Цілюща Моршинська Вода. Лісова прогулянка
- I -
Так, з боку дивишся - не ліс, лісополка. Вздовж дорозі п’ять рядків дерев, дюжина кущів. Серед них заблукати може тільки першокласник. Та хіба я, професійний слідопит, що одного разу с одеських катакомб цілий та неушкоджений вийшов?!..
У минулому році я тут був. Коли забув ключи від кімнати санаторію, а треба було лишнього того… відлити. Сталась маленька несподіванка, коли я вертався, але цього разу розмах був більш драматичним.
Через ліс спочатку йде дорога. Вона розбірливо малюється на гугль-мапах, так воно й насправді, коли повертаєш на неї: це, майже, справжній німецький автобан з рухом у обох напрямках. Покриття гарне, рівне, вимощене з дрібної гальки, уздовж - натягнута сталева сітка. Для того, щоб лісні зверушки не перемежалися з людьми та не плуталися під колесами швидкісних засобів транспорту, або для звукової ізоляції, щоб їм спалося тихо.
Через 5 кілометрів різкий поворот праворуч і помаленьку робиться вужче та гірше. З’являються перші калюжі, напрямок з двох полос перетворюється на півтора. З правого боку є якась станція - величезна вишка, дерев’яні будівельки й оточена ця станція парканом. На воротах - величезний навісний замок, іржавий мов 100 років ніхто його не торкався. Але у дірках в паркану неозброєним оком можна побачити, що коїться розпуста. У великі купи люди складали спиляні дерева для наступної обробки та підготовку на вивіз. Я так думаю, що за кордони. Така ж купа була неподалік за межами станції, на кожної колоді - прибита маркування з номером.
Ну ви мені скажіть, будь ласка, що це за люди такі? Біля дороги стоять таблички про якийсь заповідник, заборонено махати сокирами, але тут же стоять м’ясники-лісоруби з бензопилами, і нищать усю природну красу. Глядячи на гугль-мапу я ледве не заплакав. Рік назад тут ще все зелененьке було, зараз - місто ніби захворіло з діагнозом «стригучий лишай».
Саме цікаве, що коли я підійшов до дірки, підглянув, лісоруби почули недобре, затихли і сіли собі цигарки цмоктати, длубаючи землю. Типу, ми тут сидимо, нічого не робимо. А я такий тупий, що не чув дзижчання бензопили за кілометр… На жаль, в мене не було чогось, влаштувати тут бойовий стан, то пішов я далі.
- II -
Тим часом, доріжка непомітно перейшла у брудний напрямок з двома поглибленнями для коліс дуже величезного транспорту з колесами радіусом вище за мене. Поглиблення були повні суміші води та м’якої глини, - після мокрої катастрофи, що відбувалася позавчора. Турист, на якому насунута футболка, шорти та кеди від Найк, виявляється, не зовсім підготовлений до стосунків з дикою природою. Зараз би калоши по коліно… Коли я побачив свіженький слід кабанячих копит, то зрозумів, щ природа дійсно таки дика, тому очікувати можна що завгодно.
По дорозі стало йти просто неможливо. Крізь - бруд, каша з глини та обломки гілок. Й нещадні субтропічні комари, голодні як гості на весіллі, що три доби не їли. Тільки-но зупинишся води попити, або дух перевести, ризикуєш сам бути зіжраним кусючими ворогами.
- Та ну його в халепу, - подумав я, - треба негайно вертатися.
Цю мить десь позаду погрозливо гримнуло. Краще б я не обертався. Великі хмари затягли небо, там де був початок мого шляху, вже блищали яскраві проміння електроструму. Грім наздогнав понад 15 секунд, тобто є час, поки цей апокаліпсис накриє мене з головою. Вертатися вже було пізно. Ввімкнувши мобілку з GPS, виявилося, що неподалік повинен бути вихід з лісу. Карта чітко підказувала, що вперед - вдвічі менша відстань й на мене очікує смачний бонус - річка!
Минулого разу то була кінцева мета моєї подорожі, й тоді не вдалося її досягти. Зараз є можливість і я продовжив рух з ентузіазмом.
Залишалося одне - піддати газку.
- III -
Чим дальше рухав, тим товще партизани. З копитцями та п’ятаками. Маленькі такі поросята щось шукали під старим дубом. Якщо є маленькі, то десь повинна була перебувати й матінко. Не дуже я мав бажання знайомитися з сімейкою хрюкунів, тому знайшов великого дрина у праву руку, і такого ж у ліву, для впевненості. Обережно, не піднімаючи гримотіння, я перестрибнув глибокий рів на другу сторону дорозі. Вірніше, того брудного орієнтиру, що вказував, де північ й південь. Хрюшки залишилися позаду, а я, показав їм наостанок Буратіну, дуже радів винаходу з дринами. Бо ними так легко було перескакувати ями, не хлюпаючи у калюжі, та й від комах можна було відбиватися! Справжні чарівні палиці, як у їжака у одній старий казці, що зайця рятував.
