Лібералізм VS етноцентризм: конфлікт постмодерну і модерну
Засідання КДКД 23.06.2015
Доповідач Євгенія Більченко
Клуб дилетантів зібрався 23 червня, щоб послухати доповідь запрошеного доповідача - Євгенії Більченко, а також поспілкуватись із нею. Поважний науковий статус доктора культурології та кандидата педагогічних наук не заважає їй лишатися поетом. Як поет вона отримала визнання в добу Майдану, коли відбила революційні реалії у своїх поезіях, найрезонанснішою з яких була «Я - мальчик. Я сплю, свернувшись в гробу калачиком…». У самовизначенні Євгенії Більченко сутнісним є статус волонтера: вона систематично здійснює подорожі з зону АТО, як з гуманітарною місією, так і з місією забезпечення необхідним українських військових.
Тема доповіді звучала «Виворіт патріотизму: українська концепція нації очима письменника-ліберала». Таке формулювання виявилось даниною домінуючим трендам: апеляція до української нації мала, за словами доповідача, привернути увагу патріотів, а самовизначення через лібералізм - налаштувати на розмову про свободи й права. Отже, поняття «лібералізм» доповідач застосувала від початку не академічно, але довільно - не в сенсі ідеологічної доктрини, а як визнання беззаперечної цінності свободи. Така трактовка викликала критичні відгуки з боку Сергія Волошина та Ольги Михайлової.
Специфіку нинішньої української ситуації, на думку Євгенії Більченко, відбивають два образи. Перший було створено Міланом Кундерою у «Книзі сміху і забуття», де автор відбив запал революціонерів, що неозброєними ставали перед озброєними поліціантами, випускаючи назовні «вчинок під назвою революція». Другий образ було залучено з тексту Еріха Фромма «Догмат про Христа», де стародавня Іудея була описана як місце хаотичного зіткнення національних і поза-національних сил, що на думку, доповідача, притаманно й сучасній України.
З огляду на цю ситуацію Євгенія Більченко застерегла від залучення бінарної логіки в аналізі ідентичностей у сучасній Україні, хоча, здавалося б, саме така логіка дає найзручніший інструментарій ідентифікації. Бінарна логіка вимагає або зрівняння, або протиставлення, і саме через неї у культурі формується образ ворога-Чужого. На думку доповідача, альтернативою цьому підходу може стати релятивізм, що знайшов вираження у підходах постмодернізму у Європі другої половини ХХ ст.. Але той самий релятивізм був властивий і давнім культурам Сходу задовго до появи і поширення у всесвітньому масштабі аристотелівської бінарної логіки. Тому Євгенія Більченко запропонувала на нинішню українську ситуацію «подивитись голографічно».
Аналіз подій, що відбуваються одночасно з самим аналізом, може виглядати проблематично, адже висновки такого аналізу можуть здійснювати непередбачуваний вплив на перебіг подій. Але як позитивний приклад такої аналітики Більченко згадала кригу Рут Бенедікт «Хризантема і меч», присвячену аналізу японської ментальності і написану у болісний для Японії час - відразу після її поразки у ІІ Світовій війні. В цій роботі з культурної антропології, замовленої спецорганами США, було здійснено спробу виявити архетипи японців, щоб перевести комунікацію з ними у мирне русло. Але сама робота засвідчила, що аналіз архетипів чужого народу неможливий без критичного ставлення до власної ідентичності, до власних культурних стереотипів.
Тому судження на тему ідентичності, на думку Євгенії Більченко, мали би починатися з критичного погляду на «стереотипи своєї бінарної логіки». Для цього у європейських вчених напрацьовано певний інструментарій, зокрема - через писання «екзистенційної історії», яка вимагає нищівної критики притаманних своїй нації упереджень, симпатій та об’єктів сакралізації. Така практика «заглиблення у власні слабкості» являє собою, по суті, шизоаналіз Дельоза.
Чимало людей не здатні здійснити «шизоаналіз», і доповідач запропонувала називати їх, як прийнято в сучасній антропологічній науці, фундаментальними особистостями. Такі особи не вкладаються у парадигму сучасної культурології та антропології, що, за словами доповідача, претендували бути науками «про формування феномену культурної ідентичності неідеологічного плану». Водночас Більченко зафіксувала тренд ідеологізації культурологічних студій - перш за все, у сучасній Росії, у риториці «Третього Риму», євразійства тощо. Цей тренд вона оцінила вкрай негативно.
