Роман Тиса о современной Украине и Италии начала XX века.
Прочитал я тут в блоге украинских марксистов "Вперёд" статью Романа Тисы "Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів".
Главная тема статьи - взгляды Грамши на интеллектуалов, на интеллектуалов по-положению, статусных, и на интеллектуалов органических по терминологии Грамши (по-нашему можно сказать - про интеллигентов).
Но мне самым интересным в статье показалось введение, где не про Грамши и не про интеллектуалов/интеллигенцию, а где автор обосновывает, почему для украинских марксистов важен Грамши и опыт Италии.
И сравнивает положение Италии в начале XX века и Украины до современных событий. И находит ряд сходных моментов.
Собственно, говорят эти сходства об одном - и тут и тут речь идёт о странах полупериферии миросистемы (Тиса говорит не о полупериферии, а о периферии), которые к тому же поздно, по сравнению со странами центра объединились и получили государственную самостоятельность.
Мне это показалось любопытным, поэтому вот соответствующий отрывок:
"Оскільки Україна перебуває на периферії - як економічній, так і культурній - Европи та «цивілізованого світу», Україна є країною «третього світу», шукаючи відповіді на питання, що стоять сьогодні перед нашим суспільством, доречно звернутися не тільки до історії передових, промислово-розвинених країн Заходу (Західної Европи) й - відповідно - визвольних рухів цих країн, але й до досвіду периферійних країн - країн або зі схожим на наш суспільно-політичним устроєм, або зі схожою соціяльною структурою, або схожою історичною долею. Думаю, що в Европі для розгляду та порівняльної аналізи придаються Ірляндія й Італія.
Що відріжняє Італію - нібито також промислово-розвинуту европейську державу - від инших країні капіталістично-імперіялістичного центру та ріднить з Україною?
1. Відносно пізній - якщо порівнювати з Нідерландами, Великою Британією, Францією - перехід до капіталізму, прихід у світ капіталу тоді, коли «всі добрі місця вже зайняті». Це при тому, що саме міста-держави (комуни), торговельні республіки Північної Італії XIII-XV ст.ст. вважають за колиску капіталістичних відносин. Розвиток цих відносин було перервано своєрідним «другим виданням февдалізму» в XVI ст., і феодальна реакція тривала до кінця XVIII ст. У XIX - на початку XX ст. Україна пережила «перше видання» капіталізму; з початку 1990-х у нас в країні триває - і вже практично завершилося - «друге видання» капіталізму.
2. Відносно пізнє - порівняно з Еспанією, Анґлією, Францією - утворення національної держави. Цей процес розтягнувся в Італії на сімдесят років (якщо відраховувати від створення Цизальпійської республіки 1797 року, що, між иншим, першою затвердила зелено-біло-червоний республіканський прапор (майбутній національний прапор Італії) та запропонувала ідею єдиної - унітарної або конфедеративної - Італії до ліквідації Папської держави і перенесення столиці до Риму 1871 року). Коли порівнювати з Україною, то це 1917-1991 роки нашої історії, період, подібний за триваліістю та процесами. До об’єднання обидві країни були роздробленими протягом багатьох століть.
3. Сильний іноземний вплив на внутрішньополітичне життя до об’єднання (і відносно сильний - по об’єднанню). Втручання іноземних держав (Еспанії, Франції й Австрії) у внутрішньоіталійські справи. Іноземне панування у багатьох реґіонах (австрійське в Ломбардії та Венеції у XIX ст.). Україна була поділена між Росією та Австрією (а відтак Польщею). Цікавий епізод з італійської історії, ілюструє ступінь зовнішнього втручання у внутрішню політику. Прийнявши навесні 1871 року так званий закон про ґарантії, що мав реґулювати стосунки між державою та папським престолом, французьке духівництво спробувало порушити питання про світську владу папи у загальноевропейському контексті. При дворі папи найбільш фанатично налаштовані представники католицької ієрархії числили на пряму військову інтервенцію Франції, котра була б на користь папі (див.: К. Ф. Мизиано (отв. ред.) и др. История Италии. Том 2. - Москва: Наука, 1970. - С. 260).
