Діагноз: війна (продовження 1)
Діагноз: війна.
https://www.facebook.com/diagnosisthewar
Продовження інтерв'ю.
Початок ось тут: https://iskra75.livejournal.com/172323.html
- Все супер, в мене, насправді, багато питань. Я потім буду Вас мучити питаннями…
- Потім, може тоді зараз щось уточнити?
- Та, не хочу Вас збивати… А додому вас так не відпустили з Десни, побути вдома?
- Відпускали. 10 днів дали чесно відпустки.
- Як ця зміна, був контраст, війна і Київ мирний?
- Ну звичайно, звичайно. Контраст був. Ну, багато хлопців скаржилися на оцей-от ефект, що вони приїхали в абсолютно мирний, там, Київ, або ще кудись, да? І їх сильно дратувало, що всім... Там десь війна, а тут люди по барах ходять, кіно дивляться і все таке. За себе можу сказати, що мене ніколи такі речі не дратували. А якщо там починало, знаєте, десь в глибині щось ворушитися, якась образа на людей за такі речі, я сам в собі її давив, сам собі пояснюючи, що, власне, ти туди пішов саме тому, щоб вони тут могли ходити в бари і в кіно, і щоб сюди ця війна не докотилась. Так що, заткни пельку і не коти хвилю на людей ні за що. А, знов-таки, я багато разів казав про те, що страшно було усім і звинувачувати когось в тому, що він не зміг переступити через свій страх, я не можу. Бо на моїх очах, навіть ті, хто себе вважав воїнами, показували дуже-дуже некрасиві приклади цього самого страху. Так що, когось в чомусь звинувачувати я... слава Богу, я в це ніколи не залазив і мене це не сильно турбувало. Хоча інші хлопці, так, дійсно, скаржились. Скаржились і дулись, і намагались знайти якихось, знаєте, винуватців всього, що коїлося.
В принципі перебування на ППД, поїздки в Старичі і все таке, воно... це був повноцінний відпочинок. Передихнули ми добряче, ми вже ходили, вип’ятивши груди, що ми такі воюваки, а якщо хтось із своїх там питав, ми казали, що з Нікішиного, всі так казали: «у-у-у-у...» Ну, тобто уже такі знаєте напівлегендарні якісь моменти… Власне, було чим пишатися, дійсно. Моментів, за які соромно було, слава Богу, небагато.
Перший досвід ми набули, як потім з'ясувалося, в цей момент, в цей кінець серпня - початок вересня на весь сектор "Це", це довкола Дебальцево, оця велика кишеня, ми, наш батальйон залишився єдиним боєздатним... боєздатною частиною. Всі інші там були так чи інакше пошматовані, сильно втратили, хто людей, хто техніку, хто іще щось. А ми, от нас там налічувалося 250, може під 300 вояків, виявилися най-най-найбоєздатнішими на кінець вересня. Це вже потім туди 128-у завели і ще деякі підрозділи, які поміняли нас і оборона довкола Дебальцево вже стала більш серйозною.
От… У другій половині, а конкретно 20-го, по-моєму, так, 20-го грудня 14-го наш батальйон відправили на Чонгар, на перешийок з Кримом. Ну, ми їхали кілька днів туди, добиралися, це, зазвичай, дуже довга епопея, якщо цілий батальйон кудись переїжджає, це і грузити техніку там, день, півтора-два треба і особистий состав... особовий склад то загрузити, то розгрузити, ну, це в принципі нікому не цікаво, але це така рутина воєнна, яка найбільше виснажує. Врешті-решт ми зайшли туди на Чонгар, в Олексіївку, от, там нас розкидали по кількох напрямах. Надто видатного за ті півтора місяців, що ми там стояли, власне, нічого не відбулося, хоча було кілька разів, ми очікували, що росіяни перейдуть в атаку. Нам там розказували про те, що там, за перешийком на нас готуються 4 дивізії. А ми тут одним батальоном, одною танковою ротою і двома дивізіонами арти повинні все це утримувати. От, і як нам розказували план "А", був такий, що нам головне протриматись перші півгодини-годину, щоби сапери встигли підірвати мости, які з'єднують з Кримом, і далі ми повинні просто відкотитися з мінімумом втрат до Північнокримського каналу і вздовж нього зайняти 50-кілометрову смугу. От, ну тобто нам довели, що в разі чого, в разі чого, ми там трошки тримаємося, а потім тікаємо.
До цього не дійшло, як відомо, на початку… а, ну і ми звичайно ж, тоді вся епопея з ДАПом, з аеропортом донецьким була, ми, завмерши, за тим всім слідкували. Тоді в Дебальцевому ще не почалося серйозно, тобто бої там точилися навколо Дебальцево, але не було якихось великих штурмів. І в якийсь момент нас шикують, у нас уже третій комбат, помінялись, ну, один, перший, загинув, потім один-другий був, тоді став третій. Він каже, що обстановка під Донецьком... ну, вірніше, там, на фронті... ми ще не знали, куди... дуже серйозна. І оскільки ми такі героїчні, такий класний, офігенний батальйон, який зміг виконати абсолютно всі поставлені задачі перед собою, нас кудись туди виводять. Ну, знов таки, епопея кілька днів там грузилися в поїзд, їхали, кудись приїхали, десь розгружалися, кудись 150 км маршу було нічного, коли половина техніки глохло, не може їхати, ну, класика. От.
