Роман (продовження)
A girl is a person who screams at the mouse and smiles at the wolf.
Shyam Kapoor
Розділ ІІ
В автобусі було тихо і майже безлюдно. Але запах застояного чи настояного на парфумах, пилюці і перегарі людського поту не давав нагоди вдихнути на повні груди. Я почувалася майже вільною і щонайменше сильною. Як на селючку, я виглядала досить таки гламурненько. А як на столичну лярву - то неправдоподібно. Це був мій перший вихід у світ - дебют. Я крокувала столичними тротуарами впевнено і зручно. Мене тут ніхто не знав, і я нікого поки що не бажала знати. Велика кількість люду в оточенні - то вже не свобода, а казна-що. Я смакувала свою суверенність, як м’ятну цукерку, повільно розсмоктуючи льодяник, від якого в роті стає холодно, але приємно, страшно - та не безнадійно. Для того, аби почуватися добре серед натовпу людей, виявляється, небагато треба - тільки ти сама.
Але от іншим так не здавалося.
- Дєвушка, ми с вамі, случайно, нє встрєчалісь раньше? - пришелепкувато-дебільно-самовпевненого вигляду молодик підкотився до мене збоку і взяв під лікоть.
- Ага, у вендиспансері.
- Тьфу ти… - і він сам відпав, як старий лак на нігтях. Він ще потім довго обтріпувався. Бідака, такий дорослий, а не знаєш, що того б ти не обтріпав з одягу - та і не з одягу теж.
Купивши у якогось Шафрана, чи як його там, шаурму, я всілася на лавку, підстеливши перед тим собі пакет від з’їденої раніше халви. Він, ну той Шафран-чи-як-його-там, ще кричав мені услід зі свого гарячого, такого ж як і сам, робочого місця, що віддав би за мене стадо баранів, мамой клянусь (а мама для них святе! - слишішь, да?). А я наминала приготовану чоловічими руками шаурму і кайфувала. Це ж треба - усі мужики світу кричать, що каструлі, ложки і плита - це карма жінок, а тут мені за якихсь вісім гривень їсти робить мужик з мужиків, ґорний арьол, ліцо, так сказать, кавказской национальності, яким їхні жінки нібито ноги мають мити. М-да, оце так свобода, оце так столиця, оце так життя!
Розділ ІІІ
Цей день мав бути останнім. Вона в це свято вірила, бо хотіла. Все життя вона йшла до цього, від самого свого народження. Людина ж бо починає вмирати тієї ж миті, коли пронизливим криком сповіщає світ про свій прихід.
Але цей день мав стати останнім - ні, не перед смертю. Перед життям. Новим життям. Її життям. Лише її.
Вчора вона спакувала валізи і викинула на смітник пам’яті усе, що пов’язувало її з минулим, а головне, з її колишнім чоловіком - а насамперед його самого.
Переборюючи тупий гуркіт потягів і липку метушню вокзалу, де в натовпі було видно всіх, окрім волоцюг і злодіїв, вона ступила на запльовану бруківку Привокзальної площі. Тисячі вогників багатообіцяюче підморгували їй, пророкуючи можливість гарно підзаробити, добряче влетіти чи просто розчаруватися у всій цій крикливій красі і звабі.
- Куди вам їхати? - підроблено-приємний голос огрядного таксиста прорвався крізь натовп їй назустріч, вириваючи її із захопливого ауту перед побаченим.
«Певно, він єдиний тут, хто хоч трохи радий моєму приїзду і чекав на мене», - подумалося їй, але вона не купилася на цю вдавану прихильність, тому що купити круїз на столичному таксі їй було не по кишені. «Ще буде час покататися!» - і вона, чемно відмовившись, попрямувала в напрямку запруженої станції метро.
Олеся Дмитрівна Стальська народилася в місті Н. Була заміжня, дітей не має. Характер рівний, не схильна до необміркованих рішень та імпульсивних вчинків. Має дві вищі освіти і жодної життєвої. Тому і вирушила за останньою до матері міст руських. А може, й до іншої, куди посилав її чоловік.