4. Економічно-культурний поділ країни на дві умовні частини - Північ і Південь. Проявляється це, наприклад, у ріжниці в матеріяльному багатстві. Середньодушовий дохід на Півночі на момент об’єднання Італії (1861 рік) був більшим за дохід на Півдні на 20% (див.: К. Ф. Мизиано (отв. ред.) и др. История Италии. Том 2. - Москва: Наука, 1970. - С. 256). Наприкінці 1970-х середньодушовий дохід на Півночі був більшим за дохід на Півдні майже на 44% (див.: Н. П. Васильков (отв. ред.) и др. Италия (серия «Современный монополистический капитализм»). - Москва: Мысль, 1983. - С. 56). Сьогодні дохід найбагатших районів промислово-розвиненої Півночі на душу вдвічі більший, ніж у найбідніших реґіонах Півдня, причому слід зазначити, що найбіднішими є не острови Сардинія або Сицилія (як можна було б подумати), а області Кампанія і Калябрія в континентальній Італії (див.: “The gap between many rich and poor regions widened because of the recession” // The Economist (Лондон). - 10 березня 2011). Україна має поділ на Схід і Захід. Щоправда, його не можна назвати повністю еквівалентним італійському поділові, адже частина, що здійснює в Україні культурно-політичну геґемонію та формує націю, себто Захід, є радше аґрарним, а реґіон, що - умовно кажучи - підпорядковується цій геґемонії, Схід, є промисловим. Схід загалом заможніший за Захід.
5. Значна еміґрація. За 1900-1913 рр. Італію назавжди залишили 8 млн. чол. (див.: К. Ф. Мизиано (отв. ред.) и др. История Италии. Том 2. - Москва: Наука, 1970. - С. 321); за 1876-1930 - 17,7 млн. (див.: Н. П. Васильков (отв. ред.) и др. Италия (серия «Современный монополистический капитализм»). - Москва: Мысль, 1983. - С. 19). Наприкінці XIX ст. - початку XX ст. з Західної України до Північної Америки виеміґрувало багать людей. Наразі українських трудових еміґрантів є до 4 млн., а тому - але не тільки тому -загальна кількість населення зменшилася з 52,2 млн. (1993) до 45,4 млн. (2014), себто на 13%.
6. Хоча наприкінці XIX - початку XX ст.ст., себто через 20-40 років після завоювання незалежности, з економічного огляду Південь поступово ставав для північноіталійської буржуазії своєрідною «внутрішньою колонією», більше 60% всіх італійських чиновників (інтелєктуалів на службі держави) походили з підпорядкованого реґіону - Півдня. Аналоґічним чином у нас, наприклад, майже всі президенти (інтелєктуали з вищого ешелону владу) були з Центру або Сходу, і тільки один (Леонід Кравчук) - з західної України. Найвідоміший діяч націонал-демократичного руху в Украйні - а також єдиний сильний кандидат у президенти з-поза партійно-господарської номенклятури у 1990-ті - В’ячеслав Чорновіл народився на Черкащині.
