Марлен Інсаров "Ми, українські революціонери і повстанці...". Глава 3 (частина друга)
Друга частина третьої глави книги "Ми, українські революціонери та повстанці...". Першу частину можна знайти у попередньому дописі.
***
Антиробітничі закони 1940-1941 рр. викликали обурення пролетарів не лише Донбасу, але й Ленінграду. Там ширились розмови, що "у старі часи проти таких законів народ бастував би" і "не того очікували від революції" [26, І, 38]. Автор відмінної за зібраним матеріалом книги про народні настрої у Ленінграді під час війни М.А. Ломагін пише про ставлення ленінградського пролетаріату до цих законів:
"… Закон викликав хвилю політичного протесту, включно з відкритими політичними заявами, розповсюдження чуток та листівок, заклики до бастувань. Тема революції та повстання як ніколи досі розповсюджувалась серед робітників. Листівки та написи оголошували: "Скоро ми почнемо бастувати". "Геть уряд злиднів, насилля та тюрем". Розповсюджувались чутки про бастування на інших заводах. Робітники говорили про "другу революцію", про бунт проти уряду."
"Відчувалось, що народний терпець увірвався, і треба ще трошечки, аби 1940 чи 1941 рр. стали свідками кінця Радянської влади".
"Багато хто критикував закон 1940 р. через те, що в ньому містився утиск конституційних прав та свобод, відбувалось "закріпачення робітників"… Робітники вважали, що цей закон вчинив на них більший вплив, ніж терор 1937 р. Один з робітників відмовився підписуватись на позику 1941 р., заявивши: "Я не дам гроші на будівництво тюрем для робітничого класу" [26, 1, 42].
Пораженські та повстанські настрої ще більше посилились у Ленінграді в перші місяці блокади. У звіті управління НКВС по Ленінградській області від 6 листопада 1941 р. говориться, що робітник фабрики "Пролетарська перемога" №1 Васильєв у розмові з групою робітників сказав: "Червоноармійці мають кинути воювати проти німців", а робітник тієї ж фабрики Тітіков, який втрутився в розмову, підкреслив: "Червоноармійці чекають, коли робітники почнуть повстання, і одразу ж приєднаються до нас". Робітник "Червоного трикутника" Комаров у цеху розповідав, що в жовтні він розмовляв з двома командирами Червоної Армії, які порекомендували йому: "Ви, робітники, маєте повстати проти Радянської влади. Тільки погано, що у вас нема зброї. Але нічого - ви повстаньте без зброї, а ми, військові, вас підтримаємо". Робітник 2-ї ГЕС Аверченко: "Терпець робітникам скоро урветься. Робітничий клас має повстати. Повстання у Ленінграді розпочнеться найближчим часом. Усі військові, що знаходяться на фронті, знають, що їх родини голодують та мучаться. Настрій бійців Червоної Армії не войовничий" [21, ІІ, 234].
Наступного дня, 7 листопада, в аналогічному звіті Управління НКВС наводились не менш характерні розмови. Конструктор ЦКВ-18 Цвєтков: "… Народ голодний, а уряд ніякої допомоги народу не надає і у потреби народу не вникає. Керівні робітники харчуються добре і не бачать, що наші діти голодують". Робітниця заводу "Червоний виборжець" Фролова: "Керівництво може обідати ситно та без черг, а на робітників ніякої уваги не звертають. Куди тільки дивляться робітники? Потрібно розпочати бастування, і тоді все буде" [26, ІІ, 237].
У анонімних листах міському керівництву у листопаді 1941 р. йшлось:
"Ми, робітники, прохаємо надбавки хлібу, нам набридло працювати голодними по 12 годин та без вихідних днів. Якщо ж ні, ми йдемо бастувати. Нам потрібен хліб, потрібна воля, геть війну!".