Олеся не була ані надто вродливою, ані зовсім непомітною. Чоловіки на вулиці її помічали, проте не запам’ятовували. Принаймні надовго. «Таких тисячі», - сказав би цинік. «Таких мільйони», - сказав би песиміст. «А що в ній такого?» - запитав би флегматик. А романтичний оптиміст визнав би за нею право першості і унікальності. Але таких їй ще не траплялося. Може, саме на пошуки такого собі романтичного оптиміста чи оптимістичного романтика (якщо такий вид трапляється в природі) Олеся вирушила із свого рідного Задрипанська, а зовсім не за кращим життям.
Вона й сама, чесно кажучи, мала дуже приблизне уявлення, що її зірвало з насидженого затишного місця успішної домогосподарки, дружини одного із найзабезпеченіших чоловіків їхнього повіту, але… найнещаснішої (як їй уже рік здавалося), бо небажаної жінки.
Історія їхнього іскрометного кохання можна було б назвати до оскомини на зубах банальною. Зрілий (на межі перезрілості) заможний чоловік, стомлений від незчисленних пригод, як любовних, так і комерційних, вирішує закріпити свій статус, а заодно і авторитет, одруженням. Усі однокласниці давно мають по двоє дітей, не кажучи вже про чоловіків, хоча не одна з них із задоволенням все те покинула б задля такого видного кавалера. Але йому це навіщо? Нерви це таке, а от репутація розлучника йому ні до чого. Тож він обирає (так-так, саме обирає, як на ярмарку) собі симпатичну дівчину, не красуню - так надійніше, роги чоловіка не прикрашають та і вдячності більше - з пристойної сім’ї, але не дуже заможної (вдячність наш кавалер любив понад усе), освічену і скромну. Словом, таку, як Олеся тоді ще Ликова. Дарма, що дівчина вже рік чекала хлопця з армії. Пану Стальському навіть імпонувала така відданість. «Уміє дівчина любити!» - думав він і задоволено прицмокував ласими губами.
Кілька тижнів знадобилося, аби окрутити батьків Олесі, а потім і її саму. І зіграли бучне - на все село - весілля.
Тільки той хлопчина зіпсував їм медовий місяць своїм невчасним самогубством. Певно, довели в тій армії до ручки хлопця, що вліз у петлю. А може, і не армійські “діди” довели. Та Стальському зручнішою була саме ця думка, адже так спалося краще.
Олеся ж іще з півроку спала лише зі снодійним. Щоб не прокидатися вночі від кошмарів. Він же, коли не висипався, весь день потім ходив з хворою головою. Може, саме в голові совість ховається?
Сірий людський натовп проривався у бездонну пащу метро, ніби там був останній прихисток для самотніх подорожніх душ. Олеся попливла, підхоплена загальною течією, яка винесла її прямісінько до ескалатора. Новенькі капронові колготки порвалися ще при вході, хоча правильніше було б сказати, при вносі, чиєюсь спортивною сумкою, яка була наповнена аж ніяк не спортивним інвентарем. Звідти різко пахло часником і котлетами. Олесі тому і запам’яталася ця сумка. Ще з дитинства вона була якась надто чутлива до запахів. Вона могла точно пригадати, кому який запах належить і за яких обставин вона його почула. Стальський завжди і виключно пахнув «Givenchy», а її завжди змушував пахнути чимсь різко-французьким, від чого у неї паморочилася голова і взагалі було не по собі, бо цей запах забивав подих і самовідчуття. Відчуття самої себе. Певне, цього і прагнув.
У перший поїзд, який виринув із темного і холодного тунелю, її так само занесли, а виходити довелося, прориваючись крізь товщу тіл і перелізаючи через валізи-сумки-клунки, які тим тілам належали.
