Текстик...
Тезисы в публицистическом стиле на конференцию в философское общество "Новый Акрополь".
Тема - эстетика старости. Написано пафоснее, чем я на самом деле изъясняюсь и думаю, но так надо.
Кому интересно, но не очень понятно, могу перевести на рус. яз.
Краса старості
Тотальна орієнтованість на естетику та цінності молодості, що від Нового часу й донині панує у західній культурі, сформувала певні стереотипи людської краси. Не зважаючи на велику кількість оспіваних у мистецтві типажів та образів, старість й досі не вписується в поширений у суспільстві естетичний ідеал. Така ситуація в умовах демографічних змін, позначених невпинним старінням населення планети, є парадоксальною та викликає певний світоглядний дискомфорт. Тому демократично орієнтовані культурні інституції прагнуть подолати обмеженість ейджизму, відійти від домінування інтересів молодості та зрілості в різних царинах суспільного життя - в моді, навчанні, професійній діяльності, відпочинку, в тому числі в усіх сферах, пов’язаних з естетичною діяльністю.
Відхід від звичних канонів стимулює пошуки нових естетичних ідеалів. Тенденція до введення в сферу масової культури нестандартної зовнішності привертає увагу законодавців моди до жінок бальзаківського та постбальзаківського віку, утворюючи новий образ - зрілої краси. Старості нині не соромляться. Її поетизують як «срібний вік» (silver age), популяризують та оспівують, створюючи тим самим лише нові культурні стереотипи: літні зірки світового маскульту позують ню, кінематографісти знімають інтимні сцени за участю немолодих акторів, а обличчями брендів стають 90-річні бабусі.
Але який насправді естетичний образ пропагується в такий спосіб? Боротьба за розширення ідеальних стандартів краси, яким відповідають лише одиниці навіть у молодому та зрілому віці, маючи шляхетну мету, висуває показове у своєму тупиковому сценарії гасло: «Кожна жінка має відчувати себе гарною та жаданою, навіть якщо їй виповнилось 80 років» (в якості прикладу наводиться маркетингова ідеологія, створена компанією Dove). Інакше кажучи, гіперсексуальність, що є панівною тенденцією сучасної культури, лише лінійно розширює загальноприйнятий естетичний канон, пов’язаний с красою репродуктивного віку. Саме він спонукає людей літнього віку «підтримувати форму», робити різноманітні маніпуляції з власним тілом з метою виглядати молодше своїх років та приховати відбиток старості. Таким чином, мова йде про створення нового стереотипу, який ретельно нав’язується молоді: не все так страшно та погано, старість може бути гарненькою, мати певний сенс та приносити задоволення від життя.
Внаслідок цього критерії природної краси лише механістично поширюються, а старість маскується під молодість. Суспільство розповсюджує на старих вимоги загальноприйнятого естетичного канону - білі зуби, пишне волосся, струнке тіло, рівна непігментована шкіра, елегантність рухів, одним словом, та сама, лише зменшена за рахунок віку, але все одно неприхована сексуальність.
Але чи існує тоді дійсно вражаюча, специфічна та неповторна краса старості? Який образ старості може бути по-справжньому естетично привабливим? Вироблена та виплекана за життя зовнішня стильність, що в першу чергу виявляється в манерах, одязі, розмові? Гармонічність обличчя, світлий погляд, повільність рухів та мови? Спортивність, бадьорість, активна життєва позиція, лагідність та приємність - риси, за якими не видно зовнішності?
Щоб відповісти на ці питання треба, насамперед, визначитися з категоріями. Очевидно, що краса молодості та краса старості є, фактично, омонімами. Ці поняття наповнені різним сенсом, як приклади категоріального втілення опозиції «природа - культура»: краса молодості є красою природи, її примхою та дарунком, краса старості є виключно результатом життєтворчості людини.
Кожен володіє своїм фізичним тілом як вихідною точкою, матеріалом, пластична обробка та формування якого є продуктом життєдіяльності індивіда. Людина живе та продовжує творити власне тіло. Внутрішня потворність робить непривабливим найгарніше обличчя, внутрішня краса облагороджує зовні некрасиве тіло, при цьому невдалі з точки зору поширених естетичних стереотипів риси відступають на другий план.
Саме в старості зовнішність людини перш за все несе відбиток пережитого та сформованого в процесі життя світовідчуття. Кожна сторінка біографії та, головне, кожна думка та емоція відображається на обличчі, фігурі, манерах, голосі. Краса старості - це краса самовиховання та розвитку внутрішнього потенціалу людини. Тому старість може викликати особливе естетичне почуття, вражати самобутньою красою та чарівністю, які є зовнішніми проявами внутрішньої свободи, самодостатності, мудрості, рефлексії тощо.
Для визначення краси старості недостатньо оперувати категоріями прекрасного та потворного. Справжня краса старості розкривається через піднесене, що возвеличує духовну сутність людини, задає ідеали розвитку та необмеженості можливостей особистості. Спрямованість старості до духовного життя протистоїть приземленому, примітивному, буденному. Замість пристрасної та сексуальної краси репродуктивного віку на перший план висуваються духовно-чуттєві переживання та рефлексія. Саме через піднесене як символ переваги духовного над фізичним пролягає шлях до більш значимої міри краси, орієнтиром якої є естетичний ідеал одухотвореного тіла.
Культивація особливої естетики старості з відповідним зовнішнім антуражем, що не повторює та не намагається підтримувати та відтворювати зовнішні стандарти молодих та зрілих людей, має створювати та популяризувати в масовій культурі якісно новий, неповторний, прекрасний та по-своєму привабливий образ літньої людини.
