Готуватися до повної перемоги!
Останні дні.Тривожні події... Мене напевно так, як і всіх мучають сумні думки. А ще переповнює страх... Причому не страх перед війною, війна вже почалася. Не страх перед бідністю, це можна пережити і все ще залишається аргументом "були і важчі часи в Україні". Не страх перед труднощами, Майдан показав, що ми готові приймати це, як боротьбу. Але страх перед виглядом закатованих, вимучених, мертвих тіл...
В мені живе страх, що картинка закатованих тіл стає не просто реальністю а звичним явищем..., кожна нова смерть стає не трагедією а доповнює статистику.... Ось, що страшно. Через, що родиться людська ненависть, злоба сильніша за будь яке життя, яку (здається) неможливо вгамувати...
А тепер про хороші думки.
На днях мала розмову з засновником ІТ групи "Майдан - хакатон". Розмова стосувалась блокування сторінок сепаратистів в соц. мережах та сайтах, які поширюють інформацію про українських активістів з закликом насильства. І між всього іншого з нашої розмови, він каже приблизно таке : "ну ви ж знаєте, так, як велика Росія скоро розпадеться то нам потрібно думати, що робити з тим розумовим потенціалом, який буде втікати до нас ..."
Це в мене викликає ступор і починає переключати на інший спосіб мислення.
І почали мені на думку спадати різні думки про помилки українців в історії. Тобто чого наші предки ніяк не могли навчитись? Чому ставали постійно на одні "граблі"?
Може я і помиляюся (мабуть помиляюсь бо більше говорить моє відчуття), що наші предки мріяли про Україну.
Тобто не бачили її, як картинку. Чітку і ясну, як реальність! Ми вважали, що вистраждали і заслужили собі незалежність. А може ми маємо право?
Не просто право, а маємо!Це наше! Ми не те, що віримо, а знаємо!
Здається, що наші предки хотіли, мріяли, бажали, але не вірили до кінця в те, що отримають належне... А коли отримали то вже не знали, що з тим робити.
Може ми вже виросли до того, що знаємо?
На питання, "що робити зараз, в умовах воєнної окупації?" одна з правильних відповідей : готуватися до повної перемоги!
В мені живе страх, що картинка закатованих тіл стає не просто реальністю а звичним явищем..., кожна нова смерть стає не трагедією а доповнює статистику.... Ось, що страшно. Через, що родиться людська ненависть, злоба сильніша за будь яке життя, яку (здається) неможливо вгамувати...
А тепер про хороші думки.
На днях мала розмову з засновником ІТ групи "Майдан - хакатон". Розмова стосувалась блокування сторінок сепаратистів в соц. мережах та сайтах, які поширюють інформацію про українських активістів з закликом насильства. І між всього іншого з нашої розмови, він каже приблизно таке : "ну ви ж знаєте, так, як велика Росія скоро розпадеться то нам потрібно думати, що робити з тим розумовим потенціалом, який буде втікати до нас ..."
Це в мене викликає ступор і починає переключати на інший спосіб мислення.
І почали мені на думку спадати різні думки про помилки українців в історії. Тобто чого наші предки ніяк не могли навчитись? Чому ставали постійно на одні "граблі"?
Може я і помиляюся (мабуть помиляюсь бо більше говорить моє відчуття), що наші предки мріяли про Україну.
Тобто не бачили її, як картинку. Чітку і ясну, як реальність! Ми вважали, що вистраждали і заслужили собі незалежність. А може ми маємо право?
Не просто право, а маємо!Це наше! Ми не те, що віримо, а знаємо!
Здається, що наші предки хотіли, мріяли, бажали, але не вірили до кінця в те, що отримають належне... А коли отримали то вже не знали, що з тим робити.
Може ми вже виросли до того, що знаємо?
На питання, "що робити зараз, в умовах воєнної окупації?" одна з правильних відповідей : готуватися до повної перемоги!