Америчка, день третій. Йосеміті
До гірського заповідника Йосеміті нам було 350 км в один бік. Ми довго розглядали варіант поїхати організовано автобусом, але раз у нас і так вже є машинка, вирішили їхати своїм ходом.Виграли на мобільності, та й зекономили вдвічі, але виключно через те, що нам дуже пощастило з погодою - останні кілька днів в Йосеміті не сніжило і ми не лишалися на ніч. Бо у зимовий сезон на в”їзді у машині обов”язково повинні бути ланцюги. Чи будете ви їх використовувати, чи ні - питання окреме, але мати ви їх зобов”язані. Звісно, з”ясували ми це попереднього вечора, і починаючи з 7 ранку усі 350 км, у Різдво, намагалися їх купити. Спочатку у себе, потім в усіх містах, крізь яки проїжджали. Але на Різдво навіть Старбакс був зачинений, а у супермаркетах вибір в автовідділах був досить скромний і ланцюгів він не включав. Як ми і передбачали, великі таблички “У нас є ланцюги!” з”явилися вже на під”їзді до заповідника, і, звичайно ж, за ціною 100 баксів комплект. Ми вже змирилися, але тітонька на касі переконала нас, що вони нам не потрібні і рейнджери не вимагатимуть їх - снігу давно не було і не передбачається, але це якщо ми не лишаємось на ніч, бо дорога вночі обмерзає. Ми ще раз усе зважили, і вирішили, що ризикнемо. Хоча й повертатися за ланцюгами якщо що не хотілося. Так от, випили ми розігріту у мікрохвильовці вчорашню старбаксівську каву і поїхали. Світанок застав нас на одному з мостів.
Наступні кілометри були не те, щоб надто захопливими. Пару років тому писала я доповідь-статтю, порівнюючи “Достучаться до нєбєс” і “Пока нє сиград в ящик” зокрема під кутом мотиву дороги у них. Принагідно я ознайомилася з дослідженнями про типовий американський жанр road-movie. Знаєте, у якому типова картинка - прерія, траса в горизонт і машинка практично один з головних героїв. Так от, дорогою в Йосеміті я почувалася саме, як героїня такого фільму - майже порожня траса, поля-садки довкола, ні людей, ні заправок.
На щастя, було принаймні сонячно, а то враження було б досить гнітюче. Годині в 9 нам почало катастрофічно не вистачати кави в організмі. А Старбакс зачинений. Все зачинено. Врешті решт побачили ми на узбіччі кабак, де радісно горіло “Відчинено”. На той момент ми вже були у нетрях справжнісінької американської глубинки, але кави дуже хотілося. Хай навіть і цього їхнього неможливого розведеного “американо”. Да, я до речі все не могла зрозуміти захвату від старбаксу, бо тут практично у кожному кабаку можна випити пристойну каву. А в Америчці - далеко не у кожному. Ми особливо не досліджували, але скрізь, окрім старбаксу, нам діставався кавовий розчин з молоком, і чесно, я б вже краще розчинний нескафе пила... Да, вирішили ми таки зайти у цей відчинений кабак. А там я почала вірити, що американське кіно дуже правдиво відтворює їхню реальність. За витертою лядою такі собі далеко не юні тітоньки, біля стін - музичні автомати і пінбол, за столиками - суворі дідусі повільно споживають свою різдвяну яєчню з беконом і ведуть неквапливі розмови із сусідами. Немолода тітонька в кучерики привітно посміхається, називає мене “sugar” і видає мисочку з порційними вершками в каву. На наші дві великі кави їх уходить майже повна мисочка і я почуваюся дуже незручно. По ходу, раз нас вже занесло у ці кіношні декорації, я вирішую, що для повноти картини треба взяти шматок яблучного пирога, заодно зацінити, чи у мене пару тижнів раніше вийшло схоже. Для зацікавлених - рецепт, виходить дуже смачно і дуже американський пиріг. На жаль, насолодитися колоритом ми не мали часу, і поїхали далі. Кілометрів за 100 до заповідника почалися табло з оголошенням про відкриті траси, і тут виявилося, що нам дуже пощастило з погодою - зазвичай закриті взимку дороги виявилися доступними. Ми радісно проминули точки набуття ланцюгів, де, як ви уже знаєте, до нас дуже людяно поставилися і відмовили витрачатися, і почали звивистий шлях у гори.
