Сергій Жадан || Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава...
Под катом стихотворение и его перевод на русский
Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:
чорні робочі долоні, стрижена голова,
зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати -
тимчасова адреса, країна напівжива.
Мають свої страхи, шанують свій закон,
не потребують змін, сміються із заборон.
Які можуть бути зміни в тому, чого не існує,
і які заборони можуть бути під час похорон?
А ось твій, Маріє, син говорить дивні слова,
бачить різні знамення, чинить різні дива,
стверджує нам уперто, що сила в любові,
так ніби саме з любові росте трава.
Говорить, що жодні закони не мають ваги,
що всі наші страхи примарні, наче сніги,
що вороги між нас з’являються лиш по тому,
коли ми самі поводимось, як вороги.
Але ми самі знаємо своїх ворогів.
Знаємо, скільки їх снує вздовж берегів,
скільки їх працює на наших заводах,
скільки їх звертається до наших богів.
Хто їх привів, скажи, на наші поля?
З якого дива їх терпить наша земля?
Чому наші діти, скажи, повинні дивитись
до аусвайсів їхніх - хто вони й звідкіля?
А ось твій син чомусь завжди поміж чужих,
пояснює їм із яких важелів і пружин
складається небо над нами цієї ночі,
виховує їхніх дітей, сміється до їхніх дружин.
Не може, каже, бути чужих там, де така пітьма,
де пів року тривають дощі, а пів року - зима,
чужими нас, каже, робить наша погорда,
вона сама нас знаходить і вбиває сама.
І тому наші діти просять переказати йому:
хай забирається звідси в свою пітьму,
і хай із ним забираються всі ці чужинці,
всі, хто вірить йому невідомо чому.
Хай забирає всі їхні книги, сувої, листи,
хай забирає ромів і виводить їх за мости,
муфтіїв і рабинів, книжників і провидців -
хай виводить звідси, якщо має куди їх вести.
Інакше ми пустимо в небо важкі дими,
спалимо їхні базарні будки й молільні доми,
їхні гіркі синагоги й ламкі мінарети,
всі ті чорні місця, яких не розуміємо ми.
Хай їх виводить і сам забирається теж,
хай не чекає початку нових пожеж,
хай пам’ятає, що всіх, хто залишиться з нами,
ми все одно топитимемо вздовж узбереж.
Хай забирає звідси всіх цих людей,
хай тішить їх якоюсь із власних ідей.
Хай повернеться згодом, щоб врятувати
якщо не нас, то хоча би наших дітей.
--------------
Перевод - Борис Херсонский
***
Наши дети, Мария, растут, будто трава:
Ладони мозолисты, острижена голова,
на остановках с утра - неприкаянны, как пираты -
временная прописка, и страна - чуть жива.
Страхи у них свои, свой в почете закон,
им не нужны перемены, а запрет им смешон.
Какие могут быть перемены в том, чего нет на свете,
какие запреты могут быть в час похорон?
А Сын твой, Мария, говорит чуднЫе слова,
видит знамения, о его чудесах - молва,
что сила в любви - утверждает упрямо,
как будто из этой любви произрастает трава.
Говорит, что законов тьма - не видно ни зги.
что страхи наши призрачны, как ложь, если можешь - не лги,
что враги появляются среди нас потому лишь,
что мы сами ведем себя, как враги.
Впрочем, мы сами знаем наших врагов,
знаем сколько их снует вдоль берегов,
сколько их работает на наших заводах,
сколько их почитает наших богов.
Кто их привел, скажи, на наши поля?
Какого беса их терпит наша земля?
Для чего нашим детям разглядывать их аусвайсы -
с визой страны, куда Макар не гонял теля.
Почему же, Мария, твой сын липнет к этим чужим,
объясняет им из каких зубчаток, каких пружин
небеса над нами составлены этой ночью,
разговаривает с их женами и улыбается им?
Говорит, не бывает чужих там, где такая тьма,
где полгода дожди, а потом полгода - зима,
говорит, что чужими нас делает наша гордыня,
она сама нас находит и убивает - сама.
А потому наши дети просят тебя передать Ему
пусть проваливает отсюда в свою непроглядную тьму,
и всех чужеземцев пусть с собою прихватит,
тех, кто верит ему не ведомо почему.
Пусть проваливает отсюда, подалее от греха,
иначе мы пустим в небо красного петуха,
пусть огнем горят их синагоги и храмы,
все молельни, где говорится непонятная нам чепуха.
Пусть забирает послания, свитки, Библию и Коран,
За мосты пусть уводит этих несчастных цыган,
все этих муфтиев, всех попов и раввинов,
если есть куда увести этот безумный стан.
Пусть уводит их и сам пусть проваливает налегке,
покуда пожары не вспыхнули! Те, кого он к руке
прибрал, кого приручил - могут не сомневаться -
мы все равно утопим их в ближайшей реке.
Пусть забирает отсюда этих несчастных людей,
пусть тешит их какой-то одной из своих идей.
