BESSARABIA-TRAVEL
Якось, давно вже, довелося мені погортати якусь книженцію з Історії України. Ну, там про часи козацькі-гетьманські - хто, кого, де, коли і скільки разів… Словом, історія, як історія. Але одне мені впало ув вічі: щойно новий гетьман брав булаву до рук, першим ділом збирав ватагу та рушав воювати Молдавського Господаря. Потім вже брався коло інших справ державних поратися.
Такий собі візит чемності до Бессарабії.
Що їх так туди тягло - збагнути важко. Але спробувати варто було.
Тож ми й спробували. Хоча й не це було метою нашої подорожі…
Загалом, Бессарабія - дуже дивна земля. Хто нею тільки не володів, кого там тільки не було! Там і греки, і румуни, і молдавани, і турки, і болгари, і козаки, і москалі, і гагаузи… Те, що нині це в основному українська територія, можна вважати щасливим випадком :-)
Коли їдеш по Бессарабії, то дуже легко уявити собі, як по навколишніх долах та яругах крокують турецькі полки, пхаються кацапські обози Суворова чи гоцає революційна кіннота:
В степи, под зноем раскаленным,
В сухом, горячем ковыле
Семен Михайлович Буденный
Скакал на рыжей кобылЕ.
Весь час в дорозі не полишає відчуття якоїсь нереальності того, що відбувається… Степ прорізається балками, де-не-де виблискують люстерка озер, дорога то пряма, як стріла, то завивається, як скажена гадюка. Час від часу, невідомо звідки, виринають села і містечка з ошатними біленькими хатинками, зеленими виноградниками, й так само зненацька зникають у дзеркалі заднього виду. Хоча самого моря ти й не бачиш, але якоюсь фіброю свого нутра відчуваєш, що воно десь тут, поруч - блакитне, безкрає, як і цей степ, а в ньому «бєлєєт парус адінокій»…
Та все це лірика…
А фізика почалася з «автобану» Київ-Одесса.
Раннього вечора у п’ятницю легендарна траса Е-95 в бік Одеси була ще не надто затрафікована, тож на бойовий курс ми вийшли досить швидко. Найцікавіше, що могло чекати нас на шляху, була відремонтована і пропіарена ділянка дороги. По ній мені ще не доводилося їздити, тому чекав з нетерпінням, коли виїду колесами свого авта на це диво українського шляхобудівництва.
Ну, дорога дійсно непогана, рівненька, нова розмітка, блискучі відбійники… Обмеження швидкості - за знаками - 110 км\год. Мєнти пасуться на узбіччях або у розривах на осьовій - повідкривали свої фотоательє по всій практично трасі, особливо в Черкаській області.
А от чого реально бракує по расі, так це заправок. З Києва я виїздив з неповним баком, сподіваючись залити бензину по трасі. Певний час про нього не думав, а коли стрілка вже остаточно впала, почав шукати дорогою заправку. Але ні самих заправок, ні навіть вказівників на них не було. Довелося скинути швидкість і перевести роботу двигуна в більш економічний режим. Так і крався по трасі ще кілометрів з 80, поки не здибав АЗС «Барвінок» :-)
Залив 42 літри. Враховуючи, що місткість баку в моєму авті «аж» 45 літрів, можете самі прикинути наші шанси на «пікнік на абочінє».
Та шо б там не було, ми прибули до Одеси. Оселилися в самому центрі, в кварталі від Дерибасівської. Нам треба було там переночувати, щоб з самого ранку вирушити в дорогу. Та й зайвий раз прогулятися Одесою дуже вже хотілося, бо Одеса - це …
…Можна, я не буду тут розпинатися про Одесу? Це місто варте тисяч і тисяч рядків, і я ладен всі їх тут написати. Та чи подужає хто їх прочитати?
Скажу лише одне - Одеса чудова!
І розкажу один прикол, що з нами ту трапився.
