про "Гобіта", Пітера Джексона та Середзем*я
тиждень тому ми з дружиною сходили на "Гобіта". Вже дивує сам факт "розтягування" повісті на три тригодинні фільми. Адже тоді "Володар перснів" мав би "розміститися" в 9 фільмах (по 3 год. кожен). Проте в цьому дописі я висловлю свої "толкінуті" думки, уникаючи міркувань про естетику фільму, оператора, режисера та всіх решта учасників кінематографічного процесу. Хоча не можу стриматися, щоб не написати, що П. Джексон цитує сам себе і низка сцен (з каменем, який розколю Ґандальф в епізоді з тролями, з метеликом в епізоді "З вогню та в полум*я", з "помираючим" Торіном, який став до болю нагадувати Боромира тощо) просто "передерті" з Володаря перснів"). Отже, "мої правильні думки про Середзем*я" для всіх охочих :)
Почну з констатації парадоксального факту: "Гобіт" не входить до світу Середзем*я. Як же так, - скажете Ви, - але ж гобіти, і гноми, і дракони, і гобліни, і орки? Це ж справжнісіньке Середзем*я! Насправді, це не зовсім так.
В цьому дописі я коротко розгляну зовнішню історію подорожі Більбо. Якщо матиму сили і час, то встигну перейти до внутрішньої, яка мене цікавить більше.
Отже, чому "Гобіт" не належить Середзем*ю? Як не дивно, саме таку тезу висловив декілька десятиліть тому Крістофер Толкін, син Джона Рональда Руела Толкіна. Протягом 1983-1996 рр. він опублікував 12 томів "Історії Середзем*я", куди потрапили всі рукописи і чорновики Толкіна, присвячені світові Середзем*я. З цих 12 томів 4 томи (1/3!) містять чорновики та історію створення "Володаря перснів". Проте в жодному з томів не фігурує "Гобіт". Логіка Крістофера мені невідома, проте я здогадуюся, чому він зайняв саме таку позицію. "Гобіта" створювався як казка, відірвана від Середзем*я. Але для цього слід повернутися в траншеї на Соммі в 1917 році.
Толкін брав участь в Першій світовій війні, причому як доброволець: він пішов на фронт в серпні 1914 р. Там він пережив окопну війну, тиф, госптілаль, знову окопну війну. І саме в цих умов він вигадує Середзем*я. Що ним керувало: бажання втекти від жахіття війни ("м*ясорубки", якщо бути більш точним), чи бажання надати смислу цьому кошмару? Відповідь треба шукати у спеціалізованій літературі, а мені вона невідома. Знаю лише те, що 1917 р. Толкін починає творити те, що він сам називав англійським епосом та англійскьою міфологією. Сам Професор зізнавався, що його вразив факт: існують кельтські легенди (про короля Артура, наприклад), англосаксонські легенди ("Беовульф", наприклад), проте немає жодної легенди, яка б була суто англійською. І ось для подолання цієї прикрої ситуації Толкін вирішує створити "Середзем*я". Перші тексти, створені ним в 1917 р. стали згодом основою для "Сільмарілліону". Але тоді в них автор чітко намагався прив*язати вигаданий світ до Англії. Якщо звернутися до текстів "Книги втрачених переказів" (1-2 томи "Історії Середзем*я"), там чітко видно прив*язки до реалій англійського середньовіччя. Саме так виник Еаренділ, який є персонажем однієї англосаксонськох поеми.
Паралельно з цим "проектом" Толкін конструює власні штучні мови. З часом ідея "англійської міфології" відходить на задній план і зовсім вивітрюється, а Середзем*я набуває власної реальності. Тоді ж гноми та ельфи стають цілком реальними істотатми, а не персонажами псевдо-фольклору.
Над цим "проектом" Толкін працював все життя. Лише по його смерті син Крістофер 1977 р. видав доведені сяк-так до ладу чернетки, які і стали "Сільмарілліоном".
А де ж "Гобіт", скажете Ви? А "Гобіта" ще не було...
Історія цієї казки/повісті настільки обросла легендами, що вартувала двотомного дослідження "Історія "Гобіта", виданого в 2007 р. після 20 років досліджень. Сам Крістофер Толкін визнав книжку достойною публікації в одній серії з творами самого Толкіна.
Я не буду шукати правильної версії, а сміливо рушу крізь напівморок правди та вигадок. А Ви вже самі, якщо є бажання та настрій, шукайте правду.