Но пусть вернется потом, чтоб спасти от смерти
если не нас, то хотя бы наших детей.
x-post from http://dinni.dreamwidth.org/1024783.html
Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:
чорні робочі долоні, стрижена голова,
зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати -
тимчасова адреса, країна напівжива.
Мають свої страхи, шанують свій закон,
не потребують змін, сміються із заборон.
Які можуть бути зміни в тому, чого не існує,
і які заборони можуть бути під час похорон?
А ось твій, Маріє, син говорить дивні слова,
бачить різні знамення, чинить різні дива,
стверджує нам уперто, що сила в любові,
так ніби саме з любові росте трава.
Говорить, що жодні закони не мають ваги,
що всі наші страхи примарні, наче сніги,
що вороги між нас з’являються лиш по тому,
коли ми самі поводимось, як вороги.
Але ми самі знаємо своїх ворогів.
Знаємо, скільки їх снує вздовж берегів,
скільки їх працює на наших заводах,
скільки їх звертається до наших богів.
Хто їх привів, скажи, на наші поля?
З якого дива їх терпить наша земля?
Чому наші діти, скажи, повинні дивитись
до аусвайсів їхніх - хто вони й звідкіля?
А ось твій син чомусь завжди поміж чужих,
пояснює їм із яких важелів і пружин
складається небо над нами цієї ночі,
виховує їхніх дітей, сміється до їхніх дружин.
Не може, каже, бути чужих там, де така пітьма,
де пів року тривають дощі, а пів року - зима,
чужими нас, каже, робить наша погорда,
вона сама нас знаходить і вбиває сама.
І тому наші діти просять переказати йому:
хай забирається звідси в свою пітьму,
і хай із ним забираються всі ці чужинці,
всі, хто вірить йому невідомо чому.
Хай забирає всі їхні книги, сувої, листи,
хай забирає ромів і виводить їх за мости,
муфтіїв і рабинів, книжників і провидців -
хай виводить звідси, якщо має куди їх вести.
Інакше ми пустимо в небо важкі дими,
спалимо їхні базарні будки й молільні доми,
їхні гіркі синагоги й ламкі мінарети,
всі ті чорні місця, яких не розуміємо ми.
Хай їх виводить і сам забирається теж,
хай не чекає початку нових пожеж,
хай пам’ятає, що всіх, хто залишиться з нами,
ми все одно топитимемо вздовж узбереж.
Хай забирає звідси всіх цих людей,
хай тішить їх якоюсь із власних ідей.
Хай повернеться згодом, щоб врятувати
якщо не нас, то хоча би наших дітей.
--------------
Перевод - Борис Херсонский
***
Наши дети, Мария, растут, будто трава:
Ладони мозолисты, острижена голова,
на остановках с утра - неприкаянны, как пираты -
временная прописка, и страна - чуть жива.
Страхи у них свои, свой в почете закон,
им не нужны перемены, а запрет им смешон.
Какие могут быть перемены в том, чего нет на свете,
какие запреты могут быть в час похорон?
А Сын твой, Мария, говорит чуднЫе слова,
видит знамения, о его чудесах - молва,
что сила в любви - утверждает упрямо,
как будто из этой любви произрастает трава.
Говорит, что законов тьма - не видно ни зги.
что страхи наши призрачны, как ложь, если можешь - не лги,
что враги появляются среди нас потому лишь,
что мы сами ведем себя, как враги.
Впрочем, мы сами знаем наших врагов,
знаем сколько их снует вдоль берегов,
сколько их работает на наших заводах,
сколько их почитает наших богов.
Кто их привел, скажи, на наши поля?
Какого беса их терпит наша земля?
Для чего нашим детям разглядывать их аусвайсы -
с визой страны, куда Макар не гонял теля.
Почему же, Мария, твой сын липнет к этим чужим,
объясняет им из каких зубчаток, каких пружин
небеса над нами составлены этой ночью,
разговаривает с их женами и улыбается им?
Говорит, не бывает чужих там, где такая тьма,
где полгода дожди, а потом полгода - зима,
говорит, что чужими нас делает наша гордыня,
она сама нас находит и убивает - сама.
А потому наши дети просят тебя передать Ему
пусть проваливает отсюда в свою непроглядную тьму,
и всех чужеземцев пусть с собою прихватит,
тех, кто верит ему не ведомо почему.
Пусть проваливает отсюда, подалее от греха,
иначе мы пустим в небо красного петуха,
пусть огнем горят их синагоги и храмы,
все молельни, где говорится непонятная нам чепуха.
Пусть забирает послания, свитки, Библию и Коран,
За мосты пусть уводит этих несчастных цыган,
все этих муфтиев, всех попов и раввинов,
если есть куда увести этот безумный стан.
Пусть уводит их и сам пусть проваливает налегке,
покуда пожары не вспыхнули! Те, кого он к руке
прибрал, кого приручил - могут не сомневаться -
мы все равно утопим их в ближайшей реке.
Пусть забирает отсюда этих несчастных людей,
пусть тешит их какой-то одной из своих идей.
Но пусть вернется потом, чтоб спасти от смерти
если не нас, то хотя бы наших детей.
x-post from http://dinni.dreamwidth.org/1024783.html