Homo Leopolensis esse

Oct 04, 2008 14:48



http://www.ji.lviv.ua/n36-1texts/kosmolinska.htm (ua)
at end of this post - in Poland (tlumacenie pol-automat)

часопис <Ї> 2004 №36
Наталка Космолінська, Юрко Охріменко
Homo leopolensis esse

На жаль, тепер вже дуже нечасто можна почути у Львові на чиюсь адресу: «О, то старий батяр!». По-перше, тому, що і той, хто це скаже, і той, про кого це скажуть, особи або похилого, або ду-у-уже похилого віку. По-друге, тому, що батярство як стиль життя у Львові сьогодні вже остаточно перемістилось з міських вулиць на сторінки історії. Хоча не так вже й багато часу спливло у Полтві з тих часів, коли Львів виспівував зранку до ночі батярувки і переповідав все нові і нові витівки невтомних міських шалапутів - батярів, але факт: цілий шмат унікальної міської культури зі своєю мовою, піснями, кодексом чести, традиціями, навіть модою зник з нашого життя разом зі своїм поколінням.
Сам термін «батяр» походить від угорського «betyar» і означає «волоцюга», «гульвіса», «розбійник», «шельма», пияк», «обірванець», «авантюрист» і под. Коли ця назва була занесена до Львова - невідомо. Одні твердять, що її принесли ще за часів середньовіччя придворні королеви Ядвіги. Инші відносять походження назви до пізніших австрійських часів, коли поліцаї, часто угорці за походженням, з вигуком «Бетяр!» хапали за комір порушників спокою і приписів Австрійської імперії. Але справа не в терміні, а в явищі унікальної львівської міської культури, цим терміном охрещеної. Те, що така неформальна міська культура з’явилась у Львові - логічно, адже це явище притаманне всім багатонаціональним містам, передовсім портам, де перетинаються культури, мови і звичаї десятків народів. Такий Марсель, така Одеса. І хоча Львів - не порт, але, влучно збудований на перехресті торгових шляхів Схід-Захід, він від свого першого каменю був приречений на статус маленького Вавилону. Народам, що тлумились на клаптику землі під захистом міських мурів, не залишалось иншого шляху до мирного співжиття, ніж гумор. Саме він допомагав стирати кордони між законами віри і відмінностями звичаїв, саме він переводив рейки при загостренні побутових, соціальних, національних конфліктів. Отож гумор - повноправний мешканець стародавнього Львова. А що зухвалі витівки міської та передміської молоді, непоштивих до норм пристойности, моралі, а часом й закону хлопців перетворились на романтичну легенду - заслуга в першу чергу львівських пісеньок - прикольних батярувок, чиї простенькі шлягерні мотиви стали логотипом рідного міста для кожного, хто вважає себе львів’янином.
Львівський батяр - це ані одеський нальотник типу Бєні Кріка, ані паризький апаш, романтичний образ якого оспівав французький кінематограф. Львівський батяр - не злочинець, він - відчайдух, чия енергія і вітальна сила під’юджувала його на численні витівки, ризиковані жарти, бійки та бурхливі любовні романи... А що батяри не знали ні в чому міри і часто передавали куті меду, то вони були постійними клієнтами поліційної дільниці, а то й в’язниці, яку на своєму сленгу - «балаку» називали «фудригарнею». Переважно батяри потрапляли туди за бійки з кримінальними злочинцями. Їх батяри не любили, називали «кіндерами» (з німецької - дитина) і постійно з ними тлумились. Але не бракувало і инших, часом дуже дотепних випадків. Наприклад, один батяр запевняв присутніх, що має в дупі найяснішого цісаря Франца Йосифа. Його, ясна річ, заарештували, але суд не насмілився занести такий склад злочину до протоколу. Отож бідного батяра запакували до «фудригарні» за розголошення «неправдивих відомостей про місцеперебування Його Цісарсько-Королівської Величности».
Більшість львівських батярів були мешканцями передмість, синами ремісників, круп’ярів, різників... Вони гуртувались по шинках та навколо так званих «садочків» - невеличких закладів для невибагливих народних забав, які відкривали переважно власники місцевих броварень. Асортимент розваг був плебейським: танці під простенький, переважно військовий оркестр, часто -просто неба, подекуди каруселі, тривіальна закуска і багато пива та горілки. Найбільше таких «садочків» було біля Високого Замку, на Підзамчі та Верхньому Личакові - традиційних районах львівського самогоноваріння. Отож не дивно, що батьківщиною батярів є саме Личаків, саме тут жила та тусувалась батярська еліта. Пили батяри багато, хоча рідко були пияками. Горілка на батярському балаку називалась «баюра», «смага», «бачевський». Остання назва походить від знаменитої львівської фабрики лікерів та горілок Бачевського, яка від другої половини ХVІІІ століття розташовувалась тут таки, на Підзамчі. Фабрика випускала до 300 сортів лікерів та горілок, настільки добрих, що ящиками горілки Бачевського місцеві підприємці возили хабарі до Відня і Парижа. (Історичний факт!). Пити у батярів називалось «цьмакати», звідси термін «п’яний» - «зацьмаканий». Закусували, тобто «фригали» батяри сальцесоном, кишкою (кров’янкою), ковбасками, палили здебільшого пласкі «розтоптані» цигарки на кшталт сучасної «Ватри».