Фундаменталізм доповідач визначила як установку на існування базових цінностей. Пошук і осмислення таких цінностей може відбуватися у філософський площині (як це робили Кант і Платон), а може - у культурній площині, коли національний космос стає вихідною точкою визначення цінностей (як у Шпенглера чи Юнга). В сучасній Німеччині дослідження фундаментального через національне маргіналізовані, оскільки панує острах відродження «духу Вотану», як це називав Юнг. З іншого боку, у Росії відбувається саме таке відродження, на що працює потужна традиція російської релігійної філософії і що находить втілення у розробці нових інструментів інформаційної війни за утвердження гегемонії Росії (принаймні на пострадянському просторі).
Одним із способів насадження культурних архетипів панівного народу серед підкорених народів доповідач назвала пропаганду власних цінностей як універсальних або як спільних. Зразком такого підходу слугує, наприклад, уявлення про російську як мову міжнаціонального спілкування. При цьому фактично неможливо відокремити, в яких аспектах здійснюється місія з просвіти народів, а в яких - імперський наступ на національні культури.
Іншим зразком цивілізаційної експансії Євгенія Більченко назвала пропаганду цінностей демократії та свободи як цінностей універсальних. Але, виявляється, існують культури, де ці цінності не вкорінені. Зокрема, в китайській культурі над людиною панує ієрархія, а водночас людина є втіленням світу і навіть самого імператора - цей принцип співвідношення людини і світу доповідач описала як голографічний. Прищеплювання західних ідеалів свободи є проблематичним не лише через їх чужість багатьом народам світу, але й тому, що свобода не передбачає примусу. Це протиріччя, властиве практиці ліберальної пропаганди, було визнане доповідачем, без жодних сподівань його спростувати або вирішити. Воно вимагає визначення межі між толерантністю та потребою збереження вірності принципам, але така межа виглядає дуже умовною.
Етноси, що підлягають імперській експансії, випрацьовують інструменти захисту - т. зв. оборонний націоналізм. Найчастіші його прояви - ізоляціонізм та акцент на сільській культурі, що, зокрема, особливо актуально в Україні: «Ми звикли, що Україна має асоціюватися з червоними калинами і рушниками. Справа не в тому, щоб деконструювати ці сакральні архетипи, а в тому, щоб не зводити культуру винятково до сільського шару. Це редукція, це зведення цілого до частини». В цьому контексті Євгенія Більченко нагадала про зразки високої міської культури, створені українцями - авангард Миколи Хвильового і Олександра Архипенка, переклади з Рільке Василя Стуса тощо.
Доповідач приділила увагу такому способу взаємодії з чужими ідентичностями, як їхнє «одомашнення»: «Одомашнення означає: ми не змогли взяти чужого шляхом війни, давайте спробуємо його взяти шляхом дружби. Для цього потрібно виявити в цьому чужому все спільне, що є з нами, а все, що відрізняється - вилучити. Це крадіжка чужого, позбавлення Чужого його права бути інакшим». Окремий варіант «одомашнення» - т. зв. орієнталізм, описаний Едвардом Саїдом, що означає поверхневу зацікавленість у зовнішніх прикметах чужої культури, з несприйняттям її глибин і джерел. Така «мода на все українське» була визначена доповідачем як принизлива і неприємна для українців.
Культурологічний підхід до політичних подій базується на інтерпретації події як тексту. З цією міркою доповідач звернулась до подій Майдану 2013 - 2014 рр. Вона скептично поставилась до потенціалу протестної ідентичності, запропонувавши подивитись не «проти чого» виступив Майдан, але - «за що», за які позитивні моделі ідентифікації він виступав. Власне, позитивних моделей виявилось дві - націоналістична і ліберальна.
Співіснування цих двох вимірів у просторі Майдану було означене Євгенією Більченко як конфліктне і суперечливе. Зокрема, мем «Хто не скаче, той москаль», що поширився в Україні в контексті руху за євроінтеграцію, за європейськими законами мав трактуватися як приниження чужої етнічної гідності, а його промоутери мали бути покарані. Акцент на ліберальну чи на націоналістичну ідеологію характеризував різні етапи існування Майдану. Починався він як Євромайдан - акція студентського спротиву, причому помітну роль відіграли ліберально налаштовані студенти Києво-Могилянської Академії. Але на етапі «бойового Майдану» відбувся дрейф у бік етноцентризму.