Олеся піднялася довжелезним ескалатором і вийшла на Хрещатик. От тут вона сподівалася вдихнути на повні груди. Але люди, які хоч і вальяжно, але все одно сновигали туди-сюди, як фігурки на прискореній кіноплівці, знову оточили її. Вона, як останній герой, прорвалася, перетнула впоперек людський потік і опинилася біля ятки з морозивом. Нехай воно і було втричі дорожчим, ніж у найдорожчому в їхньому місті магазині, але, куплене тут, у великому Києві, і на запах, і на смак було якимсь іншим - це був смак свободи. Справжньої! Нехай і без чоловіка, без житла, без роботи, рідних і друзів, без великих грошей, які гордо кинула йому в пику. Нехай! Але це свобода. Вільна і незалежна. І нехай хтось тепер спробує її відібрати: пазурами вчеплюся, зубами вгризуся - і не віддам.
Тут в кишені пролунало “Я тебя никогда не забуду”. “О, Боже, знову він!” - важко зітхнула Олеся і натиснула кнопку.
- Де ти є? Чому була поза зоною? - почувся лютий рявкіт з трубки.
- Де я є, тепер лише мій клопіт. - І демонстративно відключилася.
Перевела подих і зі смаком вгризлася у морозиво. Біль від холоду, що проник крізь тонку зубну емаль, пронизав усе тіло, але вона по-мазохистськи насолоджувалася ним. Давно вже вона нічого не одягала, не пила і не їла, що би було куплене не ним. Це морозиво стало символічним. Вона це відчувала. Знала. Це початок нового життя. Яким воно буде, залежить лише від неї, а не від якихсь там стальських, хоч вона і була за паспортом доки ще однією з них. Але це незабаром теж зміниться. Олеся наказала мамі відразу ж повідомити, коли паспорт на її дівоче прізвище буде вже готовий. Вона миттю ж приїде його забрати. Нехай і побачить його, але жодної сили тепер у нього не вистачить, аби втримати її біля себе. Золота клітка їй набридла. Все!
І навмисне безтурботними, але впевненими кроками вона рушила в напрямку Майдану незалежності. Святкувати свою незалежність далі. Це теж було символічно. А в знаки Олеся вірила.
Початок тут
http://dariya-16-05.livejournal.com/171571.html
Shyam Kapoor
Розділ ІІ
В автобусі було тихо і майже безлюдно. Але запах застояного чи настояного на парфумах, пилюці і перегарі людського поту не давав нагоди вдихнути на повні груди. Я почувалася майже вільною і щонайменше сильною. Як на селючку, я виглядала досить таки гламурненько. А як на столичну лярву - то неправдоподібно. Це був мій перший вихід у світ - дебют. Я крокувала столичними тротуарами впевнено і зручно. Мене тут ніхто не знав, і я нікого поки що не бажала знати. Велика кількість люду в оточенні - то вже не свобода, а казна-що. Я смакувала свою суверенність, як м’ятну цукерку, повільно розсмоктуючи льодяник, від якого в роті стає холодно, але приємно, страшно - та не безнадійно. Для того, аби почуватися добре серед натовпу людей, виявляється, небагато треба - тільки ти сама.
Але от іншим так не здавалося.
- Дєвушка, ми с вамі, случайно, нє встрєчалісь раньше? - пришелепкувато-дебільно-самовпевненого вигляду молодик підкотився до мене збоку і взяв під лікоть.
- Ага, у вендиспансері.
- Тьфу ти… - і він сам відпав, як старий лак на нігтях. Він ще потім довго обтріпувався. Бідака, такий дорослий, а не знаєш, що того б ти не обтріпав з одягу - та і не з одягу теж.
Купивши у якогось Шафрана, чи як його там, шаурму, я всілася на лавку, підстеливши перед тим собі пакет від з’їденої раніше халви. Він, ну той Шафран-чи-як-його-там, ще кричав мені услід зі свого гарячого, такого ж як і сам, робочого місця, що віддав би за мене стадо баранів, мамой клянусь (а мама для них святе! - слишішь, да?). А я наминала приготовану чоловічими руками шаурму і кайфувала. Це ж треба - усі мужики світу кричать, що каструлі, ложки і плита - це карма жінок, а тут мені за якихсь вісім гривень їсти робить мужик з мужиків, ґорний арьол, ліцо, так сказать, кавказской национальності, яким їхні жінки нібито ноги мають мити. М-да, оце так свобода, оце так столиця, оце так життя!
