Лежачи на чумайданах
Я сидю і слухаю, як іде дощ. Нарешті спала спека і у вікно заглядають пухнасті сірі хмарини. Люблю таку погоду,
особливо, коли дома, коли саменька і коли не потрібно нічого робити.
Хоча якраз роботи повно:) Я завтра маю гайнуть на море, а щоб це зробити, потрібно підготувати мій відступ: скрить, так сказаць, улікі, хі-хі-хі) і доробити все недороблене.
Вікендик намалювався абсолютно випадково і неочікувано. А я таке не люблю:) Точніше, я не люблю, коли мені пропонують щось і дають море часу на подумати. Бо коли я починаю думати, то зазвичай на знаходжу стопітсот тисч причин, чомуце не варто затівать... о, грім гремить!..Геніальна риса, я вважаю...
З чого був зроблений висновок - мене нада брать нахрапом. Підбігти, вивалить все на голову в інтірєсній хвормі і швидко вимагать відповіді. Зазвичай я захоплююсь, а мозок не встигає розібрать, що там праісходіт і
в результаті емоції перемагають - я щось роблю. Схема проста як двері, тока чогось нею ніхто не користується :(
От я взахваті від погоди - тепер світить сонце!!!)