Виявилося, що нас під самий Донецьк кинули. Уже щойно, тільки-тільки-тільки втратили ДАП, ну, іще навіть 2-х тижнів не пройшло. Це було... коротше 10-го лютого 15-го року, ми зайшли на наші позиції. Я знову був прикомандирований до того самого взводу, з яким стояв в Нікішино, от і наш взвод попав на позицію, яка називається Бутовка. Це - зараз відома точка вже, в принципі. А тоді ще ніхто нічого такого не знав. Всі це просто називали Шахта, хоча насправді це - не сама Шахта, це Шахтний... вентиляційний ствол Шахти, яка знаходилася і знаходиться досі під контролем противника. Її, наскільки я знаю, цю позицію з четвертого разу аж узяли наші війська, з втратами серйозними, у мене навіть знайомі є, хлопці, які там воювали, які брали Бутовку. Ми зайшли змінити отих самих… ту десантуру, яка звільнила цю позицію. Позиція була небезпечна знов-таки, на самому вістрі. Ну, з трьох боків нас оточували... оточував позицію ворог. До найближчих їхніх окопів було 400 метрів, от. Ну, і дальше 93 дні, якщо я не помиляюсь, ми простояли на цій позиції. Це окрема епопея, це найзапекліший, найцікавіший, найвиснажливіший період, ну, тобто, друга наша кампанія, для нашого батальйону і конкретно для нашого взводу була веселішою на порядок, ніж все поперднє. Хоча ми уже думали, що ми були уже дуже серйозні... ну, перебували...
Чим цікава була ця друга кампанія? І конкретно наше стояння на Бутовці. Ну, я вже сказав, позиція на нашому вістрі. Сєпари, недавно взявши аеропорт, були ще дуже-дуже окрилені, вважали, що вони йдуть в атаку, що вони там всіх знесуть, і оцей їхній запал доводилося вручну, практично, гасити. Як тільки ми зайшли буквально, ну, в сам момент зміни підрозділів, чи то вони не зрозуміли, чи ще щось, але буквально за пару днів, вони дізнались, що на позиції зайшли нові… Вони десь дізналися чи підслухали наші перемовини по раціях, чи якісь зрадники були, я не знаю, ну, коротше, вони дуже-дуже швидко дізналися, змогли вийти на наш зв'язок закритий, знали позивні половини нашого штабу, там Моторола виходив на зв'язок і прямо нашому взводному казав: "Давай, здавайся, ми c тобой братья, чего нам воєвать, ми своі", от такі от моменти були.
Обстріли там були дуже серйозні. То єсть навіть те, що ми переживали в Нікішиному, воно ні в яке порівняння не йде, як нас пресували там. Ми якось навіть порахували... а, 96 днів ми там стояли... за ті 96 днів, що ми там стояли, днів без піхотних атак на нас було 16, а днів без обстрілів було 2.
Ну, ми там вгризлися, стояли у нас там 2 взводи... Ми, скажімо так, передня частина цих позицій, другий взвод стояв там трошки позаду, але я ж кажу, нас оточували з трьох сторін і атаки йшли з трьох сторін, і обстріли були дуже інтенсивні, і були моменти, коли, ну, наприклад, там, на Зеніті, це де стояв наш штаб батальйону, це такий бункер, серйозна позиція під донецьким аеропортом, там поставили американські радари, які могли вичисляти, звідки по нас стріляють. Ну, на жаль ці радари мусили стояти у відкритій місцевості, щоб максимально мати якісь... ну, короче, умови такі... Ну, їм там діставалося, цим радарам, і їх там вмерло, як мінімум, 3 штуки. Але вони нас сильно виручали. Але були моменти, коли нас обстрілювали прямо із глибини приватного сектора Авдіївки, наприклад, і ми не могли, звичайно, дати відповіді, бо, ну, це приватний сектор, там люди живуть. Або бували... ну, це точно, я сам вичисляв, і, навіть, списувалися із старими знайомими, які по ту сторону воювали, і вони підтверджували це, наприклад, дуже серйозно обстрілювала артилерія із донецького парку Щербакова. Це парк культури і відпочинку, найголовніший парк Донецька, прямо в центрі міста знаходиться, я там багато в дитинстві гуляв, от прямо з цього парку по нас била артилерія, і, знову-таки, відповідь не даси, бо самий центр города, люди живуть довкола. От... хоча сказати, що наша артилерія завжди стримувалася… і, принаймні, по околицях, якщо ми знали, що там позиції противника, артилерія била, і, напевно, залітало і глибше, бо била артилерія далеко не завжди точно. От…
Там ми на власні очі побачили оцю-от тактику, яку сєпари використовували, ну, коли вони вдавали, що це ми обстрілюємо жилий сектор. Це коли до нас дуже близько, ну, буквально, в кілометрі на якійсь закритій позиції ставився міномет, ми його дістати нічим не могли. От. Бив по нас чи по сусідніх позиціях пару десятків мін, а тоді розвертався і... ну, виходи чуються з тої самої позиції, що по нас стріляли, з тою самою періодичністю - а приходи чуються вже з глибини Донецька. Думаю, і з артою таке бувало, але оскільки ствольна арта б'є з більших дистанцій, то отак прямо підловити такі обстріли ми не могли, лиш підозрюємо. От. А мінометних таких обстрілів, коли вони вдають, що то ми отвєтку даємо по городу - таких разів сім ми спостерігали. Причому, що їх, отакі от, ну, провокації об'єднує, це що завжди це був одиночний міномет чи гаубиця. Тобто коли по нас прицільно на ураження били, то це зазвичай бували, ну там хоча б одна батарея, три-чотири одиниці, або й цілий дивізіон по нас насипали, і дуже прицільно. А коли отакі провокативні обстріли були, то це завжди одне ну... орудіє било, і по нас не прицільно, так, аби кудись в сторону наших позицій покласти, а тоді розверталися і накладали вглиб Донецька. Отак.