Хоча в українському постколоніальному контексті ліберальну й етноцентричну моделі іноді важно розрізнити, Євгенія Більченко наголосила, що між ними пролягає прірва, що це різні полюси світобачення, які мають потенціал конфліктності. Це принципова конфліктність, на відміну від конфліктності між російськими та українськими націоналістами, що мають спільні основи світобачення. Доповідач навіть вказала на парадоксальний феномен «постмодерністичного націоналізму», який проявляється у солідаризації націоналістів українських і російських, а також у відриві мовного питання від національного.
Націоналізм доповідач визначила як парадигму модерну, а лібералізм - як парадигму постмодерну. Такий підхід було критиковано з боку Сергія Волошина, але доповідач наполягала на своїй тезі, уточнивши, що витоки лібералізму, дійсно, в модерні, але в тій самій логіці витоки націоналізму давніші - в традиційному укладі з його виокремленням своїх від чужих. Більченко зазначила, що навернення у ліберальні цінності має супроводжуватися поширенням постмодерністичної лексики. Але такого поширення в Україні досі не спостерігається, в той час як лексика модерну є загальновживаною. Також Більченко звернула увагу, що толерантність, як установка на легітимність Іншого, не стала домінантою суспільного життя.
Стосунки з Іншими в Україні вибудовуються за цілком модерними схемами, про що свідчить ставлення до регіональних ідентичностей. Регіональні ідентичності, такі як галицька чи донбаська, виявились певною мірою чужими одна до одної. В цих обставинах, коли такі ідентичності відчувають до себе ворожість, вони, за словами доповідача, схильні консервуватися, посилюватися і домислювати себе. Цей тренд набув опису у дослідженнях «глокалізації» (авторства Бенно Хюбнера, Олександра Еткінда та інших), які мали б урівноважити негатив, спричинений надмірною увагою до процесів глобалізації.
Доповідач наголосила на гнучкому характері лібералізму, але не в сенсі пристосуванства до Інших, а в сенсі пошуку нових способів співіснування з ними. Зокрема, в лівій риториці та ідеології, на думку Євгенії Більченко, є потенціал порозуміння Заходу та Сходу України, адже «там, де галичанин буде боротися за інтереси нації, східняк буде боротися за соціальну рівність». У цьому контексті Сергій Волошин зажадав уточнень щодо місця марксизму, який прийнято виокремлювати поруч з лібералізмом та консерватизмом (націоналізмом) як найвпливовішу ідеологію ХХ ст. Відповідаючи на закид «головного троля» Волошина, Більченко акцентувала на сполученні егалітаризму і лібералізму. Зокрема, вона зупинилась на феномені альтерглобалізму, в якому ліберальні цінності сполучаються з лівацтвом, через увагу до визисків світових фінансових еліт.
Контекст становлення постмодерного світу привернув окрему увагу доповідача. Вона нагадала, що студентські маніфестації у Парижі проходили під гаслами вивільнення від панівних структур - в першу чергу від держави, яка мала повноваження контролю за особистістю. Ці повноваження набули висвітлення у роботі Мішеля Фуко «Наглядати і карати» і були втіленні в уявлення про Паноптикум. Однак пафос вивільнення особистості з-під влади структур мав результатом «релятивацію всього і вся», що відзначила Більченко. Така відмова від фундаменту виявляється запорукою свободи і знаходить вираження у сміховій культурі постмодерну, зокрема творах Мілана Кундери, письменника, шанованого і широко цитованого доповідачем.
Спротив традиційного суспільства відчувають ліберали по всьому світу, як, наприклад, режисера Діпа Мехта, що зачіпає татуйовані в індійському суспільстві теми. Такий спротив на собі відчула і Євгенія Більченко під час своїх подорожей в зону АТО - у міста Рубіжне, Лисичанськ, Северодонецьк. На культурні події, які вона організовувала у цих містах, виходили дуже нечисленні містяни. Причому жителі Донбасу позиціонувались відчужено, а то й вороже як до українського націоналізму, так і до лібералізму, що існує у позанаціональному вимірі.
Хоча у питанні щодо долі Донбасу націоналісти і ліберали дотримувались різних точок зору. Євгенія Більченко транслювала ліберальну позицію, згідно якої ідеали свободи і рівності не припускають насильства щодо мешканців Донбасу, оскільки жодна національна ідея не варта смерті дитини. Водночас вона вказала і на іншу, фундаменталістську логіку, згідно якої інтереси нації переважають інтереси особи, а спасіння нації є запорукою появи нових дітей і продовження роду. Це протиріччя доповідач спробувала вирішити з ліберальної позиції, з цінностей свободи і рівності. Адже боротьба за свободу передбачає свободу не лише для себе, але і для іншого. А боротьба за рівність спрямовується в першу чергу проти імперських амбіцій, оскільки саме імперська свідомість не визнає власної рівності з іншими.
