Немного цифр и много букв.
Из френдленты вот такое попало, Мне кажется, это интересно:
"Давайте разом зробимо простий підрахунок. За оцінкою опозиції максимальна кількість людей була на майдані 8 грудня 2013 під час “Маршу мільйонів” - приблизно 1 млн. чоловік. ...
... щоб включити районні центри, села, хутори, військові частини та в’язниці, а також той невеликий відсоток людей які на майданах не були, але таки зробили щось суттєве для підтримки спротиву.
Додавши усе до купи отримуємо 1 267 800."
"Разом з тим 1 267 800 - це 2,8% відсотка від населення країни і лише 10% її середнього класу. Решта - або пасивно підтримує Майдан, однак робити нічого не буде, або байдужа до того, що відбувається, або проти Майдану. Тобто замість бурхливого моря загальнонародного повстання маємо невеликий острівець в напів-баждужому а то й ворожому океані.
Однак ця прекрасна меншість має реальний шанс перемогти."
читать: http://prysch.livejournal.com/9919.html
либо под катом
6.2.201420:08
Прекрасна меншість
Класова боротьба та буржуазна революція в Україні
“Вы меня извините: и полковник “”Беркута” - гражданин Украины, и ваши “титушки” - граждане Украины. Или вы их лишили уже гражданства?”
Олексій Венедиктов
Громадське ТБ, 26 січня ’14
Ось кілька цифр, про які ми регулярно забуваємо, хоч варто їх постійно тримати в голові:
12 481 266 голосів набрав Віктор Янукович у другому турі президентських виборів 2010 року;
6 116 746 голосів набрала Партія Регіонів на парламентських виборах 2012;
2 687 269 голосів набрала на тих самих виборах Комуністична партія;
431 261 киян проголосували за Леоніда Черновецького на виборах мера Києва 2008, вдруге обравши його Київським міським головою;
- Фальсифікації! - скажете ви. Безумовно. Але чи стали ці фальсифікації вирішальними? Аж ніяк, інакше ми б результатів тих виборів не визнали. А ми визнали!
Чи вдавалася інша сторона до фальсифікацій та адмін-ресурсу коли мала таку можливість? Однозначно! Вам нагадати атобуси з прихильниками Тимошенко, яких звозили до Києва взимку 2010? В мене безліч фотодоказів - адже ті автобуси стояли вздовж вулиці Старонаводницької, акурат під вікнами мого тодішнього офісу. Через 4 роки та ж вулиця перетворилася на стоянку таких самих автобусів з “тітушками” та “підставками під прапори” - як називає цих людей революційний бомонд.
Давайте будемо чесними самі з собою: як би не важко нам було це визнавати, мільйони громадян України раз у раз реально віддають свої голоси персонажам, адекватність яких викликає неабиякі сумніви, на відміну від їх кримінального минулого.
Сьогодні ми вийшли на протест проти цих гоблінів - і нам здається, що вся країна з нами. Як же інакше? Куди не глянь - всюди твої однодумці. Наші однокласники - на Майдані, всі наші друзі і знайомі підтримують протест: хто морально, хто матеріально. Весь фейсбук з чорними або жовто-блакитними аватарками, всі канали які ми дивимося, явно співчувають опору. Це просто дивовижно, що армія досі не перейшла під командування Анатолія Гриценка, генерали міліції не покаялися слізно на Майдані, а Янукович з прісними не виїхав на ПМЖ за анонімною адресою у Підмосков’ї. Зрештою, це ж тільки питання часу, адже повстав весь народ - так?
Нажаль статистика вчергове виступає у ролі відра крижаної води.
Давайте разом зробимо простий підрахунок. За оцінкою опозиції максимальна кількість людей була на майдані 8 грудня 2013 під час “Маршу мільйонів” - приблизно 1 млн. чоловік. Ось цифри, які вдалося знайти по обласних центрах (зверніть увагу: беру максимальні значення):
Львів - 50 тис.
