діти - дзеркало, в яке повинні дивитись батьки
На днях сталась зі мною показова історія, така собі ілюстрація по дитячій психології.Сиджу і чекаю лікаря, затримується. Біля мене хлопчик років 3-4, батьки лишили його одного в холі. Малий тримає прозору обгортку від бинту, плює на неї і розтирає собі на обличчі, я кинула на нього погляд і затримала на пару секунд, він подивися на мене, прищурив очі і так ледь тихо "Йди нах**й" і додає "я нечемний". Я зберігаю дзенський спокій, лише вчора дочитала Ікуру Масару "Після трьох вже пізно", ну і, взагалі, останнім часом по дитячій психології читано-перечитано, прекрасно розумію, що малий просто привертає увагу. Не всі ж батьки лайкою реагують на матюки дійтей, декотрих це смішить, от діти й звертають на себе увагу таким чином, бо по-інакшому почують батьківське "не відволікай", "я зайнятий" (а ти тут зі своїми питаннями, малюнками і т.д.). Посміхаюсь і кажу "Нічого страшного, що ти нечемний, ми ж в лікарні, це лікується, правда доведеться зробити болючий укольчик, давай я з лікарем домовлюсь", малиий ніяковіє "Не треба..." Тут приходить його тато, такий собі типочок на вигляд, каже, що треба ще почекати і йде, малий просить не йти, але ж не признається, що боїться тьотю, котра погрожує уколом за матюки. Тато пішов. Малий дивиться на мене і так тихенько, ледь ворушачи губами " Йди нах*й", я с тим же спокоєм "Говори голосно, коли ти хочеш щось сказати, ти ж не боягуз, а дорослий хлопець, а з лікарем я таки домовлюсь", - переводжу погляд на медсестричку за стійкою і так суворо "Лікарю, а у Вас ще залишились уколи для нечемних дітей, котрі матюкаються, треба полікувати цього хлопчика". Малий розуміє, що вже не до жартів: "Я більше не буду, чесно, лиш не треба уколів", потупив очі. Він не очікував, що реакція на його слова буде такою, його не сварили, його фраза не викликала сміх, звичних йому реакцій не було, йому просто пояснили, що так не правильно і це можна виправити не надто приємним йому способом, а тому краще такого не робити. Я обіцянку стримала, його не кололи, значить мені можна вірити. Підійшов до мене "Тьотя, я хочу в туалет, я піду на вулицю..", я вже поблажливо "На вулиці холодно і там немає туалету, давай я тебе відведу, ти ж сам справишся" (батьки навіть не пояснии дитині, що робити, коли та схоче в туалет...), потім він довго не міг змусити машинку їхати, інших відвідувач пояснив йому, що вона реверсна, вийшло, знов підійшов до мене радісний уже: "Тьотя, машинка їде", я вже посміхаючись: "Це тому, що ти перестав матюкатись і поводишся чемно". Далі спустилась лікар, ми попрощались, він обіцям бути чемним, і я бачила, що йому не хочеться, щоб ця дивна тьотя йшла... Довіру дитини легко завоювати, треба: пояснювати, не принижувати, виконувати обіцяне.
Ввечері розповідаю історію коханому. Він дивується, каже, що не витримав би, хоча згоден, що найпростіше було накричати, а не придумати, як пояснити і стимулювати більше такого не робити. Обурюється чого я його татові не сказала. Пояснюю: якщо малий себе так веде, значить впевнений, що реакція тата не буде негативною (скоріше тато посміється, ги-ги), перевиховувати тат я не мала мети, та й робити зауваження з приводу виховання дитини - не коректно, особливо тим, хто сам ще не зіткнувся з питанням виховання власних дітей, хоча й прочитав купу мудрих книг і відвідав парочку лекцій... Коханий сказав, що завжди знав, що в мені живе Макаренко:))) Будь-яка агресія в дорслого чи дитини - це крик про допомогу, в дітей - ця допомога рівноцінна увазі, котра їм в такому віці потрібна більше, чим домашній йогурт і чіковський костюм, але йогурт і костюм просто купити треба, а от збагнути мотиви поведінки власної дитини - вимагає затрат часу і неабиякого терпіння, це важче, от і не заморочуються молоді батьки формуванням поведінкових механізмів і цінностей у дітей, а потім "Як з нього таке виросло?", відповідь очевидна - вашими діями, себто бездіяльністю...
П.С. Я прекрасно розумію, що бувають ситуації, коли найкраща допомога - шльопок по попі, але не треба робити з цього першочерговий засіб, варто спробувати спочатку чималий арсенал інших. Психологи давно практично одностайні в думці, що застосування сили батьками - це прояв їх власної слабкості, який не формує у дітей розуміння, "правильно - не правильно", а змушує їх озлоблюватись і накопичувати агресію
Ввечері розповідаю історію коханому. Він дивується, каже, що не витримав би, хоча згоден, що найпростіше було накричати, а не придумати, як пояснити і стимулювати більше такого не робити. Обурюється чого я його татові не сказала. Пояснюю: якщо малий себе так веде, значить впевнений, що реакція тата не буде негативною (скоріше тато посміється, ги-ги), перевиховувати тат я не мала мети, та й робити зауваження з приводу виховання дитини - не коректно, особливо тим, хто сам ще не зіткнувся з питанням виховання власних дітей, хоча й прочитав купу мудрих книг і відвідав парочку лекцій... Коханий сказав, що завжди знав, що в мені живе Макаренко:))) Будь-яка агресія в дорслого чи дитини - це крик про допомогу, в дітей - ця допомога рівноцінна увазі, котра їм в такому віці потрібна більше, чим домашній йогурт і чіковський костюм, але йогурт і костюм просто купити треба, а от збагнути мотиви поведінки власної дитини - вимагає затрат часу і неабиякого терпіння, це важче, от і не заморочуються молоді батьки формуванням поведінкових механізмів і цінностей у дітей, а потім "Як з нього таке виросло?", відповідь очевидна - вашими діями, себто бездіяльністю...
П.С. Я прекрасно розумію, що бувають ситуації, коли найкраща допомога - шльопок по попі, але не треба робити з цього першочерговий засіб, варто спробувати спочатку чималий арсенал інших. Психологи давно практично одностайні в думці, що застосування сили батьками - це прояв їх власної слабкості, який не формує у дітей розуміння, "правильно - не правильно", а змушує їх озлоблюватись і накопичувати агресію