На в”їзді ланцюгів, дійсно, не вимагали (коли ми поверталися, відповідна табличка вже стояла). Натомість за 20 баксів на двох ми отримали квиток на тиждень перебування і гору мап. У горах було сонячно, тепло і невимовно гарно, а моє взуття було непристосоване до стрибання камінням.
У нас було по суті дві глобальні зупинки, коротка і довга. В парк гігантський секвой ми не встигли, і в принципі одразу зрозуміли, що приїздити в Йосеміті треба на кілька днів.
Отже, перша, коротка, була біля водоспаду із романтичною назвою Bridalveil (Вуаль нареченої).
Там я до окулярів довелося додати теплі вуха і шарф - різниця температур вгорі і в долинах градусів 15, а гори затуляють сонце.
Потім ми рвонули в головне “must see” - долина Йосеміті та один із найвищих водоспадів Пн. Америки.
Про долину можна говорити дуже довго, починаючи з інфраструктури і закінчуючи природною красою. Але мене найбільше вражали люди. Водій екскурсійного автобусу, який подивився на нас із мапою в руках, і довго нам радив, як прокласти маршрут і на що подивитися, що ми встигнемо і що ні, і що буде важко пройти, а що не втомить мене і не зіпсує таким чином вражень. Він розказав, де і на який шатл нам сісти, а врешті завантажив нас у свій автобус, щоб підвезти до водоспадів, бо і так їде забирати групу туристів.
По ходу милий заквітчав мене місцевою флорою. Думаю, мене можна вважати володаркою глядацьких симпатій, бо усі, кого ми зустрічали, посміхалися, підморгували, тицяли палець в гору, а часто просто казали, що кльова зачіска.
Водії шатлів розважали пасажирів історіями від зупинки до зупинки і влаштовували конкурси різдвяних пісень для наймолодших пасажирів. Скрізь на туристичних маршрутах обладнані туалети, прокладені доріжки, стоять смітниці. Відведено купа місць для пікніків. Мабуть казати, що ніде немає бичків, папірців чи пляшок будь-якого гатунку, зайве. І мисливських угідь нікому в голову не приходить робити із заповідників. Пересуватися долиною можна як власним транспортом різних видів, так і пішки. Відстані не такі вже й великі, просто треба мати час, і приємніше це все ж робити у теплий сезон. Натомість працівники заповіднику закликають користуватися екологічними шатлами, які їздять в середньому що 15 хвилин, що ми і зробили. В долині є кемпінг і готель, в самому парку їх ще кілька. Ми в принципі розглядали варіант поїхати на два дні, але найдешевший варіант саме готелю (зима, як не крути) був близько 170 доларів за ніч і ми зажали. До слова, у цьому готелі немає телевізорів і телефонів, для максимального відриву від агломерації і гармонії з природою. Ну і у список побажань на майбутнє внесено, що я дуже б хотіла приїхати туди на тиждень і погуляти з місцевим рейнджером. Індивідуальний тур на чотири особи обійдеться в 300 баксів, але це місце, куди хочеться приїзджати. і побачити трохи більше таємниць, ніж біля проторених шляхів. Ми от, наприклад, все видивлялися пуму, а бачили лише білку - щоправда, гарну і сіру :)
Так от, повертаючись до водопадів. У зимовий період багато з них замерзають і міліють, і наповнюються у весняний сезон, коли сніг тане. Але навіть так вони прекрасні, і наступного разу я обов”язково видерусь на верхівку - це лише пара годин пішки. І трошки фоток:
Мені дуже подобається структура скель, і усілякі малюнки, які там виникають. Ось, наприклад, біла русалонька і рибка :)