Що там конкретно, що запам'яталося, перший прапор, наприклад, на копрі Бутовки вивісили ми з моїм товаришем. Ми скористалися тим, що був сильний туман, полізли на самий вершечок і почепили там національний прапор і цим дуже пишалися, це, знаєте, є, що розказати нащадкам. Знов-таки була хороша ідея... а, дуже важливий момент, власне, в цьому і заключалася моя задача, поки ми стояли там, на Бутовці, річ у тому, що я по життю, я працюю з кабелями, я - кабельщик, зв'язківець і, в тому числі, із відеоспостереженням знайомий. А нам там, на Бутовку волонтери - та група, яка називається «Аеророзвідка», я не знаю, здається, зараз зелена влада розформувала це, цю групу, але тоді вони тільки-тільки починали свою діяльність - вони нам привезли... а, я зайвий раз мушу сказати, що волонтерам, в принципі, за всі кампанії, які ми там провели, ми зобов'язані усім, армія нас постачала боєприпасами і їжею, все інше - це завдячуючи волонтерам. Так от, волонтерська група «Аеророзвідка» привезла нам туди керовану камеру відеоспостереження і її було змонтовано там у нас... ми стояли на покинутій котельні якійсь... і величезний такий димар, труба метрів сорок, була і цю камеру було змонтовано на вершечку цієї труби. Першу камеру зняв снайпер, хлопці на її місце привезли другу. Другу камеру так само зняв якийсь їхній снайпер. Хлопці привезли третю. Третя камера вже була змонтована так, що їм вона була не видна. Але й вона загинула, потім розкажу, як. Тоді вже привезли четверту, і четверту я вже монтував в іншому місці. Через те, що я був знайомий з цим обладнанням, з цим принципом, моя головна задача заключалася в тому, щоб лагодити перебиті кабелі, настроювати цю камеру, дивитися, коли там щось не те. Ну, коротше, у мене все крутилося довкола цієї камери. Вона нам врятувала багато життів, а ворогу коштувала багато життів, це гарантовано. Плюс, у якийсь момент мені в голову надійшла ідея... а чом би на цю трубу не видряпатися серед ночі з теплаком - з тепловізором - і не поспостерігати за противником. Але так сталося, що я в той момент захворів, в мене почалося запалення легенів, судячи з усього, і сил туди як слід вилізти, в мене не було. Але мій товариш, він радо схопився за цю ідею, наш взводний її підтримав, і його задача кожної ночі була, вилазити на вершечок цієї труби, сидіти - спостерігати за противником, а внизу інший товариш сидів з АГСом і вони так наприкрилися сєпарам, ну, вони просто полювали за сєпарами, які там вночі вважали себе захищеними, от, ну, кожного вечора вони влаштовували таке полювання. У мене навіть є відео, де якийсь гібрид скаржиться, що... ну, там дослівно, перепрошую знову-таки за пряму мову, але так звучало «єбаний АГС, он стрєляєт так точно, так мєтко, что у нас каждий день 300-є, каждий-каждий дєнь, ми міномьотов і артілєрії боялісь менше, чем етот єбаний АГС». Отак дослівно це звучало. Якщо цікаво, я потім кину посилання на це відео.
- Так, звісно, цікаво!
- І так ми виходить з цією камерою і з оцим щоночними пострілюшками по сєпарах, так їм стали поперек горла, що в якийсь момент у них з закритих позицій по трубі пальнув танк. Прилетіло прямо в трубу, дуже влучно стріляв танк, прилетіло прямо в трубу, зробило величезну дірку в ній, ну і, звичайно, перебило кабель. Ну, класика, я звичайно лізу туди, знаходжу, де обрив, нарощую ці кабелі, зрощую, знову настроюю, начебто вдалося поновити відеоспостереження, знову ми не сліпі, а там ситуація така, що довкола просто були посадки суцільні, і без цієї камери ми реально почували себе сліпими. А так, я ж кажу, ми завдячували своїм життям дуже сильно їй.
От, коли це тільки-тільки поновив це спостереження, від того самого танка прилітає 3 снаряди в ту саму трубу. Дірок тепер три, звичайно, кабелі знову порвані, знову ми сліпі, от, і я уже збираюся лізти заново, кабелі позрощувати, бо це дуже важливий момент, коли мій товариш каже, давай чайку поп'ємо, потім підеш собі робити. І от він подає мені чай, я починаю сьорбати, і з того танка, з того самого танка, він пристрілявся, прилітає по трубі 15 снарядів. Тобто, якби не цей чайок, мене б і не відкопали. Труба завалилася, труба завалилася, завалило половину будівлі, в якій ми мешкали. Знову-таки чудом ніхто не постраждав, чудом, я не знаю, під яким ми Богом ходили, як нам так везло. Бо що за першу кампанію батальйон втратив загиблими... у нас було восьмеро, і там кілька десятків поранених, і за другу кампанію теж 8 загиблих і кілька десятків поранених. Але це були дуже незначні втрати, це по-перше, а по-друге, треба зазначити, що половина втрат були небойовими, або тупо по-дурості. Коли через власну дурість люди гинули. Ну, або там нещасний випадок.
