Про ефективність протестів
Начальник відділку, де загинув Ігор Індило, пішов у відставку, а законопроект 2450 знятий з розгляду.
Вплив відповіних акцій непокори на ці результати я раціонально оцінюю як 50%, тобто практично визначальним. Секрет цього успіху полягає в тому, що на кону для режиму в обох випадках стояло не так уже й багато. Начальник райвідділу не є для нього великою цінністю, його дешевше усунути й уникнути кіпішу, ніж вперто відмазувати. Також законопроект 2450 насправді був мало чим корисним владі, адже будь-яку акцію протесту можна розігнати по-бєспрєдєлу, не опираючись на жоден закон або опираючись на існуючі.
Це саме можна сказати про будь-які невеликі, але успішні акції: наприклад, бункер на Вірменській нафіг не впав ні міській владі, ні інвестору (найбільше він важив архітектору, який не має ніякого реального впливу), тому дешевше було піти назустріч вимогам громади і припинити розголос, ніж вперто відстоювати щось нікому реально не потрібне. Однак, якщо б не було розголосу, якби не було цих акцій, імовірно, не було б і результату.
При цьому зрозуміло, що на важливіші речі типу міжнародних угод чи посад у владних структурах акціями такого масштабу вплинути дуже важко. Для цього потрібні великі кількості людей. Результат прямо пропорційно залежить від числа протестуючих. В кулуарах львівської міськради нам назвали цифру 500 - це кількість людей на акції протесту, на яку цей орган, за його неписаними традиціями, гарантовано реагує. Кілька тисяч зупиняють будь-яке незаконне будівництво в місті, а два мільйони протестуючих сумарно на вулицях України міняють усе, що завгодно.
Вплив відповіних акцій непокори на ці результати я раціонально оцінюю як 50%, тобто практично визначальним. Секрет цього успіху полягає в тому, що на кону для режиму в обох випадках стояло не так уже й багато. Начальник райвідділу не є для нього великою цінністю, його дешевше усунути й уникнути кіпішу, ніж вперто відмазувати. Також законопроект 2450 насправді був мало чим корисним владі, адже будь-яку акцію протесту можна розігнати по-бєспрєдєлу, не опираючись на жоден закон або опираючись на існуючі.
Це саме можна сказати про будь-які невеликі, але успішні акції: наприклад, бункер на Вірменській нафіг не впав ні міській владі, ні інвестору (найбільше він важив архітектору, який не має ніякого реального впливу), тому дешевше було піти назустріч вимогам громади і припинити розголос, ніж вперто відстоювати щось нікому реально не потрібне. Однак, якщо б не було розголосу, якби не було цих акцій, імовірно, не було б і результату.
При цьому зрозуміло, що на важливіші речі типу міжнародних угод чи посад у владних структурах акціями такого масштабу вплинути дуже важко. Для цього потрібні великі кількості людей. Результат прямо пропорційно залежить від числа протестуючих. В кулуарах львівської міськради нам назвали цифру 500 - це кількість людей на акції протесту, на яку цей орган, за його неписаними традиціями, гарантовано реагує. Кілька тисяч зупиняють будь-яке незаконне будівництво в місті, а два мільйони протестуючих сумарно на вулицях України міняють усе, що завгодно.