Івано-Франківськ - 17 тис.
Тернопіль - 20 тис.
Луцьк - 5 тис.
Чернівці - нема даних, оціночно по фото - до 3 тис.
Ужгород - 6 тис.
Хмельницький - 2,5 тис.
Вінниця - 2 тис.
Рівне - 3,5 тис.
Житомир - 2 тис.
Черкаси - 1,5 тис.
Кіровоград - нема даних, оціночно по фото - до 1 тис.
Одеса - оціночно колона до 3 тис. чоловік
Миколаїв - 1 тис.
Херсон - нема даних, оціночно по фото - до 2 тис.
Севастополь - нема даних, оціночно по фото - до 200 чоловік
Сімферополь - 600 чоловік
Харків - 5 тис.
Запоріжжя - 3 тис.
Дніпропетровськ - 2 тис.
Суми - 700 чоловік
Полтава - 1,5 тис.
Чернігів - 1000
Донецьк - до 300 чоловік
Луганськ - 100 чоловік
Сума: 133 900 чоловік
Подвоїмо цю цифру, щоб включити районні центри, села, хутори, військові частини та в’язниці, а також той невеликий відсоток людей які на майданах не були, але таки зробили щось суттєве для підтримки спротиву.
Додавши усе до купи отримуємо 1 267 800. Цифра, звичайно, приблизна, але це - максимальна зафіксована кількість людей, чия позиція активна настільки, щоб принаймні один раз її продемонструвати під час наймасовішого зібрання однодумців. Це - реальний ресурс спротиву. Решта людей, навіть якщо вони і підтримують ідею скинення цієї влади, переймаються цим питанням не настільки, щоб спеціально заради цього вийти на вулицю. Можете мені доводити що завгодно, але співчутливі зітхання на кухні, включно з їх сучасною формою - клацанням мишкою у фейсбуку - я не вважаю громадянською активністю.
Тепер ще кілька цифр з соцілогічного дослідженя аудиторії Майдану:
70% людей, що стоять на Майдані - це специ з вищою освітою, бізнесмени, керівники та студенти. Тобто 70% мітингувальників або належать, або збираються увійти до того, прошарку суспільства, який заведено називатисереднім класом.
Водночас за оцінками GFK Ukraine до середнього класу в Україні можуть себе віднести близько 25% населення, або порядку 11,2 млн. чоловік. Тобто відсоток середнього класу серед учасників Євромайдану перевищує його частку в базовій вибірці майже втричі.
Разом з тим 1 267 800 - це 2,8% відсотка від населення країни і лише 10% її середнього класу. Решта - або пасивно підтримує Майдан, однак робити нічого не буде, або байдужа до того, що відбувається, або проти Майдану. Тобто замість бурхливого моря загальнонародного повстання маємо невеликий острівець в напів-баждужому а то й ворожому океані.
Однак ця прекрасна меншість має реальний шанс перемогти. Щоб зрозуміти як, потрібно спочатку зрозуміти чому повстання середнього класу в Україні було неминучим від того самого моменту, коли сліпа доля подарувала нам незалежність.
У сучасній соціології ключовою передумовою приналежності людини до середнього класу є наявність капіталу. Капіталом у даному випадку є будь-що, здатне приносити власнику дохід без необхідності працевлаштування. Це і фінансові заощадження, і власне підприємство, і так званий “людський капітал” - тобто знання, вміння, зв’язки - усе, що можна в близькій перспективі обернути у грошовий потік, достатній для утримання себе та своєї сім’ї.
Зрозуміло, що такий “капіталіст” отримавши певний ступінь економічної свободи, дуже швидко усвідомлює необхідність для захисту своїх інтересів свободи політичної. Позбавлений необхідності щодня боротися за шматок хліба, він у вільний час починає задумуватись про перспективу, про те, як житиме він сам і його діти через років так 20-30.
Від “еліти” середній клас тут відрізняє відсутність індивідуальних важелів впливу на суспільство. Тому йому вигідні однакові для всіх, прозорі правила гри.