От, труба наша улюблена гавкнулася. Товариш мій занепав духом, бо більше йому не було чим займатися. Плюс у нього почалися проблеми з очима і він врешті-решт поїхав робити операцію на очах. А я діждався, коли волонтери «Аеророзвідки» підвезли 4-у камеру, змонтував її на іншу трубу і, знов-таки, вона нас дуже сильно рятувала. Ну, і так до середини травня, коли нас врешті-решт поміняла 93-а, якщо не помиляюся, бригада. Ми цієї ротації ждали іще з березня-місяця і нас годували «завтраками», нам постійно казали: "Нас от-от виведуть, от-от виведуть". Ну, звісно, люди втомилися, і, як потім виявилося, не так важко було воювати, сидіти під обстрілами, як оця-от невизначеність. Коли б нам прямо сказали: «Хлопці, сидимо, принаймні до кінця квітня, до травня», ми б попустилися. Так, були б хто ремствував, що нас тут кинули на погибель, зрада зрадна, це все є, але ми принаймні знали би щось певне. Але наші офіцери у нас тоді помінявся вже четвертий став комбат, він непоганий дядько, молодець, насправді, на нього впала величезна відповідальність, прямо посеред серйозних боїв він прийняв величезний батальйон, але, але у нього не було відчуття... йому більше слід було би мати фідбек від бійців самого батальйону, більш спілкуватися з бійцями, а він крутився там у себе в штабі, рідко спускався вниз до якихось там солдатів, ну, скажім так, батальйон його не злюбив, хоча по-хорошому, не було за що. І так само от йому варто було говорити із бійцями, не приховувати те, що ми тут обов'язково стоїмо до середини травня, а навпаки це треба сказати було прямо.
- А Ви думаєте, він знав, може, це вище...
- Він знав, він знав, він знав. Ми потім спілкувалися, все він знав. Ну, як там, не було точно відома дата нашого виводу, але те, що нам як мінімум до кінця квітня стояти, це він знав однозначно. Просто він не вважав корисним це сказати людям. І нас годували-годували оцими «завтраками». Я ж кажу, і оце виснажувало найбільше. Що ми сидимо і ждем цієї ротації, ждем-ждем, ненавидимо своє керівництво, ну зрада зрадна, я ж кажу, вона поширювалася страшенно просто на цьому ґрунті. І, ну я ж кажу, врешті-решт 15-го... ну, там кілька днів зайняв наш вихід з позицій, 15-го травня ми вийшли з позицій, там нас відвели в якесь село вже за кілька десятків кілометрів від Донецька, звісно, дали 2 дні на те, щоб всі поужирался просто в гівно, ну, треба було зняти людям стрес, і ніхто з командування навіть не подумав перечити, заперечувати, не давати випити. Єдине, що ходили патрулі довкола, щоб не випустити п'яне бидло в село, щоб там не накоїв нічого... Але нажерлися тоді всі, от всі, хто були на передовій, на передку, поужиралися вусмерть.
За цей час було багато моментів, які там десь смішні, десь курйозні, десь цікаві, десь - ні. Там, я, наприклад, мабуть, собі на все життя заробив почуття провини перед хлопцем, 20-літній хлопець у нас був з нами, молодець, молодчина в усіх відношеннях, і під час одного з штурмів нас, коли нас намагалися в черговий раз вибити, били явно по моїй позиції, а в мене була вигідна доволі позиція, я звідти з кулемета стріляв... як мені СПГ не ліг в руку, так мені ліг в руку покемон, ПКМ, кулемет, настільки моя зброя виявилася, що... А в мене свого не було, то я відбирав у тих, хто там ховався, хлопці, не дуже, скажімо так, були сміливі, щоб висуватись і стріляти, а я в них відбирав кулемета і стріляв, у мене хороша позиція була. І от явно били по моїй позиції, пролетіло повз мене буквально в метрі, чи з СПГ, чи з Бехи граната і прямо в нього влучила, прямо в бронік. Хлопцю одірвало руку, перебило ноги, вижив, зараз уже і машину водить, пережив там близько 70-и операцій, я ж кажу, у мене перед ним на все життя, мабуть, відчуття провини.
От, були моменти цікаві, наприклад, ми їздили по воду, коли зима закінчилася, у нас там закінчилися в принципі сніг, дощі, ми збирали навіть дощову воду, щоб… ну ладно, то таке. По питну воду ми їздили в село там поряд з Донецьком, Водяне. В ньому все ще залишалися мирні мешканці, там один-єдиний будинок 2-поверховий був заселений людьми, і поряд із цим будинком був колодязь, то ми звичайно до цього колодязя приїздили, щоб наповнити нашу цевешку, це велика така цистерна, от. Ну, і звичайно нам її наповнювати довго, стоїмо там черпаємо відрами, наповнюємо і люди з цього дома виходять теж з відрами, бо їм теж треба водичка. Ми їх пропускаємо, звичайно, бо нам довго, а людям одне відро набрати і все. І дуже цікава, це не розмова, навіть, просто так прозвучала, от, мовляв, хлопці, видно, що ви з передка. А ми ж стоїмо, як чорти, брудні, не милися півтора місяця. Ну, таке. Дійсно, виглядали не дуже. Що, кажу, видно, як чорти, як свині? Ні, каже: "Ви вєжлівиє", ну якась тітонька така 50-60... Я кажу: "А при чом тут вєжлівиє і з пєрєдка", вона каже: "От ті, хто приїжджають з передка, вони всі вєжлівиє, а ті, хто приїжджають із тила, они пріходят, вибівают двєрі і грабят квартіри". І мені так стало, ну я не знаю, до сліз просто соромно стало, а ми ж, де б ми не стояли, ми завжди намагалися із місцевими підтримувати хороші відносини, там, годували їх, цигарками ділилися… За такі речі, ну просто страшно соромно стає.
