Марлен Інсаров "Ми, українські революціонери і повстанці...". Глава 2
Перекладено другу главу книги.
***
ГЛАВА 2
КЛАСОВА БОРОТЬБА В ГАЛИЧИНІ
Якщо у 1917-1921 рр. буржуазна революція перемогла у Наддніпрянщині (тобто в УРСР), то до її перемоги у Західній Україні, що опинилась під владою Польщі, було ще дуже далеко. І "бандерівщина" стане, революційно-буржуазним "націонал-визвольним" рухом, таким, що хоч і зазнав поразки, але змусив своїх переможців реалізувати програму буржуазної революції…
У міжвійськовий період Закарпаття знаходилось під владою Чехословаччини, Буковина - під владою Румунії, а основні західноукраїнські землі - Галичина та Волинь - під владою Польщі. Ані Закарпаття, ні Буковина, з причин власної відсталості та малочисельності, не мали самостійного значення, тому далі мова піде лише про підпольську Україну.
Галичина, що її зазвичай іменують "українським П'ємонтом", "центром українського національного відродження" і тому подібними хвалебними словами, за своєю відсталістю, бідністю та зубожінням значно випереджала Наддніпрянщину. Це був край селянського малоземелля, аграрного перенаселення, відсталої дрібної промисловості . Над українським селянином стояв польський поміщик, над українським селом - польсько-єврейсько-німецьке місто. Слаборозвинена промисловість не вимагала надлишкових робітничих рук, наслідком чого була масова трудова еміграція (про неї, як і про всю гірку долю галицького селянина, написано у пронизливих оповідках Василя Стефаника). Соціальна структура українського галицького суспільства описується презирливою польською приказкою "хлопи та попи" (тобто селяни та священики).
Створена у листопаді 1918 р. галицькими українськими партіями Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР) програла війну з Польщею і зникла у 1919 р. тому, що галицький селянин не став битись за неї по-справжньому - як він через 25 років стане битись у загонах УПА. У ЗУНР безроздільно домінувала чисто буржуазна Українська національно-демократична партія (УНДП), а буржуа, з яких вона складалась, за поміркованістю та обережністю перевершували навіть псевдо-соціалістів з УНР. І після формального об'єднання УНР та ЗУНР поміркований декрет УНРівської Директорії про аграрну реформу був заборонений до розповсюдження на Західній Україні, а його розповсюджувачів саджали до в'язниці. Вожді ЗУНР боялися польського пана, але ще більше вони боялися власного галицького селянина, жахом, а не єдиною надією, був для них заклик до накопиченої за довгі сторіччя (599 років - з 1340 по 1939 рр. - галицький холоп перебував під владою польського пана) величезної мужицької ненависті, до звершення селянської революції, котра як раз в той час бушувала у Наддніпрянщині.
Революційна Червона Армія знаходилась у 1920 р. на території Західної України занадто короткий час. Сталін та Будьонний не змогли взяти Львів. Пробуджений Червоною Армією селянин не встиг протерти очі та взятись за вила, як на його шию знову лягло панське ярмо.
Але пробуджене великими потрясіннями війни та революції західноукраїнське селянство, а заразом і решта прошарків та класів західноукраїнського суспільства, не могли більше прийти у попередній стан отупляючого летаргічного сну. З великих подій потрібно було зробити всі висновки, аби у повній готовності зустріти події ще більш величні.
Висновки могли робитися лише у двох протилежних напрямках, тому що все інше являло собою лише жалюгідні напівміри.
Як було зазначено вище, передреволюційний український рух був просякнутий і соціалістичними, і націоналістичними тенденціями. Усі учасники боротьби 1917-1921 рр. визнавали, що така спроба їхати на двох конях, що тягнуть в різні боки, стала причиною краху.