Очевидно, що пропорція середнього класу серед виборців є нижчою навіть за 25%, адже, скажімо, пенсіонери, які в нашій країні за дрібними винятками до середнього класу не належать, мають разом з тим право голосу.
Таким чином український середній клас опиняється у політичній пастці бідності країни, у якій живе. Якщо, навіть за найбільш оптимістичними оцінками, 70% українців або 80% (щонайменше) виборців живуть на межі бідності, в умовах демократії вони завжди голосуватимуть за тих політиків, що ставлять на популізм та соціалістичний підхід до економіки.
Інтереси середнього та нижчого класів суспільства різко відрізняються і не можуть співпадати в принципі. Якщо для малого та середнього бізнесу, що становить кістяк середнього класу, ключовою цінністю є недоторканність приватної власності, що реалізується через незалежний суд, то для бідняків, у яких жодної власності, крім отриманої в радянський час квартири, нема, це питання десяте. Якщо середньому класу, якого в принципі не хвилює, що він буде завтра їсти, йдеться про повагу до особистості, свободу слова, національну гордість і т.п., то для нижчого класу, зайнятого щоденною боротьбою за виживання, ці категорії є пустими абстракціями. Для цих людей куди більш важливими є рівень мінімальної зарплати, соціальних виплат та гарантія збереження робочого місця.
Набільш принциповим питанням є податки: малому та середньому бізнесу вигідно їх зниження, у той час як біднішим верствам їх соцвиплати можна забезпечити тільки збільшуючи податковий тиск на підприємців - більше гроші всередині економіки за сьогоднішніх умов взяти ніде.
Дві найважливіші речі, які Україна успадкувала від Радянського Союзу - це не система ППО і автомобіль “Таврія”, це грандіозні промислові підприємства і гіпертрофований державний апарат. Саме там працює основна маса українського “робітничого класу” - то ж не дивно, що долю України останні 24 роки визначають ті, хто має контроль над цими двома монстрами: олігархи і чиновники. Саме тому за роки незалежності в нашій країні так і не було проведено жодної суттєвої економічної реформи. Адже реформа це як ремонт в квартирі: рік живеш на будові, дихаєш фарбою, сваришся з сусідами, зате потім - like a boss! Тобто спочатку стає гірше, а потім, поступово, краще. І найсильніше традиційно б’є якраз по найбіднішим верствам. А якщо ці самі верстви - це 4/5 електорату, то ні один уряд реформаторів наступні вибори не переживе.
Разом з тим, поки росте мінімальна зарплата, поки виплачуються пенсії, мільйони людей, що працюють на них, не лише голосуватимуть за ставленників своїх роботодавців, вони щиро підтримуватимуть їх владу.
Так, так, часом з ентузіазмом, часом тихенько-пасивно, але головне - ЩИРО!
Ось вам чотири причини.
По-перше, якщо в людини все хріново, але змінити вона нічого не може, то вона досить швидко переконує себе, що насправді все дуже добре. Спрацьовує захисний механізм психіки. У 70-х Жванецький геніально написав на цю тему: Нормально, Григорий! Отлично, Константин! При цьому кожен, хто наважиться порушити цю ретельно облаштовану зону комфорту, автоматично стає персональним ворогом.
По-друге, хазяїн-власник асоціюється зі стабільністю та добробутом. Не дарма саме ці два слова були ключовими в передвиборчій кампанії Партії Регіонів. Поставте себе на місце їх виборця: з одного боку роботодавець, який платить зарплату, навіть потрошки її підвищує, а з іншого - якісь безмежно далекі від нього люди з ще більш далекими гаслами та вимогами. Вибір очевидний.
