(no subject)
Якось увечері Ігорко дивився телевізор і як закричить:
- Мамо, мамо, йди сюди, скорше!
Мама пригналася з кухні, на ходу витираючи руки вологим рушником, і підкрутила звук. Місцева світська хроніка показувала сюжет про те, як Ігорків однокласник Юрко Радзієвський відкрив власний ресторан.
- Ну й розкабанів же він! - прокоментувала мама.
Юрко і справді змінився - напустив солідності. Єдине, що залишилося від трієчника Радзієвського, це добре підвішений язик. Говорив з екрану він таке:
- Моя ідея - антигендерний ресторан. Ресторан, створений чоловіком для чоловіків. Ви розумієте, про що я?
- Якась голубизна - бовкнув Ігорко і мама тут же зацитькала .
- Ні, це не те, що ви подумали - заперечив з екрану новоспечений ресторатор - я говорю про високу кухню. В цілій Європі вважається неприпустимим допускати до високої кухні жінок. От я виріс в галицькій родині, де всі хвалили страви моєї мами і бабці, але насправді вони лукавили. Борщ завжди був кислий, деруни недосмажені. Мене з дитинства болів живіт від родинних обідів. Розумієте, ми звикли говорити компліменти жінкам, але, коли поколіннями жінки повторюють ті самі
помилки, я вважаю, нам, чоловікам, треба взяти справу у свої руки.
- Уявляю, як приємно все це слухати його мамі з бабою. Ігорку, я завжди знала, що той Юра не є добра дитина - і мама скрушно зітхнула.
- Я вивчав ресторанну справу в Чехії. Там працюють виключно чоловіки. І я вважаю це правильним, тому запровадив таке у власному ресторані. Тільки мужчина може бути грамотним офіціантом, а не так, як в нас у Львові, скрізь обслуговують сцикухи.
На слові «сцикухи» ведуча-блондинка роззявила рота. Видно, Радзієвському допекли місцеві заклади харчування.
- Скажіть, а яка стилістика ресторану «Гедоніст»? - перебила його журналістка, вочевидь побоюючись, що зараз шановний ресторатор обіллє гівном решту спонсорів передачі.
- О, ви знаєте, це мікс, своєрідний ф΄южн. Я вирішив поєднати класичний айріш паб з празьким стилем!
Далі заговорили про меню і карту напоїв. Мама підвелася щоб іти на кухню.
- Слухай, мам, ну як же це так?
- Що «так»?
- Ну мені дивно, як це йому вдалося?
- Сам подумай, а хто його батьки - торгаші!
Мама сказала «торгаші» з інтонацією, сповненою презирства, яке інтелігенція споконвіків почуває до пролетаріату. Торгаші ганяли бусами в Польщу, вирішували проблеми за допомогою хабарів, давили конкурентів, множили статки, будували хати в Брюховичах, купували посади, будували з відкатами торгові центри, балотувалися в депутати, клали болт на
мораль, вітали з релігійними святами співвітчизників на місцевих телеканалах. І тільки Ігоркові батьки не відкрили в собі підприємницької жилки. Мама все життя пропрацювала вчителькою в музичній школі, батько - інженером у проектному інституті. В кухонних балачках вони насміхалися із несмаку торгашів, вважали себе вищою кастою, проте так і не
спромоглися на квартиру єдиному синові.
Показували вже інший сюжет, мама пішла на кухню, а Ігорко поринув у спогади. У школі вони з Радзієвським були найкращими колєґами. Стільки уроків прогуляно, стільки скурено за майстернями трудового навчання, стільки зіграно на
приставці... Підлітками їм здавалось, що це справжня чоловіча дружба і вона назавжди. Але сталося те, що найчастіше трапляється із шкільною дружбою. Ігорко поступив в університет Франка, а Юра не поступив ні в універ, ні в політех, ні в мед. У першій половині двотисячних він не засвітився в жодній молодіжній організації, не виринув активістом на Помаранчевій революції, взагалі зник з поля зору. В тісному Львові дороги двох шкільних приятелів розійшлися. А тут - бац! Вчився в Чехії! Відкрив ресторан!
Ну як можна відкрити ресторан у Львові? У Львові, де майже всі заклади громадського харчування підім’яла під себе
мережа «Дефіляда»?
«Дефіляда» друкувала свої меню гібридною мовою із претензіями на довоєнний львівський балак, поширювала листівки,
на яких цісар Франц Йосиф I у костюмі байкера розповідав махрові анекдоти про вуйка і москалів, піднімала ціни на крихітні порції струделів та сирників. Творці «Дефіляди» по всіх інформаційних каналах наголошували, що відроджують із попелу традиції. Насправді ж вони придумували міф: трохи забарвлену історизмом і таку ж неправдоподібну солодку аж приторну «львівськість».
