Про війну та нерви

[igdrazil]

Ще десь рік тому назад наштовхнувся я на оцей от текст http://averrones.wordpress.com/2011/08/26/memoirs/ . Пару місяців тому наштовхнувся знову, але так вже вийшло що в мене ще свіжі враження від прочитання «Історії завоювання Нової Іспанії» Діаса. І був там один

Comments

[jaerraeth]

Есть у меня подозрение, что Дюма внимательно читал мемуары Шико, но вот ни Шико, ни сам Дюма с текстом Диаса знакомы не были.
Тем не менее, совпадение примечательное:

- Гром и молния! - воскликнул Генрих. - Ты видишь, Шико? Похоже, что дело нешуточное! - Зубы у него отбивали дробь.
«Ему вот-вот станет дурно», - подумал Шико.
- А! Ты боишься, проклятое тело, - бормотал Генрих, - ты трясешься, дрожишь; погоди же, погоди! Уж раз ты дрожишь, пусть это будет не зря!
И, яростно пришпорив своего белого скакуна, он обогнал конницу, пехоту, артиллерию и очутился в ста шагах от крепости, весь багровый от вспышек пламени.
("Сорок пять")

[igdrazil]

Мандраж перед боем явище поширене, але це нормально для новачків, а у ветерана Діаса це було наслідком явного нервового зриву.

[jaerraeth]

Мандраж - обычное, разумеется. Дальше вариантов два: или клиент так в полуступоре весь бой и висит (и сам не помнит, как уцелел), или же при первых выстрелах (ну или что там по сюжету вместо них) страхи резко уходят и клиент делает что умеет. И если клиент уцелел, то в следующем бою мандража у него уже меньше, далее еще меньше, и в итоге снижается до малозаметного уровня.
А у Диаса, равно как и у Анри Четвертого, расклад другой: постоянно боюсь, и в борьбе с собственным страхом выхожу в числе храбрейших из храбрых. Изначальная причина страха не так уж важна.

[igdrazil]

У Діаса інше. "С тех пор как я был свидетелем, как наши бедные товарищи приносились в жертву идолам" - це випадок вже ближче до кінця облоги. Тільки там облога це не сидіння за стінами і стояння під ними, а щоденні бої за дамби, а потім за вулиці і будинки Теночтітлану. Це вже після того як прославнлений ветеран Діас, що вважався одним з найхробріших серед конкістадорів "першого призиву", півтора чи два місяці день за днем б'ється врукопашну, через день отримує рани, голодує, спить часто прямо поруч з місцем боїв на голій землі. І в такому режимі день за днем. По хорошому під кінець це вже мабуть не людина була, а машина для вбивства. І от така людина бачить як після великої поразки іспанців товаришів приносять в жертву. Бачить тому що бої вже в центрі місця і до Великого Храму лише кілька сот метрів. І от після цього цей ветеран для якого війна і щоденні битви вже стали звичними починає боятися. Там ж цитати видно, що це для нього незвичне почуття. Він відвик від подібного, а може ніколи й не знав раніше такого страху.

[lesya123]

може справа в літературності?
раніше писали мемуари (тобто оповідь вели учасники подій), а зараз - опрацьовують архіви та прикрашають знайдене в них зайвими прикметниками..

[igdrazil]

Самі мемуари теж змінилися. Стали значно більше уваги приділяти емоціям, в тому числі й тим про які раніше не згадували.