По-третє, сюди накладається споконвічна українська заздрість. Для робітника шахти “Комсомолець Донбасу” Ахметов чи Янукович є абстрактними небожителями - приблизно як граф Потоцький для волинського селянина XVIII століття. Він не може порівнювати себе з ними, співставляти добробут. А от мажорний київський веб-дизайнер чи львівський крамар, які багатші за нього тільки трішечки - це чіткі і зрозумілі приклади соціальної несправедливості - “зажравшиеся бездельники”. Справедливості заради треба відмітити, що ненависть до “бидла” у відповідь є наслідком точнісінько тих самих психологічних комплексів.
І нарешті, по-четверте тут спрацьовує банальна ксенофобія. Представники середнього класу часто говорять іншою мовою, по іншому вдягаються, у них інші теми розмов та інтереси. У контексті Майдану, на якому все-таки переважають представники Західних областей України, ці відмінності проявляються ще більш яскраво.
Причини географічного поділу прихильників та противників теперішньої влади теж стають більш очевидними у контексті класового протистояння. На Західній Україні просто нема таких великих підприємств. Радянський Союз тут інвестував здебільшого у високотехнологічні виробництва, такі як “Електрон”, “Кінескоп” чи ЛАЗ, які в нових умовах виявилися неконкурентоспроможними і або взагалі пішли у забуття, або зменшилися в десятки разів. Люди були змушені шукати нових засобів для виживання, якими стали човникова торгівля та “гастарбайтерство” за кордоном. Таким чином тут швидко постав прошарок дрібних власників, незалежних від держави чи великого роботодавця. Починаючи з 2000-х у Львові та інших великих містах також стрімко пішла вгору сфера послуг. Це створило принципово інакшу структура суспільства, ніж на індустріальному Сході та Півдні країни. Саме середній клас тут становить повідну суспільну групу - так само як і в Києві, хоча за виміром реальних доходів середній житель Заходу України може бути в 2-3 рази біднішим за киянина.
Тобто проблема України не в тому, що до влади випадково прийшли бандити. Її проблема в тому, що вона знаходиться у пастці бідності. Поки більшість виборців належить до малозабезпечених верств населення, яку владу вони б не обрали, її стратегією буде не розвиток, а проїдання. Діє своєрідна угода між елітою і основною масою населення: ви забезпечуєте нам стабільний ріст доходів та соціальний захист, а ми за це дозволяємо вам робити з країною все, що завгодно.
У результаті середній клас опиняється у ролі упослідженої суспільної групи, його інтересами нехтують, що природно породжує спротив. У такій ситуації єдиним шляхом приходу до влади ставленників середнього класу є повстання, при якому незадоволення суспільства владою сягає максимуму, внаслідок чого частина біднішіх верств населення солідаризується з середнім класом. Саме це відбулося в Україні у 2004 році, і знову відбувається зараз.
Якщо ця революція зазнає поразки або її результати не відображатимуть побажання середнього класу, він через якийсь час повстане знову. І знову, і знову - аж поки не досягне свого. Бо середньому класу не треба бути в більшості аби перемогти. Він компенсує свою малочисельність своєю... красою :).
Зате після того, коли крамарі та веб дизайнери прийдуть до влади, вони швидко доб’ються того, що середній клас стане більшістю. Бо на відміну від феодальної еліти представникам середнього класу не потрібні мільйони холопів. Їм потрібні кваліфіковані працівники і адекватні партнери.
Насправді те, що відбувається зараз в Україні за історичною значущістю значно перевищує масштаб нашої відсталої східноєвропейської нації. Бо мова йде не багато не мало про крах парадигми демократії як такої - з її тупою арифметикою загального виборчого права та інститутом представництва, що породжує кар’єрних політиків. Саме тому весь світ так уважно дивиться на нас. На Майдані, у вуличних боях, у десятках організацій та рухів, що виникають щодня відбувається народження нового, бальш справедливого, постмодерного суспільного ладу.
Що це буде - ніхто поки що не знає, але воно здатне змінити історію всього людства через три з половиною тисячі років після винайдення демократії.