Ми вирішили поснідати в ресторані «Компот», там з 8-ої до 11-ої ранку подають чудові сніданки - кава, какао, круасани з різними наповненнями, сирники, деруни, інші наїдки. Зайняли столик надворі, під платанами. За сусіднім столиком снідав хлопчина, на вигляд - студент Могилянки. Біля нього стояв його роверко. В перервах між стравами він комусь надзвонював і хвалився, як класно він проводить нині час, яке дивовижне місто Одеса, як він закохався в неї, які смачні тістечка тут готують... Можна було поспівчувати хлопакові - ось вони примхи самітних подорожей, нема з ким поділитися враженнями. А його від вражень явно аж розпирало. І я його розумію :-)
Та в якийсь момент ми ледь не з’їхали під стіл. Хлопака повідомив своїм друзям (а заразом і всім, хто міг чути його розмову), що він їхав у Карпати, начитався матеріалів про тамтешні місця, набрав повну торбу карпатських карт… та опинився в Одесі. Ніфіга ж собі «не туди завернув»! :-)))
Наш настрій був безнадійно поліпшений :-)))
З Одеси ми рушили через Затоку в бік Білгорода-Дністровського. Там нас цікавила місцева фортеця. Знайшли її, як, власне, і саме місто, без проблем.
До війни це місто звалося Аккерманом, а ще до того - Тірою, Алба-Юлією, Ак-Лібою, Аспрокастром, Мальвокастром, Монкастром, Маврокастром, Четатя-Албе, Фегер-Варом і, власне, Білгородом. Воно постійно переходило з рук у руки, поки не стало нашим. З якогось часу головним заняттям в Білгороді було будівництво фортеці. Це так захопило всіх довкола, що за кожної нової влади фортецю захоплювали, руйнували, відновлювали, добудовували і перебудовували. Зрештою, цей будівельний бум вщент виснажив ресурси як самого міста, так і довколишніх районів, тож румуни без жодних вагань віддали Аккерман Совітам. Ті ж, за усталеною традицією, почали з руйнування й грабунку та передали Білгород у спадок Україні, яка гідно продовжила справу…
До відбудови руки ще не дійшли… Тож нічого надто видатного за свої 5 гривень ви там не побачите. Як для України, то можна вважати, що фортеця у непоганому стані. Але не більше того. Зовні вона виглядає красивіше, ніж зсередини. Хіба що один дворик там є прикольний - з якимись вікнами, бійницями, скидається на вирубані у скелі печери. Це якщо трохи абстрагуватися :-)
Біля фортеці є невеличкий базарчик, де торгують сувенірами. За 15-20 гривень можна купити магнітик з зображенням фортеці, виконаним на «уламку античної кераміки». Я у це вірю :-)
Наступним містом, до якого ми поїхали, був Болград.
З назвами йому пощастило більше - здається, його не перейменовували. Якщо не зважати на той факт, що закладений він був на місці старого болгарського поселення Табакі. Сталося це, коли москалі дозволили селитися поближче до себе болгарам, що тікали від турків. Засновником міста є кацапський генерал-болгарин Інзов.
Місто швидко росло і розвивалося, якийсь час було навіть столицею Бессарабії. Зараз це невеличкий, Богом забутий, райцентр з залишками колишньої одно-двоповерхової забудови. Донині зберігся дуже красивий і величний болгарський кафедральний Свято-Переображенський собор - спадок колишніх славних часів. Зараз він майже повністю відреставрований, тільки з тильного боку ведуться ремонтні роботи.
Неподалік від собору, за парком, центральна площа міста, від якої йде затишний платановий бульвар - щоб ви й не сумнівалися, бульвар Леніна. Пам’ятник цьому старому сифілітику стоїть саме посередині бульвару, таке собі скульптурне непорозуміння - непропорційний несмак. Іншим кінцем бульвар виходить на базарчик, за яким височіє ще одна церква - теж на реставрації. Загалом, це тішить.
Сам бульварчик поділили між собою дрібні шавки, кожна з яких обгавкує перехожих на своїй частині тротуару. Решту часу «цербери» давлять хропака у тіньку.
Про болгарське походження міста нагадує музей і товариство болгарської культури. Ще - на райраді є вивіска болгарською мовою.
На виїзді з міста розташований цвинтар, на якому міститься усипальниця генерала Інзова. Її добре видно з дороги, а на самому цвинтарі дуже просто знайти. Цвинтар сам по собі є досить старим і цікавим. На ньому можна побачити хрести і надгробки понад сторічної давнини - в основному кам’яні. Неймовірно, що при таких нерідких змінах влади і такій інтенсивності бойових дій на цих землях, цей цвинтар так зберігся.