7. Наприкінці XIX - початку XX ст.ст. упередження, що активно поширювалися буржуазними пропаґандистами серед народних мас Півночі, щодо мешканців Півдня. Мовляв, Південь, «се - важкі окови, що заважають швидкому поступу до громадянського розвитку Італії; південні жителі є біолоґічно неповноцінними істотами - майже варварами або ж просто варварами - через природні причини; якщо Південь відстає у розвитку, то вина за це лежить не на капіталістичній системі чи якійсь иншій причині історичного характеру, але на самій природі, що вона зробила з південців ледацюг, нікчем, злочинців, варварів…» (див.: «На тему південного питання»). У схожий спосіб сьогодні мешканці Донбасу в буржуазній пресі перетворюються на розумово відсталих «совітських людей», назавжди загрузлих у «радянщині» і неспроможних причаруватися принадами капіталізму. В економіці вони - «кримінальні люмпені», у політиці - вічні жертви маніпуляції з боку «місцевих еліт». Див., наприклад, ст.: Денис Казанський. Невідворотна санація // «Український тиждень» (Київ). - №35 (355). - 29 серпня - 4 вересня 2014. - Ст. 17-19; Богдан Буткевич. Дикий Захід Східної Європи // «Український тиждень» (Київ). - №35 (355). - 29 серпня - 4 вересня 2014. - Ст. 35.
8. «Аморфність економічних кляс, желеподібна економічна та соціяльна структура держави,..» - якщо говорити словами Ґрамші. - «Відси - брак державників, чиновників, убозтво парляментського життя, легкість, з якою розкладаються партії (підкупом і поглинанням небагатьох незамінних людей). Відси - злиденність культурного життя і жалюгідне становище „високої культури”; замість політичної історії маємо обскубану ерудицію, замість реліґії - забобони, замість книг і пристойних журналів - щоденні ґазети та жалюгідні книжечки. Щоденна сектантська особистісна гризотня замість серйозної політики… відчуження бюрократії від країни, що почерез адміністративні посади перетворилася на справжню політичну партію - найгіршу з усіх, адже чиновницька ієрархія підмінила інтелєктуальну та політичну; власне, бюрократія перетворилася на державно-бонапартистську партію» (див.: Зошит 3, §‹119›. Минуле і теперішнє. Аґітація і пропаґанда). Написано ніби про українське сьогодення. В італійців зміна «диктатур» «лівих» прем’єр-міністерів Аґостіно Депретіса (1813-1887), Франческо Кріспі (1818-1901), Джованні Джолітті (1842-1926) та феномен «трансформізму» - у нас один за одним йдуть «ліберально-патерналістські» уряди".
Главная тема статьи - взгляды Грамши на интеллектуалов, на интеллектуалов по-положению, статусных, и на интеллектуалов органических по терминологии Грамши (по-нашему можно сказать - про интеллигентов).
Но мне самым интересным в статье показалось введение, где не про Грамши и не про интеллектуалов/интеллигенцию, а где автор обосновывает, почему для украинских марксистов важен Грамши и опыт Италии.
И сравнивает положение Италии в начале XX века и Украины до современных событий. И находит ряд сходных моментов.
Собственно, говорят эти сходства об одном - и тут и тут речь идёт о странах полупериферии миросистемы (Тиса говорит не о полупериферии, а о периферии), которые к тому же поздно, по сравнению со странами центра объединились и получили государственную самостоятельность.
Мне это показалось любопытным, поэтому вот соответствующий отрывок:
"Оскільки Україна перебуває на периферії - як економічній, так і культурній - Европи та «цивілізованого світу», Україна є країною «третього світу», шукаючи відповіді на питання, що стоять сьогодні перед нашим суспільством, доречно звернутися не тільки до історії передових, промислово-розвинених країн Заходу (Західної Европи) й - відповідно - визвольних рухів цих країн, але й до досвіду периферійних країн - країн або зі схожим на наш суспільно-політичним устроєм, або зі схожою соціяльною структурою, або схожою історичною долею. Думаю, що в Европі для розгляду та порівняльної аналізи придаються Ірляндія й Італія.
Що відріжняє Італію - нібито також промислово-розвинуту европейську державу - від инших країні капіталістично-імперіялістичного центру та ріднить з Україною?
