(no subject)
Почти час сегодня искала - по своему журналу, по инету. Еле нашла. Очень уж хотелось перечитать. Хорошо, что когда-то распечатала и дома в стопочку сложила, а то мало ли, - инет вещь такая, сегодня в нём есть, а завтра потерялось, потёрлось, исчезло куда-то.
Считайте, это я себе, на память, закладку сделала. Вдруг тут чуть дольше пролежит.
Жаль, мои русскоязычные друзья оценить не смогут.
* * *
Ти острову безлюдного просив -
Ти маєш острів.
Пісок. Оса. І золото осик.
Ти маєш осінь.
Розгорнеш двері,
як важку траву.
А стіл - дубовий.
І при вікні
висмоктує павук
Останнє слово.
Вночі когось покличеш -
а нема.
Просив і мусиш.
В яру, якщо придивишся, - зима
Займає душу.
Так вийшло. Визира хрестовий край
В колоді темній.
Ти думав, що спроможешся на рай,
А хід - таємний.
І самота,
поколота дощем,
Стоїть до спиту...
Спинися!
... Але ти іще
Ідеш просити...
* * *
Уже відслужили.
Вже било у дзвоні висить
Важким кажаном...
І ріку допивають корови.
На спинах у звірів
гойдається ліс вечоровий
У себе на спині
гойдаючи спинену
мить.
І дим із городу -
як сива притока ріки,
І сонце над скелю -
за скелю, виходить,
заходить...
І ніч, як орда,
підійшла до татарського броду
І мочить копита
в червоні козацькі
шлики.
Уже відслужили. І тиша. І спокій. І путь.
І Бог - не суддя, не месія, а дивакуватий
Старенький рибалка,
що ловить
і хоче, мабуть,
Незловленим
світ
заспокоїти й нагодувати.
ПОВІТОВИЙ ДОЩ
Вітер шепоче в осіннім саду -
От і розмова.
Друзів нема. Переселення душ.
Дощ повітовий.
Не-
наче мокра синиця,
вікно.
Вороном - двері...
Губи
і чорне молдавське вино -
От і вечеря.
Пальці виводять якісь імена.
Дати. Потопи.
Мертві усі. А іще ж не війна.
Просто - листопад.
Просто осіння важка німота
В темній світлиці.
Просто - провінція. І самота,
Як у столиці.
Дощик іде
стороною і тут.
Терен збирає.
І відчуття, що тебе не знайдуть -
Все, що ти маєш.
Осінь скінчилась.
Але в
Згірклій душі
пригорщ листя і мряки.
Повернись і приходь
вишіптувати надрив
Губами і знаками
зодіака.
Зілля звари на малому вогні,
Аби було чим
спирт запивати.
Прийдеш або ні -
все-одно при мені
Залишаться тільки свічка
у пальцях
і гілочка м'яти.
Доля, чи що,
у мене така?
Нікого. Ніде. Ні колись. Ні потім.
А віск, що зі свічки
тече на рукав -
Єдина у світі
жива істота.
Вообще забавно, насколько изменяется твоё впечатление о давно знакомых стихах, когда оказывается - знаешь ты не всё. Там ещё строфа, две, порой и больше бывает, и не конец то, что ты им считал, а всего лишь передышка на пути.
* * *
Пора від'їздити
із цього містечка, либонь.
Тут жити смішніше,
ніж вмерти у іншому місті.
Тут тіні
забутих не нами
кому вже за двісті.
Тут вічний базар
палахкоче, як вічний вогонь.
Продам все, що є:
біль, печаль і відсутність снігів.
І восьмий продам
на крутому дев'ятому крузі.
Лише не продам
своїх вірних підтоптаних друзів,
Бо що за них візьмеш крім їхніх похмільних боргів?
Чи жаль?
А нічого, достоту, не жаль.
Нікого не жаль. Я продам. А мене вже продали
І юність, і молодість, і
екзальтовані дами
Хай пухом їм буде
моя не така вже й печаль.
Рядочок забутий
доточує кінчик пера,
Віночок качиний обтрушує зорі під ноги.
Квиточок візьму.
І ковточок ковтну на дорогу.
Газету куплю.
І від’їду.
Тому, що - пора.
Моё любимое. Так что будет без ката, простите великодушно
* * *
Ми ще не зустрілись,
а наша історія вже
Скінчилась і ми
не зустрінемось так і ніколи.
І кулька, мов куля, ковзає по круглому полю...
І Бог ще не судить,
але вже і не береже.
Копатиму глину червону
у чорнім саду,
Що понад лиманом родитиме сливи солоні.
Важкий альбатрос, як рибину, ухопить долоню
І рватитме руку,
і битиме крильми звізду.
Така порожнеча,
така безпритульність. Вогонь
Уже не рятує можливістю в нього дивитись.
А камінь - стоїть на горі. І не треба котити.
А треба сидіти
і пити свою “Оболонь”.
І в хвилях Джінестри
шукать черепки золоті,
Щоб потім, взимі,
їх складати від краю до краю...
Це час настає, коли точно і впевнено знаєш
Чого вже ніколи не буде у тебе в житті.
Тому і не сумно,
а так, наче випив до дна
Вже кимось раніше
до дна перехилену чашу.
Ми ще не зустрілись, кохана.
Історія наша
Оскільки її не було,
то й не буде сумна.
І в цьому утіха? І в цьому невтішна мета?
Що справа - вода, а що зліва - обвітрена скеля...