"Дайте хлібу: цю записку пишуть сотні робітників, аби дали хлібу, а інакше зробимо бастування, піднімемося всі, тоді взнаєте, як народ морити голодом" [26, ІІ, 243-244].
З листів мешканців блокадного Ленінграду родичам на фронт, грудень 1941 р.:
"… Довоювалися, вояки, - нема ні хлібу, ні тютюну. Не дочекаєшся, коли все це скінчиться. А загалом, не шкодує народ наш уряд. За що воюємо?".
"Наше життя - це пекло. Ходимо усі, спухлі від голоду, і знаходимось під безперервним артилерійським обстрілом. Ось до чого наші керівники довели ленінградських робітників. Не можна цього пробачити ніколи".
"Ваню, кидайте гвинтівки і не смійте більше захищати, поки не дадуть хлібу. Кидайте гвинтівки, переходіть до німців, у них хлібу багато".
"Ви, бійці, покидайте воювати, здавайте місто та приходьте додому. Ви загинете, і ваші родини подохнуть з голоду".
"У нас йдуть чутки від військових, котрі говорять: "Хай робітники розпочнуть бунт, і ми почнемо і знесемо радянську владу, годі знущатись над нами". Я впевнена, так і буде, тому що ти уявити не можеш, що тут коїться" [26, ІІ, 251-253].
У січні 1942 р. робітник заводу "Севкабель" Єфимов сказав: "Люди пухнуть та помирають з голоду. Скоро дійде до того, що ми всі, хто мешкає у Ленінграді, загинемо від голоду. Голодна людина на все може зважитись, бо їй нема чого втрачати. Чи не все одно від чого помирати - від голоду чи кулі. Голодні можуть повернути зброю в інший бік" [26, ІІ, 273].
У листівці до робітників заводу ім. Марті, яка розповсюджувалася у грудні 1941 р., йшлось: "Геть війну, геть цей лад, що знищує наше життя. До 25 грудня необхідно повстати. На Кіровському заводі вже бастували, але ранувато. До 23-го необхідно змовитись по цехам, а 24-го зв'язатися цеху з цехом. Вранці 25-го до роботи не ставати, але тільки організовано - одинаків розстріляють. Уперед, робітничий клас, розривай кайдани рабства, не вір ворогам!" [26, ІІ, 272].
У кінці грудня - початку січня на Московському вокзалі було виявлено листівки, написані робітником:
"Громадяни! Геть владу, яка змушує нас вмирати з голоду!
Громадяни, громіть склади та магазини, нас обкрадають негідники, змушуючи помирати з голоду. Геть голод, ми ще живі люди, будьте рішучі!
Громадяни, йдіть у райкоми, вимагайте хліб! Геть вождів!
Громадяни! За що нас обманюють і не дають їжі! Геть райкоми! Відкрити фронти та всім піти з міста!
Громадяни, війська виводять з міста, а нас змушують помирати з голоду. Геть наших вождів!" [26, ІІ, 272-273].
У листівці із закликом до організації антивійськової голодної демонстрації, яка розповсюджувалася у січні 1942 р., йшлось: "Голод буде нашим народним вождем!" [26, ІІ, 274].
У січні 1942 р. домогосподарка К. сказала: "Наші керівники довели народ до того, що люди стали вбивати та їсти своїх дітей, а ми, дурні, сидимо мовчки. Народу потрібно повстати, доки не всі померли з голоду. Час покінчити з цією війною" [26, ІІ, 278].
