Ми вважали, що якщо почекаємо досить довго, вони підуть і звільнять нам дорогу. Було видно, що вони бачать нас і не відчувають від нас ніякого страху. Американець сказав, що зараз ми побачимо, як вони стануть на чотири ноги, як ведмеді. Але такого не сталося жодного разу.
Я не міг добре роздивитись їх тіло. Голови в них виглядали дещо квадратними, вуха були, мабуть, щільно притиснуті до голови, оскільки їхні силуети ніяк не виділялися на тлі снігу. Плечі круто опускалися до потужних грудей. Руки були довгими і кисті доходили до рівня колін. В профіль задня частина голови і шиї становили з плечима пряму лінію - "як у прусського офіцера". Ми одностайно погодилися, що розглядаємо таку істоту, яку раніше ніколи не зустрічали ні в зоопарку, ні в дикій природі, ні читали про них. Через перевалювання їх можна було б прийняти на великій відстані як за ведмедя, так і за якийсь вид орангутана. Але поблизу описати їх досить важко. Хоча в них були риси як ведмедя , так і людиноподібної мавпи, їх не можна було помилково прийняти за когось з них. Вони мали колір іржаво-коричневого відтінку. Здавалося, вони були покриті волоссям двох типів. Основне щільно покривало тіло волоссям рудуватим кольору, через яке пробивалися пасма більш довгого волосся сіруватого відтінку, що звисли вниз. Вони не робили нічого, які тільки повільно рухались вперед, зупиняючись зрідка й оглядаючись навколо,
як це роблять люди, що захоплюються оточуючими видами. Час від часу вони поглядали в нашу сторону, але, здавалося, ми майже не цікавили їх.Я озирався і бачив , що іноді ця пара стояла нерухомо, наче уважно слухала, дещо похитуючи руками. Ким же вони були? Роками це залишалося для мене загадкою. Але нещодавно я прочитав про наукову експедицію, що шукала гімалайську сніговоу людину і уважно вивчив опис цих істот місцевими жителями. Я вірю, що тоді ми зустріли пару саме таких істот ... Але я наполягаю, що оцінки зросту цих істот в 5 футів (тобто 150 см) помилкові. Мінімальний зріст дорослої істоти повинен бути близько 7 футів (тобто 210 см)".
Отже описання доповнювало малюнок, де видно, що голова істоти має загострену догори форму, тобто має сагітальний гребінь, що відзначалося іншими спостерігачами сніжної людини. Область щелеп масивна з сильним прогнатизмом, але меншим, ніж у мавп. Форма і положення тіла набагато ближча до людських. Крупний живіт мав би свідчити про те, що рослинна їжа займає в їх раціоні значну частку. Розвинені сідниці, мали б бути свідоцтвом остаточного перехрду до прямоходіння, а також до їх пристосованості переносити голодні періоди, накопичуючи в сідницях жирові запаси.
Книга "Довгий шлях" розійшлася півмільйонним тиражем на 25-и мовах. Автор їздив з нею по англійських школах, серед іншого в Дербі, де проводив зустрічі з учнями і розповідав їм про пригоди героїв книги. Історія була настільки захоплююча, що цей шлях в ХХІ столітті взялися пройти кілька груп мандрівників: француз Cyril Delafosse-Guiramand, швед Mikael Strandberg, поляки Tomasz Grzywaczewski, Bartosz Malinowski, Filip Drozdz. В кінці 2010 року австралійський режисер Пітер Вейр зняв кінострічку "Шлях додому". До того в 2001 році режисер Харді Мартінс зняв стрічку "Втеча з ГУЛАГу" за романом Йозефа Мартіна Бауера. Обидві історії розповідають про нечувані випробування, які перенесли в'язні радянських таборів. Ось тільки в історії Бауера нема титанічного подорожі по стежках загадкового Тибету, такої привабливої для читача.
Славомир Равич народився 1 вересня 1915 року неподалік Пинська. Мати - росіянка. В 1932-37 рр. вивчав архітектуру і геодезію в Варшаві. В 1937-38 році служив у війську, навчався в школі підхорунжих в Бересті. В компанії 1939 року служив хорунжим кавалерії. Рік провів у в'язницях Мінська, Харкова і Москви, висланий до таборів ГУЛАГу. Після війни жив в Ноттінгемі. В 1947 році оженився з Марджорі Грегорі. Вони мали п'ятеро дітей. В 60-і роки працював в місцевому будівельному центрі або дизайн-центрі. В 70-х роках - технік в Архітектурної кераміки курс в школі архітектури і дизайну Нотінгемського трент університету. Серцевий напад змусив Русецького раніше вийти на пенсію. Помер 5 квітня 2004 року.
В 2006 році в 50-у річницю публікації "Довгого шляху" група журналістів BBC на чолі з Хью Левісом почали власне розслідування з метою зробити документальний фільм про її автора. Вони взялись шукати документальні підтвердження в Лондоні, Нью-Йорку, Вільнюсі, Варшаві і Москві. Дещо вдалося знайти в Польському інституті та музеї Сікорського в Лондоні. Але результатів майже не було, аж нарешті прийшла відповідь з архіву в "найбільш закритій країні Європи", як назвивають автори Білорусь. Документи стверджують, що справжнє ім'я цієї особи Ростислав Равич.