У лісі ставало все темніше. Хмари наближалися, гуркотіло гучніше. Стежки і орієнтири зовсім зникли. Останній раз я бачив метрів 100 назад, як вони розплелися на три напрямки, як нитки на гудзику, що пришив недотепа. ЖіПіЄс вже не робив, телефонний зв’язок обірвався, іншими словами, я потрапив у стовідсоткові джунглі. Жахливо. Затіпало на спині, - якийсь нерв не витримав напруження.
Рішення, як діяти далі було досить простим: рухати, і тільки вперед. Рішення просте, але дотримуватися його, не маючи жодного орієнтиру, виявилося напевно, тяжко. Навіть, неможливо. Шляху назад теж не було, мости спалені. Наприклад, повернутися зараз було б безглуздям, бо натрапити знов на стежку, яку втратив далеко позаду, - ймовірність нульова. Куди легше наштовхнутися на річку, бо вона тут десь повинна проходити перпендикуляром.
Йшов я, відганяючи від себе винищувачей з довгими носами та думки про то, що крім кабанчиків, тут є й ведмеді, й навіть, вовки. Ще гірше - змії! Кожен тріск гілок під ногами лунав по лісу відгуком, та прискорював серце на десяток ударів, робитиме тиск ще потужніше і весь цей адреналін був мені добрим дизельним паливом, щоб рухатися набагато швидше. Я пихкав та пересувався, наче перевантажений паровоз.
По відчуттях, я не зупинявся годині дві, аж поки до вух не почувся цей солодкий, бажаний звук - як ллється вода.
- IV -
Прискоривши на фінішу крок, я ледве не вилетів з обриву, висотою метра три.
Річка! Врешті решт!
Наступна задача - як спуститися донизу.
Я озирнувся, ситуація була така собі: беріг густо зарослий шипшинами та кропивою, взагалі - непрохідні хащі. Або різко обривався. Елітного берегу Café Del Mar тут взагалі не було і не могло бути. Йти, шукати зараз - це означало знов повертатися у дику природу, й ще невідомо, наскільки доведеться далеко відступати. Коли там, позаду щось луснуло, якась гілочка, в голові чітко запалилася табличка: «Або зараз, або ніколи! Пристебніть ремні, будь ласка!»
Я розігнався, встромив палиці у м’який грунт… З боку, якщо хтось бачив, - то був Сергій Бубка, що перестрибував річку. Щось пішло не так, Бубка бубнувся точнісінько у середину річки. М’яка посадочка, суглоби не постраждали, але змійка рюкзаку наказала жити далі, - порвалася і звідти щось вивалилося. Їстівне!
Тобто, майже повний саксесс! З заспокоєною душею можливо було підкріпитися! Це їстівне було два величезних бутерброди: за цілий день пригод для чоловіка це було як для слона пілюлька: тільки шлунок роздратувати..
Річка неспішно текла собі, прокладаючи шлях через кругли камінці, впавши дерева та інші перешкоди, з дзвінким дзюрчанням. Весь дивний спектр звуків доповнювався лише хрумчанням за вухами, - турист сидячи у воді, знищував останню провізію і допивав чайок з термосу.
Куди поділася блискаюча загроза, що підганяла мені позаду? Було тихо й над головою блакитне небо?! Мене врятувало то, що стежка, якою я йшов, звернула вправо. Хмарка поїхала собі поливати далі, вона не по рейках їздить. Я ж розказував: погода тут - суцільна несподіванка!
Наступна математично-географічна задача для мозку. GPS досі не працював, а за моїми навігаційними даними, місце, де я приблизно вийшов, було значно лівіше цільового моста. Але напрямок руху річки був вправо. Тобто ідея, що я зараз сяду, підніму рюкзак над головою, та таким чином, з її напрямком, через години дві, з порваними трусами та побитою спиною (й другими м’якими частинами тіла), буду дома, розтанула, як морозиво на сонці. Якщо так зробити, то я можу потрапити до Днестру, а там безкоштовна подорож по всієї Україні. Друге питання - як після вертатися додому без грошей у кишені - мене мало цікавило.
Головне - ось як добиратися до мого санаторію? Вихід тільки один - ковзати назустріч струму.
- V -
Той, хто хоч раз спробував боротися з водою, навіть у спокійнісінької річці, де вода рухає не швидше 5 кілометрів у годину, той знає, що перебуваючи у воді глибше поясу, можна ковзати ногами по дну, але не посунутися ані на сантиметр. Дуже складна і захоплююча розвага мені очікувала.
Річка не мала таку геометричну форму, як траса Київ-Одеса. Вона була, як змійка, то вліво, то вправо. Тобто схожа на доріжку бобслею. Там, де поворот, основне зусилля води було сфокусовано на один бік, в той час як на другому - течія слабіше й мілко. Ось по таким мілким сторонам я потрохи й шкульдигав. Сперш - босоніж, аж потім, коли від болю у п’ятках стало погано, нахлобучив кроси. Бо вже було байдуже - темнішало…
- VI -
У санаторії я з’явився опівночі. Від своїх любимих, що за мене переживали, получав так, що сипалися іскри. Досі комірець червоного кольору, поболює…
Дав собі чесне чоловіче - до дупи той екстрім у найближчому майбутньому! Ну, принаймні, без чіткого плану, спец-влаштування та обладунків!
Дуже багато буквачок, хто дочитав - той молодець!
Також чимало фоток.