Одного дня професор англійської літератури Толкін перевіряв роботи студентів. І ось в одному з рефератів/есе він натрапив на чисту сторінку (так, на початку ХХ ст. студенти так само були неорганізованими та прихильниками методу роботи по системі "Аврал!"), де ні сіло, ні впало написав "У норі під землею жив гобіт". Хто такі гобіти, Толкін тоді не знав. Але фразу зберіг. Далі він від неї почав відштовхуватися, коли настала пора розказувати дітям казки наніч. Гобіт отримав ім*я, отримав пригоду і вирушив в неї. Правда десь так посеред пригоди діти встигли втратити інтерес до мандрівки Більбо, а Толкін не мав настрою продовжувати. Все, що нагадувало про гобіта, це рукопис, куди Толкін записав розказану частину Пригоди. Цей рукопис мирно лежав десь серед паперів Професора, які випадково розкопала його аспірантка. На заитання, що з ними робити, Толкін сказав викинути, але аспірантка вирішила прочитати. І далі пішло-поїхало.
Вона знайшла Толкіна і почала вимагати написати продовження. Толкін відчував фінансову скруту, а тому піддався арґументам аспірантки, що з цього можна заробити копійку. Казку він дописав, після чого аспірантка знайшла знайому, яка працювала в одному видавництві і передала їй рукопис. Знайома дала рукопис видавцю, а той - своєму синові. Останній прочитав "Гобіта" і видав вердикт: "Годиться!" Видавець вирішив опублікувати казку.
І попросив Толкіна ще чогось такого. Ось тут і почалося: Толкін приніс "Квента Сільмарілліон" (версія 1937 р.), сподіваючись, що і це видадуть. Фокус не вдався. Видавець сказав, що забагато ельфів та якихось кельтських мотивів. Загалом книжку забракували. Тоді Толкін закинув все це діло з гобітами, поки не почалася Друга світова війна, і його син (вгадайте, як його звуть ;) пішов на фронт. І ось один фронтовик почав писати іншому листи для підняття бойового духу. Листи були непрості: в них Толкін почав писати "Володаря перснів" (не всі розділи були тоді написані: частину Толкін дописував після війни). Саме тоді Толкін зрозумів, що "Гобіта" можна зв*язати з Середзем*ям. "Володар перснів" опирався на карту "Гобіта", але також - на "Квента Сільмарілліон".
1954-1955 рр. було видано "Володаря перснів". Проте вже на момент публікації Толкін розумів, що "Гобіт" не зовсім "стикується" з "ВП". Зокрема, перстень в 1937 р. не був таким "демонічним", хоча у ВП він був "мотором" сюжету. Як це узгодити?
І Толкін придумав змінити "Гобіта". Логіку змін найкраще проілюструвати на прикладі відомого розділу "Загадки в пітьмі", який 1937 р. був цілком "добродушним": в грі в загадки Голлум перстеник використовує як ставку. Гру він цілком чесно програє, але виявляє, що перстень пропав. І тут він не кидається на Більбо з криками: "А що у них в пакосних кишеньках?!". Толкін підкреслював в цій сцені, що Голлум добре затямив: обманювати в грі в загадки не можна. А тому замість перстеника Голлум пропонує Більбо рибу. Гобіт відмовляється і просить взамін перстеня вивести його з підземель. (Додам, що Голлум якось низько оцінює перстень, прирівнюючи його до риби.)
У "Володарі перснів" Більбо здобуває перстень "з боєм" (та ще й обманом), за що Голлум його проклинає. Саме через це, як ми пам*ятаємо, Смеагол вилазить з печер Імлистих гір і йде шукати Більбо, завдяки чому потрапляє до рук Саурона. І саме так останній дізнається про Більбо, про долю перстеня. А далі ми вже все знаємо: назгули їдуть в Шир, Фродо втікає і закручується таке колесо, що аж Барад-Дур зруйновано, а Саурона знищено.
Проте тут в Толкіна виникає проблема: як зробити з Голлума маньяка, який хоче повернути перстеня, якщо в 1937 р. він готовий його "віддати"/програти в грі в загадки (ми пам*ятаємо, що Толкін наголошував: Голлум в загадки грає чесно, тобто якщо робить ставку, то готовий дотриматися слова і віддати перстень)? Адже це "трошки" нелогічно. І тому у "ВП" є дивні натяки Більбо, що ось зараз я Вам розкажу істинну історію того, як я отримав перстеня. Мене це дивувало, бо ж правдива історія повторює зміст "Гобіта", а самому "Гобіті" жодних натяків на брехню немає. Але не все так просто: на той час в "Гобіті" присутня версія "чесної гри".