І - на тобі! Радзієвський зі своїм «антигендерним» рестораном. Щось тут не так. Якби йому справді допомогли батьки-торгаші, то чи обсирав би він родину з екрана телевізора?
Ігорко поліз на фейсбук шукати Радзієвського. У профілі Юрка писало, що він «married with Svetlana Savelieva». Кілька
фоток з весілля в улюбленій обробці львівських фотографів «сепія плюс пересвіт». Кілька фоток за столом у вишиванках, не зрозуміло, правда, Різдво чи Паска. Ну от хто вдягає вишиванку, коли при святі сідає жерти? Дружина в Юрка блондинка, нічо така, може бути.
- Ну, видно, що жидівочка - прокоментувала мама із-за плеча - або москалька.
Або і те і те. Як вона їх розрізняє? Звісно, мамі було трохи стрьомно, що халамидник Юра став он яким бізнесюком, а її син безробітний журналіст на шиї в батьків. Ігорко це відчував, і більше говорити з мамою на цю тему не хотілося. Але секрет успіху Радзієвського не давав спокою. Перед сном Ігорко написав Наталці в чаті:
«завтра на пиво під діаною 11.00»
Перевіряти, чи Наталка відповіла і телефонувати вранці Ігорко не став. Все одно прийде. Він ще хотів дописати, щоб не вдягала лосіни, але, як завжди, не наважився.
З Наталкою Ігорко гуляв, коли ні з ким не зустрічався. А позаяк стосунки з іншими дівчатами він заводив рідко, то переважно тусувався з Наталкою. Наталка вчилася у паралельній групі. В універі вони майже не спілкувалися. А пару років тому якось потрапили в одну компанію і подружилися. На відміну від Ігорка, вона працювала за спеціальністю - пописувала про мистецтво у львівські газетки. Іноді Наталка прибріхувала, наче в Харкові (чи Києві, залежно від ситуації) на неї чекає таємничий хлопець. З нею було легко і весело.
Ігорко спізнився на п΄ятнадцять хвилин і ще деякий час споглядав понуре видовище: на помості під фонтаном Діани, оточені групкою туристів, львів΄яни повільно й пафосно танцювали танґо. За двадцять дванадцята прийшла Наталка. Звісно ж, вона була в лосінах, поверх яких одягла коротку мішкувату сукню в горохи, а поверх неї крихітну курточку зі
шкірзаму типу «я-наречена-байкера». На шию Наталка намотала величезний індійський шалик вирви-око оранжево-рожевих відтінків, а кульчики у неї були із репродукціями Модільяні.
- Так, а чо΄ тут, а не в барі?
- Ми йдемо в новий бар.
Вони без проблем відшукали вивіску «Гедоніста» на вулиці Краківській. Під дверима Наталка скомизилася:
- Це шо? Нова «Дефіляда»? - заклади «Дефіляди» відкривалися у Львові як гриби після дощу. А найближчі Ігоркові друзі ходили туди лише під примусом, коли до когось із Києва приїздив знайомий турист, ну або начальство зобов΄язувало бавити гостей із іншого регіону.
- Та ні, це трушний чеський бар, от я був у Празі, так, ти знаєш, там офіціанти виключно мужики, то тут так само.
- Коли це ти був у Празі?
- На третьому курсі - забрехався Ігорко і вони увійшли.
Всередині було порожньо. За єдиним столиком на дві особи величезна бабера-гіпножаба* щось втуляла непримітному мужичкові. Ця тітка видалась Ігоркові знайомою, але приглядатися він не став - такий тип жінок сидить по всіх чиновницьких кабінетах. За спиною бармена на всю стіну була роздрукована карта Праги. Вихідне зображення мало низьку роздільчу здатність і тому назви вулиць майже не читалися. А загалом, все як скрізь - обшивка «під темне дерево», метал з «притирочками», стягнуті з інтернету довоєнні реклами.
Вони сіли за столик для восьми осіб. Офіціант із бейджиком «ВЛОДКО» одразу ж перепитав, скільки їх. А почувши, що все-таки двоє, скривився і простягнув меню. Ігорко подумав, краще б обслуговувала якась «сцикуха». За переглядом меню він швидко розказав Наталці історію про Радзієвського і що незле би було з ним поспілкуватися. Коли «Влодко» прийшов знову, Наталка вирішила замовити
пива:
- А у вас є розливний темний «Козел»?
- Нема.
- А пляшковий?
- Нема.
- Ви знаєте, от я була у Празі, так там у всіх закладах є розливний темний «Козел»
- Є світлий пляшковий «Козел», двадцять сім гривень пляшка - видушив із себе «Влодко»
- Його в Донецьку варять - зневажливо буркнула Наталка.
- Так ви будете замовляти?