Протестні настрої існували не лише у народних низах, а й серед недостріляних комуністів-опозиціонерів з числа партробітників не надто високого рангу - потенціальні позичанюки були не лише в Україні. Вже після блокади, у січні 1945 р. НКВС було виявлено пов'язану з деякою "литовською націоналістичною групою" співробітницю Особливого сектору Ленінградського ОК та ГК ВКП(б) Марію Степанівну Бакшис (судячи з книги А. Русначенко "Народ збурений", у литовському націоналістичному підпіллі - як і в ОУН-УПА та на відміну від латвійських та естонських націоналістів, відбувався ідеологічний зсув вліво, так що Бакшис, сама того не розуміючи, йшла шляхом Й. Позичанюка). Вона казала, що "завдяки неправильному керівництву "тотального володаря", "всесоюзного самодержця", який ні в кого більше не викликає довіри, окрім прихованої ненависті та страху, країну втягнуто у війну…"
Бакшис звинувачує його в азіатському підході до людей і держави, відсутності відчуття міри та такту, у надмірному замилуванні самим собою та небаченим в історії ототожненням себе із богом, у викривлені темпів колективізації та індустріалізації, що ніби призвели до плачевних результатів, і у повному порушенні програми партії, її статуту та вчення Володимира Ілліча…
Бакшис вважає, що якщо збереглись іще якісь можливості для порятунку партії та радянської системи, то вони полягають у найскорішій зміні вищого керівництва та внутрішньої і зовнішньої політики країни.
Бакшис стверджувала:
"… Бійці нових наборів воюють погано - воювати зовсім не хочуть. Вони незадоволені урядом, що втягнув їх у цю страшну війну. Вони незадоволені командирами, що у хвилини небезпеки першими тікають з фронту. Вони гинуть мовчки сотнями тисяч, а між тим гинути їм, по суті, немає за що і захищати, окрім голодного існування у колгоспі, без особистого майбутнього та впевненості у завтрашньому дні, теж…
… Наша партія, як Ленінська партія, схоже, припинила існувати. Назва лише збереглась. А тепер треба очікувати, що і гімн наш змінять за наказом "Особи" [26, І, 119-120].
Як пише М.А. Ломагін, у листопаді 1941 р. ідея організованого виступу все більш оволодівала масами ленінградських пролетарів:
"Потрібно кричати: "Геть війну! Геть голод!", і народ буде за нами. Необхідно організувати групу спочатку в сотню чоловік та почати діяти. Треба написати листівки із закликом до народу. Червона армія буде з нами. Тільки б почати.
Для перевороту та активних дій потрібна сміливість. Я не замислюючись віддам своє життя, якщо це принесе користь. Не замислюючись підірву Смольний, за умови, що там будуть члени уряду. Необхідно створити організацію, об'єднати навколо визначної фігури усіх незадоволених" [26, І, 258].
"… Наші верхи з нами ніколи не рахувались і не будуть рахуватись. Вони будуть робити все, що захтять, тому що ми не вміємо виступати організовано, цілим заводом чи фабрикою, а висловлюємо невдоволення поодинці чи маленькою купкою" [26, І, 259].
"Всі робітники незадоволені. Достатньо іскри, щоб розгорілось полум'я. Вочевидь, наші цього і хтять. Ну, що ж? Хтять, так і отримують, тому що голод не знає перешкод" [26, І, 254].
І тут же М.А. Ломагін пояснює, чому повстанські настрої у блокадному Ленінграді пізньою осінню - ранньою зимою 1941 р. не перейшли у повстанські дії:
"… Але "іскри"-то якраз і не було. Не було і нового поштовху ззовні, який міг би похитати владу. Німецька розвідка констатувала, що Вермахт спокійно готувався до зими, не збираючись ініціювати активних дій проти Ленінграду. Самі ж німецькі спецслужби спостерігали та фіксували події у Ленінграді, час від часу даючи рекомендації з покращення пропаганди та оцінюючи ефективність заходів з розповсюдження фальшивих продовольчих карток…
В умовах системи контролю за населенням, що існувала у місті, та його роз'єднаності тільки стовідсоткова впевненість в успіху виступу проти влади (у свою чергу, цю впевненість могла забезпечити перемога німців під Москвою чи штурм Ленінграду), вивела б на вулиці заляканих та зморених людей, більшість з яких вже не вірило у легітимність влади та її здатність керувати..." [26, І, 254-255].