Ну, що щ сказати про Болград?
Там народився Петя Порошенко. Любите цукерки ROSHEN? Вони родом з Болграду :-)))
Помахавши ручкою Болграду, рушаємо на Ізмаїл.
Хто його заснував - не знає ніхто. Але під назвою Сміл це місто входило до складу Київської Русі, а потім і Галицько-Волинського князівства. Тож, шановні кацапи, згорніть трубочкою свою «рускую славу» і запхайте її собі, самі знаєте куди. Єдине, що москалі там зробили, так це зруйнували нанівець турецьку фортецю Ішмаел та обізвали місто Тучковом. Ну й іще, якщо їх це так тішитиме, в Ізмаїлі народився Шулем-Шміл Шварцбард - єврейський анархіст, убивця Симона Петлюри.
Нині Ізмаїл - найбільший український порт на Дунаї. Райцентр, хоч і більший за Болград, але також мало чим примітний.
Руїни фортеці стоять трохи осторонь від центру. Навіть не руїни, а якісь дивом вцілілі рештки. Від фортеці зосталися лише Кілійські ворота, якийсь сарайчик, півметра стіни та мечеть. В мечеті зараз облаштовано діораму взяття Ізмаїлу. Ми в неї не потрапили - було вже запізно.
Біля самої мечеті знаходиться центральний міський пляж. Про це було чітко вказано на дорожніх «стрілках» та при з’їзді з траси. На самому ж пляжі висів чималенький плакат: «Купатися заборонено - небезпечно для життя!».
Што ти імєла в віду? :-)
По приїзді в центр Ізмаїлу одразу потрапляємо на центральний бульвар. Він довший, ширший і ошатніший, ніж у Болграді. В кінці бульвару бачимо симпатичну, блакитного кольору, церквуню - кафедральний Свято-Покровський собор. Зовні він дуже нагадує Казанський собор в Пітері, тільки менший - така ж колонада, шпиль, дзвіниця. Праворуч від собору стоїть «Залізний Шурік» - пам’ятник фельд-маршалу Суворову. Сидить він на коні і кашкетом розмахує. Прикольний пам’ятник, динамічний. І написи на постаменті, щось про те, що стояв собі Ізмаїл, а тут прийшли ми - і капєц!
Навпроти собору - парк. Судячи з напису на пам’ятному знаку, закладено його було на початку 19-ого сторіччя. Такий собі невеличкий приємненький парк.
Власне, нічого іншого, надто видатного в Ізмаїлі ми не знайшли. Так само, як і не знайшли якогось пристойного місця попоїсти. Та й з непристойними там якось не густо було. Принаймні на проспекті Суворова нам нічого не трапилося. Вирішили не гаяти часу і вирушати на Вилкове.
Найкоротший шлях до Вилкова за картою - через Кілію. Але як на цей шлях виїхати - незрозуміло, карти міста в нас не було. Звернулися по допомогу до місцевих таксиситів. Ті радо показали, як і куди їхати, я їм подякував, а тоді один і каже:
- Та нема за що. Щасливої дороги! Співчуваю тобі… і, - кинувши погляд на авто, - твоїй машині.
Спершу я не звернув увагу на цю останню репліку, але потім схаменувся:
- А чого так сумно?
- Та там дорога - піпєц! Щиро шкода і тебе, і пасажирів, і машину…
Перспектива не всміхалася. Та мене знову осінило:
- Слухай, а до Вилкова інакшим шляхом дістатися ніяк не можна?
- То тобі до Вилкова тре’? - аж просіяв таксист. - Не в Кілію?
- Ні, власне, до Вилкова. Просто по карті це найкоротша дорога, через Кілію…
- Забудь! Рушай прямо, по дорозі на Одесу, а там у Спаському повернеш праворуч, по вказівнику…
- Але ж, - пригадую, що ми проїздили Спаське і бачили цей поворот, і я не надто хотів до нього повертатися, тому і планував їхати через Кілію, - це гак кілометрів 60 добрих, як не більше!
- Фігня! Повір - так ти і час зекономиш, і бензин, і гроші на ремонті машини!..
