НУ ЯК ТЕБЕ… ?!?
Стоїть сторозтерзаний Київ
З усіх столиць, в яких доводилось бувати, ще сильніше не подобалась мені хіба Москва.
Щоразу, як я вивалювалась, з сверблячою під шаром макіяжу розбалансованістю, на перон, відчувала щось чужинне.
Надто раннє прибуття поїзда; коньяк з сусідками по купе, незатишне освітлення нових вагонів; задуха, яка не тамується навіть водою мого імені; уривки телефонних звітів і «інструкцій до життя, поки мама у відрядженні»; стискання еспандера бритоголовим подорожнім, - все це злилось в хитку ходу і розфокусований погляд. Навколо мерехтіли люди, які не мають шансу виспатись, химерні чеканки доби соцреалізму з назвами міст братніх народів, нескінченні розхристані ряди стихійної торгівлі. Охоронці бігали за Лексусами. Мою неприналежність до цього всього видавала нездатність влитись в темп сірого потоку в метро і піднята голова - до екрану на якому рекламувались мощі якогосьтамсвятого (спасають від нечистої сили) і пропонувалась робота в офісі (від 2100 грн на місяць і всі…).
Двері вагонів ляскають по черзі, мов ешафоти, люди не звикли тут витрачати сили на зайві слова, вони знадобляться на безконечні сходи підземних переходів і лічильники світлофорів на широченних вулицях, а людям цим не в дорогі ресторани, їм до тісних, обшарпаних кухоньок в хрущовках… Навіть тій блондинці, котра глушила всіх в кав’ярні ідіотським рінгтоном і вимаганням пєпєльници не світить життя, яке впарює всім Катя Осадча.
Таким безнадійним залишився б для мене Київ, якби не виявилось раптом, що тут є багато людей, з якими хочеться побачитись, і. навіть, не з усіма вийде; є ліжка на яких можна виспатись; є затишні майстерні в підвалах захляпані глиною і фарбою; є кухні де так добре п’ється віскарь і говориться, а після того трьохполосні дороги перетворюються на злітні смуги, і залишені біля теплотраси порожні банки від кабачкової ікри «ВЕРЕС» виглядають дуже душевно.
Поїзд мацав моє тіло вібрацією, а я тим часом думала про іншого.
Про КИЇВ, - розоране новобудовами місто, де може бути тепло і рідно, навіть коли не цвітуть каштани.
З усіх столиць, в яких доводилось бувати, ще сильніше не подобалась мені хіба Москва.
Щоразу, як я вивалювалась, з сверблячою під шаром макіяжу розбалансованістю, на перон, відчувала щось чужинне.
Надто раннє прибуття поїзда; коньяк з сусідками по купе, незатишне освітлення нових вагонів; задуха, яка не тамується навіть водою мого імені; уривки телефонних звітів і «інструкцій до життя, поки мама у відрядженні»; стискання еспандера бритоголовим подорожнім, - все це злилось в хитку ходу і розфокусований погляд. Навколо мерехтіли люди, які не мають шансу виспатись, химерні чеканки доби соцреалізму з назвами міст братніх народів, нескінченні розхристані ряди стихійної торгівлі. Охоронці бігали за Лексусами. Мою неприналежність до цього всього видавала нездатність влитись в темп сірого потоку в метро і піднята голова - до екрану на якому рекламувались мощі якогосьтамсвятого (спасають від нечистої сили) і пропонувалась робота в офісі (від 2100 грн на місяць і всі…).
Двері вагонів ляскають по черзі, мов ешафоти, люди не звикли тут витрачати сили на зайві слова, вони знадобляться на безконечні сходи підземних переходів і лічильники світлофорів на широченних вулицях, а людям цим не в дорогі ресторани, їм до тісних, обшарпаних кухоньок в хрущовках… Навіть тій блондинці, котра глушила всіх в кав’ярні ідіотським рінгтоном і вимаганням пєпєльници не світить життя, яке впарює всім Катя Осадча.
Таким безнадійним залишився б для мене Київ, якби не виявилось раптом, що тут є багато людей, з якими хочеться побачитись, і. навіть, не з усіма вийде; є ліжка на яких можна виспатись; є затишні майстерні в підвалах захляпані глиною і фарбою; є кухні де так добре п’ється віскарь і говориться, а після того трьохполосні дороги перетворюються на злітні смуги, і залишені біля теплотраси порожні банки від кабачкової ікри «ВЕРЕС» виглядають дуже душевно.
Поїзд мацав моє тіло вібрацією, а я тим часом думала про іншого.
Про КИЇВ, - розоране новобудовами місто, де може бути тепло і рідно, навіть коли не цвітуть каштани.