В статті про книгу "Довгий шлях" критик Гарольд Ніколсон писав "своє справжнє ім'я автор зберігає в таємниці". Справді, людина, яка жила в Британії під ім'ям Славомир Равич насправді мала прізвище Русецький. Автор належав до шляхетського роду гербу Равич, назву якого взяв собі за прізвище. Причину частково розкриває журналіст Роберт Даунінг: "я здогадувався, що мені складно буде надрукувати інтерв'ю з тою людиною, бо він лишив родину за Залізною завісою. Я боявся, що він не дозволить мені назвати його прізвище...".
З архівних матеріалів вдалося з'ясувати ще одну деталь батько Ростислава був православним священиком. В липні 1939 року Ростислав оженився з знову ж таки православною дівчиною Вірою, слід якої загубився в роки війни. В Юнацькій школі кадетів разом з військовим інструктором Русецьким знаходився Михайло Шведюк. Він служив з ним в одній роті. Шведюк ніколи не чув, щоб Русецький розповідав про свою мандрівку до Індії. Двоюрідний брат Михайла Шведюка згадав, що осінню 1939 року до них в село Яєчковичі прислали вчителя російської і білоруської мови Ростислава Русецького. До того ж місцеві знали, що він син священника. Наступного навчального року до школи прислали іншого вчителя. Отже Русецького мали арештувати на літніх канікулах. Про долю родини Шведюків є докладні документальні дані. Девятеро її представників, в тому Михайла Савича Шведюка арештували селі Потаповичі в 1940 році й вислали в Архангельську область. Хоча Русецький міг добре знати, що Михайло Шведюк народився в сусідньому з Яєчковичами селі він ніколи не признався в земляцтві і в тому, що він - син священника. Даунінг згадував, що Русецький "видавався співрозмовцем дуже скритим і напруженим".
Очевидно, Русецький як і більшість емігрантів не хотів нашкодити своїм родичам, які лишились в рідному краї. Але його могло турбувати, що він попри те, що служив в польській армії "нетиповий поляк", одруженій на православній двічині, син православних батьків, якому східнослов'янські мови ближчі за польську. Певно, навіть ім'я здалося йому не достатньо польським.
При арешті Русецького звинуватили не в тому, що він польський військовий, а в тому, що він в кінці 1939 року вбив офіцера НКВС, а не в тому, що він був польським офіцером. З березня 1941 року, він мав працювати на виробництві лижв. Ще однин клопіт полягав в тому, що в Сибіру не було табору №303. Критики вважають, що Русецький мріяв потрапити польського дивізіону протиповітряних сил в Британії №303 і саме його порядковий номер видав за номер табору. Лінда Вілліс знайшла документ написаний власноручно Русецьким в 1942 році, в якому він просить скерювати його до польської армії. Інший військовий документ підтверджує що він вступив до польської армії Андерса саме на території Радянського Союзу. Його мали перевезти через Каспійське море до Ірану. Сам Русецький стверджував, що з Калькути він перебрався у Іран, а звідти в червені 1942 року в Радянський Союз, де 24 липня 1942 року був зачислений в армію генерала Андерса. З польським військом він попав у Палестину, де викладав у військовій школі. Але для чого було недавньому втікачеві повертатися до країни, в якій на нього чекали самі клопоти? За іншою версією, як більше б підходила для втікачів, до війська він потрапив тільки в Палестині. Згодом його рекомендували для служби у повітряних військах.
В 1942 році британський розвідник Руперт Майн описав зустріч в британській Калькуті з трьома виснаженими людьми, які стверджували, що дійшли до міста пішки, втекли з Сибіру. Польське представництво справді витрачалося на лікування в Калькуті мандрівників. Польські в'язні справді намагались вибратись з Радянського Союзу. До прикладу, діти художника Фелік Кшевінський стверджували, що їх батько одбув подібну мандрівку через Казахстан, Іран та Ірак, оскільки в них зберіглися малюнки його подорожі. Ось тільки мало імовірно, що він подорожував не разом з амнестованими польськими вояками. Через п'ять років після смерті
Русецького журналіст Джон Дайсон опублікував розмову з ще одним ветераном Польського Війська Вітольдом Глинським, який стверджував, що втікачем з Сибіру до Індії був саме він, а Русецький просто вичитав історію про нього в пресі. Зрештою, доступні журналістам документи стверджують, що історія Глинського ще менш вірогідна, чім історія Русецького. Серед іншого Глинський стверджував, що його потягом перевезли з Калькути в малий порт на Каспійському морі, а звідти перевезли в Іран, хоча з Індії до Ірану пряма дорога, а найближчій пункт з боку Індії на Каспійському морі знаходиться в Ірані, а не іншій країні. До того ж за свідченнями ув'язнених ГУЛАГу вдалі втечі з таборів, тим більше колективні, були дуже рідким явищем. Скоріше за все, обидва ветерани, справді перенісши складні життєві випробування (арешт, зіслання, голод), просто вирішили привернути до себе увагу суспільства в якому вони опинились мовою його популярних образів: Сибіру, Тібету, Індії... .