Ліберальні позиції, в чому переконувала Більченко, передбачають найбільш послідовну протидію імперським амбіціям. Зокрема, вони проблематизують цінність держави, на відміну від націоналізму, який прагне сильної національної держави і в цьому уподібнюється російським державникам імперського ґатунку. Національна культура, що відкидається в імперській ідеології, стає для націоналістів фетишем, тобто працюють ті самі штампи, хоч і навиворіт. Доповідач запропонувала натомість бачити спільне у вільнодумстві митців різних культур, уподібнивши поетичний пафос Костянтина Рилєєва і Василя Стуса.
Замість протиставлення націоналізму й лібералізму, Володимир Лівинський запропонував застосувати до них корпускулярно-хвильовий принцип, тобто акцентуватись на їх взаємних перетіканнях. З таким підходом доповідач охоче погодилась, підкресливши, що націоналістична риторика зникає у реальних бойових зіткненнях за свободу, а послідовні в ідеологічному плані «гарячі голови» трапляються все більше в тилу.
Але не можна забувати про третю сторону - ображену травматичну регіональну ідентичність Донбасу, що гіперболізувалась і домислювалась в результаті протистояння, і цій процес надалі триває. Волонтерська активність Євгенії Більченко мотивована не в останню чергу бажанням пом’якшити ці образи, «щоб у Донецьку не виникали сльози в очах при слові «українець». При цьому доповідач зазначила, що орієнтація донеччан на російську культуру, що, в принципі, органічно існувала і раніше, набула рис акцентуації завдяки активній пропаганді з боку РФ.
В продовження цієї логіки Сергій Баркар вказав на четверту групу (поруч з лібералами, націоналістами та русофілами) - на людей, яким байдуже. Але Євгенія Більченко зазначила, що нейтральністю («аби була гречка») найчастіше стоїть підсвідомий проросійський цивілізаційний вибір підданської пасивної ідентичності. І на провокативне питання Євгена Лапіна «Що ж нам усім тепер робити?» доповідач не «піймалась», вказавши, що відповідь має надійти не зовні, від експерта чи авторитета, а має бути винайдена кожним особисто.
В умовах війни навіть пасивні люди виявляються змушеними визначатись. Якщо «оголена смерть» на Майдані змусила самовизначитись тих, хто співчував повстанцям, так само визначатись доводиться і донеччанам, рідні яких гинуть під обстрілами. І все частіше, відзначила доповідач, вони визначаються на користь єдиної України. Але сам факт бомбардувань Донбасу є, на думку Євгенії Більченко, свідченням того, що в Україні не сформована громадянська нація (на відміну від нації політичної). Розрізнення між громадянською та політичною нацією озвучив Сергій Дацюк: «політична вимагає для свого захисту держави, а громадянська вимагає суспільного гуртування».
Відповідаючи на питання Юрія Коваленка, доповідач дала визначення нації як сукупності громадян країни незалежно від етнічного походження. Але модератор вказав на обмеженість такого уявлення, оскільки прикмети національної згуртованості проявляють останнім часом соціальні мережі, що не мають прив’язки до території. Намагання ігнорувати ці реалії з боку націоналістів є симптомом їхнього консерватизму, а відтак - безперспективності. Порівнюючи цей підхід з розвитком ліберальної теорії, Сергій Дацюк підкреслив більшу гнучкість цієї теорії, яка показала себе здатною адсорбувати теорії справедливості, комунікації, модернізації і навіть набувати фундаменталістських рис (як у лібертаріанстві).
Свою належність до лібералізму в окремій співдоповіді рефлексував Сергій Баркар. Він відзначив, що ліберальні підходи мають два рівні застосування - перший це рівень індивідуального самовизначення, етики та рефлексії, а другий - це рівень взаємодії, рівень громадянський та політичний.
У конкретному застосуванні ліберальних принципів у галузі права виникає проблема, яку сформулював Петро Тесновський: адже кожний вимагає для себе інших, окремих, суб’єктивно значимих саме для себе прав. Нерівність прав підкреслив і Сергій Дацюк, відзначивши їх залежність від поінформованості суб’єкта і від готовності суб’єкта захищати свої права. Більше прав виявляється у найбільш діяльних людей. Відповіддю Євгенії Більченко була апеляція до загального принципу людської взаємодії «не нашкодь» і трансльована переконаність, що свобода здобувається не лише для себе, але і для інших, зокрема і Чужих.