- А можна поговорити з власником? - зненацька вставив Ігорко.
На гопуватому обличчі офіціанта промайнула тінь переляку.
- Ні, ви не хвилюйтеся, я просто з ним в одному класі вчився - поспішив заспокоїти Ігорко.
І тут офіціант «Влодко» видав геть несподівану репліку:
- Ви мабуть щось плутаєте. Ось наша власниця - і він кивнув у бік столика із «гіпножабою».
Це заскочило Ігорка зненацька. Він озирнувся - бабера нависала над дядечком із якимись вказівками. Виясняти з нею, хто тут власник, не хотілося. Наталка попросила підійти пізніше, бо вони ще не визначились, і «Влодко» відчалив.
Помилки бути не могло. Це той самий розрекламований по телеку «Гедоніст». Празький стиль, айріш паб, хлопці-офіціанти. А де ж Юра? Ігорко став гортати меню в пошуках хоч якихось вихідних даних і паперовий документ повідав істину. На сторінці стояла кругла печатка:
«ПРИВАТНИЙ ПІДПРИЄМЕЦЬ САВЕЛЬЄВА ВАЛЕНТИНА ПАВЛІВНА»
І тут Ігорко нарешті пригадав, де бачив «гіпножабу». Напередодні увечері він переглядав фотки зі сторінки Світлани Савельєвої, на одній Юркова дружина і справді обіймала дуже схожу тітку. Там ще підпис був лаконічний «с мамой». Ігорко запам΄ятав цю фотку, бо там обидві були в купальниках на турецькому курорті і фігурка Свєточки виділялася на фоні
моржовидної мамаші.
- Пішли звідси, стрьомно тут - перебила його думки Наталка.
Вони вийшли з «Гедоніста» так нічого і не замовивши під зневажливим поглядом «Влодка», а вже на вулиці Ігорко сказав:
- Уявляєш, я бачив по телеку, як мій однокласник розпинається, що це його ресторан, а насправді це ресторан його тещі.
- Так по-галицьки всьо, чо΄ ти дивуєшся? - для Наталки не існувало розчарувань.
Наталка говорила про якесь відкриття виставки. Що їй конче треба туди потрапити і сьогодні про це «відписатися», і що це дуже круте відкриття з фуршетом, і там зараз вся тусовка, тому треба поспішити, бо ці дармоїди все вип΄ють.
Подія і справді була непересічна. В галереї «Зґарда» презентував свою відеоінсталяцію молодий і перспективний
митець, надія львівського контемпорарі-арт Павло Галайдаш. Пашенька «засвітився» на місцевому небосхилі вже давно і частенько радував публіку перформансами. То вимаститься морозивом львівського холодокомбінату, то випустить курей на площі Ринок. Аж ось півроку тому він виграв престижну стипендію фонду Генріха Шльосса і поїхав до Берліну працювати над новим безсмертним шедевром. Тепер роботу закінчено і перед європейським турне відеоінсталяцію «Auslernen» презентують у рідному місті митця.
На підході до галереї Ігорка мало не збив завсідник усіх фуршетів шістесятилітній художник Микола Гуменюк. Корифей
був тверезий, але матюкався в сиві вуса і поспішав чомусь у протилежний бік. Всередині галерея являла довгий коридор, де зазвичай розвішували картини. В кінці коридора була трохи просторіша квадратна кімната. Там Галайдаш і розмістив свою відеоінсталяцію. Відвідувачі виходили, ставили на візочок посеред коридора недопиті пластикові стаканчики кисленького білого вина і йшли геть. Перед входом до кімнати тусувалися друзі художника. Сам Павло навчився в Берліні одягатися по-хіпстерськи, тобто в найнепримітніших лахах бути завжди у центрі уваги. От стоїть такий весь у сірому серед гурту строкатої богеми, і видно, що насправді він крутіший, найкрутіший тут.
Наталка відразу ж почала теревенити зі знайомими дівчатами і споглядати прекрасне не квапилась. Ігорко звично підгріб зі столика прес-реліз, привітався з митцями і зайшов до кімнати. Видовище і справді було непересічне. Під безперервний
дабстеп на кожну з чотирьох стін проектувалися різні фрагменти відео. Зрозуміти одразу, що це, було важко. Наче з якихось рожевих кратерів виривалися білі хробаки, або бризкала рідина. Воно здавалося таким знайомим і від цього дещо неприємним. В Ігорка сталося дежавю і він пригадав вранішню історію з «гіпножабою» в ресторані. Ролики повторювались, музика вантажила. В рожевому світлі Ігорко пробіг очима прес-реліз:
«Відеоінсталяція «Auslernen» молодого українського митця Павла Галайдаша показує нам витискання сутності в
дискурсі нового гуманізму епохи постмодерну. Робота створена за сприяння фонду Генріха Шльосса на мистецькій резиденції в Берліні у вересні-квітні 201*-201*рр. ... Художник оперував нестандартними для класичного розуміння мистецтва засобами, як-от макрозйомка людської шкіри...»
