Всі-всі-всі, Забужко та Вінні-Пух
Сьогодні були модні дві теми: вибори та Вінні-Пух.
І я подумала: чом би й справді не побути в тренді?
До речі, про вибори мені згадалося просто так. Далі буде все про Вінні-Пуха. Несподівана і сумбурна кричалка, в якій я сопітиму над запитанням: чи потрібні дітям “дорослі” мультики. І чи такі бувають.
“Ну авжеж, бувають”. Відповідь напідхваті, й аж у вічі б’є снопом очевидності. Мультиплікація радянських часів - це грибниця мультшедеврів, які дорослі писали-малювали-монтажували для дорослих, щоб потім випустити все це під грифом “Союзмультфільму” і в разі підозрілих поглядів з боку органів цензури прикидатися шлангами. “Мы строили, строили, и наконец - построили!” - нічого ми не мали на увазі. Вони просто майстрували хатинку.
Ну, так чи не так?..
На цих мультиках виростають покоління. Цілком напевне, що діти їх розуміють інакше, ніж це уявлялося дорослим. Та й чи думали дорослі про дітей узагалі, пишучи своїх чебурашок, карлсонів та вінні-пухів? Спрашивается: ДУМАЛИ вони, безсовісні, чи ні?!..
От я сміюся, а є люди, які справді про таке запитують. Гнівно.
Ну, по-перше, діти не такі вже дурні. Звісно, це чудово, коли в дитини півтора-двох років є “Baby TV”, яке говорить із нею її мовою, допомагає розширити словниковий запас, опанувати найпростіші “розвиваючі” ігри тощо. Дорослим ці мультики видаються повним безглуздям, але хто питає їхньої думки? Мамо, принеси ліпше молока, а ми з ведмедиком хочемо дивитися про гусінь... Для мене в такій самій ваговій категорії (хіба тільки для іншого віку) перебуває Діснеєвський “Вінні-Пух”. Мене, фанатку Хітрука, він дістає приблизно так само, як американське “Elementary” після бібісішного “Шерлока”. Але Бог із ним. У світі має бути розмаїття. Питання в іншому: яким чином можливість “дитячих”-дитячих мультиків дискредитує “дорослі”-дитячі мультики? Хто і чому вирішив, що “дорослий” - надто філософський, надто “на всі випадки життя”, надто наповнений алюзіями, потенційними афоризмами та навіть, як потім набагато пізніше виявилося, підказками для соціоніків, - “совєтський” (я стібусь насправді) “Вінні-Пух” не підходить дітям? Не сперечатимуся, що підходить він не всім. Але барбариску теж не всі люблять, ну то й що?..
У якому світлі всі ці “дорослі ігри в мультики” заломлюється в дитячій голові - велика загадка. Мій особистий випадок свідчить, що це принаймні не смертельно. Я ще у перших класах школи втуляла зображення Вінні-Пуха та П’ятачка, куди тільки можна було (я багато малювала в дитинстві, ех...). А “що воно все означає” і чому дорослі тащаться від фрази “безвоздбезддо, то есть дадом”, зрозуміла дещо пізніше. Як і те, що я типовий “Віслючок Іа”: дякувати мультику, я тепер хоч знаю, що воно означає і як із цим можна інколи (раз на рік, за наявності тортика або хоча би бантика для хвоста) боротися.
По-друге, якщо навіть припустити, що більшості дітей “менторство” у творах мистецтва не подобається, і цілком справедливо, то мушу тоді сказати: не вірю, що менторство може бути геніальним. (До речі, я не люблю Тарковського :). А ці мультики саме такі, не менторські. Навпаки, мені здається, що люди, стаючи “дорослими” (можна і в 14 років себе таким уявити, можна - і в 44...), накидають здобуту досвідом картину світу на своє минуле. А коли ти намагаєшся дати раціональне, ґрунтоване на “ідейних” своїх уподобаннях чи схильностях, “доросле” пояснення певних картинок дитячої реальності, то ризикуєш усе спростити й опошлить. Не завжди так буває, але ж частенько. Бо, як казала персонаж іншого відомого “совєтського” телешедевру: “Людям нужны легенды”. І це правда, навіть коли звітуєш про себе не перед іншими, а перед собою. Щоб піднімати в ціні своє сьогодення, “домальовуєш” минуле. Ну, не брешеш собі, а радше дофантазовуєш, додаєш “концептуальності”. Теорії будуєш. Надто сильною є спокуса сказати: “А я ще тоді все знала/знав про еСеРеСеР!” І, властиво, саме тому не любила носити червону краватку (а зовсім не через її огидний вицвілий колір).
Пам’ять - вона така. Ніколи не говорить усієї правди. Це кльово, тому що тоді кожна людина має шанс змінитися, забачивши в своєму “дофантазованому” минулому саме той потенціал, який їй зараз потрібен... Але це вже інша тема.
