кстати о переводах
ТАРАСЪ БУЛЬБА
ПОВѢСТЬ
ИЗЪ ЗАПОРОЖСКОИ СТАРИНЫ,
СОЧИНЕНIЄ
Н. ГОГОЛЯ
на
ГАЛИЦКО-РУСКIЙ ЯЗЫКЪ
переведена
П. Д. Ф. Г[оловацк]имъ.
Львôвъ 1850.
Черенками Института Ставропигiяньского.
Въ той часъ була честь, слава,
Войсковая справа;
Сама себе на смѣхъ не давала,
Непрiятеля пôдъ ноги топтала.
Дума Украинска.
I.
"А ну-ко обернися сынку! Ехъ! Якiй же ты смѣшный такій! Що то на васъ за попôвскіи сукманцѣ? Чи тамъ такъ всѣ ходятъ въ академіи?" Такими словами встрѣтивъ старый Бульба двохъ сынôвъ своихъ, учившихся въ кієвской бурсѣ и пріѣхавшихъ домôвъ къ отцю.
Сыны єго ледви що злѣзли зъ коней. Були то два жвавіи молодцѣ, позираючи̂ єще зъ-пôдлôбья, яко недавно выпущени̂ семинаристы. На свѣжихъ, здоровыхъ лицяхъ засѣявся первый пухъ волоса, которого ще не тыкалась бритва. Они були дуже засумовались такимъ пріємомъ отця и стояли стовпами затопивши очи въ землю.
"Стôйте, стôйте! дайте мнѣ розглядѣти васъ хорошенько", продвжавъ ôнъ, обертаючи ними, "яки̂жъ-то довгіи свитки на васъ! якіи свитки! такихъ свитокъ ще въ свѣтѣ и не бувало. А ну перебѣжись который нибудь зъ васъ! най подивлюся: ци не гримнешъ о землю, запутавшись въ тую спôдницю."
"Не смѣйся, не смѣйся батьку!" сказавъ наконецъ старшій изъ нихъ.
"А диви: якій ты, какой пышный! а чомужбы то менѣ не смѣятися?"
"А такъ; хоть ты менѣ и батько, а якъ будешъ смѣятись, то єйбогу покалатаю!"
"Ахъ ты сякій-такій сыну! якъ батька?" сказавъ Тарасъ Бульба, ôтступивши удивляясь кôлька крокôвъ назадъ.
"А такъ, хоть и батька. За зневагу ни бачу уже и не уважаю никого."
"Якъ-же ты хочешъ со мною битися? та хибань на кулаки?"
"Та ужежъ чимъ ни-будь."
"Ну давай на кулаки!" сказавъ Тарасъ Бульба закотивши рукавы: побачу я, що зъ тебе за хлопецъ на кулаки!" - И такъ отецъ съ сыномъ, мѣсто повитанья по давнôй розлуцѣ, начали садити оденъ другому тузаны, то по ребрахъ, то по спинѣ, то по пôдъ груди, то ôтступаючи и оглядуючись, то зновъ наступаючи.
"Дивить-но ся добри̂ люде: одурѣвъ старый! совсѣмъ изъ ума зôйшовъ!" говорила блѣдная, худощавая и добрая мати ихъ, стоячи у порога, неуспѣвшая ще обняти ненаглядныхъ дѣтій своихъ, дѣти пріѣхали домôвъ, бôльше года ихъ не бачила, а ôнъ загадавъ, катъ знає що, на кулаки битися!" - "Але ôнъ славно бьєтся!" говоривъ Бульба, остановившись; "єй Богу добре, продовжавъ поправляючись трохи; "такъ що годѣ съ нимъ и мѣритись. Лепскій буде зъ него козакъ! Ну здоровъ бувъ сынку! почоломкаймося!" И отецъ съ сыномъ стали цѣловатись. "Добре сынку! Отъ такъ колоти всякого, якъ мене тузивъ єсь; неспускай никому! а все-таки на тобѣ таке смѣшне убраньство; що то за мотузокъ на тобѣ виситъ? А ты, бейбасъ, що стоишъ опустивши руки?" казавъ ôнъ, обернувшись къ молодшому; "щожъ ты сякій такій сыну, не поборешся со мною?"