Продовження тут: https://iskra75.livejournal.com/172937.html
https://www.facebook.com/diagnosisthewar
Продовження інтерв'ю.
Початок ось тут: https://iskra75.livejournal.com/172323.html
- Все супер, в мене, насправді, багато питань. Я потім буду Вас мучити питаннями…
- Потім, може тоді зараз щось уточнити?
- Та, не хочу Вас збивати… А додому вас так не відпустили з Десни, побути вдома?
- Відпускали. 10 днів дали чесно відпустки.
- Як ця зміна, був контраст, війна і Київ мирний?
- Ну звичайно, звичайно. Контраст був. Ну, багато хлопців скаржилися на оцей-от ефект, що вони приїхали в абсолютно мирний, там, Київ, або ще кудись, да? І їх сильно дратувало, що всім... Там десь війна, а тут люди по барах ходять, кіно дивляться і все таке. За себе можу сказати, що мене ніколи такі речі не дратували. А якщо там починало, знаєте, десь в глибині щось ворушитися, якась образа на людей за такі речі, я сам в собі її давив, сам собі пояснюючи, що, власне, ти туди пішов саме тому, щоб вони тут могли ходити в бари і в кіно, і щоб сюди ця війна не докотилась. Так що, заткни пельку і не коти хвилю на людей ні за що. А, знов-таки, я багато разів казав про те, що страшно було усім і звинувачувати когось в тому, що він не зміг переступити через свій страх, я не можу. Бо на моїх очах, навіть ті, хто себе вважав воїнами, показували дуже-дуже некрасиві приклади цього самого страху. Так що, когось в чомусь звинувачувати я... слава Богу, я в це ніколи не залазив і мене це не сильно турбувало. Хоча інші хлопці, так, дійсно, скаржились. Скаржились і дулись, і намагались знайти якихось, знаєте, винуватців всього, що коїлося.
В принципі перебування на ППД, поїздки в Старичі і все таке, воно... це був повноцінний відпочинок. Передихнули ми добряче, ми вже ходили, вип’ятивши груди, що ми такі воюваки, а якщо хтось із своїх там питав, ми казали, що з Нікішиного, всі так казали: «у-у-у-у...» Ну, тобто уже такі знаєте напівлегендарні якісь моменти… Власне, було чим пишатися, дійсно. Моментів, за які соромно було, слава Богу, небагато.
Перший досвід ми набули, як потім з'ясувалося, в цей момент, в цей кінець серпня - початок вересня на весь сектор "Це", це довкола Дебальцево, оця велика кишеня, ми, наш батальйон залишився єдиним боєздатним... боєздатною частиною. Всі інші там були так чи інакше пошматовані, сильно втратили, хто людей, хто техніку, хто іще щось. А ми, от нас там налічувалося 250, може під 300 вояків, виявилися най-най-найбоєздатнішими на кінець вересня. Це вже потім туди 128-у завели і ще деякі підрозділи, які поміняли нас і оборона довкола Дебальцево вже стала більш серйозною.
От… У другій половині, а конкретно 20-го, по-моєму, так, 20-го грудня 14-го наш батальйон відправили на Чонгар, на перешийок з Кримом. Ну, ми їхали кілька днів туди, добиралися, це, зазвичай, дуже довга епопея, якщо цілий батальйон кудись переїжджає, це і грузити техніку там, день, півтора-два треба і особистий состав... особовий склад то загрузити, то розгрузити, ну, це в принципі нікому не цікаво, але це така рутина воєнна, яка найбільше виснажує. Врешті-решт ми зайшли туди на Чонгар, в Олексіївку, от, там нас розкидали по кількох напрямах. Надто видатного за ті півтора місяців, що ми там стояли, власне, нічого не відбулося, хоча було кілька разів, ми очікували, що росіяни перейдуть в атаку. Нам там розказували про те, що там, за перешийком на нас готуються 4 дивізії. А ми тут одним батальоном, одною танковою ротою і двома дивізіонами арти повинні все це утримувати. От, і як нам розказували план "А", був такий, що нам головне протриматись перші півгодини-годину, щоби сапери встигли підірвати мости, які з'єднують з Кримом, і далі ми повинні просто відкотитися з мінімумом втрат до Північнокримського каналу і вздовж нього зайняти 50-кілометрову смугу. От, ну тобто нам довели, що в разі чого, в разі чого, ми там трошки тримаємося, а потім тікаємо.
До цього не дійшло, як відомо, на початку… а, ну і ми звичайно ж, тоді вся епопея з ДАПом, з аеропортом донецьким була, ми, завмерши, за тим всім слідкували. Тоді в Дебальцевому ще не почалося серйозно, тобто бої там точилися навколо Дебальцево, але не було якихось великих штурмів. І в якийсь момент нас шикують, у нас уже третій комбат, помінялись, ну, один, перший, загинув, потім один-другий був, тоді став третій. Він каже, що обстановка під Донецьком... ну, вірніше, там, на фронті... ми ще не знали, куди... дуже серйозна. І оскільки ми такі героїчні, такий класний, офігенний батальйон, який зміг виконати абсолютно всі поставлені задачі перед собою, нас кудись туди виводять. Ну, знов таки, епопея кілька днів там грузилися в поїзд, їхали, кудись приїхали, десь розгружалися, кудись 150 км маршу було нічного, коли половина техніки глохло, не може їхати, ну, класика. От.