P.S. Гугл видав на запит “Українська буржуазна революція”:
http://www.pravda.com.ua/columns/2010/11/23/5597821/
:)
"Давайте разом зробимо простий підрахунок. За оцінкою опозиції максимальна кількість людей була на майдані 8 грудня 2013 під час “Маршу мільйонів” - приблизно 1 млн. чоловік. ...
... щоб включити районні центри, села, хутори, військові частини та в’язниці, а також той невеликий відсоток людей які на майданах не були, але таки зробили щось суттєве для підтримки спротиву.
Додавши усе до купи отримуємо 1 267 800."
"Разом з тим 1 267 800 - це 2,8% відсотка від населення країни і лише 10% її середнього класу. Решта - або пасивно підтримує Майдан, однак робити нічого не буде, або байдужа до того, що відбувається, або проти Майдану. Тобто замість бурхливого моря загальнонародного повстання маємо невеликий острівець в напів-баждужому а то й ворожому океані.
Однак ця прекрасна меншість має реальний шанс перемогти."
читать: http://prysch.livejournal.com/9919.html
либо под катом
6.2.201420:08
Прекрасна меншість
Класова боротьба та буржуазна революція в Україні
“Вы меня извините: и полковник “”Беркута” - гражданин Украины, и ваши “титушки” - граждане Украины. Или вы их лишили уже гражданства?”
Олексій Венедиктов
Громадське ТБ, 26 січня ’14
Ось кілька цифр, про які ми регулярно забуваємо, хоч варто їх постійно тримати в голові:
12 481 266 голосів набрав Віктор Янукович у другому турі президентських виборів 2010 року;
6 116 746 голосів набрала Партія Регіонів на парламентських виборах 2012;
2 687 269 голосів набрала на тих самих виборах Комуністична партія;
431 261 киян проголосували за Леоніда Черновецького на виборах мера Києва 2008, вдруге обравши його Київським міським головою;
- Фальсифікації! - скажете ви. Безумовно. Але чи стали ці фальсифікації вирішальними? Аж ніяк, інакше ми б результатів тих виборів не визнали. А ми визнали!
Чи вдавалася інша сторона до фальсифікацій та адмін-ресурсу коли мала таку можливість? Однозначно! Вам нагадати атобуси з прихильниками Тимошенко, яких звозили до Києва взимку 2010? В мене безліч фотодоказів - адже ті автобуси стояли вздовж вулиці Старонаводницької, акурат під вікнами мого тодішнього офісу. Через 4 роки та ж вулиця перетворилася на стоянку таких самих автобусів з “тітушками” та “підставками під прапори” - як називає цих людей революційний бомонд.
Давайте будемо чесними самі з собою: як би не важко нам було це визнавати, мільйони громадян України раз у раз реально віддають свої голоси персонажам, адекватність яких викликає неабиякі сумніви, на відміну від їх кримінального минулого.
Сьогодні ми вийшли на протест проти цих гоблінів - і нам здається, що вся країна з нами. Як же інакше? Куди не глянь - всюди твої однодумці. Наші однокласники - на Майдані, всі наші друзі і знайомі підтримують протест: хто морально, хто матеріально. Весь фейсбук з чорними або жовто-блакитними аватарками, всі канали які ми дивимося, явно співчувають опору. Це просто дивовижно, що армія досі не перейшла під командування Анатолія Гриценка, генерали міліції не покаялися слізно на Майдані, а Янукович з прісними не виїхав на ПМЖ за анонімною адресою у Підмосков’ї. Зрештою, це ж тільки питання часу, адже повстав весь народ - так?
Нажаль статистика вчергове виступає у ролі відра крижаної води.
Давайте разом зробимо простий підрахунок. За оцінкою опозиції максимальна кількість людей була на майдані 8 грудня 2013 під час “Маршу мільйонів” - приблизно 1 млн. чоловік. Ось цифри, які вдалося знайти по обласних центрах (зверніть увагу: беру максимальні значення):
Львів - 50 тис.
Івано-Франківськ - 17 тис.