"Отъ ще що выгадавъ!" говорила мати, обôйнявши въ тоє свого молодшого; "ось прійде єму таке въ голову, щобы рôдне дитя било отця! Та буцѣмъ то до того и теперь; дитя молоде, пріѣхало зъ тôлькои дороги, утомилось.... (тоє дитя мало уже бôльше двадцяти лѣтъ, а ростомъ за добрый сажень), єму бы теперь ôтпочити, та попоѣсти що-нибудь; а той го заставляє битись!"
"Е, та ты бачу мазунчикъ!" казавъ Бульба: "не слухай сынку матере; она баба, она ничого не знає. Якая вамъ теперь нѣжба? Ваша нѣжба: чистоє поле та вороный кôнь; то ваша нѣжба! А видите отъ тую шаблю - отъ то ваша матêрь! А тамто все дрань, чимъ набиваютъ головы ваши̂: и академіи, и всѣ тiи книжки, буквари и философiя, и все то: катъ знає що, я вамъ отъ щось на тоє." Тутъ загнався Бульба такимъ словомъ, що въ письмѣ не уходитъ. "Отъ, лучше, я васъ зъ недѣлѣ ôтправлю на Запорожье. Тамъ то вамъ наука, тамъ вамъ школа; тамъ тôлько наберетеся розуму, що ну!"
"Та всего лише оденъ тыждень бути имъ дома? сказала жалостно, со слезами въ очехъ, худощавая старуха мати: "и не забавитися имъ, бѣднымъ? и дому рôднаго не пôзнати? и менѣ не надивитися на нихъ?" "Досытъ, досытъ, стара! Козакъ не на тоє, щобъ съ бабами возитися. Ты бы ще ихъ собѣ и за пазуху спрятала, або сидѣла на нихъ, мовъ квочка. Иди вже йди, та заставъ намъ чимъ борше все на стôлъ, що є. Не треба намъ пампухôвъ, медôвникôвъ и другихъ макалясôвъ; а тащи намъ цѣлого барана, козу давай, меды сороколѣтніи! тай горѣвки до воли, - не тои съ выдумками горѣвки, съ грозинками и всякими вытребеньвами, але чистои шумôвки, щобъ грала и шипѣла, якъ бѣсъ."
ПОВѢСТЬ
ИЗЪ ЗАПОРОЖСКОИ СТАРИНЫ,
СОЧИНЕНIЄ
Н. ГОГОЛЯ
на
ГАЛИЦКО-РУСКIЙ ЯЗЫКЪ
переведена
П. Д. Ф. Г[оловацк]имъ.
Львôвъ 1850.
Черенками Института Ставропигiяньского.
Въ той часъ була честь, слава,
Войсковая справа;
Сама себе на смѣхъ не давала,
Непрiятеля пôдъ ноги топтала.
Дума Украинска.
I.
"А ну-ко обернися сынку! Ехъ! Якiй же ты смѣшный такій! Що то на васъ за попôвскіи сукманцѣ? Чи тамъ такъ всѣ ходятъ въ академіи?" Такими словами встрѣтивъ старый Бульба двохъ сынôвъ своихъ, учившихся въ кієвской бурсѣ и пріѣхавшихъ домôвъ къ отцю.
Сыны єго ледви що злѣзли зъ коней. Були то два жвавіи молодцѣ, позираючи̂ єще зъ-пôдлôбья, яко недавно выпущени̂ семинаристы. На свѣжихъ, здоровыхъ лицяхъ засѣявся первый пухъ волоса, которого ще не тыкалась бритва. Они були дуже засумовались такимъ пріємомъ отця и стояли стовпами затопивши очи въ землю.
"Стôйте, стôйте! дайте мнѣ розглядѣти васъ хорошенько", продвжавъ ôнъ, обертаючи ними, "яки̂жъ-то довгіи свитки на васъ! якіи свитки! такихъ свитокъ ще въ свѣтѣ и не бувало. А ну перебѣжись который нибудь зъ васъ! най подивлюся: ци не гримнешъ о землю, запутавшись въ тую спôдницю."
"Не смѣйся, не смѣйся батьку!" сказавъ наконецъ старшій изъ нихъ.
"А диви: якій ты, какой пышный! а чомужбы то менѣ не смѣятися?"
"А такъ; хоть ты менѣ и батько, а якъ будешъ смѣятись, то єйбогу покалатаю!"