І тому в кінці 1940-х рр. Толкін вирішує переписати "Гобіта", але цей проект так і не вдався. Професор запропонував видавцю концепцію змін в "Гобіті", зокрема вислав нову версію розділу "Загадки в пітьмі", але відповіді не отримав. Через це Толкін закинув тоді ідею змінювати щось в "Гобіті", адже видавець просто її ігнорує. Аж раптом виявляє, що надісланий ним чорновик розділу "Загадки в пітьмі" включено до нового видання "Гобіта" (1951 р.). Це його здивувало, адже видавець міг би хоч підтвердити, що ідея "переписати" "Гобіта" йому до смаку.
Тоді Толкін пропонує ідею радикального переписування: підтягнути "Гобіта" по стилістиці та атмосфері до "ВП". Але це означало настільки радикальні зміни в тексті, що видавець вперся, а Толкін не наполягав. Ось так "Гобіт" залишився напівпереписаним.
Проблема нестиковки залишалася. Зокрема, Карен Фонстад - картограф Середзем*я - констатує, що відстані "Гобіта" не співпадають з відстанями ВП: або в "Гобіті" світ вдвічі більший, або гноми "Гобіта" йдуть вдвічі повільніше, ніж гобіти ВП (хоча гноми витривалі і двожильні).
Ви скажете: Толкін ж не маньяк, щоб все так прописувати. Розчарую Вас: таки маньяк. Існує доволі цікавий спосіб перевірити, яке видання "Гобіта" Ви читаєте: якщо третій розділ починається зі слів "Того дня...", то це третє видання, якщо ж "Того ранку...", то перше або друге. Одне слово, яке начебто немає значення для розвитку сюжету. Для сюжету - так. Але не для географії, тобто створення реальності Середзем*я. Толкін навіть вивіряв фази місяця: якщо персонажі два тижні в дорозі, то місяць має перейти в ту фазу, що мала настати через два тижні. А все для того, щоб художній твір нагадував "звіт" про події, а тому був внутрішньо несуперечливим.
І ось переслідуваний бажанням отримати цілісну картину Середзем*я, Толкін розуміє, що тексти двох повістей/романів явно нестикуються.
Зокрема, чому Торін йде в похід лише з 12 гномами? Адже він король і його народ живе в Еред-Луїн, причому їх доволі багато. Та й на той час Ґімлі вже мав 62 роки (якщо опиратися на хронологію ВП), а Ґімлі - син Ґлоїна. Якщо Ґлоїн іде в похід, то чому Ґімлі - ні?
І чому гноми погоджуються на "викрадення", якщо їх мета - помститися Смаугу? Навіщо тоді орієнтуватися на крадіжку скарбів, а не похід зі зброєю та поєдинками? Якщо згадати "ВП", де Ґімлі принципово йде в кольчузі, хоча Ґандальф ставить вимогу: не афішуйте того, що ви йдете на бойове завдання. Отже, Ґімлі ставить честь та "іду на Ви!" вище від голосу розуму. А тут 13 гномів вдають з себе крадіїв, ледь не кишенькових злодіїв.
І врешті-решт, чого вони беруть з собою гобіта, якщо потім півдороги вони нарікатимуть на нього як на зайвий тягар? Адже місія в них серйозна, а гобіт тільки заважає, причому вони це усвідомлюють ще на початку пригоди, коли Більбо впирається, а Торін і Ко теж не горять бажанням його брати "на дело"?
Для подолання цих всіх "нестиковок" Толкін навіть написав твір "Quest for Erebor" ("Похід до Самітньої Гори"), де спробував узгодити тексти "Гобіта" та "ВП". І якщо в діях гномів з*явилася логіка, то в географії та демографії залишалися "дірки": звідки взялися тролі? І куди вони діваються в "ВП"? Хто такі гірські велетні, які кидаються скелями в "Гобіті"? І чому їх немає більше в жодному з текстів, присвячених Середзем*ю?
Сам Толкін розумів, що "Гобіт" повинен бути переписаним, проте після "контрафактного" видання "Гобіта" в 1966 р. в США він остаточно закинув ідею "переписування", хоча чернетки збереглися. І саме їх опубліковано в двотомнику "Історія "Гобіта", які б я назвав "Гобіт": яким він міг бути".