Поверталися ми, щойно почало сутеніти, бо обмерзла дорога не видавалася нам аж такою приємною перспективою. Власне через це ми не стали затримуватися в парку на поїсти, і вирішили, що хоч і Різдво, але щось та знайдеться. Ми помилилися. На найближчі 200 кілометрів знайшлася одна відкрита піцерія, де треба було чекати 45 хвилин - вони не розраховували на натовпи голодних і у них закінчилося тісто. Тож поїхали ми далі, по дорозі я в черговий раз подивувалася культурі на дорогах - до слова, на узбіччях трас теж срач відсутній. За рідкісними винятками, які не залежать від глухомані. А приємно цього разу зробили місцеві пожежники, які щойно з”явилася можливість, поступилися нам дорогою, бо їх габаритну машинку на вузькому серпантині було не об”їхати, а їхали вони десь 50 км на годину. Буквально вже на двох третинах дороги ми натрапили на відчинене “У Денні”, де знову ж таки, офіціантки в кучерики зверталися до всіх “серденько”, і де як на різдв”яний вечір було досить людяно. Пару тижнів тому я дивилася підбірку різдвяного кіно і дуже сміялася, коли тато, у якого згоріла індичка, повів сина вечеряти саме у Денні, і з розумінням перемигувався з такими ж татусями. Їжа забігайлівська, але цілком пристойна і порції традиційно величезні. Але про їжу я рефлексуватиму наступного разу :)
ПиСи: любители потиритися на фоточки можуть сходити в пікасу
Наступні кілометри були не те, щоб надто захопливими. Пару років тому писала я доповідь-статтю, порівнюючи “Достучаться до нєбєс” і “Пока нє сиград в ящик” зокрема під кутом мотиву дороги у них. Принагідно я ознайомилася з дослідженнями про типовий американський жанр road-movie. Знаєте, у якому типова картинка - прерія, траса в горизонт і машинка практично один з головних героїв. Так от, дорогою в Йосеміті я почувалася саме, як героїня такого фільму - майже порожня траса, поля-садки довкола, ні людей, ні заправок.
На щастя, було принаймні сонячно, а то враження було б досить гнітюче. Годині в 9 нам почало катастрофічно не вистачати кави в організмі. А Старбакс зачинений. Все зачинено. Врешті решт побачили ми на узбіччі кабак, де радісно горіло “Відчинено”. На той момент ми вже були у нетрях справжнісінької американської глубинки, але кави дуже хотілося. Хай навіть і цього їхнього неможливого розведеного “американо”. Да, я до речі все не могла зрозуміти захвату від старбаксу, бо тут практично у кожному кабаку можна випити пристойну каву. А в Америчці - далеко не у кожному. Ми особливо не досліджували, але скрізь, окрім старбаксу, нам діставався кавовий розчин з молоком, і чесно, я б вже краще розчинний нескафе пила... Да, вирішили ми таки зайти у цей відчинений кабак. А там я почала вірити, що американське кіно дуже правдиво відтворює їхню реальність. За витертою лядою такі собі далеко не юні тітоньки, біля стін - музичні автомати і пінбол, за столиками - суворі дідусі повільно споживають свою різдвяну яєчню з беконом і ведуть неквапливі розмови із сусідами. Немолода тітонька в кучерики привітно посміхається, називає мене “sugar” і видає мисочку з порційними вершками в каву. На наші дві великі кави їх уходить майже повна мисочка і я почуваюся дуже незручно. По ходу, раз нас вже занесло у ці кіношні декорації, я вирішую, що для повноти картини треба взяти шматок яблучного пирога, заодно зацінити, чи у мене пару тижнів раніше вийшло схоже. Для зацікавлених - рецепт, виходить дуже смачно і дуже американський пиріг. На жаль, насолодитися колоритом ми не мали часу, і поїхали далі. Кілометрів за 100 до заповідника почалися табло з оголошенням про відкриті траси, і тут виявилося, що нам дуже пощастило з погодою - зазвичай закриті взимку дороги виявилися доступними. Ми радісно проминули точки набуття ланцюгів, де, як ви уже знаєте, до нас дуже людяно поставилися і відмовили витрачатися, і почали звивистий шлях у гори.
На в”їзді ланцюгів, дійсно, не вимагали (коли ми поверталися, відповідна табличка вже стояла). Натомість за 20 баксів на двох ми отримали квиток на тиждень перебування і гору мап. У горах було сонячно, тепло і невимовно гарно, а моє взуття було непристосоване до стрибання камінням.
У нас було по суті дві глобальні зупинки, коротка і довга. В парк гігантський секвой ми не встигли, і в принципі одразу зрозуміли, що приїздити в Йосеміті треба на кілька днів.
Отже, перша, коротка, була біля водоспаду із романтичною назвою Bridalveil (Вуаль нареченої).
Там я до окулярів довелося додати теплі вуха і шарф - різниця температур вгорі і в долинах градусів 15, а гори затуляють сонце.