"Ахъ ты сякій-такій сыну! якъ батька?" сказавъ Тарасъ Бульба, ôтступивши удивляясь кôлька крокôвъ назадъ.
"А такъ, хоть и батька. За зневагу ни бачу уже и не уважаю никого."
"Якъ-же ты хочешъ со мною битися? та хибань на кулаки?"
"Та ужежъ чимъ ни-будь."
"Ну давай на кулаки!" сказавъ Тарасъ Бульба закотивши рукавы: побачу я, що зъ тебе за хлопецъ на кулаки!" - И такъ отецъ съ сыномъ, мѣсто повитанья по давнôй розлуцѣ, начали садити оденъ другому тузаны, то по ребрахъ, то по спинѣ, то по пôдъ груди, то ôтступаючи и оглядуючись, то зновъ наступаючи.
"Дивить-но ся добри̂ люде: одурѣвъ старый! совсѣмъ изъ ума зôйшовъ!" говорила блѣдная, худощавая и добрая мати ихъ, стоячи у порога, неуспѣвшая ще обняти ненаглядныхъ дѣтій своихъ, дѣти пріѣхали домôвъ, бôльше года ихъ не бачила, а ôнъ загадавъ, катъ знає що, на кулаки битися!" - "Але ôнъ славно бьєтся!" говоривъ Бульба, остановившись; "єй Богу добре, продовжавъ поправляючись трохи; "такъ що годѣ съ нимъ и мѣритись. Лепскій буде зъ него козакъ! Ну здоровъ бувъ сынку! почоломкаймося!" И отецъ съ сыномъ стали цѣловатись. "Добре сынку! Отъ такъ колоти всякого, якъ мене тузивъ єсь; неспускай никому! а все-таки на тобѣ таке смѣшне убраньство; що то за мотузокъ на тобѣ виситъ? А ты, бейбасъ, що стоишъ опустивши руки?" казавъ ôнъ, обернувшись къ молодшому; "щожъ ты сякій такій сыну, не поборешся со мною?"
"Отъ ще що выгадавъ!" говорила мати, обôйнявши въ тоє свого молодшого; "ось прійде єму таке въ голову, щобы рôдне дитя било отця! Та буцѣмъ то до того и теперь; дитя молоде, пріѣхало зъ тôлькои дороги, утомилось.... (тоє дитя мало уже бôльше двадцяти лѣтъ, а ростомъ за добрый сажень), єму бы теперь ôтпочити, та попоѣсти що-нибудь; а той го заставляє битись!"
"Е, та ты бачу мазунчикъ!" казавъ Бульба: "не слухай сынку матере; она баба, она ничого не знає. Якая вамъ теперь нѣжба? Ваша нѣжба: чистоє поле та вороный кôнь; то ваша нѣжба! А видите отъ тую шаблю - отъ то ваша матêрь! А тамто все дрань, чимъ набиваютъ головы ваши̂: и академіи, и всѣ тiи книжки, буквари и философiя, и все то: катъ знає що, я вамъ отъ щось на тоє." Тутъ загнався Бульба такимъ словомъ, що въ письмѣ не уходитъ. "Отъ, лучше, я васъ зъ недѣлѣ ôтправлю на Запорожье. Тамъ то вамъ наука, тамъ вамъ школа; тамъ тôлько наберетеся розуму, що ну!"
"Та всего лише оденъ тыждень бути имъ дома? сказала жалостно, со слезами въ очехъ, худощавая старуха мати: "и не забавитися имъ, бѣднымъ? и дому рôднаго не пôзнати? и менѣ не надивитися на нихъ?" "Досытъ, досытъ, стара! Козакъ не на тоє, щобъ съ бабами возитися. Ты бы ще ихъ собѣ и за пазуху спрятала, або сидѣла на нихъ, мовъ квочка. Иди вже йди, та заставъ намъ чимъ борше все на стôлъ, що є. Не треба намъ пампухôвъ, медôвникôвъ и другихъ макалясôвъ; а тащи намъ цѣлого барана, козу давай, меды сороколѣтніи! тай горѣвки до воли, - не тои съ выдумками горѣвки, съ грозинками и всякими вытребеньвами, але чистои шумôвки, щобъ грала и шипѣла, якъ бѣсъ."