День у музеї
Побували на виставці "Міф: українське бароко" у Нацмузеї. Перетравлюючи протягом дня враження, розумію, що вже час висловитися.
Думки напосідалися запереченнями одна на одну, але остання нарешті увінчала їх упертою гедоністичною позою, мовляв, "я тут всілася і вже нікуди не піду, насолоджуйся мною!" Насолоджуюсь останні п'ять хвилин.
Отже, думка: це огидно, коли авангард стає модою. З нього тоді зникає і почуття, і мислення, залишається тільки брязкальце формалізму для подразнення марнославства глядачів і критиків: "О, в цьому щось є-є-є-є…".
Куратори цієї та багатьох інших дуже "сучасних" експозицій вельми вчені, і вони знають, що естетика змінюється з часом. І що для еволюції смаків людства рано чи пізно мають вчинятися скандали, а митці-авангардисти - яких за півстоліття, можливо, визнають геніями - повинні спричиняти своєю творчістю велике суспільне "фе". І що немає нічого "простішого", ніж видати за круте сучасне мистецтво шмат закривавленого м'яса або колаж із напівголих тіл теж не першої свіжості (я не про вік, а про рівень ужиткованості). "Ви не розумієте, ви ще не доросли до цього".
Блін. Я хочу сказати, що є якась межа. Не можна до скону віку повторювати одні й ті самі прописні істини, аби тільки тебе продовжували вважати трендовим чуваком або чувихою. Це тоді не мистецтво, а бізнес. Це не виклик мисленню, не провокування суспільного смаку в очікуванні несподіваного результату. Це тиражування однієї й тієї ж моделі смаку (чи несмаку; для чуваків це не має значення, хоча в даному разі йдеться якраз про несмак). І до "нової естетики" це не може мати жодного стосунку. Немає естетики там, де мислення з почуттями вимикаються і замінюються на шаблон. А така заміна завжди стається, коли глядачі та критики починають тебе обожнювати. Як одін. Радісно й одноголосно аплодують тобі стоячи (читай: усі однаково натхненно розглядають твої роботи та цитують уривки з тобою ж написаного прес-релізу). І це замість того, щоб ставити мільйони запитань у діапазоні від: "А шо ти хатєл етім сказать?" - до: "Шановний, пробачте, чи давно Ви мали нагоду відвідати психіатра?". Запитання провокують, і ти одразу починаєш грати у більярд із Маяковським. А відсутність запитань, особливо за умови внутрішньої пустоти, заохочує лінуватися. І оце відчувається, чесне слово: примітивність їхнього мислення, яке паразитує на зужитих формах та ідеях.
Мистецтво, побудоване на лінощах, мене не цікавить. Як і всі можливі пояснення того, чому мистецтво "в наш час має бути саме таким". До речі, хто не знає, слово "посмодернізм" треба писати саме так - без "т". Тому що від "пісний".
Так-от щодо посмодернізму. Справжнім авангардистом бути дуже непросто. Чим більший культурний досвід за плечима, тим важче створити щось нове, це ж зрозуміло. А тут іще хтось у когось, кажуть, повідбирав цінності, релігію, естетичні критерії, Поета, Бога і Людину. Людину, до речі, вже не вперше відібрав, хоча й найбільш нахабно. Відібрав, десь заховав і всім розповів, що "все, нема! можете вішатися" (по секрету: це фейк; людям просто показали по телевізору, і вони повірили: повірили, що світ - це "Дом - 2", і що навіть не потрібно вчитися рахувати більше, ніж до 2 …).
І що, "вішаються"? Не дочекаєтеся. У них - жодної трагедії. Вони тільки потирають руки. Вони й не думають насправді працювати в естетичному напрямі. Як це було модно говорити колись, не "шукають нових форм". Їм це нудно (читай: кишка тонка), і тому мені так нудно дивитися на них.
Їм ласий такий світ - голий, брутально голий, світ без дна, світ, у якому ти мало за що відповідаєш. Світ, у якого відібрали "істину", і тому він різко став малоосвіченим. Світ, що по верхах начитався Дельоза і Фуко, і тепер його освіти цілком достатньо, щоб скласти в один "бароковий" кошик Рембранда, Шевченка і невідомого автора 18 століття. Другий змалював із першого, і обоє вони, як і третій, читали Біблію. Безумовно, це багато говорить про спільність їхніх світоглядів. Або ще можна поставити поряд акварелі Нарбута і Тістола, назвавши це перегуком форм та ідей на спільному ґрунті бароко. Ну звісно, який же ще там може бути ґрунт… Тістол і гроші малював. Та вони взагалі з Нарбутом кревні брати. При цьому куратори - а слідом за ними й журналісти - оголошують, що ця експозиція перевертає у корені уявлення про роль бароко в українській культурі. Скромності ніколи не буває забагато.
У принципі можна сперечатися з багатьма епізодами цієї виставки. Причому сперечатися докладно: взявши до цитування ті самі праці, які цитовані на стендах у виставкових залах. Адже про бароко можна прочитати "біле" і "чорне" в радіусі кількасот сторінок однієї праці. Проте починати таку дискусію означає гратися в їхню гру. Тоді як головне не це. Спробую завершити тим, що вважаю за головне.
Так, бароко - складна й багатошарова культура. Але вона в жодному разі не примітивна. Складна, ускладнена, надмірно складна, така, що у своїй складності перейшла верхню точку амплітуди, і її затемненість починає нагадувати загадкову туманність … але вона була й залишається освіченою культурою. Це культура прагнень - і хоч би якого та скільки там було "натуралізму", але прагнень не тільки тілесних… І тому ставити ці твори в один ряд із розтиражованим постмодерном не можна. Не варто. Не переконливо. Такі художники, як Ройтбурдт або Тістол, мають свою систему координат, свій простір. У цьому просторі важливими цінностями визнаються жратва, сало, мавпи, бюсти Сталіна, ляжки Монро, секс... Сказати, що на цій виставці вони, художники, постали в якомусь іншому ракурсі, я би не могла. Все за програмою партії. Сало. Секс. Трохи червоного. Але ж у бароко трохи споживчий кошик... Бо внутрішня естетика інакша. І треба бути фіналізованим конформістом сучасної культури (і чи лише тільки культури?..), щоб цього не розуміти.
P.S. Мабуть, я також маю написати, що виставка ця дуже потрібна, бо змушує замислитися над багатьма речами. І взагалі, це ж так чудово, коли хтось у цій країні щось робить на благо культури. Але по-перше, це банальності, з якими смішно було би не погоджуватися. По-друге, про це все вже давно написали журналісти - процитувавши або переказавши офіційні травневі прес-релізи. А по-третє, в моєї естетичної терпимості (дякую alma mater, що маю таку) є межі. Піар відверто примітивного арту знецінює всі розмови про загадку великого бароко та спроби культурно просвітити, сколихнути нашу музейну громаду...