Стоп! Як це «макрозйомка людської шкіри»? Ігорко підвів очі від аркуша. Ось чому це все таке до болю знайоме і неприємне. В кімнаті крім нього був ще знайомий художник Ромко Швець. Цей не їздив на мистецькі резиденції, просто валив метр на метр абстрактні полотна для офісів, але щиро захоплювався контемпорарі-артом.
- Слухай, а чиї він прищі давив? - спитав Ігорко замість привітання.
-Так свої ж. Почитай там далі пише.
В останньому абзаці і справді писало щось типу: «митець обрав спосіб пізнання світу і довколишньої реальності через пізнання себе і самозаглиблення у власне тіло». Куди вже далі самозаглиблюватися. Гівно експонували і до нього.
- Ну що я маю про це написати? Він би ще ванну згущонки туди поставив**! - Наталка трясла сигаретою над пожмаканим прес-релізом. В захованому від туристів барі «Інгмар Бергман» Ігоркові друзі гасили пивом враження від зустрічі з мистецтвом.
- Так перефразуй цей прес-реліз та й по всьому - озвався товстун Місько з радіо «Порт Лемберг»
- Ти хочеш сказати «скопіпейсть»? - образилася Наталка
- Я не мав на увазі скопіпейстити.
- Я знаю, що ти мав на увазі! Ти б хоч раз проїхав в маршрутці і послухав, яку пургу ти несеш в ефірі, а потім тринди хто тут копіпейстить!
Ігорко не втручався в журналістську дискусію, бо за два столики ліворуч крізь стіну цигаркового диму розгледів знайоме
обличчя. Це був «Влодко», гопуватий офіціант із «Гедоніста». Вранішня історія з рестораном не давала спокою. Ну він має знати Радзієвського. Не приснилась же Ігоркові ця телепередача. За столиком біля «Влодка» сиділи якісь лоби, мабуть фани «Карпат». Не підсідати ж до них.
Раптом «Влодко» рушив в бік таулету. Усвідомлюючи увесь дебілізм ситуації, Ігорко все ж вийшов слідом. Це нагадувало якийсь артхаус про гейське кохання. Ось він йде в тубзік за іншим хлопцем, за хлопцем-офіціантом, якого він бачив напередодні. Це не артхаус - це парнуха! Але гештальт з історією про Радзієвського треба закрити.
Заходити досередини Ігорко не став. Якщо цей чувак і справді прийме його за голубого і покличе на допомогу дружків, хай краще б΄ють на паркеті, ніж на засцяній плитці.
- Слухай, Влодку, я сьогодні рано був у вас в ресторані, ти нічого не подумай, я дійсно бачив по телевізору свого однокласника і він казав, шо ваш ресторан... - почав скоромовкою Ігорко, але офіціант «Влодко» не здивувався.
- Ну я па жизні Саша вопше, «Влодко» то тіпа на роботі - заговорив він бичим суржиком - я поняв, шо ти про Юру питав, він зять Валєнтіни Паловни, але нє, не власник. Він бусом в Польщу ганяє за продуктами і ше може на камеру потриндіти єслішо якато реклама. Це Валєнтіна Паловна придумала шоб самій не світитись.
Ігорко потис руку Саші і зайшов до вбиральні.
Того ж вечора, засинаючи, він думав про життєвий вибір. Як же добре бути вільним митцем. Сидиш собі в Берліні, давиш прищі. Для цього не треба навіть женитися на багатій тещі. Він обов΄язково стане митцем. Колись. Потім. Пізніше.
Приснилось Ігоркові, наче він знову в дев΄ятому класі. На виховній годині керівничка викликає Радзієвського і вимагає перед усім класом зізнатися в брехні. А Юра викручується, відбріхується, каже, що чесно-пречесно, він нікого не обманював, просто трохи перебільшив. Він справді вивчав ресторанну справу в Чехії під час дводенної екскурсії Прага-Дрезден.
І керівничка пише в його щоденнику зауваження, адресоване, звісно ж, тещі, Валентині Савельєвій. Ігоркові все це страшенно подобається, на обличчя налазить посмішка, аж тут кєра звертає пронизливий погляд на нього, на Ігорка! І каже таке:
- А ти, блін, здоровий бовдур, тридцятка скоро, безробітний, висиш на шиї в батьків, цілими днями в комп втикаєш! Хоч би одну фотку з мамою на фейсбук виклав!
__________________________________________________________
* гіпножаба - персонаж мультсеріалу "Футурама"
** "Він би ще ванну згущонки туди поставив" - Наталка має на увазі дитячий анекдот про прищаву дівчинку.
- Мамо, мамо, йди сюди, скорше!