В цій ситуації перед П. Джексоном стояла почесна задача: узгодити два тексти. Фактично, зробити те, чого не зміг зробити Толкін. Але Джексон залишає всі нестиковки, додаючи своїх. В цьому плані фільм - провал.
Які ж саме нестиковки? Спробую розповісти в наступному дописі
Почну з констатації парадоксального факту: "Гобіт" не входить до світу Середзем*я. Як же так, - скажете Ви, - але ж гобіти, і гноми, і дракони, і гобліни, і орки? Це ж справжнісіньке Середзем*я! Насправді, це не зовсім так.
В цьому дописі я коротко розгляну зовнішню історію подорожі Більбо. Якщо матиму сили і час, то встигну перейти до внутрішньої, яка мене цікавить більше.
Отже, чому "Гобіт" не належить Середзем*ю? Як не дивно, саме таку тезу висловив декілька десятиліть тому Крістофер Толкін, син Джона Рональда Руела Толкіна. Протягом 1983-1996 рр. він опублікував 12 томів "Історії Середзем*я", куди потрапили всі рукописи і чорновики Толкіна, присвячені світові Середзем*я. З цих 12 томів 4 томи (1/3!) містять чорновики та історію створення "Володаря перснів". Проте в жодному з томів не фігурує "Гобіт". Логіка Крістофера мені невідома, проте я здогадуюся, чому він зайняв саме таку позицію. "Гобіта" створювався як казка, відірвана від Середзем*я. Але для цього слід повернутися в траншеї на Соммі в 1917 році.
Толкін брав участь в Першій світовій війні, причому як доброволець: він пішов на фронт в серпні 1914 р. Там він пережив окопну війну, тиф, госптілаль, знову окопну війну. І саме в цих умов він вигадує Середзем*я. Що ним керувало: бажання втекти від жахіття війни ("м*ясорубки", якщо бути більш точним), чи бажання надати смислу цьому кошмару? Відповідь треба шукати у спеціалізованій літературі, а мені вона невідома. Знаю лише те, що 1917 р. Толкін починає творити те, що він сам називав англійським епосом та англійскьою міфологією. Сам Професор зізнавався, що його вразив факт: існують кельтські легенди (про короля Артура, наприклад), англосаксонські легенди ("Беовульф", наприклад), проте немає жодної легенди, яка б була суто англійською. І ось для подолання цієї прикрої ситуації Толкін вирішує створити "Середзем*я". Перші тексти, створені ним в 1917 р. стали згодом основою для "Сільмарілліону". Але тоді в них автор чітко намагався прив*язати вигаданий світ до Англії. Якщо звернутися до текстів "Книги втрачених переказів" (1-2 томи "Історії Середзем*я"), там чітко видно прив*язки до реалій англійського середньовіччя. Саме так виник Еаренділ, який є персонажем однієї англосаксонськох поеми.
Паралельно з цим "проектом" Толкін конструює власні штучні мови. З часом ідея "англійської міфології" відходить на задній план і зовсім вивітрюється, а Середзем*я набуває власної реальності. Тоді ж гноми та ельфи стають цілком реальними істотатми, а не персонажами псевдо-фольклору.
Над цим "проектом" Толкін працював все життя. Лише по його смерті син Крістофер 1977 р. видав доведені сяк-так до ладу чернетки, які і стали "Сільмарілліоном".
А де ж "Гобіт", скажете Ви? А "Гобіта" ще не було...
Історія цієї казки/повісті настільки обросла легендами, що вартувала двотомного дослідження "Історія "Гобіта", виданого в 2007 р. після 20 років досліджень. Сам Крістофер Толкін визнав книжку достойною публікації в одній серії з творами самого Толкіна.
Я не буду шукати правильної версії, а сміливо рушу крізь напівморок правди та вигадок. А Ви вже самі, якщо є бажання та настрій, шукайте правду.
