Евпаторійські нотатки
Так уже повелося, що перед довільною відпусткою людина має собі попсувати нерви усілякими дурними бюрократичними формальностями. Без цього довільний відпочинок можна вважати неповноцінним. Врешті, половина зібраних карточок виявляється врешті непотрібною, але ніколи невідомо яка, тому завжди треба запастися усіма. Мені треба було зробити собі медичну книжку, зібрати купу довідок. Зібравши купу довідок, починаєш розуміти, що час - це таки дійсно гроші. Причому, чим більше грошей, тим більше у тебе залишається вільного часу... За день до від'їзду чекала ще одна несподіванка: мені і дітям, яких я маю везти треба довідку про відсутність контактів з інф. хворими та про відсутність вошей. Списки, путівки і решту документів мали видати на вокзалі. Кількість людей, яких я мав везти коливалася постійно від 18 до 50 чоловік. Видали аптечку, в якій гостро не вистачало протизаплідних засобів. Мало, що там у дорозі... Ну, - подумав, - якось обійдеться. Врешті, виявилося, що я везу 18 людей. Назад, очевидно, треба було привезти не менше. Щодо більше - ніхто нічого, очевидно, проти не мав...
В поїзді я мирно відсипався після нічних гулянок по Високому Замку, благо, у вагоні була ще одна супроводжуюча. Та і дорогою туди діти собі спокійно знайомилися, аж уже при під'їжджанні полетіли перші помідори з вікон. Бо передбачливі батьки надавали масу їжі дітям при від'їзді туди. І думали, що їхнє чадо їстиме у поїзді всі ці кілограми помідорів, ковбаси та інших смаколиків. Згадавши себе у такому віці, ліг собі спокійно і продовжив далі спати... Треба було ж відновлювати біоритми.
Їхавши у автобусі, як супроводжуючий всівся на крісло спереду біля водія, щоб можна було собі роздивитися пейзажі Криму. Тим паче, був у Криму перший раз. Що кинулося в очі - це майже повна відсутність житлових будинків по дорозі. На відміну від Львівської області, де села є через кожні 5 км по дорозі. Натомість, проїхав повз 2 виноградники. Усе решта - пустирі. Що ж, проблеми Криму з водою є і по цей час.
Етот лагєрь - гавно, но я сюда всьо-равно єщьо прієду з напису на табуретці
Приїхавши, нас вивантажили поблизу табору "Піонер" у селі Заозерне, 8 км від Евпаторії. Документи перевіряти не стали, тілько тримали усіх 3 години, допоки перевірили усіх на наявність вошей. Виконавши усі формальності, прийшли зі списками, порозділявши дітей по загонах. На запитання: "А нам що тепер робити?" Відповіли: "Нічого, хіба хочете записатися "вожатими"...". Оскільки приїхав я відпочивати, зрозуміло, що бажання такого у мене не було. Залишилося поселитися, радіючи несподіваній халяві. Але, все було ще попереду.
Відволічемося трохи на передісторію. Отож, (конц)табір "Піонер" належав колись військовим силам СРСР. Авіації, очевидно, на що вказували великі макети літака, ракети та радару на головній площі. Було там також 5 корпусів, в одному жила "прислуга", в іншому сам не дізнався хто, принаймні, там була половина адміністрації. Але це були невеликі корпуси. Решта три називалися "Самолет", "Ракета" та "Радар". У перший поселили дітей, яких я привіз. У другому також жили діти. У останньому жили дорослі люди, які приїхали сюди за путівками. Після розпаду СРСР, табір успішно був розвалений та розікрадений. І функціонував наразі 3 роки. Як виявилося потім, усю фігню, яка траплялася там, пояснювали недовговічністю цього табору.
Віддавши на руки дітей, пішли за одним з замів в корпус, де жила "прислуга". Нам одразу сказали, що є вільними 2 кімнати: одна з поламаними дверима, а інша - та, де ще ніхто наразі не жив. Від першої відмовилися навіть не дивлячись, а у другій застали ліжка без матраців, знизу яких повибивали кілька дощок, на підлозі також валялися пляшки з-під мінералки, купа пір'я, наче хтось до цього тут товкся подушками та пилюка. На запитання: "І що нам з цим всім робити?", прозвучала відповідь: "Щас, оце візьму віника та почну прибирати." Я хотів уже було почати з цього типа гонити, але мене випередила істерика інших супроводжуючих. Кілька гучних заяв про перевірку та відмову жити в таких умовах, і нам уже шукали інших місць. В результаті, виділили кімнату у корпусі "Самолет" на другому поверсі, поблизу чоловічих туалету та душових. Кімната на диво відрізнялася від інших, хоча і тут уже проникла трохи деструктивна дитяча душа.