Мама пригналася з кухні, на ходу витираючи руки вологим рушником, і підкрутила звук. Місцева світська хроніка показувала сюжет про те, як Ігорків однокласник Юрко Радзієвський відкрив власний ресторан.
- Ну й розкабанів же він! - прокоментувала мама.
Юрко і справді змінився - напустив солідності. Єдине, що залишилося від трієчника Радзієвського, це добре підвішений язик. Говорив з екрану він таке:
- Моя ідея - антигендерний ресторан. Ресторан, створений чоловіком для чоловіків. Ви розумієте, про що я?
- Якась голубизна - бовкнув Ігорко і мама тут же зацитькала .
- Ні, це не те, що ви подумали - заперечив з екрану новоспечений ресторатор - я говорю про високу кухню. В цілій Європі вважається неприпустимим допускати до високої кухні жінок. От я виріс в галицькій родині, де всі хвалили страви моєї мами і бабці, але насправді вони лукавили. Борщ завжди був кислий, деруни недосмажені. Мене з дитинства болів живіт від родинних обідів. Розумієте, ми звикли говорити компліменти жінкам, але, коли поколіннями жінки повторюють ті самі
помилки, я вважаю, нам, чоловікам, треба взяти справу у свої руки.
- Уявляю, як приємно все це слухати його мамі з бабою. Ігорку, я завжди знала, що той Юра не є добра дитина - і мама скрушно зітхнула.
- Я вивчав ресторанну справу в Чехії. Там працюють виключно чоловіки. І я вважаю це правильним, тому запровадив таке у власному ресторані. Тільки мужчина може бути грамотним офіціантом, а не так, як в нас у Львові, скрізь обслуговують сцикухи.
На слові «сцикухи» ведуча-блондинка роззявила рота. Видно, Радзієвському допекли місцеві заклади харчування.
- Скажіть, а яка стилістика ресторану «Гедоніст»? - перебила його журналістка, вочевидь побоюючись, що зараз шановний ресторатор обіллє гівном решту спонсорів передачі.
- О, ви знаєте, це мікс, своєрідний ф΄южн. Я вирішив поєднати класичний айріш паб з празьким стилем!
Далі заговорили про меню і карту напоїв. Мама підвелася щоб іти на кухню.
- Слухай, мам, ну як же це так?
- Що «так»?
- Ну мені дивно, як це йому вдалося?
- Сам подумай, а хто його батьки - торгаші!
Мама сказала «торгаші» з інтонацією, сповненою презирства, яке інтелігенція споконвіків почуває до пролетаріату. Торгаші ганяли бусами в Польщу, вирішували проблеми за допомогою хабарів, давили конкурентів, множили статки, будували хати в Брюховичах, купували посади, будували з відкатами торгові центри, балотувалися в депутати, клали болт на
мораль, вітали з релігійними святами співвітчизників на місцевих телеканалах. І тільки Ігоркові батьки не відкрили в собі підприємницької жилки. Мама все життя пропрацювала вчителькою в музичній школі, батько - інженером у проектному інституті. В кухонних балачках вони насміхалися із несмаку торгашів, вважали себе вищою кастою, проте так і не
спромоглися на квартиру єдиному синові.
Показували вже інший сюжет, мама пішла на кухню, а Ігорко поринув у спогади. У школі вони з Радзієвським були найкращими колєґами. Стільки уроків прогуляно, стільки скурено за майстернями трудового навчання, стільки зіграно на
приставці... Підлітками їм здавалось, що це справжня чоловіча дружба і вона назавжди. Але сталося те, що найчастіше трапляється із шкільною дружбою. Ігорко поступив в університет Франка, а Юра не поступив ні в універ, ні в політех, ні в мед. У першій половині двотисячних він не засвітився в жодній молодіжній організації, не виринув активістом на Помаранчевій революції, взагалі зник з поля зору. В тісному Львові дороги двох шкільних приятелів розійшлися. А тут - бац! Вчився в Чехії! Відкрив ресторан!
Ну як можна відкрити ресторан у Львові? У Львові, де майже всі заклади громадського харчування підім’яла під себе
мережа «Дефіляда»?
«Дефіляда» друкувала свої меню гібридною мовою із претензіями на довоєнний львівський балак, поширювала листівки,
на яких цісар Франц Йосиф I у костюмі байкера розповідав махрові анекдоти про вуйка і москалів, піднімала ціни на крихітні порції струделів та сирників. Творці «Дефіляди» по всіх інформаційних каналах наголошували, що відроджують із попелу традиції. Насправді ж вони придумували міф: трохи забарвлену історизмом і таку ж неправдоподібну солодку аж приторну «львівськість».