Виявилося, що нас під самий Донецьк кинули. Уже щойно, тільки-тільки-тільки втратили ДАП, ну, іще навіть 2-х тижнів не пройшло. Це було... коротше 10-го лютого 15-го року, ми зайшли на наші позиції. Я знову був прикомандирований до того самого взводу, з яким стояв в Нікішино, от і наш взвод попав на позицію, яка називається Бутовка. Це - зараз відома точка вже, в принципі. А тоді ще ніхто нічого такого не знав. Всі це просто називали Шахта, хоча насправді це - не сама Шахта, це Шахтний... вентиляційний ствол Шахти, яка знаходилася і знаходиться досі під контролем противника. Її, наскільки я знаю, цю позицію з четвертого разу аж узяли наші війська, з втратами серйозними, у мене навіть знайомі є, хлопці, які там воювали, які брали Бутовку. Ми зайшли змінити отих самих… ту десантуру, яка звільнила цю позицію. Позиція була небезпечна знов-таки, на самому вістрі. Ну, з трьох боків нас оточували... оточував позицію ворог. До найближчих їхніх окопів було 400 метрів, от. Ну, і дальше 93 дні, якщо я не помиляюсь, ми простояли на цій позиції. Це окрема епопея, це найзапекліший, найцікавіший, найвиснажливіший період, ну, тобто, друга наша кампанія, для нашого батальйону і конкретно для нашого взводу була веселішою на порядок, ніж все поперднє. Хоча ми уже думали, що ми були уже дуже серйозні... ну, перебували...
Чим цікава була ця друга кампанія? І конкретно наше стояння на Бутовці. Ну, я вже сказав, позиція на нашому вістрі. Сєпари, недавно взявши аеропорт, були ще дуже-дуже окрилені, вважали, що вони йдуть в атаку, що вони там всіх знесуть, і оцей їхній запал доводилося вручну, практично, гасити. Як тільки ми зайшли буквально, ну, в сам момент зміни підрозділів, чи то вони не зрозуміли, чи ще щось, але буквально за пару днів, вони дізнались, що на позиції зайшли нові… Вони десь дізналися чи підслухали наші перемовини по раціях, чи якісь зрадники були, я не знаю, ну, коротше, вони дуже-дуже швидко дізналися, змогли вийти на наш зв'язок закритий, знали позивні половини нашого штабу, там Моторола виходив на зв'язок і прямо нашому взводному казав: "Давай, здавайся, ми c тобой братья, чего нам воєвать, ми своі", от такі от моменти були.
Обстріли там були дуже серйозні. То єсть навіть те, що ми переживали в Нікішиному, воно ні в яке порівняння не йде, як нас пресували там. Ми якось навіть порахували... а, 96 днів ми там стояли... за ті 96 днів, що ми там стояли, днів без піхотних атак на нас було 16, а днів без обстрілів було 2.
Ну, ми там вгризлися, стояли у нас там 2 взводи... Ми, скажімо так, передня частина цих позицій, другий взвод стояв там трошки позаду, але я ж кажу, нас оточували з трьох сторін і атаки йшли з трьох сторін, і обстріли були дуже інтенсивні, і були моменти, коли, ну, наприклад, там, на Зеніті, це де стояв наш штаб батальйону, це такий бункер, серйозна позиція під донецьким аеропортом, там поставили американські радари, які могли вичисляти, звідки по нас стріляють. Ну, на жаль ці радари мусили стояти у відкритій місцевості, щоб максимально мати якісь... ну, короче, умови такі... Ну, їм там діставалося, цим радарам, і їх там вмерло, як мінімум, 3 штуки. Але вони нас сильно виручали. Але були моменти, коли нас обстрілювали прямо із глибини приватного сектора Авдіївки, наприклад, і ми не могли, звичайно, дати відповіді, бо, ну, це приватний сектор, там люди живуть. Або бували... ну, це точно, я сам вичисляв, і, навіть, списувалися із старими знайомими, які по ту сторону воювали, і вони підтверджували це, наприклад, дуже серйозно обстрілювала артилерія із донецького парку Щербакова. Це парк культури і відпочинку, найголовніший парк Донецька, прямо в центрі міста знаходиться, я там багато в дитинстві гуляв, от прямо з цього парку по нас била артилерія, і, знову-таки, відповідь не даси, бо самий центр города, люди живуть довкола. От... хоча сказати, що наша артилерія завжди стримувалася… і, принаймні, по околицях, якщо ми знали, що там позиції противника, артилерія била, і, напевно, залітало і глибше, бо била артилерія далеко не завжди точно. От…
Там ми на власні очі побачили оцю-от тактику, яку сєпари використовували, ну, коли вони вдавали, що це ми обстрілюємо жилий сектор. Це коли до нас дуже близько, ну, буквально, в кілометрі на якійсь закритій позиції ставився міномет, ми його дістати нічим не могли. От. Бив по нас чи по сусідніх позиціях пару десятків мін, а тоді розвертався і... ну, виходи чуються з тої самої позиції, що по нас стріляли, з тою самою періодичністю - а приходи чуються вже з глибини Донецька. Думаю, і з артою таке бувало, але оскільки ствольна арта б'є з більших дистанцій, то отак прямо підловити такі обстріли ми не могли, лиш підозрюємо. От. А мінометних таких обстрілів, коли вони вдають, що то ми отвєтку даємо по городу - таких разів сім ми спостерігали. Причому, що їх, отакі от, ну, провокації об'єднує, це що завжди це був одиночний міномет чи гаубиця. Тобто коли по нас прицільно на ураження били, то це зазвичай бували, ну там хоча б одна батарея, три-чотири одиниці, або й цілий дивізіон по нас насипали, і дуже прицільно. А коли отакі провокативні обстріли були, то це завжди одне ну... орудіє било, і по нас не прицільно, так, аби кудись в сторону наших позицій покласти, а тоді розверталися і накладали вглиб Донецька. Отак.