Першим враженням від усього була фраза хлопця, який мав за день звідси виїхати: "Пацани, ви попали...". Знаю, що діти зазвичай в перші дні рвуться додому, лають усе підряд, але почути таке від "досвідченого" було дивно. Нічого, розклався у кімнаті поблизу туалєту. Замку на дверях не передбачалося, клямку вирвав випадково у перший же ж день, бо не побачив, що вона була давно поламана. Умивальник був у номері, але по ньому всьому потягнулися мереживом відкладення невідомого походження. Балкон був спільним для двох кімнат, добре, що поруч поселили іншу супроводжуючу. Така річ, як замки на дверях, була передбачена, але самі замки треба було купувати. Хоча, скандал у завгоспа, і замок нам таки видали.
Не можу не згадати добрим словом і харчування. Словом дійсно добрим, бо зазвичай, пройшовшись по столах після відходу дітей, можна було собі дістати 2-3 зайві неторкнуті порції. Єдине, що доводилося кожен раз вибивати з боєм - це питво. Дякуючи такому харчуванню, я завжди виходив з їдальні з повним шлунком. Для дітей же ж було дві торгових точки: одна прямо на виході з їдальні, друга ж біля виходу з табору. Там можна було досхочу закупитися "Снікерсами", "Фантою" та іншою заморською хемією, а біля виходу також продавалася гаряча піца ціною "всього" 4 грн. Мною була помічена містика, яку я частково зміг пояснити аж наприкінці мого відпочинку. Якщо сніданок та обід починалися на 8.30 та 13.00, як і було у розкладі, то вечеря, замість 19.00, як було в розкладі, починалася у кращому випадку о 19.20... Кожен день у раціоні неодмінно була гречка. Причому, суха та пісна. Мені, людині, яка харчується роздільно, було абсолютно все-одно. Але решту, тільки забачивши гречку, кидало у стан "гакі" - стан голодних духів. Альтернативи не було і не передбачалося. Як-не-як, "піонєрскій лагєрь". Врешті, опитування, проведене перед від'їздом, питанням якого було: "Діти, ви наїдаєтеся?", дало результати 1 - "Так", 17 - "Ні". Єдине, що напружувало: полуденка та другої вечері, нам не було "положено". Але якось вдалося прожити і без цього.
У таборі відпочивали люди з майже усього СНД. Приїхали групи дітей з України, Росії, Казахстану. Було багато відпочиваючих з Білорусії, яких регулярно доставляв сюди поїзд Мінськ-Евпаторія. Дітей на загони поділили за віком, у кімнати ж селили за невідомим нікому принципом. У одній кімнаті дітей зі Львова залишалося 2 вільних місця, натомість дівчинку 10 років поселили у кімнату з 4-ма казашками. Нехай і "дружба народів", але... І так селили більшість. Врешті, за день, коли поїхала група дітей з Прилук, діти самі без дозволів поперебиралися у вільні кімнати. Там і пробули до кінця.
Мене попередили хлопці з Прилук, що у воду треба заходити повільно, хоча це мені мало допомогло. Перші дні мої ноги, як і ноги непристосованої більшості, нагадували потовчені грушки. За 5 днів уже я точно знав, де треба заходити у воду, а де уже можна плисти. Зрозумів я врешті, чому більшість загарбників не могли прямо завоювати країну якогось народу. Вони банально оббивали ноги об невідому місцевість. Також, із кількох розмов, упевнився, що патріотизм росіян вимірюється розміром. Як то кажуть, "Вєліка Россія, но с**баться некуда". Остаточно в цьому впевнився, побачивши за 2 дні після поселення вишкрябаний напис на ліжку: "10 см - французкая писька, 5 см - немецкий хер, 30 см - русский хуй".