Тернопіль - 20 тис.
Луцьк - 5 тис.
Чернівці - нема даних, оціночно по фото - до 3 тис.
Ужгород - 6 тис.
Хмельницький - 2,5 тис.
Вінниця - 2 тис.
Рівне - 3,5 тис.
Житомир - 2 тис.
Черкаси - 1,5 тис.
Кіровоград - нема даних, оціночно по фото - до 1 тис.
Одеса - оціночно колона до 3 тис. чоловік
Миколаїв - 1 тис.
Херсон - нема даних, оціночно по фото - до 2 тис.
Севастополь - нема даних, оціночно по фото - до 200 чоловік
Сімферополь - 600 чоловік
Харків - 5 тис.
Запоріжжя - 3 тис.
Дніпропетровськ - 2 тис.
Суми - 700 чоловік
Полтава - 1,5 тис.
Чернігів - 1000
Донецьк - до 300 чоловік
Луганськ - 100 чоловік
Сума: 133 900 чоловік
Подвоїмо цю цифру, щоб включити районні центри, села, хутори, військові частини та в’язниці, а також той невеликий відсоток людей які на майданах не були, але таки зробили щось суттєве для підтримки спротиву.
Додавши усе до купи отримуємо 1 267 800. Цифра, звичайно, приблизна, але це - максимальна зафіксована кількість людей, чия позиція активна настільки, щоб принаймні один раз її продемонструвати під час наймасовішого зібрання однодумців. Це - реальний ресурс спротиву. Решта людей, навіть якщо вони і підтримують ідею скинення цієї влади, переймаються цим питанням не настільки, щоб спеціально заради цього вийти на вулицю. Можете мені доводити що завгодно, але співчутливі зітхання на кухні, включно з їх сучасною формою - клацанням мишкою у фейсбуку - я не вважаю громадянською активністю.
Тепер ще кілька цифр з соцілогічного дослідженя аудиторії Майдану:
70% людей, що стоять на Майдані - це специ з вищою освітою, бізнесмени, керівники та студенти. Тобто 70% мітингувальників або належать, або збираються увійти до того, прошарку суспільства, який заведено називатисереднім класом.
Водночас за оцінками GFK Ukraine до середнього класу в Україні можуть себе віднести близько 25% населення, або порядку 11,2 млн. чоловік. Тобто відсоток середнього класу серед учасників Євромайдану перевищує його частку в базовій вибірці майже втричі.
Разом з тим 1 267 800 - це 2,8% відсотка від населення країни і лише 10% її середнього класу. Решта - або пасивно підтримує Майдан, однак робити нічого не буде, або байдужа до того, що відбувається, або проти Майдану. Тобто замість бурхливого моря загальнонародного повстання маємо невеликий острівець в напів-баждужому а то й ворожому океані.
Однак ця прекрасна меншість має реальний шанс перемогти. Щоб зрозуміти як, потрібно спочатку зрозуміти чому повстання середнього класу в Україні було неминучим від того самого моменту, коли сліпа доля подарувала нам незалежність.
У сучасній соціології ключовою передумовою приналежності людини до середнього класу є наявність капіталу. Капіталом у даному випадку є будь-що, здатне приносити власнику дохід без необхідності працевлаштування. Це і фінансові заощадження, і власне підприємство, і так званий “людський капітал” - тобто знання, вміння, зв’язки - усе, що можна в близькій перспективі обернути у грошовий потік, достатній для утримання себе та своєї сім’ї.
Зрозуміло, що такий “капіталіст” отримавши певний ступінь економічної свободи, дуже швидко усвідомлює необхідність для захисту своїх інтересів свободи політичної. Позбавлений необхідності щодня боротися за шматок хліба, він у вільний час починає задумуватись про перспективу, про те, як житиме він сам і його діти через років так 20-30.
Від “еліти” середній клас тут відрізняє відсутність індивідуальних важелів впливу на суспільство. Тому йому вигідні однакові для всіх, прозорі правила гри.