Що там конкретно, що запам'яталося, перший прапор, наприклад, на копрі Бутовки вивісили ми з моїм товаришем. Ми скористалися тим, що був сильний туман, полізли на самий вершечок і почепили там національний прапор і цим дуже пишалися, це, знаєте, є, що розказати нащадкам. Знов-таки була хороша ідея... а, дуже важливий момент, власне, в цьому і заключалася моя задача, поки ми стояли там, на Бутовці, річ у тому, що я по життю, я працюю з кабелями, я - кабельщик, зв'язківець і, в тому числі, із відеоспостереженням знайомий. А нам там, на Бутовку волонтери - та група, яка називається «Аеророзвідка», я не знаю, здається, зараз зелена влада розформувала це, цю групу, але тоді вони тільки-тільки починали свою діяльність - вони нам привезли... а, я зайвий раз мушу сказати, що волонтерам, в принципі, за всі кампанії, які ми там провели, ми зобов'язані усім, армія нас постачала боєприпасами і їжею, все інше - це завдячуючи волонтерам. Так от, волонтерська група «Аеророзвідка» привезла нам туди керовану камеру відеоспостереження і її було змонтовано там у нас... ми стояли на покинутій котельні якійсь... і величезний такий димар, труба метрів сорок, була і цю камеру було змонтовано на вершечку цієї труби. Першу камеру зняв снайпер, хлопці на її місце привезли другу. Другу камеру так само зняв якийсь їхній снайпер. Хлопці привезли третю. Третя камера вже була змонтована так, що їм вона була не видна. Але й вона загинула, потім розкажу, як. Тоді вже привезли четверту, і четверту я вже монтував в іншому місці. Через те, що я був знайомий з цим обладнанням, з цим принципом, моя головна задача заключалася в тому, щоб лагодити перебиті кабелі, настроювати цю камеру, дивитися, коли там щось не те. Ну, коротше, у мене все крутилося довкола цієї камери. Вона нам врятувала багато життів, а ворогу коштувала багато життів, це гарантовано. Плюс, у якийсь момент мені в голову надійшла ідея... а чом би на цю трубу не видряпатися серед ночі з теплаком - з тепловізором - і не поспостерігати за противником. Але так сталося, що я в той момент захворів, в мене почалося запалення легенів, судячи з усього, і сил туди як слід вилізти, в мене не було. Але мій товариш, він радо схопився за цю ідею, наш взводний її підтримав, і його задача кожної ночі була, вилазити на вершечок цієї труби, сидіти - спостерігати за противником, а внизу інший товариш сидів з АГСом і вони так наприкрилися сєпарам, ну, вони просто полювали за сєпарами, які там вночі вважали себе захищеними, от, ну, кожного вечора вони влаштовували таке полювання. У мене навіть є відео, де якийсь гібрид скаржиться, що... ну, там дослівно, перепрошую знову-таки за пряму мову, але так звучало «єбаний АГС, он стрєляєт так точно, так мєтко, что у нас каждий день 300-є, каждий-каждий дєнь, ми міномьотов і артілєрії боялісь менше, чем етот єбаний АГС». Отак дослівно це звучало. Якщо цікаво, я потім кину посилання на це відео.
- Так, звісно, цікаво!
- І так ми виходить з цією камерою і з оцим щоночними пострілюшками по сєпарах, так їм стали поперек горла, що в якийсь момент у них з закритих позицій по трубі пальнув танк. Прилетіло прямо в трубу, дуже влучно стріляв танк, прилетіло прямо в трубу, зробило величезну дірку в ній, ну і, звичайно, перебило кабель. Ну, класика, я звичайно лізу туди, знаходжу, де обрив, нарощую ці кабелі, зрощую, знову настроюю, начебто вдалося поновити відеоспостереження, знову ми не сліпі, а там ситуація така, що довкола просто були посадки суцільні, і без цієї камери ми реально почували себе сліпими. А так, я ж кажу, ми завдячували своїм життям дуже сильно їй.
От, коли це тільки-тільки поновив це спостереження, від того самого танка прилітає 3 снаряди в ту саму трубу. Дірок тепер три, звичайно, кабелі знову порвані, знову ми сліпі, от, і я уже збираюся лізти заново, кабелі позрощувати, бо це дуже важливий момент, коли мій товариш каже, давай чайку поп'ємо, потім підеш собі робити. І от він подає мені чай, я починаю сьорбати, і з того танка, з того самого танка, він пристрілявся, прилітає по трубі 15 снарядів. Тобто, якби не цей чайок, мене б і не відкопали. Труба завалилася, труба завалилася, завалило половину будівлі, в якій ми мешкали. Знову-таки чудом ніхто не постраждав, чудом, я не знаю, під яким ми Богом ходили, як нам так везло. Бо що за першу кампанію батальйон втратив загиблими... у нас було восьмеро, і там кілька десятків поранених, і за другу кампанію теж 8 загиблих і кілька десятків поранених. Але це були дуже незначні втрати, це по-перше, а по-друге, треба зазначити, що половина втрат були небойовими, або тупо по-дурості. Коли через власну дурість люди гинули. Ну, або там нещасний випадок.