1. Відносно пізній - якщо порівнювати з Нідерландами, Великою Британією, Францією - перехід до капіталізму, прихід у світ капіталу тоді, коли «всі добрі місця вже зайняті». Це при тому, що саме міста-держави (комуни), торговельні республіки Північної Італії XIII-XV ст.ст. вважають за колиску капіталістичних відносин. Розвиток цих відносин було перервано своєрідним «другим виданням февдалізму» в XVI ст., і феодальна реакція тривала до кінця XVIII ст. У XIX - на початку XX ст. Україна пережила «перше видання» капіталізму; з початку 1990-х у нас в країні триває - і вже практично завершилося - «друге видання» капіталізму.
2. Відносно пізнє - порівняно з Еспанією, Анґлією, Францією - утворення національної держави. Цей процес розтягнувся в Італії на сімдесят років (якщо відраховувати від створення Цизальпійської республіки 1797 року, що, між иншим, першою затвердила зелено-біло-червоний республіканський прапор (майбутній національний прапор Італії) та запропонувала ідею єдиної - унітарної або конфедеративної - Італії до ліквідації Папської держави і перенесення столиці до Риму 1871 року). Коли порівнювати з Україною, то це 1917-1991 роки нашої історії, період, подібний за триваліістю та процесами. До об’єднання обидві країни були роздробленими протягом багатьох століть.
3. Сильний іноземний вплив на внутрішньополітичне життя до об’єднання (і відносно сильний - по об’єднанню). Втручання іноземних держав (Еспанії, Франції й Австрії) у внутрішньоіталійські справи. Іноземне панування у багатьох реґіонах (австрійське в Ломбардії та Венеції у XIX ст.). Україна була поділена між Росією та Австрією (а відтак Польщею). Цікавий епізод з італійської історії, ілюструє ступінь зовнішнього втручання у внутрішню політику. Прийнявши навесні 1871 року так званий закон про ґарантії, що мав реґулювати стосунки між державою та папським престолом, французьке духівництво спробувало порушити питання про світську владу папи у загальноевропейському контексті. При дворі папи найбільш фанатично налаштовані представники католицької ієрархії числили на пряму військову інтервенцію Франції, котра була б на користь папі (див.: К. Ф. Мизиано (отв. ред.) и др. История Италии. Том 2. - Москва: Наука, 1970. - С. 260).
4. Економічно-культурний поділ країни на дві умовні частини - Північ і Південь. Проявляється це, наприклад, у ріжниці в матеріяльному багатстві. Середньодушовий дохід на Півночі на момент об’єднання Італії (1861 рік) був більшим за дохід на Півдні на 20% (див.: К. Ф. Мизиано (отв. ред.) и др. История Италии. Том 2. - Москва: Наука, 1970. - С. 256). Наприкінці 1970-х середньодушовий дохід на Півночі був більшим за дохід на Півдні майже на 44% (див.: Н. П. Васильков (отв. ред.) и др. Италия (серия «Современный монополистический капитализм»). - Москва: Мысль, 1983. - С. 56). Сьогодні дохід найбагатших районів промислово-розвиненої Півночі на душу вдвічі більший, ніж у найбідніших реґіонах Півдня, причому слід зазначити, що найбіднішими є не острови Сардинія або Сицилія (як можна було б подумати), а області Кампанія і Калябрія в континентальній Італії (див.: “The gap between many rich and poor regions widened because of the recession” // The Economist (Лондон). - 10 березня 2011). Україна має поділ на Схід і Захід. Щоправда, його не можна назвати повністю еквівалентним італійському поділові, адже частина, що здійснює в Україні культурно-політичну геґемонію та формує націю, себто Захід, є радше аґрарним, а реґіон, що - умовно кажучи - підпорядковується цій геґемонії, Схід, є промисловим. Схід загалом заможніший за Захід.