Батярський балак, що виник з перекручування мов багатонаціонального Львова, міста, за словами одного з літописців «ста язици і народів», був настільки колоритним, що його вживали не тільки батяри, але й більшість міщан. Хата на батярському балаку називалась «хавіра», трамвай - «бальон», кицька - «кацараба», двірник - «шимон», «стругайло», адвокат - «гаукаж», різник - «різуля», швець - «швиргуля», малий хлопець - «гиот», «шкут», дурна, негарна і криклива жінка - «римунда», «кандиба», «митка», ніж - «цизорик», ціпок - «параграф», годинник - «сікор», стоячий комірець - «паркан», патли - «пелехи», зуби - «клаваки», голова - «макітра», обличчя - «циферблат», капелюх - «крис», насміхатися - «дерти лаха», «крутити корбу»... Більшість цих слів зникли сьогодні з мови львів’ян, але деякі, наприклад, «мешти» - взуття, залишились, напевне, вже назавжди.
Чимало виразів з батярського балаку запозичено безпосередньо з ідіш. Наприклад, слово «мєнт», яке помилково вважається скороченням слова міліціонер. А насправді «мєнт» на ідіш означає «солдат, воїн, озброєна людина». Так батяри називали поліцаїв і саме звідси ця назва згодом поширилась на весь колишній Совєтський Союз. З ідіш походять і кримінальні жаргонізми «ксіва» - «лист», «манята» - «сорочка» та инші. Особливо цікаво, що слово «лємберзький» (назва Львова за австрійців та німців - «Lemberg») і на батярському, і на злодійському арго означає «злочинний». Очевидно, цим терміном Львів завдячує своїй кримінальній славі на цілу Европу під час Першої світової війни, а особливо - після неї, коли до міста, збудованого на перетині Сходу і Заходу, позбігались незадоволені новим переділом Евразії і зі Сходу, і з Заходу. Бурхливе минуле міста дається взнаки дотепер: кілька років тому, наприклад, коли власники нового бару в центрі міста «Red Bul» вирішили розчистити підвал будинку під ще один зал, то знайшли замурований в стіні скелет. Судово-медична експертиза з’ясувала, що небіжчику вкоротили віку років сімдесят тому, тому справу було закрито.
Підпилих батярів тягнуло на подвиги: часом - жарти, часом - бійки. Ясна річ, якість батярських жартів, або, на батярському балаку, «ґеців» залежала від рівня самих жартівників. Але метою батярської забави не була якась вигода, у її підґрунті не ховався продуманий злочин, тільки бажання похвалитися якщо не розумом, то, принаймні, зухвалістю та силою. Тому по околицях Львова процвітали жарти типу «купи цеглу», коли чужинця, який випадково чи в справі потрапляв до чужого району, примушували купити загорнену у папір цеглину. Той, хто на це не погоджувався, міг запросто дістати цеглиною межі очі. Більш безневинним жартом було розігрування дрібних торговців, коли батяри спочатку кілька днів поспіль влаштовували штовханину в крамничці, вимагаючи якогось рідкісного товару, якого тут не було. А як тільки вражений таким масовим попитом власник крамниці закуповував велику партію цього товару, то потенційних покупців мов корова язиком злизувала, і господар влітав у чималі збитки. З появою кінематографу з’явився ще один дуже популярний жарт подібного невисокого штибу. Батярська компанія, що переважно займала у кінозалі гальорку, швидко скручувала з паперу довжелезну руру (трубку), кінець якої непомітно вставляли у кишеню комусь з пристойних панів у перших рядах. Потім хтось з веселого товариства справляв у руру малу нужду, по чому пристрій швидко розбирали. Реакцію жертви передбачити не важко.
У деяких «садочках» були естради, де популярні гумористи забавляли публіку гумористичними куплетами на теми міських і політичних новин, що називається «вранці в газеті, ввечері в куплеті», та дуже популярними львівськими пісеньками - палкими міськими романсами або жартівливо зарифмованими оповідками про витівки батярів - «батярувками». У цих піснях образ батяра набув героїчно-романтичного ореолу. Батяри - це «львівські леви», що не бояться ні влади, ні дідька, «перед якими пекло тремтить». Все, що робить батяр, він робить «сердечно», навіть напивається й то «сердечно». Він - шляхетний герой, який протиставляється офіційному, банальному міщанському світові і це порівняння, ясна річ, завжди на користь батяра. Гроші не гарантують волі, щастя, кохання, отож справжніми вартостями для батяра є його вільне, широке серце, чоловіча дружба, кохана дівчина. Дещо цинічний у побуті, батяр, тим не менше, завжди готовий прийти на допомогу слабшому, а за рідне місто віддати життя. Свою любов до Львова батяри декларують в цих пісеньках дуже поетично, навіть дещо патетично. Правдивим гімном батярства стала пісенька «Серце батяра», «кращого за яке (серце) немає на світі». В останньому куплеті пісні, дописаному під час Другої світової війни, батяри мужньо пішли на бій «за гонор Львова і свій!».