І - на тобі! Радзієвський зі своїм «антигендерним» рестораном. Щось тут не так. Якби йому справді допомогли батьки-торгаші, то чи обсирав би він родину з екрана телевізора?
Ігорко поліз на фейсбук шукати Радзієвського. У профілі Юрка писало, що він «married with Svetlana Savelieva». Кілька
фоток з весілля в улюбленій обробці львівських фотографів «сепія плюс пересвіт». Кілька фоток за столом у вишиванках, не зрозуміло, правда, Різдво чи Паска. Ну от хто вдягає вишиванку, коли при святі сідає жерти? Дружина в Юрка блондинка, нічо така, може бути.
- Ну, видно, що жидівочка - прокоментувала мама із-за плеча - або москалька.
Або і те і те. Як вона їх розрізняє? Звісно, мамі було трохи стрьомно, що халамидник Юра став он яким бізнесюком, а її син безробітний журналіст на шиї в батьків. Ігорко це відчував, і більше говорити з мамою на цю тему не хотілося. Але секрет успіху Радзієвського не давав спокою. Перед сном Ігорко написав Наталці в чаті:
«завтра на пиво під діаною 11.00»
Перевіряти, чи Наталка відповіла і телефонувати вранці Ігорко не став. Все одно прийде. Він ще хотів дописати, щоб не вдягала лосіни, але, як завжди, не наважився.
З Наталкою Ігорко гуляв, коли ні з ким не зустрічався. А позаяк стосунки з іншими дівчатами він заводив рідко, то переважно тусувався з Наталкою. Наталка вчилася у паралельній групі. В універі вони майже не спілкувалися. А пару років тому якось потрапили в одну компанію і подружилися. На відміну від Ігорка, вона працювала за спеціальністю - пописувала про мистецтво у львівські газетки. Іноді Наталка прибріхувала, наче в Харкові (чи Києві, залежно від ситуації) на неї чекає таємничий хлопець. З нею було легко і весело.
Ігорко спізнився на п΄ятнадцять хвилин і ще деякий час споглядав понуре видовище: на помості під фонтаном Діани, оточені групкою туристів, львів΄яни повільно й пафосно танцювали танґо. За двадцять дванадцята прийшла Наталка. Звісно ж, вона була в лосінах, поверх яких одягла коротку мішкувату сукню в горохи, а поверх неї крихітну курточку зі
шкірзаму типу «я-наречена-байкера». На шию Наталка намотала величезний індійський шалик вирви-око оранжево-рожевих відтінків, а кульчики у неї були із репродукціями Модільяні.
- Так, а чо΄ тут, а не в барі?
- Ми йдемо в новий бар.
Вони без проблем відшукали вивіску «Гедоніста» на вулиці Краківській. Під дверима Наталка скомизилася:
- Це шо? Нова «Дефіляда»? - заклади «Дефіляди» відкривалися у Львові як гриби після дощу. А найближчі Ігоркові друзі ходили туди лише під примусом, коли до когось із Києва приїздив знайомий турист, ну або начальство зобов΄язувало бавити гостей із іншого регіону.
- Та ні, це трушний чеський бар, от я був у Празі, так, ти знаєш, там офіціанти виключно мужики, то тут так само.
- Коли це ти був у Празі?
- На третьому курсі - забрехався Ігорко і вони увійшли.
Всередині було порожньо. За єдиним столиком на дві особи величезна бабера-гіпножаба* щось втуляла непримітному мужичкові. Ця тітка видалась Ігоркові знайомою, але приглядатися він не став - такий тип жінок сидить по всіх чиновницьких кабінетах. За спиною бармена на всю стіну була роздрукована карта Праги. Вихідне зображення мало низьку роздільчу здатність і тому назви вулиць майже не читалися. А загалом, все як скрізь - обшивка «під темне дерево», метал з «притирочками», стягнуті з інтернету довоєнні реклами.
Вони сіли за столик для восьми осіб. Офіціант із бейджиком «ВЛОДКО» одразу ж перепитав, скільки їх. А почувши, що все-таки двоє, скривився і простягнув меню. Ігорко подумав, краще б обслуговувала якась «сцикуха». За переглядом меню він швидко розказав Наталці історію про Радзієвського і що незле би було з ним поспілкуватися. Коли «Влодко» прийшов знову, Наталка вирішила замовити
пива:
- А у вас є розливний темний «Козел»?
- Нема.
- А пляшковий?
- Нема.
- Ви знаєте, от я була у Празі, так там у всіх закладах є розливний темний «Козел»
- Є світлий пляшковий «Козел», двадцять сім гривень пляшка - видушив із себе «Влодко»
- Його в Донецьку варять - зневажливо буркнула Наталка.
- Так ви будете замовляти?
- А можна поговорити з власником? - зненацька вставив Ігорко.