Повірив. І ми рушили до Вилкова. Але я й досі терзаюся, що ж там за дорога така? :-)))
Продовження: АНКЛАВ ВИЛКОВЕ
Такий собі візит чемності до Бессарабії.
Що їх так туди тягло - збагнути важко. Але спробувати варто було.
Тож ми й спробували. Хоча й не це було метою нашої подорожі…
Загалом, Бессарабія - дуже дивна земля. Хто нею тільки не володів, кого там тільки не було! Там і греки, і румуни, і молдавани, і турки, і болгари, і козаки, і москалі, і гагаузи… Те, що нині це в основному українська територія, можна вважати щасливим випадком :-)
Коли їдеш по Бессарабії, то дуже легко уявити собі, як по навколишніх долах та яругах крокують турецькі полки, пхаються кацапські обози Суворова чи гоцає революційна кіннота:
В степи, под зноем раскаленным,
В сухом, горячем ковыле
Семен Михайлович Буденный
Скакал на рыжей кобылЕ.
Весь час в дорозі не полишає відчуття якоїсь нереальності того, що відбувається… Степ прорізається балками, де-не-де виблискують люстерка озер, дорога то пряма, як стріла, то завивається, як скажена гадюка. Час від часу, невідомо звідки, виринають села і містечка з ошатними біленькими хатинками, зеленими виноградниками, й так само зненацька зникають у дзеркалі заднього виду. Хоча самого моря ти й не бачиш, але якоюсь фіброю свого нутра відчуваєш, що воно десь тут, поруч - блакитне, безкрає, як і цей степ, а в ньому «бєлєєт парус адінокій»…
Та все це лірика…
А фізика почалася з «автобану» Київ-Одесса.
Раннього вечора у п’ятницю легендарна траса Е-95 в бік Одеси була ще не надто затрафікована, тож на бойовий курс ми вийшли досить швидко. Найцікавіше, що могло чекати нас на шляху, була відремонтована і пропіарена ділянка дороги. По ній мені ще не доводилося їздити, тому чекав з нетерпінням, коли виїду колесами свого авта на це диво українського шляхобудівництва.
Ну, дорога дійсно непогана, рівненька, нова розмітка, блискучі відбійники… Обмеження швидкості - за знаками - 110 км\год. Мєнти пасуться на узбіччях або у розривах на осьовій - повідкривали свої фотоательє по всій практично трасі, особливо в Черкаській області.
А от чого реально бракує по расі, так це заправок. З Києва я виїздив з неповним баком, сподіваючись залити бензину по трасі. Певний час про нього не думав, а коли стрілка вже остаточно впала, почав шукати дорогою заправку. Але ні самих заправок, ні навіть вказівників на них не було. Довелося скинути швидкість і перевести роботу двигуна в більш економічний режим. Так і крався по трасі ще кілометрів з 80, поки не здибав АЗС «Барвінок» :-)
Залив 42 літри. Враховуючи, що місткість баку в моєму авті «аж» 45 літрів, можете самі прикинути наші шанси на «пікнік на абочінє».
Та шо б там не було, ми прибули до Одеси. Оселилися в самому центрі, в кварталі від Дерибасівської. Нам треба було там переночувати, щоб з самого ранку вирушити в дорогу. Та й зайвий раз прогулятися Одесою дуже вже хотілося, бо Одеса - це …
…Можна, я не буду тут розпинатися про Одесу? Це місто варте тисяч і тисяч рядків, і я ладен всі їх тут написати. Та чи подужає хто їх прочитати?
Скажу лише одне - Одеса чудова!
І розкажу один прикол, що з нами ту трапився.