Найдраматичніші батярські романси можна було б назвати «кривавими», якби через традиційну для таких творів фабулу «кров-любов» не пробивалась хоч і плебейська, але влучна іронія. Так, один з найпопулярніших романсів «Про панну Францішку» оспівує любов чарівної «як квітка» доньки різника і бідного перукаря. Нещасні закохані не мають дозволу батьків на нерівний шлюб, через що кінчають життя самогубством ... отруївшись двома метрами кишки - кров’яної ковбаси (не дарма героїня - донька різника) зі стрихніном. Отаке химерне переплетення, зовсім як у реальному житті, драматичного і смішного, є одним з великих плюсів батярського фольклору. Другим великим плюсом батярувок є те, що вони містять величезну кількість цікавих історичних і побутових подробиць міського життя Львова, оповідок про львівські забави, назви кнайп, імена реальних батярів і панянок, за кохання яких змагались ці лицарі львівських вулиць.
Наприкінці ХІХ, початках ХХ століття батярська тема стає улюбленою темою львівського сатиричного журналу «Поцєнґєль» («Викривач»), що виходив у 1911-1933 роках. На шпальтах цього видання вперше почали друкуватись жарти батярським балаком. Постійними персонажами цього часопису стає тріо: Юзько Чухрай із Замарстинова (чухраями називали гармоністів) у супроводі «панни Янтосі Пражухи, чесної дівчини» і Мартина Залевайка. Популярність цих героїв була такою широкою, що редакція журналу почала продавати портрети Юзька, а 1912 року у Львові з’явився новий сатиричний часопис «Геца», який мав підтитул «Гумористичний тижневик Юзька Чухрая».
У міжвоєнні (між Першою і Другою світовими війнами) часи почала активно батярувати «золота молодь». Немало нащадків забезпечених і навіть високопоставлених родин випробовували свою чоловічу вірність, почуття гумору, сміливість і міцність кулаків у цьому, без перебільшення, демократичному середовищі. Батярське братство, або на батярському жаргоні - батярська віра, львівська віра, що мало цінувала походження і вагу родинного гаманця, проте віддавала перевагу гострим на язик, винахідливим, спритним, відданим, шляхетним, тішила юні романтичні серця. Отож не дивно, що батярські витівки з передміських кнайп перемістились до міських каварень, ресторацій, салонів, гімназій і університетів. У Львівській Політехніці, наприклад, ще й досі полюбляють переповідати про те, як студенти, невдоволені професором хімії Ігнацієм Мосціцкім, придбали порося, написали на ньому «Мосціцкій» і пустили те порося бігати коридорами. Дошкульний жарт змусив професора шукати більш спокійного місця, отож незабаром він зробився Президентом Польщі і перебував на цій посаді від 1926 по 1939 рік.
Зірковий час батярської романтики та гумору у міській культурі Львова розпочався з появою на львівському радіо 1933 року гумористичної передачі «На веселій львівській хвилі». Її герої Щепко й Тонько у виконанні акторів Казімєжа Вайди і Генрика Фоґельфінґера стали артистичним символом львівського батярства. А пісня «Тільки у Львові», яку Щепко з Тоньком вперше заспівали у кінофільмі «Волоцюги» (романтична історія двох вірних друзів - кмітливих львівських батярів, що ніколи не падають духом і знаходять вихід з найскрутніших ситуацій), стала гімном не тільки львівських батярів, але й дотепер є неформальним гімном Львова. Потішні діалоги Щепка з Тоньком авторства Віктора Будзинського дехто зі старих львів’ян пам’ятає донині. Романтично-дотепна транскрипція образу львівських батярів у «Веселій львівській хвилі» набула величезної популярности по цілій Польщі, яка у перші роки приєднання Галичини до коронних земель знущалась з львівської «плебейської» говірки та «плебейської» міської культури. Щепкові з Тоньком вдалось поміняти мінус на плюс і веселі історії та повчальні діалоги «Веселої львівської хвилі» слухала ціла країна.
Сатира та гумор діалогів Щепка з Тоньком була цілком невинними і стосувались переважно соціально-побутових тем. Часом гумористи дозволяли собі й фривольні жарти щодо керівництва країни і навіть особи самого маршалка. Один з таких жартів ледь не закінчився плачевно. Коли диктатор Польщі маршал Пілсудскі святкував свій черговий ювілей і всі поспішали з вітаннями, Щепко з Тоньком у черговій передачі «Веселої хвилі» поспівчували, що «дідок» (так поза очі називала Пілсудского ціла Польща) дуже тяжко працює. Ото, мовляв, сидить у кабінеті і читає газети. Якщо у газеті пишуть про якісь недоліки, то дідок хапає телефонну слухавку і робить нагінку відповідному міністрові. По такій праці слід відпочити, отож Щепко з Тоньком запрошують Пілсудского до Львова, у ресторан пані Телічкової на смажені ковбаски. Після такого «вітання» перелякане керівництво львівського радіо закрило передачу. Але хвиля протесту по цілій Польщі була настільки потужною, що програму поновили в етері. Яким же було здивування керівництва радіо, коли на адресу редакції надійшла урядова телеграма за особистим підписом Пілсудского, де він дякував за запрошення і обіцяв при найближчій нагоді відвідати заклад пані Телічкової у компанії Щепка з Тоньком. Ця телеграма у рамці прикрашала редакцію львівського радіо аж до 17 вересня 1939 року, коли до Львова ввійшла совєтська армія.