Ліві течії українського національного руху - боротьбисти, укапісти, Винниченко - в різний час і з різною послідовністю - зробили висновок: в тому числі і задля того, аби досягти національного визволення, потрібно відмовитись від націоналізму як самостійної цілі, що віддаляє від визволення трудового народу. Лише ставши партією радикальної соціальної революції, лише ведучи боротьбу за повне звільнення з-під усякого гноблення, можна досягти, в тому числі, звільнення з-під гноблення національного. Люди, що розмірковували подібним чином, на Західній Україні створили Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), ядром якої була інтернаціоналістична організація періоду Першої світової війни - Інтернаціональна революційна соціал-демократія.
Альтернативний вибір був протилежний першому. Потрібно відмовитись від соціалістичних прагнень (але рівною мірою і від демократичних методів), як таких, що заважають здобуттю власної незалежної української держави. Тільки борючись за своє національне визволення, за свою національну державу, можна досягти заразом і соціальних цілей. Ті, хто міркували подібним чином (здебільшого з Січових Стрільців - українського патріотичного гарматного м'яса на службі Габсбургської імперії) створили у 1921 р. Українську військову організацію (УВО), з об'єднання якої із іншими націоналістичними групами у 1929 р. виникла Організація українських націоналістів (ОУН).
Ідеологія УВО та ОУН зазвичай називалась "інтегральним націоналізмом", а найбільш значимим ідеологом "інтегрального націоналізму" був Дмитро Донцов, що формально не входив до УВО чи ОУН, але задав їм ідеологічну систему.
Донцов, ренегат соціалістичного руху, не дарма пройшов школу марксової науки про класову боротьбу. На противагу утопічними прибічникам демократичного націоналізму, він надзвичайно чітко розумів, що нація створюється і утримується "елітою", тобто організаторською керівною групою, що неминуче перетворюється на експлуататорський клас. Тим самим було визнано, що будь-який націоналізм, будь-яка проповідь нації та національної єдності є ідеологією експлуататорського класу, навіть якщо цей клас тільки ще виникає і веде революційними насильницькими методами боротьбу проти попереднього експлуататорського класу - як це було по відношенню до ОУН, що вела боротьбу проти польської окупації.
Принциповий вибір у Західній Україні в 1920-1930-і рр. полягав між шляхом, котрий відстоювала КПЗУ, і шляхом, котрий відстоювала ОУН. Знищена, як сталінським терором, так і своєю нездатністю протистояти йому внаслідок вірності СРСР, як батьківщині усіх трудівників, та УРСР, як неньці всіх українців, КПЗУ зникла, але розвиток буржуазної революції у 1940-і рр. призвів до того, що створені ОУН Українська повстанська армія (УПА) та Українська головна визвольна рада (УГВР), в організаційному відношенні зберігаючи спадкоємність з УВО і зв'язок з ОУН, в ідейному відношенні стали все більше переходити на позиції радикальної селянсько-плебейської революції, які набагато чесніше та послідовніше могла б і мала б відстоювати КПЗУ…
У 1920-і рр. УВО зовсім не домінувала у західноукраїнському політичному житті, але, навпаки, була достатньо маргінальною організацією. Буржуазні кола орієнтувались на Українське націонал-демократичне об'єднання (УНДО), дрібнобуржуазна демократія та середняцьке селянство - на Українську соціалістичну радикальну партію (найстаріша галицька українська партія, що стояла на засадах поміркованого народницького соціалізму) і - значно меншою мірою - на слабку Українську соціал-демократичну партію (УСДП), а пролетаріат та селянські низи (особливо на Волині) - на КПЗУ.
Данило Шумук, у майбутньому комуніст, політробітник УПА та дисидент-демократ, що відсидів 5 років у польських та 30 років у радянських тюрмах, а у 1920-і рр. - мрійливий селянський хлопець, слухав у рідній селянській хаті, як селяни, "говорячи про війну, розповідали про німців, австрійців, поляків, "гайдамаків" (так називали у нас [на Волині. - М.І.] українське військо Петлюри) і більшовиків. У результаті цих розповідей у мене склалось враження, що німці, австрійці та поляки - страшні та погані, тому негативно виглядали і союзні з ними "гайдамаки". А більшовики лише здавались дивними та особливими, бо не вірили у бога, виступали проти попів та церкви і т.п." [55, 13].