Ми вирішили поснідати в ресторані «Компот», там з 8-ої до 11-ої ранку подають чудові сніданки - кава, какао, круасани з різними наповненнями, сирники, деруни, інші наїдки. Зайняли столик надворі, під платанами. За сусіднім столиком снідав хлопчина, на вигляд - студент Могилянки. Біля нього стояв його роверко. В перервах між стравами він комусь надзвонював і хвалився, як класно він проводить нині час, яке дивовижне місто Одеса, як він закохався в неї, які смачні тістечка тут готують... Можна було поспівчувати хлопакові - ось вони примхи самітних подорожей, нема з ким поділитися враженнями. А його від вражень явно аж розпирало. І я його розумію :-)
Та в якийсь момент ми ледь не з’їхали під стіл. Хлопака повідомив своїм друзям (а заразом і всім, хто міг чути його розмову), що він їхав у Карпати, начитався матеріалів про тамтешні місця, набрав повну торбу карпатських карт… та опинився в Одесі. Ніфіга ж собі «не туди завернув»! :-)))
Наш настрій був безнадійно поліпшений :-)))
З Одеси ми рушили через Затоку в бік Білгорода-Дністровського. Там нас цікавила місцева фортеця. Знайшли її, як, власне, і саме місто, без проблем.
До війни це місто звалося Аккерманом, а ще до того - Тірою, Алба-Юлією, Ак-Лібою, Аспрокастром, Мальвокастром, Монкастром, Маврокастром, Четатя-Албе, Фегер-Варом і, власне, Білгородом. Воно постійно переходило з рук у руки, поки не стало нашим. З якогось часу головним заняттям в Білгороді було будівництво фортеці. Це так захопило всіх довкола, що за кожної нової влади фортецю захоплювали, руйнували, відновлювали, добудовували і перебудовували. Зрештою, цей будівельний бум вщент виснажив ресурси як самого міста, так і довколишніх районів, тож румуни без жодних вагань віддали Аккерман Совітам. Ті ж, за усталеною традицією, почали з руйнування й грабунку та передали Білгород у спадок Україні, яка гідно продовжила справу…
До відбудови руки ще не дійшли… Тож нічого надто видатного за свої 5 гривень ви там не побачите. Як для України, то можна вважати, що фортеця у непоганому стані. Але не більше того. Зовні вона виглядає красивіше, ніж зсередини. Хіба що один дворик там є прикольний - з якимись вікнами, бійницями, скидається на вирубані у скелі печери. Це якщо трохи абстрагуватися :-)
Біля фортеці є невеличкий базарчик, де торгують сувенірами. За 15-20 гривень можна купити магнітик з зображенням фортеці, виконаним на «уламку античної кераміки». Я у це вірю :-)
Наступним містом, до якого ми поїхали, був Болград.
З назвами йому пощастило більше - здається, його не перейменовували. Якщо не зважати на той факт, що закладений він був на місці старого болгарського поселення Табакі. Сталося це, коли москалі дозволили селитися поближче до себе болгарам, що тікали від турків. Засновником міста є кацапський генерал-болгарин Інзов.
Місто швидко росло і розвивалося, якийсь час було навіть столицею Бессарабії. Зараз це невеличкий, Богом забутий, райцентр з залишками колишньої одно-двоповерхової забудови. Донині зберігся дуже красивий і величний болгарський кафедральний Свято-Переображенський собор - спадок колишніх славних часів. Зараз він майже повністю відреставрований, тільки з тильного боку ведуться ремонтні роботи.
Неподалік від собору, за парком, центральна площа міста, від якої йде затишний платановий бульвар - щоб ви й не сумнівалися, бульвар Леніна. Пам’ятник цьому старому сифілітику стоїть саме посередині бульвару, таке собі скульптурне непорозуміння - непропорційний несмак. Іншим кінцем бульвар виходить на базарчик, за яким височіє ще одна церква - теж на реставрації. Загалом, це тішить.
Сам бульварчик поділили між собою дрібні шавки, кожна з яких обгавкує перехожих на своїй частині тротуару. Решту часу «цербери» давлять хропака у тіньку.
Про болгарське походження міста нагадує музей і товариство болгарської культури. Ще - на райраді є вивіска болгарською мовою.
На виїзді з міста розташований цвинтар, на якому міститься усипальниця генерала Інзова. Її добре видно з дороги, а на самому цвинтарі дуже просто знайти. Цвинтар сам по собі є досить старим і цікавим. На ньому можна побачити хрести і надгробки понад сторічної давнини - в основному кам’яні. Неймовірно, що при таких нерідких змінах влади і такій інтенсивності бойових дій на цих землях, цей цвинтар так зберігся.
Ну, що щ сказати про Болград?