Доповідач Євгенія Більченко
Клуб дилетантів зібрався 23 червня, щоб послухати доповідь запрошеного доповідача - Євгенії Більченко, а також поспілкуватись із нею. Поважний науковий статус доктора культурології та кандидата педагогічних наук не заважає їй лишатися поетом. Як поет вона отримала визнання в добу Майдану, коли відбила революційні реалії у своїх поезіях, найрезонанснішою з яких була «Я - мальчик. Я сплю, свернувшись в гробу калачиком…». У самовизначенні Євгенії Більченко сутнісним є статус волонтера: вона систематично здійснює подорожі з зону АТО, як з гуманітарною місією, так і з місією забезпечення необхідним українських військових.
Тема доповіді звучала «Виворіт патріотизму: українська концепція нації очима письменника-ліберала». Таке формулювання виявилось даниною домінуючим трендам: апеляція до української нації мала, за словами доповідача, привернути увагу патріотів, а самовизначення через лібералізм - налаштувати на розмову про свободи й права. Отже, поняття «лібералізм» доповідач застосувала від початку не академічно, але довільно - не в сенсі ідеологічної доктрини, а як визнання беззаперечної цінності свободи. Така трактовка викликала критичні відгуки з боку Сергія Волошина та Ольги Михайлової.
Специфіку нинішньої української ситуації, на думку Євгенії Більченко, відбивають два образи. Перший було створено Міланом Кундерою у «Книзі сміху і забуття», де автор відбив запал революціонерів, що неозброєними ставали перед озброєними поліціантами, випускаючи назовні «вчинок під назвою революція». Другий образ було залучено з тексту Еріха Фромма «Догмат про Христа», де стародавня Іудея була описана як місце хаотичного зіткнення національних і поза-національних сил, що на думку, доповідача, притаманно й сучасній України.
З огляду на цю ситуацію Євгенія Більченко застерегла від залучення бінарної логіки в аналізі ідентичностей у сучасній Україні, хоча, здавалося б, саме така логіка дає найзручніший інструментарій ідентифікації. Бінарна логіка вимагає або зрівняння, або протиставлення, і саме через неї у культурі формується образ ворога-Чужого. На думку доповідача, альтернативою цьому підходу може стати релятивізм, що знайшов вираження у підходах постмодернізму у Європі другої половини ХХ ст.. Але той самий релятивізм був властивий і давнім культурам Сходу задовго до появи і поширення у всесвітньому масштабі аристотелівської бінарної логіки. Тому Євгенія Більченко запропонувала на нинішню українську ситуацію «подивитись голографічно».
Аналіз подій, що відбуваються одночасно з самим аналізом, може виглядати проблематично, адже висновки такого аналізу можуть здійснювати непередбачуваний вплив на перебіг подій. Але як позитивний приклад такої аналітики Більченко згадала кригу Рут Бенедікт «Хризантема і меч», присвячену аналізу японської ментальності і написану у болісний для Японії час - відразу після її поразки у ІІ Світовій війні. В цій роботі з культурної антропології, замовленої спецорганами США, було здійснено спробу виявити архетипи японців, щоб перевести комунікацію з ними у мирне русло. Але сама робота засвідчила, що аналіз архетипів чужого народу неможливий без критичного ставлення до власної ідентичності, до власних культурних стереотипів.
Тому судження на тему ідентичності, на думку Євгенії Більченко, мали би починатися з критичного погляду на «стереотипи своєї бінарної логіки». Для цього у європейських вчених напрацьовано певний інструментарій, зокрема - через писання «екзистенційної історії», яка вимагає нищівної критики притаманних своїй нації упереджень, симпатій та об’єктів сакралізації. Така практика «заглиблення у власні слабкості» являє собою, по суті, шизоаналіз Дельоза.
Чимало людей не здатні здійснити «шизоаналіз», і доповідач запропонувала називати їх, як прийнято в сучасній антропологічній науці, фундаментальними особистостями. Такі особи не вкладаються у парадигму сучасної культурології та антропології, що, за словами доповідача, претендували бути науками «про формування феномену культурної ідентичності неідеологічного плану». Водночас Більченко зафіксувала тренд ідеологізації культурологічних студій - перш за все, у сучасній Росії, у риториці «Третього Риму», євразійства тощо. Цей тренд вона оцінила вкрай негативно.