Розділ ІІІ
Цей день мав бути останнім. Вона в це свято вірила, бо хотіла. Все життя вона йшла до цього, від самого свого народження. Людина ж бо починає вмирати тієї ж миті, коли пронизливим криком сповіщає світ про свій прихід.
Але цей день мав стати останнім - ні, не перед смертю. Перед життям. Новим життям. Її життям. Лише її.
Вчора вона спакувала валізи і викинула на смітник пам’яті усе, що пов’язувало її з минулим, а головне, з її колишнім чоловіком - а насамперед його самого.
Переборюючи тупий гуркіт потягів і липку метушню вокзалу, де в натовпі було видно всіх, окрім волоцюг і злодіїв, вона ступила на запльовану бруківку Привокзальної площі. Тисячі вогників багатообіцяюче підморгували їй, пророкуючи можливість гарно підзаробити, добряче влетіти чи просто розчаруватися у всій цій крикливій красі і звабі.
- Куди вам їхати? - підроблено-приємний голос огрядного таксиста прорвався крізь натовп їй назустріч, вириваючи її із захопливого ауту перед побаченим.
«Певно, він єдиний тут, хто хоч трохи радий моєму приїзду і чекав на мене», - подумалося їй, але вона не купилася на цю вдавану прихильність, тому що купити круїз на столичному таксі їй було не по кишені. «Ще буде час покататися!» - і вона, чемно відмовившись, попрямувала в напрямку запруженої станції метро.
Олеся Дмитрівна Стальська народилася в місті Н. Була заміжня, дітей не має. Характер рівний, не схильна до необміркованих рішень та імпульсивних вчинків. Має дві вищі освіти і жодної життєвої. Тому і вирушила за останньою до матері міст руських. А може, й до іншої, куди посилав її чоловік.
Олеся не була ані надто вродливою, ані зовсім непомітною. Чоловіки на вулиці її помічали, проте не запам’ятовували. Принаймні надовго. «Таких тисячі», - сказав би цинік. «Таких мільйони», - сказав би песиміст. «А що в ній такого?» - запитав би флегматик. А романтичний оптиміст визнав би за нею право першості і унікальності. Але таких їй ще не траплялося. Може, саме на пошуки такого собі романтичного оптиміста чи оптимістичного романтика (якщо такий вид трапляється в природі) Олеся вирушила із свого рідного Задрипанська, а зовсім не за кращим життям.
Вона й сама, чесно кажучи, мала дуже приблизне уявлення, що її зірвало з насидженого затишного місця успішної домогосподарки, дружини одного із найзабезпеченіших чоловіків їхнього повіту, але… найнещаснішої (як їй уже рік здавалося), бо небажаної жінки.
Історія їхнього іскрометного кохання можна було б назвати до оскомини на зубах банальною. Зрілий (на межі перезрілості) заможний чоловік, стомлений від незчисленних пригод, як любовних, так і комерційних, вирішує закріпити свій статус, а заодно і авторитет, одруженням. Усі однокласниці давно мають по двоє дітей, не кажучи вже про чоловіків, хоча не одна з них із задоволенням все те покинула б задля такого видного кавалера. Але йому це навіщо? Нерви це таке, а от репутація розлучника йому ні до чого. Тож він обирає (так-так, саме обирає, як на ярмарку) собі симпатичну дівчину, не красуню - так надійніше, роги чоловіка не прикрашають та і вдячності більше - з пристойної сім’ї, але не дуже заможної (вдячність наш кавалер любив понад усе), освічену і скромну. Словом, таку, як Олеся тоді ще Ликова. Дарма, що дівчина вже рік чекала хлопця з армії. Пану Стальському навіть імпонувала така відданість. «Уміє дівчина любити!» - думав він і задоволено прицмокував ласими губами.