От, труба наша улюблена гавкнулася. Товариш мій занепав духом, бо більше йому не було чим займатися. Плюс у нього почалися проблеми з очима і він врешті-решт поїхав робити операцію на очах. А я діждався, коли волонтери «Аеророзвідки» підвезли 4-у камеру, змонтував її на іншу трубу і, знов-таки, вона нас дуже сильно рятувала. Ну, і так до середини травня, коли нас врешті-решт поміняла 93-а, якщо не помиляюся, бригада. Ми цієї ротації ждали іще з березня-місяця і нас годували «завтраками», нам постійно казали: "Нас от-от виведуть, от-от виведуть". Ну, звісно, люди втомилися, і, як потім виявилося, не так важко було воювати, сидіти під обстрілами, як оця-от невизначеність. Коли б нам прямо сказали: «Хлопці, сидимо, принаймні до кінця квітня, до травня», ми б попустилися. Так, були б хто ремствував, що нас тут кинули на погибель, зрада зрадна, це все є, але ми принаймні знали би щось певне. Але наші офіцери у нас тоді помінявся вже четвертий став комбат, він непоганий дядько, молодець, насправді, на нього впала величезна відповідальність, прямо посеред серйозних боїв він прийняв величезний батальйон, але, але у нього не було відчуття... йому більше слід було би мати фідбек від бійців самого батальйону, більш спілкуватися з бійцями, а він крутився там у себе в штабі, рідко спускався вниз до якихось там солдатів, ну, скажім так, батальйон його не злюбив, хоча по-хорошому, не було за що. І так само от йому варто було говорити із бійцями, не приховувати те, що ми тут обов'язково стоїмо до середини травня, а навпаки це треба сказати було прямо.
- А Ви думаєте, він знав, може, це вище...
- Він знав, він знав, він знав. Ми потім спілкувалися, все він знав. Ну, як там, не було точно відома дата нашого виводу, але те, що нам як мінімум до кінця квітня стояти, це він знав однозначно. Просто він не вважав корисним це сказати людям. І нас годували-годували оцими «завтраками». Я ж кажу, і оце виснажувало найбільше. Що ми сидимо і ждем цієї ротації, ждем-ждем, ненавидимо своє керівництво, ну зрада зрадна, я ж кажу, вона поширювалася страшенно просто на цьому ґрунті. І, ну я ж кажу, врешті-решт 15-го... ну, там кілька днів зайняв наш вихід з позицій, 15-го травня ми вийшли з позицій, там нас відвели в якесь село вже за кілька десятків кілометрів від Донецька, звісно, дали 2 дні на те, щоб всі поужирался просто в гівно, ну, треба було зняти людям стрес, і ніхто з командування навіть не подумав перечити, заперечувати, не давати випити. Єдине, що ходили патрулі довкола, щоб не випустити п'яне бидло в село, щоб там не накоїв нічого... Але нажерлися тоді всі, от всі, хто були на передовій, на передку, поужиралися вусмерть.
За цей час було багато моментів, які там десь смішні, десь курйозні, десь цікаві, десь - ні. Там, я, наприклад, мабуть, собі на все життя заробив почуття провини перед хлопцем, 20-літній хлопець у нас був з нами, молодець, молодчина в усіх відношеннях, і під час одного з штурмів нас, коли нас намагалися в черговий раз вибити, били явно по моїй позиції, а в мене була вигідна доволі позиція, я звідти з кулемета стріляв... як мені СПГ не ліг в руку, так мені ліг в руку покемон, ПКМ, кулемет, настільки моя зброя виявилася, що... А в мене свого не було, то я відбирав у тих, хто там ховався, хлопці, не дуже, скажімо так, були сміливі, щоб висуватись і стріляти, а я в них відбирав кулемета і стріляв, у мене хороша позиція була. І от явно били по моїй позиції, пролетіло повз мене буквально в метрі, чи з СПГ, чи з Бехи граната і прямо в нього влучила, прямо в бронік. Хлопцю одірвало руку, перебило ноги, вижив, зараз уже і машину водить, пережив там близько 70-и операцій, я ж кажу, у мене перед ним на все життя, мабуть, відчуття провини.
От, були моменти цікаві, наприклад, ми їздили по воду, коли зима закінчилася, у нас там закінчилися в принципі сніг, дощі, ми збирали навіть дощову воду, щоб… ну ладно, то таке. По питну воду ми їздили в село там поряд з Донецьком, Водяне. В ньому все ще залишалися мирні мешканці, там один-єдиний будинок 2-поверховий був заселений людьми, і поряд із цим будинком був колодязь, то ми звичайно до цього колодязя приїздили, щоб наповнити нашу цевешку, це велика така цистерна, от. Ну, і звичайно нам її наповнювати довго, стоїмо там черпаємо відрами, наповнюємо і люди з цього дома виходять теж з відрами, бо їм теж треба водичка. Ми їх пропускаємо, звичайно, бо нам довго, а людям одне відро набрати і все. І дуже цікава, це не розмова, навіть, просто так прозвучала, от, мовляв, хлопці, видно, що ви з передка. А ми ж стоїмо, як чорти, брудні, не милися півтора місяця. Ну, таке. Дійсно, виглядали не дуже. Що, кажу, видно, як чорти, як свині? Ні, каже: "Ви вєжлівиє", ну якась тітонька така 50-60... Я кажу: "А при чом тут вєжлівиє і з пєрєдка", вона каже: "От ті, хто приїжджають з передка, вони всі вєжлівиє, а ті, хто приїжджають із тила, они пріходят, вибівают двєрі і грабят квартіри". І мені так стало, ну я не знаю, до сліз просто соромно стало, а ми ж, де б ми не стояли, ми завжди намагалися із місцевими підтримувати хороші відносини, там, годували їх, цигарками ділилися… За такі речі, ну просто страшно соромно стає.
Продовження тут: https://iskra75.livejournal.com/172937.html