Розмірковуючи про дивну поведінку сталінської та гітлерівської влади у першу блокадну зиму - коли перша сторона не думала місто здавати, а друга не намагалась його взяти - неминуче приходиш до переконання щодо їх негласного союзу, мовчазної домовленості, що мала за мету придушення революції ленінградського пролетаріату кістлявою рукою голоду. Саме пролетаріат був головним ворогом усіх імперіалістів, що зчепилися одне з одним за право експлуатувати, і перед загрозою пролетарського повстання конкурентна боротьба цих імперіалістів відходила на другий план, - і Гітлер, і Сталін з різних кінців разом вбивали голодом пролетаріат міста, що за чверть сторіччя до цього піднявся на Велику Революцію. Саме пролетаріат став головною жертвою Другої Імперіалістичної війни, однією з головних цілей котрої було до кінця зламати традицію революційного пролетарського руху, перетворити пролетарів на покірне та слухняне патріотичне гарматне м'ясо, скорене своїм буржуазіям. Здійснення цієї мети коштувало життів десятків мільйонів пролетарів усіх країн.
У результаті негласного союзу Сталіна та Гітлера, спрямованого проти ленінградського пролетаріату, як пише з епічним лаконізмом М.А. Ломагін, "потенціал виступів проти влади першої блокадної зими було практично вичерпано", тому що "смерть основної частини чоловічого населення залишала лише гіпотетичну можливість стихійного "жіночого бунту" [26, І, 291].
Мовчазний альянс Сталіна та Гітлера в організації ленінградського голодомору не залишився непоміченим ленінградцями. У лютому-березні 1942 р. німецька розвідка у своєму звіті щодо настроїв у місті повідомляла, що "значно більше поширення отримало озлоблення на німців за те, що вони врешті-решт не входять до міста", "Психологічну ситуацію населення Ленінграду характеризують злість по відношенню до німецьких військ, що тримають місто у блокаді: "Вони сидять ситі у своїх теплих бункерах, а ми тут дохнемо з голоду…" [26, ІІ, 199].
У блокованому та ізольованому Ленінграді сталінська влада зуміла зберегти контроль над населенням. По-іншому йшли справи на Донбасі, де існував військовий хаос та часта зміна лінії фронту. Про пролетарські протести на Донбасі восени 1941 р. детально йдеться у чудовій книзі з історії донбаського пролетаріату у 1890-1970-і рр., написаній американським істориком Гіроакі Куромія:
"1 вересня 1941 р. відбулись виступи робітників шахти "Комсомолець" у Горлівці, що не отримали продовольчих карток. Вони завдали тяжких поранень заступнику парторга шахти Кирпиченку. 3 вересня на шахті №5 ім. Леніна в Артемівську дружини мобілізованих на будівельні роботи шахтарів вимагали продовольчі картки. Жінки за допомогою декількох чоловіків почали руйнувати квартиру парторгу Леонова та директора шахти Ларченка. НКВС було заарештовано 4 людини на шахті "Комсомолець" та 7 чоловік на шахті ім. Леніна. Доля заарештованих невідома…
На шахті "Кам'янська" у Кадіївці група розлючених робітників напала на директора шахти та офіцера НКВС. На шахті 1-біс шахтарі з домогосподарками знищили овочевий склад, сховище, шпиталь, дитячий садок - усі ті місця, куди часто ходили їх пани… У селах Донбасу селяни діяли по-своєму. Неподалік Червоного Лиману, наприклад, було наказано евакуюватись протягом 24 годин, однак транспорту не дали. Всю велику рогату худобу з колгоспів евакуювала армія, як ніби вона була цінніше за людей. "Контрреволюційні антирадянські елементи" скористалися ситуацією, організували селян, били міліцію та армійських офіцерів. Організаторів безладів розстрілювали. Такі ж випадки траплялись і в інших містах та селах.
