і замість річних підсумків
Головна моя цьогорічна історія дуже дивна. Запхана в словесні рамки, вона стане ще химернішою, тому розповісти про те єдине, чим я по-справжньому живу, в мене не вийде. Найкраще, що можна зробити у такому випадку - торкнутися улюбленого щасливого шрамика, який утворюється і від таких історій теж. Часом це фото, запах, місце зустрічі, улюблена річ, у моєму ж випадку - пісня.
Минула зима була дуже темною. Можливо, найгіршим часом у моєму житті. А от фантомні болі з приводу Сараєва почали мучити мене давно, ще задовго до цього. Можна вважати це слідом давнього короткого візиту, чи результатом всього прочитаного і почутого, менше з тим. Саме вони рятували. Минулої зими я часто думала про Боснію та Сараєво, це було як Гренада, Гренада, Гренада моя земля обітована, де можна сховатися від всіх турбот і печалей.
Досі не визначуся, вважати схильність бачити знаки зв’язком із вищими силами чи прикметою ущербної особистості. Рік тому на мене посипалися дрібні знаки: гортаючи збірку оповідань Бернгарда Шлінка, я раптом наштовхувалася на історію про німецького інженера, який спроектував міст через Дріну; коли я заходила до торгівельного центру, на моніторах там починали крутити фільм National Geographic про Боснію, де пропливали заманливі види Сараєва та Мостара; практично вже втративши свідомість, я купувала і ковтала прямо в аптеці таблетки від мігрені, які блискавично допомагали і виявлялися виробленими фірмою «Босналєк» у Сараєві, на Юкічевій вулиці. Врешті-решт цих милих збігів стало так багато, що я навіть перестала їх рахувати.
Але найдивніша історія сталася із книжкою Галини Петросаняк «Спокуса говорити», яку я страшенно хотіла прочитати і яка дуже довго не потрапляла мені до рук. У Франківську, одного бридкого дня, коли на вулицях тануло снігобагно, приїхавши в центр із поганими новинами, я зайшла в книгарню і таки побачила цю книжку. Розгорнула її навмання - і натрапила на розворот з прозовим текстом, посеред якого на сторінці зліва знаходився текст віршований під заголовком «Сараєво». Спочатку я подумала, що мене глючить. Але виявилося, що це український переклад балади чеського барда Яроміра Ногавіци, про якого йшлося в есеї. Ногавіцу я чула, але чомусь особливо не вслухалася. Вже приїхавши додому, до Вінниці, я знайшла згадану пісню в інеті та прослухала її. Кілька разів. Тієї зими я була злою і практично не плакала. Не заплакала я й того разу - заридало щось всередині, значно менше і сильніше за мене.
Ну і от. За якихось півтора місяці розпочалася довга низка майже неймовірних подій, які, боюся, пов’язали мене з цим топонімом дуже надовго. Може, взагалі назавжди. І жити стало так світло. А пісенька перетворилася на такий собі, патетично кажучи, символ віри. Власне, звучить усе отак:
Текст чеською мовою, яка не припиняє мене веселити, виглядає отак. А український переклад Галини Петросаняк - отак:
Галицькі рівнини чеше вітер злий,
мізерію всю нашу в нас води забрали.
Мов птахи у вирій з тобою ми, немов
два листи блакитні над світом, летимо.
Ще горить багаття, та миттєво
гасне - мандрам вже кінець.
За горою ген є Сараєво,
там завтра ми стаємо під вінець.
Парох в костелі нас зв’яже навіки,
вінок з тамариску він кине до ріки.
Вода попливе знову до морів,
ми внизу з тобою, а небо - нагорі.
Ще горить багаття, та миттєво
гасне - мандрам вже кінець.
За горою ген є Сараєво,
там завтра ми стаємо під вінець.
Побудую дім я з білого каменю,
балками із дуба він буде рублений,
щоби кожен бачив, щоби кожен знав,
як гаряче, як ніжно я тебе кохав.
Ще горить багаття, та миттєво
гасне - мандрам вже кінець.
За горою ген є Сараєво,
там завтра йдем, кохана, під вінець.
Не знаю, чому чех Ногавіца прив’язав свою дивну пісню до боснійської столиці. Може, це своєрідна алюзія на знаменитий атентат, чи теж якийсь особистий фантомний біль, не знаю. А балада його надійно засіла в мене у голові, в плеєрі, та всюди мене супроводжує, особливо в поїздках. І вже точно згодиться в найближчій майбутній, найважливішій :)
А висновків тут нема жодних. Хіба що класичне «ми помрем не в Парижі» - для цього є, поза всяким сумнівом, кращі місця.
