(no subject)
боже як же знову писати.
ховаюсь за снами. за аполонівським. що видається більш реальним. таким гарним.
прокидаюсь все частіше від того, що здавлює горло і ковтаю воду - плачу.
вижимаю томати на сік, вирізаю на спині кавуна гори - плачу.
слухаю новини, слухаю серце, не слухаю голову - пла
я прийшла сюди, щоб бачити схід і захід, і казати, що вони такі ж схожі, як мед гречаний і акаційний, як вишні і черешні, тобто - зовсім різні. я бачу схід і не бачу більше нічого. ні річки ні лебедів ні хлопчика з вудочкою ні листя сонних дерев ні трясовини ні траси ні вини не бачу, але Бога. Бога бачу тут і. ходи сюди, хлопчику, злови мені рибку. прокидайтесь, дерева, перші промені ваші, остуди мені долоні, річко, і стопи потопи.
ясна була ніч, дякую, аполоне світлий. але день вступив вже в річку, ясний, ясний, вчасний. це ж йому мусиш віддаватись щоразу, наче вперше. це ж йому бережеш усі сили і світло все. "й до самої смерті віддаєм, що можем. богу те, що кесареве й богу те, що боже" чому ж я не можу, чому так важко - днесь. ввесь і ввись.
дізналась лише зараз, що мій охоронець - св.Михайло. чи ж випадковість, що сонце на шиї - від Михайла. то ж повертаюсь на другий бік, в сторону ночі, і сплю спокійно, поки дивиться на мене щось ясніше за день.