(no subject)
Бажання підбити підсумки для мене нетипове. Проте я спіймала себе на думці, що зовсім не пам’ятаю, що було зі мною в цей же час торік. Втрачати частину пам’яті - фігово. Тому можна все задокументувати.
Сказати, що рік був найскладнішим - не сказати нічого. Кожен із них завжди складний. Але цей був нетипово складним - із депресняками й перманентною відсутністю грошей (часто на харчування). А раніше було просто з депресняками))) Еволюціоную!
Відкриттям січня, знаю точно, для мене стала особистість Віталія Портникова, коли я побачила й почула його наживо. З’явилося натхнення творити й надія, що журналістика в істинному розумінні цього слова в нашій країні не помре, поки є такі люди.
Зима загалом була якась дика, із мільярдами «одьожок» і дуже холодною квартирою, обігрівачами. Під шумок відбувалася не менш дика переоцінка цінностей, коли я майже втрапила у прірву виключно зі своєї вини (менше треба жити в ілюзіях, менше). Лютий такий лютий… Але тоді мене врятувала абсолютно неочікувана людина. Усе, що вона зробила, - просто говорила й писала те, що думала я сама, але не отримувала якоїсь підтримки в цьому від інших людей. Я досі вдячна тобі за те, що писав (випадково це було чи ні - не знаю). Але якби не ти, багато що в мені було б по-іншому. І ще - Саша Растіч, як завжди, дуже в тему змусив задуматися над своїми цінностями й запевнив мене в їхній «підходящості» конкретно для мене.
Другий семестр запарив. Тоді наше керівництво тільки й встигало видумувати якусь хуїту, якій наприкінці ми вже й не обурювалися й не дивувалися. Просто апатично-втомлено знизували плечима й беззвучно злилися. Люди, які не були в цій каші, мене не розуміли, звинувачували в чомусь. А насправді просто було важко фізично. Й нічого не хотілося, поспати - й то благо. Були дебільні заліки, дебільні нерезультативні іспити, коли валили наш прекрасний розумний курс, і ботани їхали з глузду, коли їм запорювали підвищену стипендію. Дякуємо, що хоч не запороли повністю. З особистих досягнень - вдалося завалити одну курву, яка дуже сильно вийобувалася (хоча їй по статусу не належало б так поводитися) та доводила людей до істерики. Я тоді подумала, що вона мене до істерики не доведе. Похамила, відгавкалася, ще й п’ятірку отримала. А ще - професор Пономарів, до якого я прийшла майже не готова через клятий бронхіт. І який виявився таким до мене добрим. Хоч і поставив мені 89, але навіть це в моєму стані було занадто щедро.
Конфлікт із «Жу», коли намагалися закрити газету, яку насправді ніхто не відкривав, ще раз оголив усю нашу гнилу систему. Засідання кафедри стало апофеозом лицемірства й подвійних стандартів. Після цього мені реально не вдається чомусь подібному дивуватися. Це все багато чому мене навчило. Я пройшла через страх за тих, хто йде поруч із тобою (коли телефонуєш кожні 5 хвилин, якщо людини немає в мережі - боїшся, щоб із нею нічого не сталося і Фрунзе 103 не покликало). Приємно було бачити звичних людей у незвичному амплуа. Банально, але вони всі відкрилися з іншого боку. Позитивного? Так, позитивного. Мабуть. Відчувати підтримку було неочікувано й дуже необхідно на той момент. Усе це й надихнуло й прибило одночасно. Від тих подій ми, мабуть, досі не відійшли. Сміливості й наглості ми набралися - це точно. Але самі загналися в глухий кут «затверджень і консультацій». Але це все треба було, щоб зрозуміти, наскільки нам було важливо творити весь той неконтрольований треш. Як ми через те все розвивалися. І як воно все нас єднало.
Улітку, на хвилі фінансової нестабільності нашої немажорної родини, переїхала в гуртожиток. Там підтвердилася моя думка про те, що «творча людина» - це виправдання, яке я найбільше не люблю; роками напрацьована мізантропія та відчуженість від зовнішнього світу й їхніх цінностей вчергове давали про себе знати. Виявила, що не все, що вчиться в одному із найкращих вишів країні, інтелігенція, а в інституті благородних дівиць більшість із них ой які неблагородні. Ще більш дивовижно те, що яким би я не була психом-одинаком, зжитися й терпіти когось «під боком» я можу. Інколи з горем навпіл, але можу. Щодо психа-одинака, то так. Я псих-одинак. Особливо в порівнянні з тутешніми мейнстрімовими цінностями.