Після приєднання Галичини до Совєтського Союзу багато хто з львівських кабаретових акторів почав гастролювати на теренах «совєтской родіни». Саме їх виступи наштовхнули Аркадія Райкіна на ідею театру мініатюр, про що актор згадав у своїх мемуарах. А ідея дуету мудрагеля Щепка і наївного недоумкуватого Тонька трансформувалась у популярну совєтську пару гумористів Тарапуньку і Штепселя.
Батярський балак і львівська говірка поступово щезали з міських вулиць разом з їх колоритними мешканцями. Совєтська уніфікація намагалась підстригти багатонаціональне, звикле до пограничної вольниці місто під стандартний розмір морального кодексу «строітєля комунізма». Але гумор завжди сильніший за владу. Тому батярська тема з її безконечним запасом історій, анекдотів, дотепів, пісеньок і неповторно оригінальною мовою завжди була бажаною гостею у будь-якому львівському товаристві. З’явився новий термін: «старий батяр», тобто людина старшого віку, що зберегла не тільки добрі манери і шляхетне ставлення до жінок, але й почуття гумору. Як правило, чим гірше їм велося, тим більше приводів для іронії і самоіронії вони знаходили.
Якось один з таких батярів, вже на той час важко хворий, впав і добряче побився, зламав, мабуть, кілька ребер. Кривлячись від болю, все ж жартував, розповідаючи про трафунок: «Шкода, що ви не бачили, як я летів! Ну точно як Матіас Руст на Красну площу!»
Музичні традиції «батярського Львова» вийшли з підпілля у 1980-90-х роках. Сьогодні батярські пісні - один з елементів львівськости, хоча вони й поступаються популярністю львівській архітектурі та каві.
То все ж таки, хто вони - львівські батяри? Хулігани чи поети? Лицарі чи альфонси? Циніки чи ідеалісти? Всього потроху і багато любови до рідного Львова. Бо батяри - діти львівських вулиць - в усьому схожі на своє місто: добре і немилосердне, аристократичне і плебейське, щедре і скупе, трагічне і комічне, але єдине на світі. Тому варте пошани і варте любови. Але не голослівно-патетичної, а правдивої, в глибині душі - щирої, на словах - трохи «з примруженим оком», щоб не нудило від занадто солодких слів. Одним словом, як в батярувках: «Той, хто Львова не шанує, най нас в дупу поцілує!»

http://www.ji.lviv.ua/n36-1texts/kosmolinska.htm (ua)
in poland (tlumacenie pol-automat)

Наталка Космолінська, Юрко Охріменко
Homo leopolensis esse

Na żal, teraz już bardzo nieczęsto można dosłyszeć w Lwowie na czyjś adres: «O, to stary batiar!». Po pierwsze, dlatego, że i ten, kto to powie, i ten, o kim to powiedzą, jaźni albo pochyłego, albo dooo-osć pochyłego wieku. Po drugie, dlatego, że barwiarstwo jak styl życia w Lwowie dziś już z kretesem przesunęło się z grodzkich ulic na stronice historii. Chociaż nie tak już bogaty czasowi spłynęło w Poltwie z tych czasów, gdy Lwów „sy śpiewał” od świtu do nocy batiaruwki i przekazywał coraz nowe i nowe bardaszki niestrudzonych grodzkich świszczypałów - batiarów, ale fakt: cały kawałek unikalnej grodzkiej kultury z swoim językiem, pieśńmi, kodeksem części, tradycjami, nawet modą nikł z naszego życia jednocześnie z swojego pokolenia.