Потім ми рвонули в головне “must see” - долина Йосеміті та один із найвищих водоспадів Пн. Америки.
Про долину можна говорити дуже довго, починаючи з інфраструктури і закінчуючи природною красою. Але мене найбільше вражали люди. Водій екскурсійного автобусу, який подивився на нас із мапою в руках, і довго нам радив, як прокласти маршрут і на що подивитися, що ми встигнемо і що ні, і що буде важко пройти, а що не втомить мене і не зіпсує таким чином вражень. Він розказав, де і на який шатл нам сісти, а врешті завантажив нас у свій автобус, щоб підвезти до водоспадів, бо і так їде забирати групу туристів.
По ходу милий заквітчав мене місцевою флорою. Думаю, мене можна вважати володаркою глядацьких симпатій, бо усі, кого ми зустрічали, посміхалися, підморгували, тицяли палець в гору, а часто просто казали, що кльова зачіска.
Водії шатлів розважали пасажирів історіями від зупинки до зупинки і влаштовували конкурси різдвяних пісень для наймолодших пасажирів. Скрізь на туристичних маршрутах обладнані туалети, прокладені доріжки, стоять смітниці. Відведено купа місць для пікніків. Мабуть казати, що ніде немає бичків, папірців чи пляшок будь-якого гатунку, зайве. І мисливських угідь нікому в голову не приходить робити із заповідників. Пересуватися долиною можна як власним транспортом різних видів, так і пішки. Відстані не такі вже й великі, просто треба мати час, і приємніше це все ж робити у теплий сезон. Натомість працівники заповіднику закликають користуватися екологічними шатлами, які їздять в середньому що 15 хвилин, що ми і зробили. В долині є кемпінг і готель, в самому парку їх ще кілька. Ми в принципі розглядали варіант поїхати на два дні, але найдешевший варіант саме готелю (зима, як не крути) був близько 170 доларів за ніч і ми зажали. До слова, у цьому готелі немає телевізорів і телефонів, для максимального відриву від агломерації і гармонії з природою. Ну і у список побажань на майбутнє внесено, що я дуже б хотіла приїхати туди на тиждень і погуляти з місцевим рейнджером. Індивідуальний тур на чотири особи обійдеться в 300 баксів, але це місце, куди хочеться приїзджати. і побачити трохи більше таємниць, ніж біля проторених шляхів. Ми от, наприклад, все видивлялися пуму, а бачили лише білку - щоправда, гарну і сіру :)
Так от, повертаючись до водопадів. У зимовий період багато з них замерзають і міліють, і наповнюються у весняний сезон, коли сніг тане. Але навіть так вони прекрасні, і наступного разу я обов”язково видерусь на верхівку - це лише пара годин пішки. І трошки фоток:
Мені дуже подобається структура скель, і усілякі малюнки, які там виникають. Ось, наприклад, біла русалонька і рибка :)
Поверталися ми, щойно почало сутеніти, бо обмерзла дорога не видавалася нам аж такою приємною перспективою. Власне через це ми не стали затримуватися в парку на поїсти, і вирішили, що хоч і Різдво, але щось та знайдеться. Ми помилилися. На найближчі 200 кілометрів знайшлася одна відкрита піцерія, де треба було чекати 45 хвилин - вони не розраховували на натовпи голодних і у них закінчилося тісто. Тож поїхали ми далі, по дорозі я в черговий раз подивувалася культурі на дорогах - до слова, на узбіччях трас теж срач відсутній. За рідкісними винятками, які не залежать від глухомані. А приємно цього разу зробили місцеві пожежники, які щойно з”явилася можливість, поступилися нам дорогою, бо їх габаритну машинку на вузькому серпантині було не об”їхати, а їхали вони десь 50 км на годину. Буквально вже на двох третинах дороги ми натрапили на відчинене “У Денні”, де знову ж таки, офіціантки в кучерики зверталися до всіх “серденько”, і де як на різдв”яний вечір було досить людяно. Пару тижнів тому я дивилася підбірку різдвяного кіно і дуже сміялася, коли тато, у якого згоріла індичка, повів сина вечеряти саме у Денні, і з розумінням перемигувався з такими ж татусями. Їжа забігайлівська, але цілком пристойна і порції традиційно величезні. Але про їжу я рефлексуватиму наступного разу :)
ПиСи: любители потиритися на фоточки можуть сходити в пікасу