Коли ворожі війська швидко наближались до омріяного Донбасу, 2 дивізії шахтарів (ймовірно, з літніх робітників), поставлені для оборони [швидше за все, мова йде про "народне ополчення". - М.І.], збунтувалися. Озброєні шахтарі повернулись додому. Є свідчення, що це повстання прискорило вступ італійських військ у Сталінську [нині - Донецьку. - М.І.] область 15 вересня 1941 р…
Народний спротив діям радянських керівників, котрі нехтували потребами людей, відбувався у вересні-жовтні 1941 р. повсюди, але найбільш яскраво - у Іваново-Вознесенську…
Влітку 1941 р. у Червоному Лимані за "розповсюдження провокаційних чуток про умови життя робітників у СРСР", за порівняння праці в СРСР із кріпацтвом та за заклик до колективного протесту був засуджений до розстрілу залізничний інспектор П.І. Васильєв.
На шахті №4/21 у Сталіно робітники, жінки (чиї чоловіки були на фронті) та діти протестували проти мінування шахт. Війська надіслали загони НКВС та Червоної Армії. Солдати відмовились відкривати вогонь по бунтарям. Після цього почались масові арешти. Серед заарештованих був старий робітник Нікітін. Він попрохав цигарку у співробітника НКВС, за що був розстріляний на місці. Багатьох заарештованих було перевезено до Ворошиловграду, перед здачею міста з ними разом було розстріляно майже півтори тисячі інших арештантів (здебільшого дезертирів та солдат, незадоволених нестачею боєприпасів)" [22, 376-377, 380].
Що стосується дезертирів, то лише з 22 червня по 10 жовтня 1941 р. сталінською владою було затримано 657,4 тис. дезертирів [41, 173] - явно не мали бажання радянські пролетарі помирати за своїх панів, за Батьківщину, за Сталіна. Судячи зі збірки документів про Мордовську АРСР у 1941-1945 рр., виданій у 1995 р., у короткому проміжку між двома епохами безроздільного панування патріотичного офіціозу, дуже звичним явищем на підрадянській території були невеликі озброєні групи дезертирів, які з метою виживання грабували колгоспні сховища і т.п. та представляли стихійну пролетарську партизанщину на найнижчому, політично неоформленому рівні.
У книзі В.І. Боярського "Партизани та армія. Історія втрачених (згаяних) можливостей", присвяченій радянським партизанам, скоромовкою йдеться про антисталінську партизанщину:
"У роки війни в ряді окупованих регіонів країни виник "автономний партизанський рух". Наприклад, восени 1942 р. у лісах та болотах Володимирської області діяли озброєні групи так званих "торф’яників", ліквідовані силами міліції та НКВС лише до кінця війни. Уздовж радянсько-німецького фронту виникли декілька "вільних" партизанських зон, найбільшою з котрих став Брянський Локоть, що проіснував близько двох років. У цій зоні не було ні німецьких, ні радянських військ. На території з чисельністю населення майже мільйон чоловік були створені органи влади без комуністів і навіть збройні сили - 20-тисячна Російська національна народна армія.
Подібні зони виникли також під Псковом, Полоцьком, на Північному Кавказі. Наприклад, у 1937 р. у Чечні поновився антирадянський партизанський рух, а влітку 1940 р. там виник чималий "звільнений район" зі своїм урядом та бойовими формуваннями" [6, 236].
Володимирська область не належала до окупованих регіонів, і тамтешній партизанський рух "торф'яників", спрямований проти сталінської влади, заслуговує подальшого вивчення. "Локотська республіка", що копіювала сталінсько-гітлерівський політичний устрій та користувалася певною автономією по домовленості з Вермахтом, до історії визвольного руху пролетаріату не належить.