На гопуватому обличчі офіціанта промайнула тінь переляку.
- Ні, ви не хвилюйтеся, я просто з ним в одному класі вчився - поспішив заспокоїти Ігорко.
І тут офіціант «Влодко» видав геть несподівану репліку:
- Ви мабуть щось плутаєте. Ось наша власниця - і він кивнув у бік столика із «гіпножабою».
Це заскочило Ігорка зненацька. Він озирнувся - бабера нависала над дядечком із якимись вказівками. Виясняти з нею, хто тут власник, не хотілося. Наталка попросила підійти пізніше, бо вони ще не визначились, і «Влодко» відчалив.
Помилки бути не могло. Це той самий розрекламований по телеку «Гедоніст». Празький стиль, айріш паб, хлопці-офіціанти. А де ж Юра? Ігорко став гортати меню в пошуках хоч якихось вихідних даних і паперовий документ повідав істину. На сторінці стояла кругла печатка:
«ПРИВАТНИЙ ПІДПРИЄМЕЦЬ САВЕЛЬЄВА ВАЛЕНТИНА ПАВЛІВНА»
І тут Ігорко нарешті пригадав, де бачив «гіпножабу». Напередодні увечері він переглядав фотки зі сторінки Світлани Савельєвої, на одній Юркова дружина і справді обіймала дуже схожу тітку. Там ще підпис був лаконічний «с мамой». Ігорко запам΄ятав цю фотку, бо там обидві були в купальниках на турецькому курорті і фігурка Свєточки виділялася на фоні
моржовидної мамаші.
- Пішли звідси, стрьомно тут - перебила його думки Наталка.
Вони вийшли з «Гедоніста» так нічого і не замовивши під зневажливим поглядом «Влодка», а вже на вулиці Ігорко сказав:
- Уявляєш, я бачив по телеку, як мій однокласник розпинається, що це його ресторан, а насправді це ресторан його тещі.
- Так по-галицьки всьо, чо΄ ти дивуєшся? - для Наталки не існувало розчарувань.
Наталка говорила про якесь відкриття виставки. Що їй конче треба туди потрапити і сьогодні про це «відписатися», і що це дуже круте відкриття з фуршетом, і там зараз вся тусовка, тому треба поспішити, бо ці дармоїди все вип΄ють.
Подія і справді була непересічна. В галереї «Зґарда» презентував свою відеоінсталяцію молодий і перспективний
митець, надія львівського контемпорарі-арт Павло Галайдаш. Пашенька «засвітився» на місцевому небосхилі вже давно і частенько радував публіку перформансами. То вимаститься морозивом львівського холодокомбінату, то випустить курей на площі Ринок. Аж ось півроку тому він виграв престижну стипендію фонду Генріха Шльосса і поїхав до Берліну працювати над новим безсмертним шедевром. Тепер роботу закінчено і перед європейським турне відеоінсталяцію «Auslernen» презентують у рідному місті митця.
На підході до галереї Ігорка мало не збив завсідник усіх фуршетів шістесятилітній художник Микола Гуменюк. Корифей
був тверезий, але матюкався в сиві вуса і поспішав чомусь у протилежний бік. Всередині галерея являла довгий коридор, де зазвичай розвішували картини. В кінці коридора була трохи просторіша квадратна кімната. Там Галайдаш і розмістив свою відеоінсталяцію. Відвідувачі виходили, ставили на візочок посеред коридора недопиті пластикові стаканчики кисленького білого вина і йшли геть. Перед входом до кімнати тусувалися друзі художника. Сам Павло навчився в Берліні одягатися по-хіпстерськи, тобто в найнепримітніших лахах бути завжди у центрі уваги. От стоїть такий весь у сірому серед гурту строкатої богеми, і видно, що насправді він крутіший, найкрутіший тут.
Наталка відразу ж почала теревенити зі знайомими дівчатами і споглядати прекрасне не квапилась. Ігорко звично підгріб зі столика прес-реліз, привітався з митцями і зайшов до кімнати. Видовище і справді було непересічне. Під безперервний
дабстеп на кожну з чотирьох стін проектувалися різні фрагменти відео. Зрозуміти одразу, що це, було важко. Наче з якихось рожевих кратерів виривалися білі хробаки, або бризкала рідина. Воно здавалося таким знайомим і від цього дещо неприємним. В Ігорка сталося дежавю і він пригадав вранішню історію з «гіпножабою» в ресторані. Ролики повторювались, музика вантажила. В рожевому світлі Ігорко пробіг очима прес-реліз:
«Відеоінсталяція «Auslernen» молодого українського митця Павла Галайдаша показує нам витискання сутності в
дискурсі нового гуманізму епохи постмодерну. Робота створена за сприяння фонду Генріха Шльосса на мистецькій резиденції в Берліні у вересні-квітні 201*-201*рр. ... Художник оперував нестандартними для класичного розуміння мистецтва засобами, як-от макрозйомка людської шкіри...»