Очевидно, що пропорція середнього класу серед виборців є нижчою навіть за 25%, адже, скажімо, пенсіонери, які в нашій країні за дрібними винятками до середнього класу не належать, мають разом з тим право голосу.
Таким чином український середній клас опиняється у політичній пастці бідності країни, у якій живе. Якщо, навіть за найбільш оптимістичними оцінками, 70% українців або 80% (щонайменше) виборців живуть на межі бідності, в умовах демократії вони завжди голосуватимуть за тих політиків, що ставлять на популізм та соціалістичний підхід до економіки.
Інтереси середнього та нижчого класів суспільства різко відрізняються і не можуть співпадати в принципі. Якщо для малого та середнього бізнесу, що становить кістяк середнього класу, ключовою цінністю є недоторканність приватної власності, що реалізується через незалежний суд, то для бідняків, у яких жодної власності, крім отриманої в радянський час квартири, нема, це питання десяте. Якщо середньому класу, якого в принципі не хвилює, що він буде завтра їсти, йдеться про повагу до особистості, свободу слова, національну гордість і т.п., то для нижчого класу, зайнятого щоденною боротьбою за виживання, ці категорії є пустими абстракціями. Для цих людей куди більш важливими є рівень мінімальної зарплати, соціальних виплат та гарантія збереження робочого місця.
Набільш принциповим питанням є податки: малому та середньому бізнесу вигідно їх зниження, у той час як біднішим верствам їх соцвиплати можна забезпечити тільки збільшуючи податковий тиск на підприємців - більше гроші всередині економіки за сьогоднішніх умов взяти ніде.
Дві найважливіші речі, які Україна успадкувала від Радянського Союзу - це не система ППО і автомобіль “Таврія”, це грандіозні промислові підприємства і гіпертрофований державний апарат. Саме там працює основна маса українського “робітничого класу” - то ж не дивно, що долю України останні 24 роки визначають ті, хто має контроль над цими двома монстрами: олігархи і чиновники. Саме тому за роки незалежності в нашій країні так і не було проведено жодної суттєвої економічної реформи. Адже реформа це як ремонт в квартирі: рік живеш на будові, дихаєш фарбою, сваришся з сусідами, зате потім - like a boss! Тобто спочатку стає гірше, а потім, поступово, краще. І найсильніше традиційно б’є якраз по найбіднішим верствам. А якщо ці самі верстви - це 4/5 електорату, то ні один уряд реформаторів наступні вибори не переживе.
Разом з тим, поки росте мінімальна зарплата, поки виплачуються пенсії, мільйони людей, що працюють на них, не лише голосуватимуть за ставленників своїх роботодавців, вони щиро підтримуватимуть їх владу.
Так, так, часом з ентузіазмом, часом тихенько-пасивно, але головне - ЩИРО!
Ось вам чотири причини.
По-перше, якщо в людини все хріново, але змінити вона нічого не може, то вона досить швидко переконує себе, що насправді все дуже добре. Спрацьовує захисний механізм психіки. У 70-х Жванецький геніально написав на цю тему: Нормально, Григорий! Отлично, Константин! При цьому кожен, хто наважиться порушити цю ретельно облаштовану зону комфорту, автоматично стає персональним ворогом.
По-друге, хазяїн-власник асоціюється зі стабільністю та добробутом. Не дарма саме ці два слова були ключовими в передвиборчій кампанії Партії Регіонів. Поставте себе на місце їх виборця: з одного боку роботодавець, який платить зарплату, навіть потрошки її підвищує, а з іншого - якісь безмежно далекі від нього люди з ще більш далекими гаслами та вимогами. Вибір очевидний.