5. Значна еміґрація. За 1900-1913 рр. Італію назавжди залишили 8 млн. чол. (див.: К. Ф. Мизиано (отв. ред.) и др. История Италии. Том 2. - Москва: Наука, 1970. - С. 321); за 1876-1930 - 17,7 млн. (див.: Н. П. Васильков (отв. ред.) и др. Италия (серия «Современный монополистический капитализм»). - Москва: Мысль, 1983. - С. 19). Наприкінці XIX ст. - початку XX ст. з Західної України до Північної Америки виеміґрувало багать людей. Наразі українських трудових еміґрантів є до 4 млн., а тому - але не тільки тому -загальна кількість населення зменшилася з 52,2 млн. (1993) до 45,4 млн. (2014), себто на 13%.
6. Хоча наприкінці XIX - початку XX ст.ст., себто через 20-40 років після завоювання незалежности, з економічного огляду Південь поступово ставав для північноіталійської буржуазії своєрідною «внутрішньою колонією», більше 60% всіх італійських чиновників (інтелєктуалів на службі держави) походили з підпорядкованого реґіону - Півдня. Аналоґічним чином у нас, наприклад, майже всі президенти (інтелєктуали з вищого ешелону владу) були з Центру або Сходу, і тільки один (Леонід Кравчук) - з західної України. Найвідоміший діяч націонал-демократичного руху в Украйні - а також єдиний сильний кандидат у президенти з-поза партійно-господарської номенклятури у 1990-ті - В’ячеслав Чорновіл народився на Черкащині.
7. Наприкінці XIX - початку XX ст.ст. упередження, що активно поширювалися буржуазними пропаґандистами серед народних мас Півночі, щодо мешканців Півдня. Мовляв, Південь, «се - важкі окови, що заважають швидкому поступу до громадянського розвитку Італії; південні жителі є біолоґічно неповноцінними істотами - майже варварами або ж просто варварами - через природні причини; якщо Південь відстає у розвитку, то вина за це лежить не на капіталістичній системі чи якійсь иншій причині історичного характеру, але на самій природі, що вона зробила з південців ледацюг, нікчем, злочинців, варварів…» (див.: «На тему південного питання»). У схожий спосіб сьогодні мешканці Донбасу в буржуазній пресі перетворюються на розумово відсталих «совітських людей», назавжди загрузлих у «радянщині» і неспроможних причаруватися принадами капіталізму. В економіці вони - «кримінальні люмпені», у політиці - вічні жертви маніпуляції з боку «місцевих еліт». Див., наприклад, ст.: Денис Казанський. Невідворотна санація // «Український тиждень» (Київ). - №35 (355). - 29 серпня - 4 вересня 2014. - Ст. 17-19; Богдан Буткевич. Дикий Захід Східної Європи // «Український тиждень» (Київ). - №35 (355). - 29 серпня - 4 вересня 2014. - Ст. 35.
8. «Аморфність економічних кляс, желеподібна економічна та соціяльна структура держави,..» - якщо говорити словами Ґрамші. - «Відси - брак державників, чиновників, убозтво парляментського життя, легкість, з якою розкладаються партії (підкупом і поглинанням небагатьох незамінних людей). Відси - злиденність культурного життя і жалюгідне становище „високої культури”; замість політичної історії маємо обскубану ерудицію, замість реліґії - забобони, замість книг і пристойних журналів - щоденні ґазети та жалюгідні книжечки. Щоденна сектантська особистісна гризотня замість серйозної політики… відчуження бюрократії від країни, що почерез адміністративні посади перетворилася на справжню політичну партію - найгіршу з усіх, адже чиновницька ієрархія підмінила інтелєктуальну та політичну; власне, бюрократія перетворилася на державно-бонапартистську партію» (див.: Зошит 3, §‹119›. Минуле і теперішнє. Аґітація і пропаґанда). Написано ніби про українське сьогодення. В італійців зміна «диктатур» «лівих» прем’єр-міністерів Аґостіно Депретіса (1813-1887), Франческо Кріспі (1818-1901), Джованні Джолітті (1842-1926) та феномен «трансформізму» - у нас один за одним йдуть «ліберально-патерналістські» уряди".