А про людей і цінності… Я перестала любити тих, хто має все. І мислителів. Я не боєць і не борець. Але я маю свої цілі. І мені вкрай важливо перебувати серед діячів. У парі діяч-мислитель я обираю першого. Бо саме він дає пинок у сраку - найчастіше інтелектуальний, хоча фізичного теж не завадило б. Потребу в інтелектуально-діяцьких поштовхах я теж у собі виявила. І вона виявилася ледве не протилежною тому, чим ми зазвичай займалися на досить крутих парах, які розвивали в нас особистість. Усе добре в них, але не вистачало саме дії. Усвідомленої. Визначеної. А говорити те, що треба говорити, й бути філософом - це занадто легко. А діяти за цими принципами будуть лише одиниці. It smells like моє неулюблене лицемірство.
Сформувати оце останнє мені допомогла випадкова зустріч, на яку ми поперлися заради головної статті для «Жу». Неочікувані виверти здатні не те, щоб змістити систему координат, але принаймні допомогти зрозуміти, хто ти, куди рухаєшся і куди прагнеш рухатися. Це була зустріч від «Прямої дії» про профспілки й студентське самоврядування. Вони розбили в мені суцільний негатив до діячів, які насправді завжди були псевдодіячами (тобто активісти - у нашому середовищі слово сварливе). Я схильна вважати, що саме ця подія щось у мені всередині зворушила й поставила на логічне місце. А ще запалила не тільки в мені жагу до творення. На жаль, ця жага не зачепила нас усіх. На жаль, на жаль.
І я трохи перестала боятися людей. Навчилася вірити в те, що йду за новими думками, ідеями, розумними людьми. Тому мені хочеться іти. І я йду туди душею. Хоч щоразу мізантроп у мені кричить розвернутися й утекти. Втекти можна завжди. Однак тоді ти можеш не отримати те, до чого прагнеш. Пересилити себе, змусити повірити в необхідність кроків - усе це зробила не я. Але всі ці пориви мені в собі подобаються.
Необхідність у нових людях зумовили деякі спостереження. А саме: нові люди вичерпуються за рік. І не тому, що вони стають гіршими. Просто ти змінюєшся, і ніхто в цьому не винен. Змінюватися - це болісно й приємно одночасно. Це процес, від якого не втечеш. Та й чи варто? Треба просто не забувати, ким ти справді є. Слухати себе. Оглядатися на пройдене. Аналізувати, але не пилити тирсу. (хоча останнє мені інколи так і не вдається втілювати. Пробач, Дейл Карнегі).
У 2012-ому зі мною по-старому була стара й нова чудова музика. Нові зустрічі. Нарешті робота, яка приносить мені задоволення - справді приносить, це приємно! Відкриття. Емоції. Закоханості. Очікувані й неочікувані розчарування. Книги. Люди-книги. Складнощі, які загартовували. І я не хочу забувати цей рік, яким би вдалим / невдалим він не був.
Сказати, що рік був найскладнішим - не сказати нічого. Кожен із них завжди складний. Але цей був нетипово складним - із депресняками й перманентною відсутністю грошей (часто на харчування). А раніше було просто з депресняками))) Еволюціоную!
Відкриттям січня, знаю точно, для мене стала особистість Віталія Портникова, коли я побачила й почула його наживо. З’явилося натхнення творити й надія, що журналістика в істинному розумінні цього слова в нашій країні не помре, поки є такі люди.
Зима загалом була якась дика, із мільярдами «одьожок» і дуже холодною квартирою, обігрівачами. Під шумок відбувалася не менш дика переоцінка цінностей, коли я майже втрапила у прірву виключно зі своєї вини (менше треба жити в ілюзіях, менше). Лютий такий лютий… Але тоді мене врятувала абсолютно неочікувана людина. Усе, що вона зробила, - просто говорила й писала те, що думала я сама, але не отримувала якоїсь підтримки в цьому від інших людей. Я досі вдячна тобі за те, що писав (випадково це було чи ні - не знаю). Але якби не ти, багато що в мені було б по-іншому. І ще - Саша Растіч, як завжди, дуже в тему змусив задуматися над своїми цінностями й запевнив мене в їхній «підходящості» конкретно для мене.
Другий семестр запарив. Тоді наше керівництво тільки й встигало видумувати якусь хуїту, якій наприкінці ми вже й не обурювалися й не дивувалися. Просто апатично-втомлено знизували плечима й беззвучно злилися. Люди, які не були в цій каші, мене не розуміли, звинувачували в чомусь. А насправді просто було важко фізично. Й нічого не хотілося, поспати - й то благо. Були дебільні заліки, дебільні нерезультативні іспити, коли валили наш прекрасний розумний курс, і ботани їхали з глузду, коли їм запорювали підвищену стипендію. Дякуємо, що хоч не запороли повністю. З особистих досягнень - вдалося завалити одну курву, яка дуже сильно вийобувалася (хоча їй по статусу не належало б так поводитися) та доводила людей до істерики. Я тоді подумала, що вона мене до істерики не доведе. Похамила, відгавкалася, ще й п’ятірку отримала. А ще - професор Пономарів, до якого я прийшла майже не готова через клятий бронхіт. І який виявився таким до мене добрим. Хоч і поставив мені 89, але навіть це в моєму стані було занадто щедро.