Більшовики були ворогами ворогів західноукраїнського селянина - тому він бачив в них своїх союзників. Селянину Наддніпрянщини, Великої України більшовики допомогли відняти землю у російського пана - вони допоможуть і нам здобути землю у польського. Колишня "Малоросія" завдяки Жовтневій революції стала Україною - з її допомогою стане Україною і "східна Малопольща" (так польські окупанти офіційно називали підвладні їм українські землі).
Псевдокомуністичні російські націоналісти, для яких Західна Україна за самою своєю сутністю є розсадником антикомунізму та "бандерівщини", сильно здивувалися б, якби дізнались, до якої ж міри сильними були радянофільські настрої в Західній Україні у 1920-і рр., поки відродження російського імперіалізму при Сталіні не розбило всі надії, - до такої міри сильні, що надзвичайно поміркований у соціально-економічній програмі емігрантський "уряд" покійної ЗУНР заявив про свій саморозпуск і визнання уряду УРСР як єдиного законного провідника українського народу, що в УРСР переїхав перший пропагандист незалежної України соціал-демократ і марксист Юліан Бачинський (у роки революції - надзвичайно ворожий до більшовиків петлюрівський дипломат) і що до голодомору 1932-1933 рр. вважав Леніна своїм ідеалом та вчителем ніхто інший, як Степан Бандера! За згадками сестри Бандери, той "до 1932-1933 рр. був прихильником соціалізму і його кумиром був Ленін" [21, 416].
***
Однак реальні відносини в СРСР та УРСР вже у 1920-і рр. сильно відрізнялись від райдужних уявлень західноукраїнських комуністів і безпартійних радянофілів. І дуже скоро їм прийшлось у цьому переконатись.
У 1926 р. більша частина керівництва КПЗУ (10 з 12 членів ЦК), у тому числі її історичні засновники Йосип Крілик (Васильків), Роман Турянський та Карло Саврич (Максимович) підтримали наркома просвіти УРСР Олександра Шумського проти першого Першого секретаря ЦК КП(б) Кагановича. Така самостійна позиція не могла залишить безкарною. Керівництво КПЗУ було звинувачено у всіх смертних гріхах і виключено з партії, а разом з ним - більша частина партійних активістів. Сила тяжіння батьківщини пролетарів усіх країн - СРСР, а разом з тим і неньки всіх українців - УРСР, була настільки значною, що майже всі бунтівні опозиціонери одразу ж покаялися. Викликаних до СРСР лідерів КПЗУ очікувала незаздрісна доля усіх опозиціонерів СРСР, що розкаялися. Лише Васильків якийсь час намагався чинити опір, і навіть був співробітником газети німецького лівоопозиційного Ленінського союзу "Прапор комунізму". Але, врешті-решт, капітулював і він. Його також було відкликано в СРСР, де поневіряння по тюрмах та таборах тривали до 8 вересня 1941 р., коли його було розстріляно в Орловській в'язниці разом з Марією Спірідоновою, Християном Раковським та іншими.
Поневіряння КПЗУ, між іншим, не закінчились. Лиш тільки вона стала приходити в себе від розгрому 1926-1927 рр., розгрому вчиненого не польською дефензивою, а улюбленими вождями Сталіним та Кагановичем, як у 1933-1934 рр. виявилось, що нові керівники КПЗУ, Заячківський (Косар) та Іваненко (Бараба), разом зі всіма їх товаришами, хоч і прикидаються вірними сталінцями, але, відстоюючи деяку самостійність, є насправді агентами польської дефензиви, ОУН і - уявити страшно! - Троцького, причому все це - одночасно.
Від нового розгрому 1933-1934 рр. КПЗУ відійти так і не змогла, і на 1938 р. являла собою бліду тінь революційної партії початку 1920-х рр. Тут-то її і доконав останній милостивий сталінський удар - розпуск разом зі всією Комуністичною партією Польщі, автономною частиною котрої вона була.