Тема - эстетика старости. Написано пафоснее, чем я на самом деле изъясняюсь и думаю, но так надо.
Кому интересно, но не очень понятно, могу перевести на рус. яз.
Краса старості
Тотальна орієнтованість на естетику та цінності молодості, що від Нового часу й донині панує у західній культурі, сформувала певні стереотипи людської краси. Не зважаючи на велику кількість оспіваних у мистецтві типажів та образів, старість й досі не вписується в поширений у суспільстві естетичний ідеал. Така ситуація в умовах демографічних змін, позначених невпинним старінням населення планети, є парадоксальною та викликає певний світоглядний дискомфорт. Тому демократично орієнтовані культурні інституції прагнуть подолати обмеженість ейджизму, відійти від домінування інтересів молодості та зрілості в різних царинах суспільного життя - в моді, навчанні, професійній діяльності, відпочинку, в тому числі в усіх сферах, пов’язаних з естетичною діяльністю.
Відхід від звичних канонів стимулює пошуки нових естетичних ідеалів. Тенденція до введення в сферу масової культури нестандартної зовнішності привертає увагу законодавців моди до жінок бальзаківського та постбальзаківського віку, утворюючи новий образ - зрілої краси. Старості нині не соромляться. Її поетизують як «срібний вік» (silver age), популяризують та оспівують, створюючи тим самим лише нові культурні стереотипи: літні зірки світового маскульту позують ню, кінематографісти знімають інтимні сцени за участю немолодих акторів, а обличчями брендів стають 90-річні бабусі.
Але який насправді естетичний образ пропагується в такий спосіб? Боротьба за розширення ідеальних стандартів краси, яким відповідають лише одиниці навіть у молодому та зрілому віці, маючи шляхетну мету, висуває показове у своєму тупиковому сценарії гасло: «Кожна жінка має відчувати себе гарною та жаданою, навіть якщо їй виповнилось 80 років» (в якості прикладу наводиться маркетингова ідеологія, створена компанією Dove). Інакше кажучи, гіперсексуальність, що є панівною тенденцією сучасної культури, лише лінійно розширює загальноприйнятий естетичний канон, пов’язаний с красою репродуктивного віку. Саме він спонукає людей літнього віку «підтримувати форму», робити різноманітні маніпуляції з власним тілом з метою виглядати молодше своїх років та приховати відбиток старості. Таким чином, мова йде про створення нового стереотипу, який ретельно нав’язується молоді: не все так страшно та погано, старість може бути гарненькою, мати певний сенс та приносити задоволення від життя.
Внаслідок цього критерії природної краси лише механістично поширюються, а старість маскується під молодість. Суспільство розповсюджує на старих вимоги загальноприйнятого естетичного канону - білі зуби, пишне волосся, струнке тіло, рівна непігментована шкіра, елегантність рухів, одним словом, та сама, лише зменшена за рахунок віку, але все одно неприхована сексуальність.
Але чи існує тоді дійсно вражаюча, специфічна та неповторна краса старості? Який образ старості може бути по-справжньому естетично привабливим? Вироблена та виплекана за життя зовнішня стильність, що в першу чергу виявляється в манерах, одязі, розмові? Гармонічність обличчя, світлий погляд, повільність рухів та мови? Спортивність, бадьорість, активна життєва позиція, лагідність та приємність - риси, за якими не видно зовнішності?
Щоб відповісти на ці питання треба, насамперед, визначитися з категоріями. Очевидно, що краса молодості та краса старості є, фактично, омонімами. Ці поняття наповнені різним сенсом, як приклади категоріального втілення опозиції «природа - культура»: краса молодості є красою природи, її примхою та дарунком, краса старості є виключно результатом життєтворчості людини.
Кожен володіє своїм фізичним тілом як вихідною точкою, матеріалом, пластична обробка та формування якого є продуктом життєдіяльності індивіда. Людина живе та продовжує творити власне тіло. Внутрішня потворність робить непривабливим найгарніше обличчя, внутрішня краса облагороджує зовні некрасиве тіло, при цьому невдалі з точки зору поширених естетичних стереотипів риси відступають на другий план.
Саме в старості зовнішність людини перш за все несе відбиток пережитого та сформованого в процесі життя світовідчуття. Кожна сторінка біографії та, головне, кожна думка та емоція відображається на обличчі, фігурі, манерах, голосі. Краса старості - це краса самовиховання та розвитку внутрішнього потенціалу людини. Тому старість може викликати особливе естетичне почуття, вражати самобутньою красою та чарівністю, які є зовнішніми проявами внутрішньої свободи, самодостатності, мудрості, рефлексії тощо.
Для визначення краси старості недостатньо оперувати категоріями прекрасного та потворного. Справжня краса старості розкривається через піднесене, що возвеличує духовну сутність людини, задає ідеали розвитку та необмеженості можливостей особистості. Спрямованість старості до духовного життя протистоїть приземленому, примітивному, буденному. Замість пристрасної та сексуальної краси репродуктивного віку на перший план висуваються духовно-чуттєві переживання та рефлексія. Саме через піднесене як символ переваги духовного над фізичним пролягає шлях до більш значимої міри краси, орієнтиром якої є естетичний ідеал одухотвореного тіла.
Культивація особливої естетики старості з відповідним зовнішнім антуражем, що не повторює та не намагається підтримувати та відтворювати зовнішні стандарти молодих та зрілих людей, має створювати та популяризувати в масовій культурі якісно новий, неповторний, прекрасний та по-своєму привабливий образ літньої людини.