Прощай, капітан Децил!
Щойно в ефірі відбулося спілкування Ющенка з журналістами. І згадалася інша зустріч, на прес-конфереції Ющенка в Алчевську, січень 2007.Тоді я зробив близька 200 світлин.
Десь на половині з них президент показує пальцем «децил».
Шо ж, прощавай, капітан Децил!
Наша велика співачка Ніна Матвієнко казала мені восени 2004, що без роздумів віддасть своє життя, щоб врятувати тебе.
Тоді ж Юрій Андрухович плакав, дивлячись на твоє порепане діоксаном обличчя.
2004 року, у день другого туру я бачив кров на асфальті у дворі Луганського штабу Ющенка. Охоронця штабу Олега Чапаєва повезли до лікарні з проламаним черепом, а донецьких бандитів відмазали мусора.
Наступного дня тисячі людей їхали на Майдан зі спокійним усвідомленням, що там на них чекатиме ментовська куля.
Що потрібно було зробити, щоб просрати цю скарбницю довіри?
Уже за пару місяців луганські регіонали створили у Луганській облраді фракцію «Наша Україна». Туди записалися майже всі! Від цих щурів смерділо страхом.
Як тяжко треба було старатися, щоб не стати за таких умов великим?
П’ять років - і твоє ім’я ставили б у ряд з Богданом Хмельницьким, Тарасом Шевченком, Степаном Бандерою.
Читали б вірші «Чи діждемося Вашингтона, з новим і праведним законом?» і раділи б: «Діждалися!»
Діждалися і ми. Ти так боявся зверхності Тимошенко, що привів до влади «бандита, який має сидіти в тюрмі».
Ти розробив великий «концепт» розбудови нації, але українська мова зараз у більшому загоні, ніж за часи Кучми.
Ти так хотів збудувати Країну мрій, що закінчив свій термін політичним банкрутом. У мудрій книзі Валентина Іванова «Русь первозданна» є такі слова:
«Зле тому, хто мучить себе через зайві страхи - від надмірного знання. Поганий з нього буде воїн. Через малість душі він намагається так вчинити, щоб здійснити задумане без утрат. І - все втрачає».
Десь на половині з них президент показує пальцем «децил».
Шо ж, прощавай, капітан Децил!
Наша велика співачка Ніна Матвієнко казала мені восени 2004, що без роздумів віддасть своє життя, щоб врятувати тебе.
Тоді ж Юрій Андрухович плакав, дивлячись на твоє порепане діоксаном обличчя.
2004 року, у день другого туру я бачив кров на асфальті у дворі Луганського штабу Ющенка. Охоронця штабу Олега Чапаєва повезли до лікарні з проламаним черепом, а донецьких бандитів відмазали мусора.
Наступного дня тисячі людей їхали на Майдан зі спокійним усвідомленням, що там на них чекатиме ментовська куля.
Що потрібно було зробити, щоб просрати цю скарбницю довіри?
Уже за пару місяців луганські регіонали створили у Луганській облраді фракцію «Наша Україна». Туди записалися майже всі! Від цих щурів смерділо страхом.
Як тяжко треба було старатися, щоб не стати за таких умов великим?
П’ять років - і твоє ім’я ставили б у ряд з Богданом Хмельницьким, Тарасом Шевченком, Степаном Бандерою.
Читали б вірші «Чи діждемося Вашингтона, з новим і праведним законом?» і раділи б: «Діждалися!»
Діждалися і ми. Ти так боявся зверхності Тимошенко, що привів до влади «бандита, який має сидіти в тюрмі».
Ти розробив великий «концепт» розбудови нації, але українська мова зараз у більшому загоні, ніж за часи Кучми.
Ти так хотів збудувати Країну мрій, що закінчив свій термін політичним банкрутом. У мудрій книзі Валентина Іванова «Русь первозданна» є такі слова:
«Зле тому, хто мучить себе через зайві страхи - від надмірного знання. Поганий з нього буде воїн. Через малість душі він намагається так вчинити, щоб здійснити задумане без утрат. І - все втрачає».