Sam termin «batiar» pochodzi od węgierskiego «betyar» i oznacza «włóczęga», «hulaka», «grabieżca», «łotrzyk», pijak», «obdartus», «awanturnik» e.t.s. Gdy ta nazwa była zaniesiony do Lwowa - nie wiadomo. Jedne twierdzą, że ją przyniosły jeszcze za czasów średniowiecza dworskie królowej Jadwigi. Inni odnoszą pochodzenie nazwy do późniejszych austriackich czasów, gdy policjanci, częstokroć Węgrzy za pochodzeniem, z wykrzyknikiem «Betier!» chapały za kołnierz naruszycieli spokoju i układów Austriackiego imperium. Ale dzieło nie w terminie, ŕ w zjawisku unikalnej lwowskiej grodzkiej kultury, tym terminem ochrzczonej. To, że taka nieformalna grodzka kultura pojawiła się w Lwowie - logicznie, przecież to zjawisko właściwie wszystkim wielonarodowym miastom, przede wszystkim portom, gdzie przecinają się kultury, języki i obyczaje dziesiątków narodów. Taka Marsylia, taka Odessa. I chociaż Lwów - nie port, ale, celnie wybudowany na skrzyżowaniu handlowych ciągów Wschód-Zahód, on od swojego pierwszego kamieniowi był skazany na status drobnego Babilonu. Narodom, że kręcili się na świstku/kawalku ziemi pod ochroną ścian miasta, nie pozostaje innej drogi do pokojowego współżycia, aniżeli humor. Akurat to on dopomagał ścierać kordony między ustawami wiary i inności obyczajów, akurat to on „przełączał strzałki”/(??przenosił/przełączał szyny??) przy obostrzaniu bytowych, socjalnych czy narodowych konfliktów. Dlatego humor - pełnoprawny mieszkaniec pradawnego Lwowa. A że aroganckie zabawy i gecy miejskiej i podmiejskiej młodzieży, nieuczciwych do norm przystojności, morału, a czasem i prawa chłopaków - przetoczyły się na romantyczną legendę -- zasługa w pierwszej kolejności lwowskich śpiewek - batiaruwok, czyje proste szlagierowe motywy zostały logotypem rodzimego Miasta dla każdego, kto uważa się Lwowiakiem.
„Lwowski Batiar”(TM) - to nie jest zbój Odeski na wzór Beni Kryka, ale z i nie Paryski apasz, romantyczny obraz jakiego opiewało Francuskie kino. Lwowski batiar - nie przestępca, on - відчайдух/playboj, czyja energia i witalna siła judziła go na liczne bardaszki, ryzykowne dowcipy, bijatyki ta burzliwe miłosne romany... A że batiary nie znały nie w czym miary i częstokroć przekazywały kutii miodu, to one byli ciągle interesantami/gośćmi policyjnej dzielnicy, no albo i kryminału, jaki na swoim slangu - «bałaku» nazywały «fudrygarnia». Przeważnie batiary popadały tam za bijatyki z kryminalnymi przestępcami. Ich batiary nie lubili, nazywały «kinderami» (z germańskiej - dziecię) i ciaglo z nimi tłukli się. Ale nie brakowało i innych, czasem bardzo dowcipnych wypadków. Na przykład, jeden batiar zapewniał obecne, że ma w dupie jasnego Cisara Franca Josefa. Go, jasna rzecz, aresztowały, ale sąd nie ośmielił się zanieść taki skład przestępstwa do protokołu. Dlatego biednego batiara zapakowały do «fudrygarni» za rozgłaszanie «nieprawdziwych ewidencji o siedzibie Jego Cisarko-Królewskiej Wielkości».
Większość lwowskich batiarów były mieszkańcami przedmieść, synami rzemieślników, круп’ярів, rzeźników... One łączyli się po szynkach ta około tzw. «sadków» - niedużych zakładów dla niewybrednych ludowych zabaw, jakie odkrywały przeważnie posiadacze miejscowych browarów. Asortyment rozrywek był plebejskim: tańce pod prosta, przeważnie militarna orkiestra, częstokroć - prosto nieba, gdzieniegdzie karuzeli, trywialna przekąska i wiele piwa ta gorzałki. Najbardziej takich «sadków» było obok Wysokiego Zamku, na Podzamczu ta Górnemu Łyczakowi - tradycyjnych dzielnicach lwowskiego bimbrownictwa. Dlatego nic dziwnego, że ojczyzną batiarów jest akurat Łyczaków, akurat tutaj bytowała ta tusowalas' „batiarska elita”. Piły batiary moczno, chociaż rzadko były pijakami. Gorzałka na batiarskim bałaku nazywała się «kałuża», «smaga», «baczewski». Końcowa nazwa pochodzi od znanej lwowskiej fabryki likierów ta gorzałek Baczewskiego, jaka od drugiej połowy XVII wieku rozlokowywała się tutaj , na Podzamczu. Fabryka wypuszczała do 300 gatunków likierów ta gorzałek, tak dobrych, że pakami gorzałki miejscowi przedsiębiorcy wozili lewy/łapówki do Wiednia i Paryża. (Historyczny fakt!). Pić w batiarów nazywało się «tsmakaty», stąd termin «pijany» - «zatsmakany». Zakąska, czyli «frygaly» batiary salcesonom, jelitem (krowianką), kiełbasami, paliły globalnie płaskie «roztratowane» papierosy na kształt nowoczesnej «Watry».
Batiarski bałak, że porobił się z przekręcenia języków wielonarodowego Lwowa, miasta, poza słowami jednego z dziejopisów «sto jazycy i narodów», był tak kolorystycznym, że go używały nie tyle batiary, ale i większość drobnomieszczan. Chałupa na batiarskiem bałaku nazywała się «hawira», tramwaj - «balOn», koteczka - «kaczaraba», dozorca - «шимон», «стругайло», adwokat - «гаукаж», rzeźnik - «різуля», szewc - «швиргуля», mały młodziniec - «гиот», «шкут», durna, niedobra i krzykliwa kobieta - «римунда», «кандиба», «митка», nóż - «цизорик», kostur - «paragraf», zegar - «sikor», stojący kołnierzyk - «sztacheta», strąki - «пелехи», uzębienia - «клаваки», głowa - «makutra», policzek - «cyferblat», kapelusz - «szczury», drwić - «drzeć лаха», «kręcić корбу»... Większość tych słów nikły dziś z języka Lwowiaków, no ale niektóre, na przykład, «мешти» - obuwie, pozostały, pewno, już na zawsze.