Кілька тижнів знадобилося, аби окрутити батьків Олесі, а потім і її саму. І зіграли бучне - на все село - весілля.
Тільки той хлопчина зіпсував їм медовий місяць своїм невчасним самогубством. Певно, довели в тій армії до ручки хлопця, що вліз у петлю. А може, і не армійські “діди” довели. Та Стальському зручнішою була саме ця думка, адже так спалося краще.
Олеся ж іще з півроку спала лише зі снодійним. Щоб не прокидатися вночі від кошмарів. Він же, коли не висипався, весь день потім ходив з хворою головою. Може, саме в голові совість ховається?
Сірий людський натовп проривався у бездонну пащу метро, ніби там був останній прихисток для самотніх подорожніх душ. Олеся попливла, підхоплена загальною течією, яка винесла її прямісінько до ескалатора. Новенькі капронові колготки порвалися ще при вході, хоча правильніше було б сказати, при вносі, чиєюсь спортивною сумкою, яка була наповнена аж ніяк не спортивним інвентарем. Звідти різко пахло часником і котлетами. Олесі тому і запам’яталася ця сумка. Ще з дитинства вона була якась надто чутлива до запахів. Вона могла точно пригадати, кому який запах належить і за яких обставин вона його почула. Стальський завжди і виключно пахнув «Givenchy», а її завжди змушував пахнути чимсь різко-французьким, від чого у неї паморочилася голова і взагалі було не по собі, бо цей запах забивав подих і самовідчуття. Відчуття самої себе. Певне, цього і прагнув.
У перший поїзд, який виринув із темного і холодного тунелю, її так само занесли, а виходити довелося, прориваючись крізь товщу тіл і перелізаючи через валізи-сумки-клунки, які тим тілам належали.
Олеся піднялася довжелезним ескалатором і вийшла на Хрещатик. От тут вона сподівалася вдихнути на повні груди. Але люди, які хоч і вальяжно, але все одно сновигали туди-сюди, як фігурки на прискореній кіноплівці, знову оточили її. Вона, як останній герой, прорвалася, перетнула впоперек людський потік і опинилася біля ятки з морозивом. Нехай воно і було втричі дорожчим, ніж у найдорожчому в їхньому місті магазині, але, куплене тут, у великому Києві, і на запах, і на смак було якимсь іншим - це був смак свободи. Справжньої! Нехай і без чоловіка, без житла, без роботи, рідних і друзів, без великих грошей, які гордо кинула йому в пику. Нехай! Але це свобода. Вільна і незалежна. І нехай хтось тепер спробує її відібрати: пазурами вчеплюся, зубами вгризуся - і не віддам.
Тут в кишені пролунало “Я тебя никогда не забуду”. “О, Боже, знову він!” - важко зітхнула Олеся і натиснула кнопку.
- Де ти є? Чому була поза зоною? - почувся лютий рявкіт з трубки.
- Де я є, тепер лише мій клопіт. - І демонстративно відключилася.
Перевела подих і зі смаком вгризлася у морозиво. Біль від холоду, що проник крізь тонку зубну емаль, пронизав усе тіло, але вона по-мазохистськи насолоджувалася ним. Давно вже вона нічого не одягала, не пила і не їла, що би було куплене не ним. Це морозиво стало символічним. Вона це відчувала. Знала. Це початок нового життя. Яким воно буде, залежить лише від неї, а не від якихсь там стальських, хоч вона і була за паспортом доки ще однією з них. Але це незабаром теж зміниться. Олеся наказала мамі відразу ж повідомити, коли паспорт на її дівоче прізвище буде вже готовий. Вона миттю ж приїде його забрати. Нехай і побачить його, але жодної сили тепер у нього не вистачить, аби втримати її біля себе. Золота клітка їй набридла. Все!
І навмисне безтурботними, але впевненими кроками вона рушила в напрямку Майдану незалежності. Святкувати свою незалежність далі. Це теж було символічно. А в знаки Олеся вірила.
Початок тут
http://dariya-16-05.livejournal.com/171571.html