Дякую, мій 2009.
Минула зима була дуже темною. Можливо, найгіршим часом у моєму житті. А от фантомні болі з приводу Сараєва почали мучити мене давно, ще задовго до цього. Можна вважати це слідом давнього короткого візиту, чи результатом всього прочитаного і почутого, менше з тим. Саме вони рятували. Минулої зими я часто думала про Боснію та Сараєво, це було як Гренада, Гренада, Гренада моя земля обітована, де можна сховатися від всіх турбот і печалей.
Досі не визначуся, вважати схильність бачити знаки зв’язком із вищими силами чи прикметою ущербної особистості. Рік тому на мене посипалися дрібні знаки: гортаючи збірку оповідань Бернгарда Шлінка, я раптом наштовхувалася на історію про німецького інженера, який спроектував міст через Дріну; коли я заходила до торгівельного центру, на моніторах там починали крутити фільм National Geographic про Боснію, де пропливали заманливі види Сараєва та Мостара; практично вже втративши свідомість, я купувала і ковтала прямо в аптеці таблетки від мігрені, які блискавично допомагали і виявлялися виробленими фірмою «Босналєк» у Сараєві, на Юкічевій вулиці. Врешті-решт цих милих збігів стало так багато, що я навіть перестала їх рахувати.
Але найдивніша історія сталася із книжкою Галини Петросаняк «Спокуса говорити», яку я страшенно хотіла прочитати і яка дуже довго не потрапляла мені до рук. У Франківську, одного бридкого дня, коли на вулицях тануло снігобагно, приїхавши в центр із поганими новинами, я зайшла в книгарню і таки побачила цю книжку. Розгорнула її навмання - і натрапила на розворот з прозовим текстом, посеред якого на сторінці зліва знаходився текст віршований під заголовком «Сараєво». Спочатку я подумала, що мене глючить. Але виявилося, що це український переклад балади чеського барда Яроміра Ногавіци, про якого йшлося в есеї. Ногавіцу я чула, але чомусь особливо не вслухалася. Вже приїхавши додому, до Вінниці, я знайшла згадану пісню в інеті та прослухала її. Кілька разів. Тієї зими я була злою і практично не плакала. Не заплакала я й того разу - заридало щось всередині, значно менше і сильніше за мене.
Ну і от. За якихось півтора місяці розпочалася довга низка майже неймовірних подій, які, боюся, пов’язали мене з цим топонімом дуже надовго. Може, взагалі назавжди. І жити стало так світло. А пісенька перетворилася на такий собі, патетично кажучи, символ віри. Власне, звучить усе отак:
Текст чеською мовою, яка не припиняє мене веселити, виглядає отак. А український переклад Галини Петросаняк - отак:
Галицькі рівнини чеше вітер злий,
мізерію всю нашу в нас води забрали.
Мов птахи у вирій з тобою ми, немов
два листи блакитні над світом, летимо.
Ще горить багаття, та миттєво
гасне - мандрам вже кінець.
За горою ген є Сараєво,
там завтра ми стаємо під вінець.
Парох в костелі нас зв’яже навіки,
вінок з тамариску він кине до ріки.
Вода попливе знову до морів,
ми внизу з тобою, а небо - нагорі.
Ще горить багаття, та миттєво
гасне - мандрам вже кінець.
За горою ген є Сараєво,
там завтра ми стаємо під вінець.
Побудую дім я з білого каменю,
балками із дуба він буде рублений,
щоби кожен бачив, щоби кожен знав,
як гаряче, як ніжно я тебе кохав.
Ще горить багаття, та миттєво
гасне - мандрам вже кінець.
За горою ген є Сараєво,
там завтра йдем, кохана, під вінець.
Не знаю, чому чех Ногавіца прив’язав свою дивну пісню до боснійської столиці. Може, це своєрідна алюзія на знаменитий атентат, чи теж якийсь особистий фантомний біль, не знаю. А балада його надійно засіла в мене у голові, в плеєрі, та всюди мене супроводжує, особливо в поїздках. І вже точно згодиться в найближчій майбутній, найважливішій :)
А висновків тут нема жодних. Хіба що класичне «ми помрем не в Парижі» - для цього є, поза всяким сумнівом, кращі місця.
Дякую, мій 2009.