Фундаменталізм доповідач визначила як установку на існування базових цінностей. Пошук і осмислення таких цінностей може відбуватися у філософський площині (як це робили Кант і Платон), а може - у культурній площині, коли національний космос стає вихідною точкою визначення цінностей (як у Шпенглера чи Юнга). В сучасній Німеччині дослідження фундаментального через національне маргіналізовані, оскільки панує острах відродження «духу Вотану», як це називав Юнг. З іншого боку, у Росії відбувається саме таке відродження, на що працює потужна традиція російської релігійної філософії і що находить втілення у розробці нових інструментів інформаційної війни за утвердження гегемонії Росії (принаймні на пострадянському просторі).
Одним із способів насадження культурних архетипів панівного народу серед підкорених народів доповідач назвала пропаганду власних цінностей як універсальних або як спільних. Зразком такого підходу слугує, наприклад, уявлення про російську як мову міжнаціонального спілкування. При цьому фактично неможливо відокремити, в яких аспектах здійснюється місія з просвіти народів, а в яких - імперський наступ на національні культури.
Іншим зразком цивілізаційної експансії Євгенія Більченко назвала пропаганду цінностей демократії та свободи як цінностей універсальних. Але, виявляється, існують культури, де ці цінності не вкорінені. Зокрема, в китайській культурі над людиною панує ієрархія, а водночас людина є втіленням світу і навіть самого імператора - цей принцип співвідношення людини і світу доповідач описала як голографічний. Прищеплювання західних ідеалів свободи є проблематичним не лише через їх чужість багатьом народам світу, але й тому, що свобода не передбачає примусу. Це протиріччя, властиве практиці ліберальної пропаганди, було визнане доповідачем, без жодних сподівань його спростувати або вирішити. Воно вимагає визначення межі між толерантністю та потребою збереження вірності принципам, але така межа виглядає дуже умовною.
Етноси, що підлягають імперській експансії, випрацьовують інструменти захисту - т. зв. оборонний націоналізм. Найчастіші його прояви - ізоляціонізм та акцент на сільській культурі, що, зокрема, особливо актуально в Україні: «Ми звикли, що Україна має асоціюватися з червоними калинами і рушниками. Справа не в тому, щоб деконструювати ці сакральні архетипи, а в тому, щоб не зводити культуру винятково до сільського шару. Це редукція, це зведення цілого до частини». В цьому контексті Євгенія Більченко нагадала про зразки високої міської культури, створені українцями - авангард Миколи Хвильового і Олександра Архипенка, переклади з Рільке Василя Стуса тощо.
Доповідач приділила увагу такому способу взаємодії з чужими ідентичностями, як їхнє «одомашнення»: «Одомашнення означає: ми не змогли взяти чужого шляхом війни, давайте спробуємо його взяти шляхом дружби. Для цього потрібно виявити в цьому чужому все спільне, що є з нами, а все, що відрізняється - вилучити. Це крадіжка чужого, позбавлення Чужого його права бути інакшим». Окремий варіант «одомашнення» - т. зв. орієнталізм, описаний Едвардом Саїдом, що означає поверхневу зацікавленість у зовнішніх прикметах чужої культури, з несприйняттям її глибин і джерел. Така «мода на все українське» була визначена доповідачем як принизлива і неприємна для українців.
Культурологічний підхід до політичних подій базується на інтерпретації події як тексту. З цією міркою доповідач звернулась до подій Майдану 2013 - 2014 рр. Вона скептично поставилась до потенціалу протестної ідентичності, запропонувавши подивитись не «проти чого» виступив Майдан, але - «за що», за які позитивні моделі ідентифікації він виступав. Власне, позитивних моделей виявилось дві - націоналістична і ліберальна.
Співіснування цих двох вимірів у просторі Майдану було означене Євгенією Більченко як конфліктне і суперечливе. Зокрема, мем «Хто не скаче, той москаль», що поширився в Україні в контексті руху за євроінтеграцію, за європейськими законами мав трактуватися як приниження чужої етнічної гідності, а його промоутери мали бути покарані. Акцент на ліберальну чи на націоналістичну ідеологію характеризував різні етапи існування Майдану. Починався він як Євромайдан - акція студентського спротиву, причому помітну роль відіграли ліберально налаштовані студенти Києво-Могилянської Академії. Але на етапі «бойового Майдану» відбувся дрейф у бік етноцентризму.