За кілька днів вияснив, що майже кожен день з табору курсують автобуси, що возять дітей на "положені" екскурсії. Приєднатися до однієї з них, як виявилося, не склало ніяких труднощів. Тим паче, що не всі діти збирался в Евпаторію їхати. Перший раз приєднався до екскурсії для прибулих з Росії. Перед екскурсією ті діловито домовилися з екскурсоводом не мучити дітей, а відпустити їх на вулицю Дуванівську за сувенірами. Отож, тепер трохи історії.
Евпаторія-Керкінітида-Гезлев - 3 історичні назви міста, яке 2003 року святкувало своє 2500-річчя. Евпаторія - в честь Мітрідата Евпатора, херсонеського царя, місто назвала Катерина під час масового перейменування кримських міст. Керкінітида - в честь Керкініта-засновника полісу. Гезлев - татарська назва, що означає "тисячу очей". В усі часи місто було портом, причому в часи Кримського ханства сюди приїжджали кораблі, що привозили нового хана, звідки той уже їхав у Бахчисарай. Спершу Керкінітиду розгромили скіфи ущент. Місто відбудували аж татари. Було одним з портів, що належали Кримському ханству. Взяте було кошовим Іваном Сірком. Згодом було взятим під час Кримської війни. Потім мало так званий "золотий час", коли мером був караїм Семен Езрович Дуван. За його керівництва заклали кілька парків, пустили містом електрику. Знову ж таки, дякуючи йому місто єдине у Криму має травмай. Місто славиться "релігійною терпимістю", а саме тим, що там є Святомиколаївський собор, побудований поблизу мечеті Хан-Джамі. "Терпимість" пояснюється тим, що собор будувався 1893-1899 роках, коли мусульман уже ніхто не питав, чи потрібні їм такі сусіди.
Мечеть будував якийсь грек, який побудував ще багато мечетей по всій колишній Османській імперії. Мечеть реставрується і по цей день за кошти, отримані від екскурсій. Оформлена всередині та ззовні за багатьма всякими правилами, які багато що символізують. Наприклад, одинадцять куполів, символізують, здається, одинадцять областей колишньої Османської імперії. Два мінарети означають, що мечеть модніша за більшість звичайних. На чотирьох стінах є різнокольорові вітражі, що символізують пори року, і ще багато чого, що я не запам'ятав. Загалом, усе скромно, щоб не відволікати людей під час молитви. Жінки на дугому поверсі, чоловіки на першому.
Собор одразу вражає деякою контрастністю. Ззовні не дуже якісно побілений, в результаті чого обсипається штукатурка. Усередині ж усе дуже гарно оздоблено малярами, купол навіює близькість неба, іконостас сяє золотом, одним словом, все для релігійних оргазмів. І злі бабці зі свічками кричать, що фоткати заборонено, в результаті чого довелося відключити спалах та дисплей, тому фотки вийшли не дуже. "Сначала пожертвуйте 10 грівєн на сабор, а патом фотаграфіруйтє". 10 гривень я звісно мав, але згадав, що в мечеті за 5 дозволили все фоткати, ще й екскурсію провели.
Караїмські кенаси стоять доволі відособлено відносно інших споруд. Зайшовши всередину потрапляєш у великий білий коридор, де зверху в'ється виноград, збоку ідуть відгалуження з могилами та іншими пам'ятками. Укінці іде молитовне приміщення (не знаю, як зоветься, бо заплатив 2 грн. за вхід та й усе). Там стоять фотографії цих кенас 3,5-річної давності. Контраст сильно вражає. Враховуючи також, що караїмська спільнота Евпаторії набагато менша за мусульманську та християнську...
Сувенірами та іншими дріб'язками тут славиться вулиця Дуванівська. На вулиці є також кілька історичних пам'яток, а саме: сховані під скляну піраміду викопані та складені докупи давньогрецькі глечики-амфори, скіфські баби та санаторій, у якому лікувалася свого часу Леся Українка. Хотілося купити собі сувенір, але як лише щось дійсно подобалося, то відлякували слова "Крым", "Соль", "Евпатория". Хоча, мені сподобалася одна футболка на одній дівчині. Там писало, Hot Crimes, але вона дуже гарно рукою закрила літеру "s"...