По-третє, сюди накладається споконвічна українська заздрість. Для робітника шахти “Комсомолець Донбасу” Ахметов чи Янукович є абстрактними небожителями - приблизно як граф Потоцький для волинського селянина XVIII століття. Він не може порівнювати себе з ними, співставляти добробут. А от мажорний київський веб-дизайнер чи львівський крамар, які багатші за нього тільки трішечки - це чіткі і зрозумілі приклади соціальної несправедливості - “зажравшиеся бездельники”. Справедливості заради треба відмітити, що ненависть до “бидла” у відповідь є наслідком точнісінько тих самих психологічних комплексів.
І нарешті, по-четверте тут спрацьовує банальна ксенофобія. Представники середнього класу часто говорять іншою мовою, по іншому вдягаються, у них інші теми розмов та інтереси. У контексті Майдану, на якому все-таки переважають представники Західних областей України, ці відмінності проявляються ще більш яскраво.
Причини географічного поділу прихильників та противників теперішньої влади теж стають більш очевидними у контексті класового протистояння. На Західній Україні просто нема таких великих підприємств. Радянський Союз тут інвестував здебільшого у високотехнологічні виробництва, такі як “Електрон”, “Кінескоп” чи ЛАЗ, які в нових умовах виявилися неконкурентоспроможними і або взагалі пішли у забуття, або зменшилися в десятки разів. Люди були змушені шукати нових засобів для виживання, якими стали човникова торгівля та “гастарбайтерство” за кордоном. Таким чином тут швидко постав прошарок дрібних власників, незалежних від держави чи великого роботодавця. Починаючи з 2000-х у Львові та інших великих містах також стрімко пішла вгору сфера послуг. Це створило принципово інакшу структура суспільства, ніж на індустріальному Сході та Півдні країни. Саме середній клас тут становить повідну суспільну групу - так само як і в Києві, хоча за виміром реальних доходів середній житель Заходу України може бути в 2-3 рази біднішим за киянина.
Тобто проблема України не в тому, що до влади випадково прийшли бандити. Її проблема в тому, що вона знаходиться у пастці бідності. Поки більшість виборців належить до малозабезпечених верств населення, яку владу вони б не обрали, її стратегією буде не розвиток, а проїдання. Діє своєрідна угода між елітою і основною масою населення: ви забезпечуєте нам стабільний ріст доходів та соціальний захист, а ми за це дозволяємо вам робити з країною все, що завгодно.
У результаті середній клас опиняється у ролі упослідженої суспільної групи, його інтересами нехтують, що природно породжує спротив. У такій ситуації єдиним шляхом приходу до влади ставленників середнього класу є повстання, при якому незадоволення суспільства владою сягає максимуму, внаслідок чого частина біднішіх верств населення солідаризується з середнім класом. Саме це відбулося в Україні у 2004 році, і знову відбувається зараз.
Якщо ця революція зазнає поразки або її результати не відображатимуть побажання середнього класу, він через якийсь час повстане знову. І знову, і знову - аж поки не досягне свого. Бо середньому класу не треба бути в більшості аби перемогти. Він компенсує свою малочисельність своєю... красою :).
Зате після того, коли крамарі та веб дизайнери прийдуть до влади, вони швидко доб’ються того, що середній клас стане більшістю. Бо на відміну від феодальної еліти представникам середнього класу не потрібні мільйони холопів. Їм потрібні кваліфіковані працівники і адекватні партнери.
Насправді те, що відбувається зараз в Україні за історичною значущістю значно перевищує масштаб нашої відсталої східноєвропейської нації. Бо мова йде не багато не мало про крах парадигми демократії як такої - з її тупою арифметикою загального виборчого права та інститутом представництва, що породжує кар’єрних політиків. Саме тому весь світ так уважно дивиться на нас. На Майдані, у вуличних боях, у десятках організацій та рухів, що виникають щодня відбувається народження нового, бальш справедливого, постмодерного суспільного ладу.
Що це буде - ніхто поки що не знає, але воно здатне змінити історію всього людства через три з половиною тисячі років після винайдення демократії.
P.S. Гугл видав на запит “Українська буржуазна революція”:
http://www.pravda.com.ua/columns/2010/11/23/5597821/
:)