Одного дня професор англійської літератури Толкін перевіряв роботи студентів. І ось в одному з рефератів/есе він натрапив на чисту сторінку (так, на початку ХХ ст. студенти так само були неорганізованими та прихильниками методу роботи по системі "Аврал!"), де ні сіло, ні впало написав "У норі під землею жив гобіт". Хто такі гобіти, Толкін тоді не знав. Але фразу зберіг. Далі він від неї почав відштовхуватися, коли настала пора розказувати дітям казки наніч. Гобіт отримав ім*я, отримав пригоду і вирушив в неї. Правда десь так посеред пригоди діти встигли втратити інтерес до мандрівки Більбо, а Толкін не мав настрою продовжувати. Все, що нагадувало про гобіта, це рукопис, куди Толкін записав розказану частину Пригоди. Цей рукопис мирно лежав десь серед паперів Професора, які випадково розкопала його аспірантка. На заитання, що з ними робити, Толкін сказав викинути, але аспірантка вирішила прочитати. І далі пішло-поїхало.
Вона знайшла Толкіна і почала вимагати написати продовження. Толкін відчував фінансову скруту, а тому піддався арґументам аспірантки, що з цього можна заробити копійку. Казку він дописав, після чого аспірантка знайшла знайому, яка працювала в одному видавництві і передала їй рукопис. Знайома дала рукопис видавцю, а той - своєму синові. Останній прочитав "Гобіта" і видав вердикт: "Годиться!" Видавець вирішив опублікувати казку.
І попросив Толкіна ще чогось такого. Ось тут і почалося: Толкін приніс "Квента Сільмарілліон" (версія 1937 р.), сподіваючись, що і це видадуть. Фокус не вдався. Видавець сказав, що забагато ельфів та якихось кельтських мотивів. Загалом книжку забракували. Тоді Толкін закинув все це діло з гобітами, поки не почалася Друга світова війна, і його син (вгадайте, як його звуть ;) пішов на фронт. І ось один фронтовик почав писати іншому листи для підняття бойового духу. Листи були непрості: в них Толкін почав писати "Володаря перснів" (не всі розділи були тоді написані: частину Толкін дописував після війни). Саме тоді Толкін зрозумів, що "Гобіта" можна зв*язати з Середзем*ям. "Володар перснів" опирався на карту "Гобіта", але також - на "Квента Сільмарілліон".
1954-1955 рр. було видано "Володаря перснів". Проте вже на момент публікації Толкін розумів, що "Гобіт" не зовсім "стикується" з "ВП". Зокрема, перстень в 1937 р. не був таким "демонічним", хоча у ВП він був "мотором" сюжету. Як це узгодити?
І Толкін придумав змінити "Гобіта". Логіку змін найкраще проілюструвати на прикладі відомого розділу "Загадки в пітьмі", який 1937 р. був цілком "добродушним": в грі в загадки Голлум перстеник використовує як ставку. Гру він цілком чесно програє, але виявляє, що перстень пропав. І тут він не кидається на Більбо з криками: "А що у них в пакосних кишеньках?!". Толкін підкреслював в цій сцені, що Голлум добре затямив: обманювати в грі в загадки не можна. А тому замість перстеника Голлум пропонує Більбо рибу. Гобіт відмовляється і просить взамін перстеня вивести його з підземель. (Додам, що Голлум якось низько оцінює перстень, прирівнюючи його до риби.)
У "Володарі перснів" Більбо здобуває перстень "з боєм" (та ще й обманом), за що Голлум його проклинає. Саме через це, як ми пам*ятаємо, Смеагол вилазить з печер Імлистих гір і йде шукати Більбо, завдяки чому потрапляє до рук Саурона. І саме так останній дізнається про Більбо, про долю перстеня. А далі ми вже все знаємо: назгули їдуть в Шир, Фродо втікає і закручується таке колесо, що аж Барад-Дур зруйновано, а Саурона знищено.
Проте тут в Толкіна виникає проблема: як зробити з Голлума маньяка, який хоче повернути перстеня, якщо в 1937 р. він готовий його "віддати"/програти в грі в загадки (ми пам*ятаємо, що Толкін наголошував: Голлум в загадки грає чесно, тобто якщо робить ставку, то готовий дотриматися слова і віддати перстень)? Адже це "трошки" нелогічно. І тому у "ВП" є дивні натяки Більбо, що ось зараз я Вам розкажу істинну історію того, як я отримав перстеня. Мене це дивувало, бо ж правдива історія повторює зміст "Гобіта", а самому "Гобіті" жодних натяків на брехню немає. Але не все так просто: на той час в "Гобіті" присутня версія "чесної гри".