***
Але куди більш вагому роль у знищенні комунізму та радянофільства в Західній Україні, ніж навіть незрозумілі звинувачення, виключення та зникнення вчорашніх кращих борців західноукраїнського комунізму та інші перипетії історії КПЗУ, зіграли звістки з "Радянської" України - звістки про "колективізацію", голодомор 1932-1934 рр. і великий терор, що саме розгортався.
У правдивості цих звісток переконувались із різною швидкістю. Молодий активіст ОУН та прихильник Леніна Бандера повірив одразу. Дізнавшись про голодомор, він, як пише його сестра, "повністю зрікся своїх симпатій до Леніна, котрий став для нього уособленням не соціалізму, а більшовизму [!!! - М. І.]. Комуністична Росія була для нього страшніше за Польщу. Його родичі з боку батька, що втекли з Донецьку, розповідали про тамтешній голод 1932-1933 р., про колективізацію, арешти ГПУ. Сталінський соціалізм згадували лише злим словом. Після цього Бандера казав: "Поки ми під панами, наше життя - боротьба, коли прийдуть Совіти, нашому життю прийде смерть" [21, 416].
Для колишнього мрійливого селянського хлопця з Волині Данила Шумука, що на початку 1930-х рр. став комсомольцем та комуністом, час страшного прозріння прийде набагато пізніше - у 1941 р. А у 1932-1933 рр. він, як і його товариші - волинські молоді комуністи, яро сперечався з ворогами трудового народу, кулаками та підкулачниками, що бігли з квітучої Радянської України і показували кулінарні вироби з трави, кори та макуху, нахабно заявляючи, що таку страву вживають селяни УРСР замість хліба, експортованого закордон заради індустріалізації. Ясна річ, що такі хлібці випікали у спецпекарнях дефензиви - задля наклепу на Радянський Союз, і що ніяк не могла рідна радянська влада довести селян до хліба з кори.
Відсидівши 5 років - з 1934 по 1939 рр. у польській тюрмі, а у 1939-1941 рр. не женучись за посадами, працюючи вчителем та намагаючись з'ясувати, чому ж реальний "Радянський" Союз виявився таким несхожим на той Радянський Союз, за який він та його товариші йшли до тюрем та на плахи, в 1941 р. Д. Шумука було призвано в армію. Зброю йому не дали як сумнівному елементу (ще б пак - колишній комуніст-підпільник!), а відправили разом з іншими такими ж беззбройними копати доти. "Військове керівництво ставилось до нас як до рабів" [55, 64]. Потрапивши в полон (а що він, беззбройний, міг зробити?), він скоро втік і пробираючись на рідну Волинь через всю Україну, зрозумів страшну правду про "країну перемігшого соціалізму". Про вимерлі від голоду села дізнавався він та про масові розстріли…
Коли у 1945 р. політробітник УПА "Говерля" (псевдо Данила Шумука) постав перед сталінським судом, йому на суді "хотілося перед смертю плюнути в самі очі, в обличчя Сталіну і всій його сворі за те, що вони спаплюжили ту ідею, котра була для мене святою святих, яку я вважав вершиною людського щастя" [55, 213].
А був він людиною надзвичайно щирою та чесною, і шкода його до сліз. Данило Шумук помер у грудні 2004 р. у нарешті здобутій "незалежній Україні", куди він повернувся за два роки до смерті, у 2002 р. (у 1982 р. його, після проведених з перервами 30 років у СРСРівських таборах, було вислано до Канади). Якщо тільки по старості він не втратив здатності до критичного мислення, то, побачивши, як живуть люди у незалежній буржуазній Україні, мав би розчаруватись і у буржуазній демократії, як розчарувався у 1941 р. в комунізмі. Буржуазна демократія, в яку він повірив, розчарувавшись у комунізмі, так само не дала щастя українському трудовому народу, як і "комунізм" (тобто сталінський держкапіталізм) - а прихильником "інтегрального націоналізму" ОУН Шумук, незважаючи на боротьбу як політробітника у лавах УПА, ніколи не був. Все життя пройшло даремно, а з нею і вся історія України ХХ сторіччя, так як і "комунізм", і інтегральний націоналізм, і демократія принесли трудівникам України лише страждання.