Все знищ, все зміни,
сорок літ проблукай у пустелі:
... Що зліва - обвітрена скеля,
що справа - вода...
http://www.aup.iatp.org.ua/members/tvor.php?id=110
Считайте, это я себе, на память, закладку сделала. Вдруг тут чуть дольше пролежит.
Жаль, мои русскоязычные друзья оценить не смогут.
* * *
Ти острову безлюдного просив -
Ти маєш острів.
Пісок. Оса. І золото осик.
Ти маєш осінь.
Розгорнеш двері,
як важку траву.
А стіл - дубовий.
І при вікні
висмоктує павук
Останнє слово.
Вночі когось покличеш -
а нема.
Просив і мусиш.
В яру, якщо придивишся, - зима
Займає душу.
Так вийшло. Визира хрестовий край
В колоді темній.
Ти думав, що спроможешся на рай,
А хід - таємний.
І самота,
поколота дощем,
Стоїть до спиту...
Спинися!
... Але ти іще
Ідеш просити...
* * *
Уже відслужили.
Вже било у дзвоні висить
Важким кажаном...
І ріку допивають корови.
На спинах у звірів
гойдається ліс вечоровий
У себе на спині
гойдаючи спинену
мить.
І дим із городу -
як сива притока ріки,
І сонце над скелю -
за скелю, виходить,
заходить...
І ніч, як орда,
підійшла до татарського броду
І мочить копита
в червоні козацькі
шлики.
Уже відслужили. І тиша. І спокій. І путь.
І Бог - не суддя, не месія, а дивакуватий
Старенький рибалка,
що ловить
і хоче, мабуть,
Незловленим
світ
заспокоїти й нагодувати.
ПОВІТОВИЙ ДОЩ
Вітер шепоче в осіннім саду -
От і розмова.
Друзів нема. Переселення душ.
Дощ повітовий.
Не-
наче мокра синиця,
вікно.
Вороном - двері...
Губи
і чорне молдавське вино -
От і вечеря.
Пальці виводять якісь імена.
Дати. Потопи.
Мертві усі. А іще ж не війна.
Просто - листопад.
Просто осіння важка німота
В темній світлиці.
Просто - провінція. І самота,
Як у столиці.
Дощик іде
стороною і тут.
Терен збирає.
І відчуття, що тебе не знайдуть -
Все, що ти маєш.
Осінь скінчилась.
Але в
Згірклій душі
пригорщ листя і мряки.
Повернись і приходь
вишіптувати надрив
Губами і знаками
зодіака.
Зілля звари на малому вогні,
Аби було чим
спирт запивати.
Прийдеш або ні -
все-одно при мені
Залишаться тільки свічка
у пальцях
і гілочка м'яти.
Доля, чи що,
у мене така?
Нікого. Ніде. Ні колись. Ні потім.
А віск, що зі свічки
тече на рукав -
Єдина у світі
жива істота.
Вообще забавно, насколько изменяется твоё впечатление о давно знакомых стихах, когда оказывается - знаешь ты не всё. Там ещё строфа, две, порой и больше бывает, и не конец то, что ты им считал, а всего лишь передышка на пути.
* * *
Пора від'їздити
із цього містечка, либонь.
Тут жити смішніше,
ніж вмерти у іншому місті.
Тут тіні
забутих не нами
кому вже за двісті.
Тут вічний базар
палахкоче, як вічний вогонь.
Продам все, що є:
біль, печаль і відсутність снігів.
І восьмий продам
на крутому дев'ятому крузі.
Лише не продам
своїх вірних підтоптаних друзів,
Бо що за них візьмеш крім їхніх похмільних боргів?
Чи жаль?
А нічого, достоту, не жаль.
Нікого не жаль. Я продам. А мене вже продали
І юність, і молодість, і
екзальтовані дами
Хай пухом їм буде
моя не така вже й печаль.
Рядочок забутий
доточує кінчик пера,
Віночок качиний обтрушує зорі під ноги.
Квиточок візьму.
І ковточок ковтну на дорогу.
Газету куплю.
І від’їду.
Тому, що - пора.
Моё любимое. Так что будет без ката, простите великодушно
* * *
Ми ще не зустрілись,
а наша історія вже
Скінчилась і ми
не зустрінемось так і ніколи.
І кулька, мов куля, ковзає по круглому полю...
І Бог ще не судить,
але вже і не береже.
Копатиму глину червону
у чорнім саду,
Що понад лиманом родитиме сливи солоні.
Важкий альбатрос, як рибину, ухопить долоню
І рватитме руку,
і битиме крильми звізду.
Така порожнеча,
така безпритульність. Вогонь
Уже не рятує можливістю в нього дивитись.
А камінь - стоїть на горі. І не треба котити.
А треба сидіти
і пити свою “Оболонь”.
І в хвилях Джінестри
шукать черепки золоті,
Щоб потім, взимі,
їх складати від краю до краю...
Це час настає, коли точно і впевнено знаєш
Чого вже ніколи не буде у тебе в житті.
Тому і не сумно,
а так, наче випив до дна
Вже кимось раніше
до дна перехилену чашу.
Ми ще не зустрілись, кохана.
Історія наша
Оскільки її не було,
то й не буде сумна.
І в цьому утіха? І в цьому невтішна мета?
Що справа - вода, а що зліва - обвітрена скеля...
Все знищ, все зміни,
сорок літ проблукай у пустелі:
... Що зліва - обвітрена скеля,
що справа - вода...
http://www.aup.iatp.org.ua/members/tvor.php?id=110