І тому в кінці 1940-х рр. Толкін вирішує переписати "Гобіта", але цей проект так і не вдався. Професор запропонував видавцю концепцію змін в "Гобіті", зокрема вислав нову версію розділу "Загадки в пітьмі", але відповіді не отримав. Через це Толкін закинув тоді ідею змінювати щось в "Гобіті", адже видавець просто її ігнорує. Аж раптом виявляє, що надісланий ним чорновик розділу "Загадки в пітьмі" включено до нового видання "Гобіта" (1951 р.). Це його здивувало, адже видавець міг би хоч підтвердити, що ідея "переписати" "Гобіта" йому до смаку.
Тоді Толкін пропонує ідею радикального переписування: підтягнути "Гобіта" по стилістиці та атмосфері до "ВП". Але це означало настільки радикальні зміни в тексті, що видавець вперся, а Толкін не наполягав. Ось так "Гобіт" залишився напівпереписаним.
Проблема нестиковки залишалася. Зокрема, Карен Фонстад - картограф Середзем*я - констатує, що відстані "Гобіта" не співпадають з відстанями ВП: або в "Гобіті" світ вдвічі більший, або гноми "Гобіта" йдуть вдвічі повільніше, ніж гобіти ВП (хоча гноми витривалі і двожильні).
Ви скажете: Толкін ж не маньяк, щоб все так прописувати. Розчарую Вас: таки маньяк. Існує доволі цікавий спосіб перевірити, яке видання "Гобіта" Ви читаєте: якщо третій розділ починається зі слів "Того дня...", то це третє видання, якщо ж "Того ранку...", то перше або друге. Одне слово, яке начебто немає значення для розвитку сюжету. Для сюжету - так. Але не для географії, тобто створення реальності Середзем*я. Толкін навіть вивіряв фази місяця: якщо персонажі два тижні в дорозі, то місяць має перейти в ту фазу, що мала настати через два тижні. А все для того, щоб художній твір нагадував "звіт" про події, а тому був внутрішньо несуперечливим.
І ось переслідуваний бажанням отримати цілісну картину Середзем*я, Толкін розуміє, що тексти двох повістей/романів явно нестикуються.
Зокрема, чому Торін йде в похід лише з 12 гномами? Адже він король і його народ живе в Еред-Луїн, причому їх доволі багато. Та й на той час Ґімлі вже мав 62 роки (якщо опиратися на хронологію ВП), а Ґімлі - син Ґлоїна. Якщо Ґлоїн іде в похід, то чому Ґімлі - ні?
І чому гноми погоджуються на "викрадення", якщо їх мета - помститися Смаугу? Навіщо тоді орієнтуватися на крадіжку скарбів, а не похід зі зброєю та поєдинками? Якщо згадати "ВП", де Ґімлі принципово йде в кольчузі, хоча Ґандальф ставить вимогу: не афішуйте того, що ви йдете на бойове завдання. Отже, Ґімлі ставить честь та "іду на Ви!" вище від голосу розуму. А тут 13 гномів вдають з себе крадіїв, ледь не кишенькових злодіїв.
І врешті-решт, чого вони беруть з собою гобіта, якщо потім півдороги вони нарікатимуть на нього як на зайвий тягар? Адже місія в них серйозна, а гобіт тільки заважає, причому вони це усвідомлюють ще на початку пригоди, коли Більбо впирається, а Торін і Ко теж не горять бажанням його брати "на дело"?
Для подолання цих всіх "нестиковок" Толкін навіть написав твір "Quest for Erebor" ("Похід до Самітньої Гори"), де спробував узгодити тексти "Гобіта" та "ВП". І якщо в діях гномів з*явилася логіка, то в географії та демографії залишалися "дірки": звідки взялися тролі? І куди вони діваються в "ВП"? Хто такі гірські велетні, які кидаються скелями в "Гобіті"? І чому їх немає більше в жодному з текстів, присвячених Середзем*ю?
Сам Толкін розумів, що "Гобіт" повинен бути переписаним, проте після "контрафактного" видання "Гобіта" в 1966 р. в США він остаточно закинув ідею "переписування", хоча чернетки збереглися. І саме їх опубліковано в двотомнику "Історія "Гобіта", які б я назвав "Гобіт": яким він міг бути".
В цій ситуації перед П. Джексоном стояла почесна задача: узгодити два тексти. Фактично, зробити те, чого не зміг зробити Толкін. Але Джексон залишає всі нестиковки, додаючи своїх. В цьому плані фільм - провал.
Які ж саме нестиковки? Спробую розповісти в наступному дописі