Хоча в українському постколоніальному контексті ліберальну й етноцентричну моделі іноді важно розрізнити, Євгенія Більченко наголосила, що між ними пролягає прірва, що це різні полюси світобачення, які мають потенціал конфліктності. Це принципова конфліктність, на відміну від конфліктності між російськими та українськими націоналістами, що мають спільні основи світобачення. Доповідач навіть вказала на парадоксальний феномен «постмодерністичного націоналізму», який проявляється у солідаризації націоналістів українських і російських, а також у відриві мовного питання від національного.
Націоналізм доповідач визначила як парадигму модерну, а лібералізм - як парадигму постмодерну. Такий підхід було критиковано з боку Сергія Волошина, але доповідач наполягала на своїй тезі, уточнивши, що витоки лібералізму, дійсно, в модерні, але в тій самій логіці витоки націоналізму давніші - в традиційному укладі з його виокремленням своїх від чужих. Більченко зазначила, що навернення у ліберальні цінності має супроводжуватися поширенням постмодерністичної лексики. Але такого поширення в Україні досі не спостерігається, в той час як лексика модерну є загальновживаною. Також Більченко звернула увагу, що толерантність, як установка на легітимність Іншого, не стала домінантою суспільного життя.
Стосунки з Іншими в Україні вибудовуються за цілком модерними схемами, про що свідчить ставлення до регіональних ідентичностей. Регіональні ідентичності, такі як галицька чи донбаська, виявились певною мірою чужими одна до одної. В цих обставинах, коли такі ідентичності відчувають до себе ворожість, вони, за словами доповідача, схильні консервуватися, посилюватися і домислювати себе. Цей тренд набув опису у дослідженнях «глокалізації» (авторства Бенно Хюбнера, Олександра Еткінда та інших), які мали б урівноважити негатив, спричинений надмірною увагою до процесів глобалізації.
Доповідач наголосила на гнучкому характері лібералізму, але не в сенсі пристосуванства до Інших, а в сенсі пошуку нових способів співіснування з ними. Зокрема, в лівій риториці та ідеології, на думку Євгенії Більченко, є потенціал порозуміння Заходу та Сходу України, адже «там, де галичанин буде боротися за інтереси нації, східняк буде боротися за соціальну рівність». У цьому контексті Сергій Волошин зажадав уточнень щодо місця марксизму, який прийнято виокремлювати поруч з лібералізмом та консерватизмом (націоналізмом) як найвпливовішу ідеологію ХХ ст. Відповідаючи на закид «головного троля» Волошина, Більченко акцентувала на сполученні егалітаризму і лібералізму. Зокрема, вона зупинилась на феномені альтерглобалізму, в якому ліберальні цінності сполучаються з лівацтвом, через увагу до визисків світових фінансових еліт.
Контекст становлення постмодерного світу привернув окрему увагу доповідача. Вона нагадала, що студентські маніфестації у Парижі проходили під гаслами вивільнення від панівних структур - в першу чергу від держави, яка мала повноваження контролю за особистістю. Ці повноваження набули висвітлення у роботі Мішеля Фуко «Наглядати і карати» і були втіленні в уявлення про Паноптикум. Однак пафос вивільнення особистості з-під влади структур мав результатом «релятивацію всього і вся», що відзначила Більченко. Така відмова від фундаменту виявляється запорукою свободи і знаходить вираження у сміховій культурі постмодерну, зокрема творах Мілана Кундери, письменника, шанованого і широко цитованого доповідачем.
Спротив традиційного суспільства відчувають ліберали по всьому світу, як, наприклад, режисера Діпа Мехта, що зачіпає татуйовані в індійському суспільстві теми. Такий спротив на собі відчула і Євгенія Більченко під час своїх подорожей в зону АТО - у міста Рубіжне, Лисичанськ, Северодонецьк. На культурні події, які вона організовувала у цих містах, виходили дуже нечисленні містяни. Причому жителі Донбасу позиціонувались відчужено, а то й вороже як до українського націоналізму, так і до лібералізму, що існує у позанаціональному вимірі.
Хоча у питанні щодо долі Донбасу націоналісти і ліберали дотримувались різних точок зору. Євгенія Більченко транслювала ліберальну позицію, згідно якої ідеали свободи і рівності не припускають насильства щодо мешканців Донбасу, оскільки жодна національна ідея не варта смерті дитини. Водночас вона вказала і на іншу, фундаменталістську логіку, згідно якої інтереси нації переважають інтереси особи, а спасіння нації є запорукою появи нових дітей і продовження роду. Це протиріччя доповідач спробувала вирішити з ліберальної позиції, з цінностей свободи і рівності. Адже боротьба за свободу передбачає свободу не лише для себе, але і для іншого. А боротьба за рівність спрямовується в першу чергу проти імперських амбіцій, оскільки саме імперська свідомість не визнає власної рівності з іншими.