Niemało wyrazów z batiarskiego bałaku zapożyczony bezpośrednio z Jidysz. Na przykład, słowo «мєнт», jakie blednę uważane za kompresją słowa milicjant. A doprawdy «ment» na Jidysz oznacza «żołnierz, woj, zbrojny człowiek». Tak batiary nazywały policjantów i akurat stąd ta nazwa później kolportowała się na cały dawny SRSR. Z Jidysz pochodzą i kryminalne argo-izmy «ксіва» - «arkusz», «манята» - «koszula» oraz inne. Zwłaszcza ciekawo, że słowo «lyemberczyki» (nazwa Lwowa za Austriaków ta Niemców - «Lemberg») i na batiarskim, i na złodziejskim argo oznacza «przestępczy». W sposób widoczny, tym terminem Lwów zawdzięcza swojej kryminalnej sławię na cala Europe podczas Pierwszej światowej wojny, a zwłaszcza - po niej, gdy do miasta, wybudowanego na kładzie Wschodu i Zachodu, zawlokli się niezadowoleni nowym przedziałem i ze Wschodu i z Zachodu. Burzliwa przeszłość miasta daje się odczuć dotąd: kilka lat temu, na przykład, gdy posiadacze nowego baru «Red Bul» w śródmieściu postanowili oczyścić piwnicę domu pod jeszcze jedną salę, to naszły zamurowany w murze kościec. Sądowo -lekarska ekspertyza dociekła, że nieboszczykowi skróciły wieku lat siedemdziesiąt wcześniej, no i - dzieło zostało zamknięte...
Podpitych batiarów ciągało na wyczyny: czasem - dowcipy, czasem - bijatyki. Jasna rzecz, jakość batiarskich dowcipów, albo, na batiarskim bałaku, «geców» zależała od libelii samych dowcipnisiów. Ale celem batiarskiej zabawy nie była jakaś korzyść, w jej podglebie nie chował się przemyślane przestępstwo, jedynie chęć pochlubić jeśli nie rozsądkiem, to, przynajmniej, arogancją ta siłą. Toteż po kresach Lwowa kwitły dowcipy rodzaju «kupy cegłę», gdy cudzoziemca, jaki przypadkiem czy w dziele popadał do cudzej dzielnicy, przymuszały zakupić zawinęła się w papier cegłę. Ten, kto na to nie zgadzał się, mógł łatwo dostać cegłą między oczu. Przeszło niewinnym dowcipem było losowanie drobnych handlarzów, gdy batiary najpierw kilka dni cięgło urządzały magiel w skliepiku, domaga jakiegoś rzadkiego towaru, jakiego tutaj nie jest. A jak dopiero zdziwiony takim gromadnym pokupem posiadacz sklepu kupował dużą partię tego towaru, to potencjalnych nabywców - jak krowa językiem zlizywała, i gospodarz wlatywał w niemałe krzywdy. Z pojawieniem kina pojawił się jeszcze jeden bardzo popularny dowcip podobnego niewysokiego szybu. Batiarskie bractwo, że przeważnie zajmowało w sali kinowej galerię, szybko skręcało z papieru długu rurkę, koniec jakiej niepostrzeżenie wstawiały w kieszeń komuś z przyzwoitych panów w pierwszych szeregach. Potem ktoś z wesołej spółki urządzał w rurę małą potrzebę, po czym sprzęt szybko rozmontowywały. Reakcja ofiary nie jest trudna do przewidzenia.
W niektórych «sadkach» były estrady, gdzie popularni humoryści bawili publikę humorami kupletami na tematy grodzkich i politycznych nowin, że nazywa się «rano w dzienniku, wieczorem w kuplecie», ta bardzo popularnymi lwowskimi śpiewkami - gorącymi grodzkimi romansami albo żartobliwie rymowanymi opowiadaniami o baraczkach batiarów - «batiarówkami». W tych pieśniach respekt batiara nabył heroicznie-romantycznej aureoli. Batiary - to «lwowskie lwy», że nie boją ani władzy, ani diabła, «przed jakimi piekło drga». Wszystko, że czyni batiar, on czyni «serdecznie», nawet upija się i to «serdecznie». On - szlachetny bohater, jaki przeciwstawia się oficjalnemu, banalnemu kołtuńskiemu światowi i to konfrontowanie, jasna rzecz, zawsze na korzyść batiarów. Grosze nie gwarantują woli, szczęścia, miłości, dlatego autentycznymi kosztami dla batiarów jest go luźne, rozległe serce, męska przyjaźń, kochana dziewczyna. Cokolwiek cyniczny w bycie, batiar, tym niemniej, zawsze gotowy nadejść na kompendium słabszemu, a za rodzime miasto oddać życie. Swoją miłość do Lwowa batiary deklarują w tych śpiewkach bardzo poetyckie, nawet coś patetycznie. Prawdomównym hymnem batiarstwa została śpiewka «Serce Batiarów», "lepszego za jakie (serce) nie ma na świecie". W końcowym kuplecie pieśni, dopisanym podczas Drugiej światowej wojny, batiary dzielnie poszły na bój «za honor Lwowa i swój!».