Там народився Петя Порошенко. Любите цукерки ROSHEN? Вони родом з Болграду :-)))
Помахавши ручкою Болграду, рушаємо на Ізмаїл.
Хто його заснував - не знає ніхто. Але під назвою Сміл це місто входило до складу Київської Русі, а потім і Галицько-Волинського князівства. Тож, шановні кацапи, згорніть трубочкою свою «рускую славу» і запхайте її собі, самі знаєте куди. Єдине, що москалі там зробили, так це зруйнували нанівець турецьку фортецю Ішмаел та обізвали місто Тучковом. Ну й іще, якщо їх це так тішитиме, в Ізмаїлі народився Шулем-Шміл Шварцбард - єврейський анархіст, убивця Симона Петлюри.
Нині Ізмаїл - найбільший український порт на Дунаї. Райцентр, хоч і більший за Болград, але також мало чим примітний.
Руїни фортеці стоять трохи осторонь від центру. Навіть не руїни, а якісь дивом вцілілі рештки. Від фортеці зосталися лише Кілійські ворота, якийсь сарайчик, півметра стіни та мечеть. В мечеті зараз облаштовано діораму взяття Ізмаїлу. Ми в неї не потрапили - було вже запізно.
Біля самої мечеті знаходиться центральний міський пляж. Про це було чітко вказано на дорожніх «стрілках» та при з’їзді з траси. На самому ж пляжі висів чималенький плакат: «Купатися заборонено - небезпечно для життя!».
Што ти імєла в віду? :-)
По приїзді в центр Ізмаїлу одразу потрапляємо на центральний бульвар. Він довший, ширший і ошатніший, ніж у Болграді. В кінці бульвару бачимо симпатичну, блакитного кольору, церквуню - кафедральний Свято-Покровський собор. Зовні він дуже нагадує Казанський собор в Пітері, тільки менший - така ж колонада, шпиль, дзвіниця. Праворуч від собору стоїть «Залізний Шурік» - пам’ятник фельд-маршалу Суворову. Сидить він на коні і кашкетом розмахує. Прикольний пам’ятник, динамічний. І написи на постаменті, щось про те, що стояв собі Ізмаїл, а тут прийшли ми - і капєц!
Навпроти собору - парк. Судячи з напису на пам’ятному знаку, закладено його було на початку 19-ого сторіччя. Такий собі невеличкий приємненький парк.
Власне, нічого іншого, надто видатного в Ізмаїлі ми не знайшли. Так само, як і не знайшли якогось пристойного місця попоїсти. Та й з непристойними там якось не густо було. Принаймні на проспекті Суворова нам нічого не трапилося. Вирішили не гаяти часу і вирушати на Вилкове.
Найкоротший шлях до Вилкова за картою - через Кілію. Але як на цей шлях виїхати - незрозуміло, карти міста в нас не було. Звернулися по допомогу до місцевих таксиситів. Ті радо показали, як і куди їхати, я їм подякував, а тоді один і каже:
- Та нема за що. Щасливої дороги! Співчуваю тобі… і, - кинувши погляд на авто, - твоїй машині.
Спершу я не звернув увагу на цю останню репліку, але потім схаменувся:
- А чого так сумно?
- Та там дорога - піпєц! Щиро шкода і тебе, і пасажирів, і машину…
Перспектива не всміхалася. Та мене знову осінило:
- Слухай, а до Вилкова інакшим шляхом дістатися ніяк не можна?
- То тобі до Вилкова тре’? - аж просіяв таксист. - Не в Кілію?
- Ні, власне, до Вилкова. Просто по карті це найкоротша дорога, через Кілію…
- Забудь! Рушай прямо, по дорозі на Одесу, а там у Спаському повернеш праворуч, по вказівнику…
- Але ж, - пригадую, що ми проїздили Спаське і бачили цей поворот, і я не надто хотів до нього повертатися, тому і планував їхати через Кілію, - це гак кілометрів 60 добрих, як не більше!
- Фігня! Повір - так ти і час зекономиш, і бензин, і гроші на ремонті машини!..
Повірив. І ми рушили до Вилкова. Але я й досі терзаюся, що ж там за дорога така? :-)))
Продовження: АНКЛАВ ВИЛКОВЕ