Ліберальні позиції, в чому переконувала Більченко, передбачають найбільш послідовну протидію імперським амбіціям. Зокрема, вони проблематизують цінність держави, на відміну від націоналізму, який прагне сильної національної держави і в цьому уподібнюється російським державникам імперського ґатунку. Національна культура, що відкидається в імперській ідеології, стає для націоналістів фетишем, тобто працюють ті самі штампи, хоч і навиворіт. Доповідач запропонувала натомість бачити спільне у вільнодумстві митців різних культур, уподібнивши поетичний пафос Костянтина Рилєєва і Василя Стуса.
Замість протиставлення націоналізму й лібералізму, Володимир Лівинський запропонував застосувати до них корпускулярно-хвильовий принцип, тобто акцентуватись на їх взаємних перетіканнях. З таким підходом доповідач охоче погодилась, підкресливши, що націоналістична риторика зникає у реальних бойових зіткненнях за свободу, а послідовні в ідеологічному плані «гарячі голови» трапляються все більше в тилу.
Але не можна забувати про третю сторону - ображену травматичну регіональну ідентичність Донбасу, що гіперболізувалась і домислювалась в результаті протистояння, і цій процес надалі триває. Волонтерська активність Євгенії Більченко мотивована не в останню чергу бажанням пом’якшити ці образи, «щоб у Донецьку не виникали сльози в очах при слові «українець». При цьому доповідач зазначила, що орієнтація донеччан на російську культуру, що, в принципі, органічно існувала і раніше, набула рис акцентуації завдяки активній пропаганді з боку РФ.
В продовження цієї логіки Сергій Баркар вказав на четверту групу (поруч з лібералами, націоналістами та русофілами) - на людей, яким байдуже. Але Євгенія Більченко зазначила, що нейтральністю («аби була гречка») найчастіше стоїть підсвідомий проросійський цивілізаційний вибір підданської пасивної ідентичності. І на провокативне питання Євгена Лапіна «Що ж нам усім тепер робити?» доповідач не «піймалась», вказавши, що відповідь має надійти не зовні, від експерта чи авторитета, а має бути винайдена кожним особисто.
В умовах війни навіть пасивні люди виявляються змушеними визначатись. Якщо «оголена смерть» на Майдані змусила самовизначитись тих, хто співчував повстанцям, так само визначатись доводиться і донеччанам, рідні яких гинуть під обстрілами. І все частіше, відзначила доповідач, вони визначаються на користь єдиної України. Але сам факт бомбардувань Донбасу є, на думку Євгенії Більченко, свідченням того, що в Україні не сформована громадянська нація (на відміну від нації політичної). Розрізнення між громадянською та політичною нацією озвучив Сергій Дацюк: «політична вимагає для свого захисту держави, а громадянська вимагає суспільного гуртування».
Відповідаючи на питання Юрія Коваленка, доповідач дала визначення нації як сукупності громадян країни незалежно від етнічного походження. Але модератор вказав на обмеженість такого уявлення, оскільки прикмети національної згуртованості проявляють останнім часом соціальні мережі, що не мають прив’язки до території. Намагання ігнорувати ці реалії з боку націоналістів є симптомом їхнього консерватизму, а відтак - безперспективності. Порівнюючи цей підхід з розвитком ліберальної теорії, Сергій Дацюк підкреслив більшу гнучкість цієї теорії, яка показала себе здатною адсорбувати теорії справедливості, комунікації, модернізації і навіть набувати фундаменталістських рис (як у лібертаріанстві).
Свою належність до лібералізму в окремій співдоповіді рефлексував Сергій Баркар. Він відзначив, що ліберальні підходи мають два рівні застосування - перший це рівень індивідуального самовизначення, етики та рефлексії, а другий - це рівень взаємодії, рівень громадянський та політичний.
У конкретному застосуванні ліберальних принципів у галузі права виникає проблема, яку сформулював Петро Тесновський: адже кожний вимагає для себе інших, окремих, суб’єктивно значимих саме для себе прав. Нерівність прав підкреслив і Сергій Дацюк, відзначивши їх залежність від поінформованості суб’єкта і від готовності суб’єкта захищати свої права. Більше прав виявляється у найбільш діяльних людей. Відповіддю Євгенії Більченко була апеляція до загального принципу людської взаємодії «не нашкодь» і трансльована переконаність, що свобода здобувається не лише для себе, але і для інших, зокрема і Чужих.