Все було інакше з революційним повстанством у Чечні наприкінці 1930-х - початку 1940-х рр., про яке у статті сучасного лівого публіциста О.М. Тарасова "На боці ацтеків" сказано наступне:
"Чечня була єдиним регіоном, де у кінці 30-х років у відповідь на сталінський масовий терор розгорнувся партизанський рух, котрий очолили юристи Хасан Ісраілов та Майрбек Шеріпов (брат Асланбека Шеріпова [Асланбек Шеріпов - борець за встановлення влади Рад у Чечні під час Громадянської війни, організатор Чеченської Червоної Армії, один з лідерів "червоних мусульман". - М.І.]). У серпні 1937 р. у Чечні було проведено операцію з "усунення антирадянських елементів". За місяць у республіці було заарештовано понад 10 тис. чоловік: практично поголовно вся "нова чеченська інтелігенція" - і та, що з захватом зустріла революцію, і та, що сформувалася за роки Радянської влади; поголовно все місцеве керівництво чеченського походження; переважна більшість "червоних партизан". М. Шеріпов та Х. Ісраілов не були заарештовані випадково - і обидва зробили з подій, що відбувались однакові висновки, а саме, що у СРСР відбувся державний переворот, і переворот цей було здійснено Сталіним. На практиці у Чечні розгорнулось два паралельних повстання (зокрема, М. Шеріпов контролював райони Шатоя та Ітум-Калє), оскільки програмові та ідеологічні уявлення Шеріпова та Ісраілова не зовсім співпадали. Хасан Ісраілов був чудовим пропагандистом та писав Сталіну відкриті листи, у котрих звинувачував "батька народів" у зраді ідеалів революції, вбивстві Леніна, крадіжці, фашизмі та бажанні поновити Російську імперію та стати її царем. Співробітники НКВС впадали у ступор від змісту листів Ісраілова та боялись передавати їх керівництву. Х. Ісраілов навіть утворив у зайнятих його партизанами гірських районах Чечні Тимчасовий народний революційний уряд Чечено-Інгушетії. На думку ж М. Шеріпова виходом із існуючого положення могла стати лише державна незалежність Чечні, необхідно дистанціюватися (після нападу Німеччини на СРСР) і від Сталіна і від Гітлера. Обидва повстання було придушено силами регулярних частин та авіації, що розбомбила бунтівні аули. Партизани, що вціліли стали абреками, багато з яких примудрялись вести індивідуальну партизанську війну навіть після депортації чеченців. Останній чеченський абрек - Хасуха Магомадов, що пішов у гори у 1939 р. та входив до загону Х. Ісраілова, - вів індивідуальну війну з владою до 1976 р. (!). 28 березня 1976 р. Хасуху Магомадова, 71-річного старця, було застрелено неподалік кладовища селища Беной. Він сам викопав собі могилу, встановив рогатину для гвинтівки (старий був настільки слабий, що не міг стріляти без опори) та свідомо прийняв бій в оточені, відмовившись здатись. За офіційними даними КДБ, абрек був важко хворий та настільки виснажений, що важив лише 36 кг. Дивно, але у нічному бою йому вдалось застрелити одну людину.
З традиційної чеченської точки зору, Хасуха був героєм, оскільки воював як абрек, за ідею, а представники влади, що вбили його, зганьбили себе: всім було зрозуміло, що старець прийшов на кладовище помирати (він навіть надіслав брату записку із проханням поховати його), сподіваючись, що йому дадуть померти власною смертю (за чеченськими звичаями, переслідуваний, що вкрився на кладовищі недоторканий)…"
Окрім чеченської партизанщини Хасана Ісраілова та Майрбека Шеріпова, до числа беззаперечних пролетарських виступів на підконтрольній радянському режиму території відноситься повстання батальйону РСЧА у липні 1941 р. на чолі з колишнім троцькістом (ідея повстанців була наступна: Сталін стверджував, що війни не буде, війна знаменує провал його політики, тому сталінське керівництво має піти); масові виступи робітників у Іваново-Вознесенську восени 1941 р.; повстання у Воркуті рабів ГУЛАГу на чолі з Марком Ретюніним - коли повстанці взяли райцентр Усть-Усу; діяльність молодіжної підпільної групи "Союз молодих революціонерів" у Саратові у 1943 р. під лозунгом "Смерть Сталіну - смерть Гітлеру!" та інші епізоди.