Najdramatyczniejsze batiarskie romansy można jest by nazwać «krwistymi», gdyby przez tradycyjną dla takich iloczynów fabułę «krew-miłość» nie przebijała się aczkolwiek plebejska, ale celna ironia. Ano, jeden z najpopularniejszych romansów «O Pannie Francishko» opiewa miłość nieodpartej «jak kwiat» córki rzeźnika i biednego fryzjera. Niefortunne kochanki nie mają zezwolenia rodziców na mezalians, przez co dokańczają życie samobójstwem ... zatruli się dwoma metrami jelita - kaszanki (nie darmo bohater - córka rzeźnika) z strychniną. Taka chimeryczna przeplatanka, bynajmniej jak w realnym życiu, dramatycznego i śmiesznego, jest jednym z dużych plusów batiarskiego folkloru. Drugim dużym plusem batiarówek jest to, że one zawierają kolosalną ilość historycznych i bytowych ciekawostek grodzkiego życia Lwowa, opowiadań o lwowskich zabawach, nazwy knajp, imiona realnych batiarów i pann, za miłość jakich rywalizowali ci rycerze lwowskich ulic.
W końcu XIX, początkach XX wieku batiarski temat staje się ukochanym tematem lwowskiego satyrycznego pisma «Potsyenhyel»/«Поцєнґєль» («Demaskator»), że wychodził w 1911-1933. Na szpaltach tego wydania w pierwszy raz poczęły drukować się dowcipy batiarskim bałakom. Znanymi personazami tego czasopisma staje się trio: Yuzko Chukhrai z Zamarstynova (Chukhraijmi nazywały harmonistów), któremu towarzyszy "panna Yantosia Prazhuha, rzetelna dziewczyna» oraz Martin Zalevayka. Popularność tych bohaterów był tak rozległy, że redakcja pisma poczęła sprzedawać podobizny Yuzka, a 1912 roku w Lwowie pojawiło się nowe satyryczne czasopismo «Hesta», jaki miał podtytuł «Humorystyczny tygodnik Yuzka Chukhraja».
W międzywojenne (między Pierwszą i Drugą światowymi wojnami) czasy poczęła aktywnie batiarówać «złota młodzież». Niejeden potomek zabezpieczonych i nawet wysoko postawionych rodzin doświadczał swoją męską wierność, zmysł humoru, śmiały i krzepkość kułaków w tym, bez przesady, demokratycznym środowisku. Batjarskie bractwo, albo na batiarskiej gwarze - "batiarska wiara", lwowska wiara, mało ceniła pochodzenie i ciężar rodzinnego portfela, ale honorowała przewagę ostrym na język, przemyślnym, chybkim, pooddawanym, szlachetnym, cieszyła młodociane romantyczne serca. Dlatego nic dziwnego, że batiarskie baraszki z przedgrodzkich knajp przesunęły się do grodzkich kawareń, restauracji, salonów, gimnazjów i uniwersytetów. W Lwowskiej Politechnice, na przykład, jeszcze i dotychczas uwielbiają opowiadać o tym, jak medycy, niezadowolone profesorem chemii Ihnatsiyem Mostsitskim, nabyli prosię, napisały na nim «Mostsitski» i puściły to prosię biegać korytarzami. Dokuczający dowcip zmusił profesora szukać więcej spokojnego miejsca, dlatego wkrótce on robi się Prezydentem Polski i bytował na tej posadzie od 1926 po 1939 rok.
Gwiazdowy czas batiarskiej romantyki ta humoru w grodzkiej kulturze Lwowa rozpoczął się z pojawieniem na lwowskim radio 1933 roku humorystycznej audycji «Na wesołej Lwowskiej fali». Jej bohaterze Schepko i Tonko w wykonawstwie aktorów Kazimyezha Waidy i Henryka Fohelfinhera zostały artystycznym symbolem lwowskiego batiarstwa. A pieśń «Tylko we Lwowie», jaką Schepko i Tonko w pierwszy raz odśpiewały w filmie «Włóczęgi» (romantyczna historia dwóch wiernych druhów - zmyślnych lwowskich batiarów, że nigdy nie padają duchem i znajdują wyjście z naiskrutniejshych sytuacji), została hymnem nie tyle lwowskich batiarów, ale i dotąd jest nieformalnym hymnem Lwowa. Dialogi Schepka i Tonka autorstwa Wiktora Budzynskego ktoś z starych Lwowjaków pamięta dotychczas. Romantycznie-dowcipna transkrypcja obrazu lwowskich batiarów w «Wesołej lwowskiej fali» nabyła kolosalnej popularności po całej Polsce, jaka w pierwsze lata akcesu Galicji do ziemł koronnych kpiła z lwowskiej «plebejskiej» rozmowy ta «plebejskiej» grodzkiej kultury. Schepko i Tonko zdążyli zmienić minus na plus i historyjki oraz umoralniające dialogi «Wesołej lwowskiej fali» słuchał cały kraj.