Конфлікт із «Жу», коли намагалися закрити газету, яку насправді ніхто не відкривав, ще раз оголив усю нашу гнилу систему. Засідання кафедри стало апофеозом лицемірства й подвійних стандартів. Після цього мені реально не вдається чомусь подібному дивуватися. Це все багато чому мене навчило. Я пройшла через страх за тих, хто йде поруч із тобою (коли телефонуєш кожні 5 хвилин, якщо людини немає в мережі - боїшся, щоб із нею нічого не сталося і Фрунзе 103 не покликало). Приємно було бачити звичних людей у незвичному амплуа. Банально, але вони всі відкрилися з іншого боку. Позитивного? Так, позитивного. Мабуть. Відчувати підтримку було неочікувано й дуже необхідно на той момент. Усе це й надихнуло й прибило одночасно. Від тих подій ми, мабуть, досі не відійшли. Сміливості й наглості ми набралися - це точно. Але самі загналися в глухий кут «затверджень і консультацій». Але це все треба було, щоб зрозуміти, наскільки нам було важливо творити весь той неконтрольований треш. Як ми через те все розвивалися. І як воно все нас єднало.
Улітку, на хвилі фінансової нестабільності нашої немажорної родини, переїхала в гуртожиток. Там підтвердилася моя думка про те, що «творча людина» - це виправдання, яке я найбільше не люблю; роками напрацьована мізантропія та відчуженість від зовнішнього світу й їхніх цінностей вчергове давали про себе знати. Виявила, що не все, що вчиться в одному із найкращих вишів країні, інтелігенція, а в інституті благородних дівиць більшість із них ой які неблагородні. Ще більш дивовижно те, що яким би я не була психом-одинаком, зжитися й терпіти когось «під боком» я можу. Інколи з горем навпіл, але можу. Щодо психа-одинака, то так. Я псих-одинак. Особливо в порівнянні з тутешніми мейнстрімовими цінностями.
А про людей і цінності… Я перестала любити тих, хто має все. І мислителів. Я не боєць і не борець. Але я маю свої цілі. І мені вкрай важливо перебувати серед діячів. У парі діяч-мислитель я обираю першого. Бо саме він дає пинок у сраку - найчастіше інтелектуальний, хоча фізичного теж не завадило б. Потребу в інтелектуально-діяцьких поштовхах я теж у собі виявила. І вона виявилася ледве не протилежною тому, чим ми зазвичай займалися на досить крутих парах, які розвивали в нас особистість. Усе добре в них, але не вистачало саме дії. Усвідомленої. Визначеної. А говорити те, що треба говорити, й бути філософом - це занадто легко. А діяти за цими принципами будуть лише одиниці. It smells like моє неулюблене лицемірство.
Сформувати оце останнє мені допомогла випадкова зустріч, на яку ми поперлися заради головної статті для «Жу». Неочікувані виверти здатні не те, щоб змістити систему координат, але принаймні допомогти зрозуміти, хто ти, куди рухаєшся і куди прагнеш рухатися. Це була зустріч від «Прямої дії» про профспілки й студентське самоврядування. Вони розбили в мені суцільний негатив до діячів, які насправді завжди були псевдодіячами (тобто активісти - у нашому середовищі слово сварливе). Я схильна вважати, що саме ця подія щось у мені всередині зворушила й поставила на логічне місце. А ще запалила не тільки в мені жагу до творення. На жаль, ця жага не зачепила нас усіх. На жаль, на жаль.
І я трохи перестала боятися людей. Навчилася вірити в те, що йду за новими думками, ідеями, розумними людьми. Тому мені хочеться іти. І я йду туди душею. Хоч щоразу мізантроп у мені кричить розвернутися й утекти. Втекти можна завжди. Однак тоді ти можеш не отримати те, до чого прагнеш. Пересилити себе, змусити повірити в необхідність кроків - усе це зробила не я. Але всі ці пориви мені в собі подобаються.
Необхідність у нових людях зумовили деякі спостереження. А саме: нові люди вичерпуються за рік. І не тому, що вони стають гіршими. Просто ти змінюєшся, і ніхто в цьому не винен. Змінюватися - це болісно й приємно одночасно. Це процес, від якого не втечеш. Та й чи варто? Треба просто не забувати, ким ти справді є. Слухати себе. Оглядатися на пройдене. Аналізувати, але не пилити тирсу. (хоча останнє мені інколи так і не вдається втілювати. Пробач, Дейл Карнегі).
У 2012-ому зі мною по-старому була стара й нова чудова музика. Нові зустрічі. Нарешті робота, яка приносить мені задоволення - справді приносить, це приємно! Відкриття. Емоції. Закоханості. Очікувані й неочікувані розчарування. Книги. Люди-книги. Складнощі, які загартовували. І я не хочу забувати цей рік, яким би вдалим / невдалим він не був.