Стоп! Як це «макрозйомка людської шкіри»? Ігорко підвів очі від аркуша. Ось чому це все таке до болю знайоме і неприємне. В кімнаті крім нього був ще знайомий художник Ромко Швець. Цей не їздив на мистецькі резиденції, просто валив метр на метр абстрактні полотна для офісів, але щиро захоплювався контемпорарі-артом.
- Слухай, а чиї він прищі давив? - спитав Ігорко замість привітання.
-Так свої ж. Почитай там далі пише.
В останньому абзаці і справді писало щось типу: «митець обрав спосіб пізнання світу і довколишньої реальності через пізнання себе і самозаглиблення у власне тіло». Куди вже далі самозаглиблюватися. Гівно експонували і до нього.
- Ну що я маю про це написати? Він би ще ванну згущонки туди поставив**! - Наталка трясла сигаретою над пожмаканим прес-релізом. В захованому від туристів барі «Інгмар Бергман» Ігоркові друзі гасили пивом враження від зустрічі з мистецтвом.
- Так перефразуй цей прес-реліз та й по всьому - озвався товстун Місько з радіо «Порт Лемберг»
- Ти хочеш сказати «скопіпейсть»? - образилася Наталка
- Я не мав на увазі скопіпейстити.
- Я знаю, що ти мав на увазі! Ти б хоч раз проїхав в маршрутці і послухав, яку пургу ти несеш в ефірі, а потім тринди хто тут копіпейстить!
Ігорко не втручався в журналістську дискусію, бо за два столики ліворуч крізь стіну цигаркового диму розгледів знайоме
обличчя. Це був «Влодко», гопуватий офіціант із «Гедоніста». Вранішня історія з рестораном не давала спокою. Ну він має знати Радзієвського. Не приснилась же Ігоркові ця телепередача. За столиком біля «Влодка» сиділи якісь лоби, мабуть фани «Карпат». Не підсідати ж до них.
Раптом «Влодко» рушив в бік таулету. Усвідомлюючи увесь дебілізм ситуації, Ігорко все ж вийшов слідом. Це нагадувало якийсь артхаус про гейське кохання. Ось він йде в тубзік за іншим хлопцем, за хлопцем-офіціантом, якого він бачив напередодні. Це не артхаус - це парнуха! Але гештальт з історією про Радзієвського треба закрити.
Заходити досередини Ігорко не став. Якщо цей чувак і справді прийме його за голубого і покличе на допомогу дружків, хай краще б΄ють на паркеті, ніж на засцяній плитці.
- Слухай, Влодку, я сьогодні рано був у вас в ресторані, ти нічого не подумай, я дійсно бачив по телевізору свого однокласника і він казав, шо ваш ресторан... - почав скоромовкою Ігорко, але офіціант «Влодко» не здивувався.
- Ну я па жизні Саша вопше, «Влодко» то тіпа на роботі - заговорив він бичим суржиком - я поняв, шо ти про Юру питав, він зять Валєнтіни Паловни, але нє, не власник. Він бусом в Польщу ганяє за продуктами і ше може на камеру потриндіти єслішо якато реклама. Це Валєнтіна Паловна придумала шоб самій не світитись.
Ігорко потис руку Саші і зайшов до вбиральні.
Того ж вечора, засинаючи, він думав про життєвий вибір. Як же добре бути вільним митцем. Сидиш собі в Берліні, давиш прищі. Для цього не треба навіть женитися на багатій тещі. Він обов΄язково стане митцем. Колись. Потім. Пізніше.
Приснилось Ігоркові, наче він знову в дев΄ятому класі. На виховній годині керівничка викликає Радзієвського і вимагає перед усім класом зізнатися в брехні. А Юра викручується, відбріхується, каже, що чесно-пречесно, він нікого не обманював, просто трохи перебільшив. Він справді вивчав ресторанну справу в Чехії під час дводенної екскурсії Прага-Дрезден.
І керівничка пише в його щоденнику зауваження, адресоване, звісно ж, тещі, Валентині Савельєвій. Ігоркові все це страшенно подобається, на обличчя налазить посмішка, аж тут кєра звертає пронизливий погляд на нього, на Ігорка! І каже таке:
- А ти, блін, здоровий бовдур, тридцятка скоро, безробітний, висиш на шиї в батьків, цілими днями в комп втикаєш! Хоч би одну фотку з мамою на фейсбук виклав!
__________________________________________________________
* гіпножаба - персонаж мультсеріалу "Футурама"
** "Він би ще ванну згущонки туди поставив" - Наталка має на увазі дитячий анекдот про прищаву дівчинку.