Satyra ta humor dialogów Schepka i Tonka była całkiem niewinna i odnosiła się przeważnie do pobytowych tematów. Czasem humoryści dozwalali sobie i frywolne dowcipy stosunkowo kompendium kraju i nawet samego jaśniejszego Marszałka. Jeden z takich dowcipów niemal nie zakończył się smutnie. Gdy dyktator Polski marszałek Piłsudski świętował swój kolejny jubileusz i wszystkie pośpieszały z powitaniami, Schepko i Tonko w kolejnej audycji «Wesołej fali» współczuli, że «dziad» (tak poza ślepiami nazywała Marszałka cała Polska) bardzo ciężko pracuje. Oto, powiemy, siaduje sy w gabinecie i czyta dzienniki. Jeśli w dzienniku piszą o jakichś felerach, to dziad chapie rurkę telefoniczną i czyni naganką dobranemu ministrowi. Po takiej pracy wart odpocząć, dlatego Schepko i Tonko zapraszają Marszałka do Lwowa, w restaurację pani Teliczkowej na smażone kiełbasy. Po takim «powitaniu» wylękniony kompendium lwowskiego radia zakrył audycję. Ale fala protestu po całej Polsce była tak potężną, że program wznowili w eteru. Jakimiż było zdumienie kompendium radia, gdy na adres redakcji nadeszł rządowy telegram za osobistym podpisem Marszałka, gdzie on dziękował za zaprosiny i obiecywał przy najbliższej możliwości odwidzieć zakład pani Teliczkowej w kumpanii Schepka i Tonka. Ten Telegram w Ramce barwił redakcję lwowskiego radia aż do 17 września 1939 roku, gdy do Lwowa weszło wojsko sowietskie.
Po akcesie Galicji do Radzieckiego Sojuszu wiele kto z lwowskich kabaretowych aktorów począł gastrolować na terenach «sowietskoj rodiny». Akurat ich odmarszy naprowadziły Arkadiusza Rajkina na ideę teatru miniatur, o czym aktor napomknął w swoich memuarach. A idea duetu mudragela Schepka i naiwnego imbecyla Tonka transformowała się w popularną Radziecka parę humorystów Tarapunki i Wtyczki/”Shtepsela”.
Batiarski bałak i lwowska rozmowa powoli znikały z grodzkich ulic jednocześnie z ich kolorystycznymi mieszkańcami. Radziecka unifikacja starała się podstrzyc wielonarodowe, przywykłe do granicznej „Wolnicy” miasto pod standardowy rozmiar moralnego kodeksu «stroitela komunizma». Ale humor zawsze silniejszy za władzę. Toteż batiarski temat z jej nieskończonym zapasem historii, anegdotów, dowcipów, śpiewek i niepowtarzalnym oryginalnym językiem zawsze był upragnionym gościem w dowolnej lwowskiej spółce. Pojawił się nowy termin: «stary batiar», czyli chłop starszy, że dochował nie tyle dobre maniery i szlachetny stosunek do kobiet, ale i zmysły humoru. Z reguły, aniżeli gorej im wiodło się, tym więcej napędów dla ironii i autoironii one znajdowali.
Niejako jeden z takich batiarów, już na ten czas ciężko chory, bęcnął i bardzo dobry pobił się, złamał, być może, kilka żeber. Krzywi się od boleści, jednak dowcipkował, opowiada o trafunku: «Żal, że wy nie dopatrywaliście, jak ja leciałem! No padł jak Rust na Czerwony plac!»
Muzyczne tradycje «batiarskiego Lwowa» wyszły z podziemia w latach 1980-90-h. Dziś batiarskie piosenki - jeden z członów Lwowskosci, chociaż one i ustępują rozgłosem lwowskiej architekturze ta kawie.
To jednakże, kto one - Lwowskie Batiary? Łobuzerie czy Poeci? Rycerze czy Alfonsi? Cynicy czy Idealiści? Wszystkiego po trochy i dużo cochania do ukochanego Lwowa. Bowiem batiary - dzieci lwowskich ulic - w całym zbieżne ze swoim Miasem: dobrze i niemiłosierne, arystokratyczne i plebejskie, hojne i chytre, tragiczne i komiczne, ale jedyne na świecie. Więc jest godne szacunku i miłości. Ale nie gołosłowno-patetycznej, a prawdomównej, na głębokości duszy - szczerej, na słowach - trochy «z przymrużonym okiem», aby nie nudziło się od zbyt słodkich słów.
Jednym słowem, jak w batiarówkach: «Ten, kto Lwowa nie Shanuje, naj nas w Dupę Pocałuje!»

Previous post Next post
Up