Під час повернення назад, звернув увагу на одну цікаву афішу: у Евпаторї тусується великий білий маг та цілитель Кашпіровський. Причому, тусується повністю на халяву. Квитки роздавали безплатно, тому гріх було не піти. Тим паче, що завжди було цікаво: чим викликана істерія навколо нього? Підсівши до чергової екскурсії, пішов на виставу. По залу ліниво ходила охорона, разів зо 2 підходивши до мене з проханням сховати фотик. Сам медіум запізнювався. На сцену вийшла одна з помічниць і сказала: "Он на прійомє у мера". Залом раз по разу ходили оплески, люди купували "заговорені" фотографії та відеозаписи (ціна фотки - 25 грн., запису - 125 грн.). Як виявилося потім, записи та фотки потрібні для встановлення "ніті" (нитки) поміж медіумом та жертвою. Врешті, сам медіум прийшов. І сходу накинувся на психотерапевтів. Що в них, бачте у підручнику немає способів лікувати діабет та випадання матки. Мені аж стало соромно за психотерапію. Візьму метод на озброєння: боротимуся з економістами обсиранням бухгальтерів. Потім довго розводився, про нанотехнології та про свою нелюбов до Аллана Чумака. Взагалі, промову варто було б записати і розмістити, але я тоді марно намагався його без спалаху сфотати. Але тепер викладаю "заряджену" фотку. Можете прикладати хворі місця до монітору. Потім почалося найцікавіше: почалося лікування. Спершу він кидав на сцену алергетиків з алергенами в носі, роті та на пиці. Потім зцілював переломані носи і випадіння матки. Врешті пішла "груповуха" - на сцену могли піти усі жабаючі. Пішов і я. На сцені пошикували всіх по п'ятеро, я стояв з самого краю. Він ходив по залу, і кидав всіх як доміно. Мені випала честь: мене спитали: "Чо тобі тре?" Сказав, шрам на бороді треба вилікувати. Врешті, став він і штовхнув останню купку, скраю якої стояв і я. Хтів відскочити, але на мене звалився якийсь хлопака. Упав на брудну долівку, гуру почав розходитися по сцені, тихо грала музика. А я поглядав на годинник, розуміючи, що якщо за 5 хвилин він не завершить, доведеться зі скандалом встати, скинути хлопаку і бігти до автобуса. І перервати сеанс "лікування". На щастя, усе благополучно обійшлося. Хлопака став з моїх ніг і я побіг на вихід. Але, певно, через те, що я відкривав очі і дивився на годинник, шрам не розійшовся...
В проведених екскурсіях мені особливо сподобалися давні "легенди". Перша - сармати, коли ходили на війну, залишали у селищах жінок. Але туди ніхто не нападав, бо у сарматських жінок було правило: сарматська жінка не могла вийти заміж, доки не діставала трьох скальпів ворогів. Очевидно, саме тому вони і повимирали. Вороги навколо закінчилися. Дикий Захід якийсь, чесне слово. Ще була легенда про солоне озеро. Я так і не зрозумів, чому озеро солоне. Якась любовна історія без логічного завершення. Мимоволі пригадався анігдот:
Приходить турист до озера. Сів, дивиться, тут бачить: гівно пливе. За ним ще одне. Потім ще одне, і так далі. Підходить до мешканця:
- Дядьку, чого по озері гівно плаває?
- Ну, розумієте, тут жив пан разом з дочкою. Вона закохалася у панського пастуха. Але пан силою оженив її на іншому. Вона побігла до озера і там втопилася. Потім там утопився і пан, і пастух...
- А до чого тут гівно?
- А хто його знає? Хтось насрав...
Десь під час моїх поїздок, у Заозерному з'явився серійний маніяк-убивця. З ножиком, яким розпорював животи жертв. Убив трьох жінок на момент, коли я їхав. І його ще тоді не зловили. Головне, усі убиті в якомусь пориві лазили через паркани. Отож-бо, не лазьте поночах через паркани під впливом гормонів.
Раз на три дні ходив у кафе "Учан-су" (падаюча вода по-татарськи). Балувався там шашликом\чебуреками з чудовим соусом місцевого виготовлення після поганої вечері. І ціни там порядні, і обслуговування класне. І татари власники. Підтримаймо неросійського виробника! (можете вважати це за рекляму)
Прошу вибачення перед всіма за такий пізній звіт.
Фотки можна дивитися тут: http://pics.livejournal.com/manage/annotate?gal=8&ids=8,9,10,11,12,13,14,15,16,17,18,19,20,21,22,23,24