Стихійного пораженства, стихійного прагнення перетворити війну імперіалістичну у війну громадянську, прагнення повернути автомати проти своїх панів, помститися за зраду надій 1917 р., за голод та каторжну працю у пролетарів Радянського Союзу було у 1941 р. з надлишком. Але сталінський терор винищив більшу частину потенційних застрільників революції, винищив тих, хто міг би почати повстання, дати революційному протесту поштовх, програму та організацію. Не встиг сталінський терор закінчити свою справу у повному обсязі лише на Західній Україні - і саме західноукраїнські молоді оунівці, змінюючись самі під впливом дійсності, змогли ініціювати найбільш значний за свідомістю та масштабом збройний спротив сталінському державному капіталізму…
Настрій підрадянських мас став змінюватися наприкінці 1941 р. Німецький фашизм своєю політикою терору та винищення зробив все, щоб підштовхнути робітників СРСР на захист їхніх власних експлуататорів, негласний союз Гітлера та Сталіна проти пролетаріату придушив революцію, що зароджувалась. Про зміни настроїв радянських солдат писав вже у 1942 р. відомий германоїд Ілля Еренбург:
"Минулого літа війна була для російського селянина просто війною, тепер вона стала його кровною справою. Фашистські звірства влітку [1941 р. - М.І.] жили на шпальтах газет, взимку вони перекочували у приватні листи. Про дикість фашистів тепер говорять не оратори, але очевидці, селяни зі звільнених районів. І у російському народі прокинулася ненависть до загарбників. Ось головна відмінність весни [1942 р. - М.І.] від осені [1941 р. - М.І.] та тих резервістів, з котрими я нещодавно спілкувався, від резервістів, що йшли на фронт у липні та та серпні [1941 р. - М.І.]" [56, 103].
Перша Імперіалістична війна 1914-1918 рр. закінчилася поразкою усіх втягнутих у війну імперіалізмів, солдатськими братаннями та солдатськими повстаннями, пролетарськими революціями, що охопили ледь не усю Європу. У Другій Імперіалістичній війні буржуазії всіх країн, усі імперіалістичні хижаки зуміли взяти реванш за свій великий страх 1917-1919 рр. Цього разу у них вийшло те, чого вони не змогли здійснити під час Першої Імперіалістичної війни - розпалити братовбивчу ненависть між пролетарями різних країн, пов'язавши кров'ю пролетарів кожної країни з їхніми власними експлуататорами (чимала заслуга у цій справі належить німецькому фашизму, за що російські, американські, англійські та інші експлуататори мають бути йому особливо вдячні). Наслідки цього винищення традицій пролетарської класової боротьби та пролетарського бойового інтернаціоналізму у 1939-1945 рр. тяжіють над пролетаріатом всього світу, і в першу чергу - над російським пролетаріатом - по сьогодні.
Один з небагатьох відносно чесних істориків війни у сучасній Росії, буржуазний демократ Б.В. Соколов не злякався визнати, що "перемога у Великій Вітчизняній війні стала перемогою саме держави… Народ цю війну у кінцевому рахунку програв, хоча досі вірить, що виграв" [45, 329]. Пролетаріат програв цю війну, не зумівши перетворити війну імперіалістичну на війну громадянську, і розвінчання наріжного для сучасного російського імперіалізму міфу "Великої Вітчизняної війни" є необхідною ідейною передумовою для відродження самостійної революційної дії пролетаріату, для відродження самого пролетаріату як класу, що змагає за своє визволення…