Пам’ять має справу не лише з подіями, а й із почуттями. Чим людина молодша, тим менш раціональними (більш правдивими?..) є ці почуття. І ось із цієї дитини виростає дехто “дорослий” і каже: я абсолютно переконаний, що не любив Вінні-Пуха. Втерши крокодилячі сльози співчуття та випивши для храбрості валеріанки, я запитую: а чому так? А дорослий чітко знає, що “абсолютно переконливі” почуття повинні мати переконливі пояснення (така вже халепа у цих нещасних дорослих...). І знаходить їх, авжеж.
У Забужко, гадаю, так і вийшло. Бо якихось зрозумілих підстав до “совєтського” потрактування Вінні-Пуха не бачу. Чомусь я відчуваю цього “совєтського” Пуха саме з такою ж ніжністю, глибиною та іронією, як вона, Оксана С.З., відчуває Мілнівського. Справді, а чому?.. І чому для неї між літературним і мультяшним враженням виник прикрий контраст, а для мене - все склалося у гармонійний любовний багатокутник? Немає причин Оксані С.З. гнівитися на Хітруковського Вінні-Пуха. Можна вважати, що вона мала один фон сприйняття цих мультфільмів, а я (скромно тут затіснилася) - інший. Але коні не винні. Це те саме, що все життя ненавидіти помідори через те, що одного разу послизнувся на них перед “дєвушкой, которая мнє нравілась”.
Напевне, тут потрібно розділяти кілька речей. Є враження. Скажімо, від мистецького твору. Їх може зумовлювати чи визначати освіта людини, її досвід, її, зрештою, смак. Але з такої перспективи розмова про “мою жизнь в искусстве советской мультипликации” ніколи не сягне тієї глибини абсурду, як у перегинах про “комісара Пуха” в Оксани Забужко. Це буде доволі інтимна, “феноменологічна” розмова - про те, як конкретно ти, читач або глядач, сприймаєш цей твір. Как поссорились и что из этого вышло. Якби так - то до хвацьких метафор нашої гіперписьменниці (в разі чого, мені сподобався “Музей”) додалася б іронія та саморефлексія. На якусь мить я чесно засумнівалася: чи не це й мала на увазі пані Оксана. Але ж ні. Написане, а потім сказане нею про мого чарівного кляксу-принца з хрипкуватим тембром голосу - це чіткий та однозначний діагноз - не собі! - а Вінні-Пухові. І поставлено його, до речі, з таким самим менторством, з яким хіба тільки ліниві лікарі не “журять” молодих або майбутніх мам, заповнюючи свої звіти, й краєм ока не поглянувши на пацієнтку: “Много набрали”. Або “Мало набрали”. Різниці нема. Тому що для них важливий не пацієнт, а те, що він або вона “підходить” під їхній діагноз.
А діагноз у нас - хто не знає - давно відомий: совок. Кому він не набрид і не зіпсував життя - вон із класса. Я лишаюся. Але взагалі-то мені здається, що “совок” комісарських кричалок мало відрізняється від спроб поставити діагноз мистецтву. Особливо із застосуванням різних плакатних епітетів.
Хітрук - це мистецтво. І це мистецтво варто відділяти від вражень, емоцій, від бажання щось або когось “ідеологічно” потрактувати...
Федір Хітрук - дивовижного дару мультиплікатор. Пам’ятаю, під яким була враженням від біографічної передачі, яку російська “Культура” зробила до його 80-ліття. Жодного епізоду зараз не відтворю (хоча ні... якісь уламочки спогадів про створення “Фильм! Фильм! Фильм!” спливають, але це знову офтоп...). Головне, що мене тоді вразило: образ. Світла людина зі світлою головою (вісімдесят?.. ох би деяким чоловікам у шістдесят так виглядати й говорити!) Ясно мыслит, ясно излагает. Іронічний, теплий. Дорослий, який, здається, ніколи не уявляв себе “дорослим”. А просто думав, спостерігав, шукав, робив. Чи були в його фільмах “отсылки” до радянської дійсності? Чи була там соціальна гіркота? Чи до когось узагалі в цьому світі (тому, хто думає і до чогось прагне) можуть не заговорити сюжети кшталту “ти - один”, ти зі своєю “музою” зачекай у коридорі, ти... зі своєю... “вихованістю”, “чутливою душею”, мрією про “настоящий День рождения! -ия... -ия... ах-х-х...”, - КОМУ ТИ ПОТРІБЕН? Нікому, правильно, Пєтя, сідай, пять. Тому просто тримайся, і всьо буде донбас. У ліпшому випадку. Рано чи пізно буде. З останніх сил на колоді попливеш.
Але ж до чого тут “совітська” культура?.. Мені дуже складно зрозуміти, чому люди - освічені ж... - зводять рахунки зі своїми давнонеминулими болями чужим коштом. У даному разі - коштом звичайних собі мультфільмів. Точніше, не звичайних, але то вже інша історія.
P.S. Забужко зачепила, а цей текст спонукав-таки щось написати :)
А це Канни:
Click to view