Насправді ці страждання були лише муками народження, життя і старчої дряхлості буржуазного суспільства в Україні, і вони будуть все посилюватись до того часу, поки це суспільство не буде знищено.
Борцями за встановлення цього суспільства виявилися, самі того не бажаючи, і ті четверо крокуючих на Львів та Варшаву більшовиків, котрі у 1920 р. жили у хаті Шумуків. "Тільки вони по-людські говорили зі мною [з 6-річним Данилком. - М. І.], грали, шуткували, пригощали цукерками… Якби більшовики приймали у партію 6-річних дітей, то я одразу б вступив би" [55, 12].
Але, окрім об'єктивного результату дій більшовиків, була і сама дія, дія людей, що йшли визвольною ходою на Варшаву і по-людські говорили з 6-річною дитиною. І її не буде забуто - як і дію тих, хто змагали проти сталінських карателів до передостанньої кулі (останню - собі) бійців УПА…
Історія не промайнула даремно. Буржуазне суспільство в Україні не було створено. Завдання нових поколінь - знищити його. І нова Пролетарська Червона Повстанська Армія ще візьме Варшаву, Москву, Київ та Львів… Ось що ми могли б сказати Данилі Шумуку!
Знайомі буржуазному демократу-петлюрівцю Тарасу Боровцю комуністи, що люто сперечались з ним у польських тюрмах у 1930-х рр., сильно змінились, коли він знову побачив їх у 1940 р., нелегально перебравшись із німецької у "радянську" зону окупації. За один рік "радянської" влади, з її палких прихильників вони перетворились на її непримиримих ворогів [див.: 8, 68].
У 1933 р. бойовики ОУН готували вбивство редактора радянофільської газети значного культурного діяча Антона Крушельницького. Однак, дізнавшись про те, що той збирається переїздити до СРСР, Бандера, що встиг висунутись у лідери оунівського підпілля, відмінив замах. На здивовані запитання товаришів, загадково посміхаючись, він відповідав: "Так буде краще".
Бандера правильно зрозумів механіку сталінського устрою і посміхався не дарма. Невдовзі по приїзду до СРСР, Крушельницького з усією родиною було заарештовано та розстріляно. Його вбивство оунівцями дало б радянофільству мученика, його розстріл НКВС став сильним ударом по радянофільству.
Розчарування у Радянському Союзі і комунізмі було не першим, але, скоріше, останнім розчаруванням трудівників Західної України. УНДО і більш дрібні помірковано-буржуазні групи прославились плазуванням перед польською владою, а радикали та соціал-демократи боролись проти неї лише легальними та парламентськими шляхами, що сильно скидалось на претензії проломити тюремні мури, колотячи в них шматком вати.
Залишалась ОУН. А у молодих хлопців, дітей "холопів та попів" (останніх, серед яких сам Степан Бандера, було чимало серед лідерів ОУН, адже попи - єдина сільська інтелігенція), чесались руки, жити було нестерпно, і нікчемне життя потрібно було змінювати до самих основ.
30 листопада 1932 р. при збройній експропріації було заарештовано селянських хлопців, бойовиків ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Коли їх вішали у дворі львівської в'язниці, по всім селам Західної України били жалобні дзвони, віддаючи честь героям національної буржуазної революції.
21 жовтня 1933 р. 18-річний студент Микола Лемик застрелив співробітника консульства СРСР А. Майлова (за твердженням оунівців, співробітника НКВС), мстячи за голодомор у підрадянській Україні.
А 16 червня 1934 р. оунівець Г. Мацейко, за каральні експедиції (що в польському офіціозі іменувались "пацифікацією" - умиротворенням) та примусову полонізацію, за "осадництво" (передачу землі на Волині польським колоністам) та за табір для політв'язнів Березу Картузьку знищив міністра внутрішніх справ Перацького.
Хлопці, у яких чесались руки, а жити було нестерпно, тепер знали куди їм йти. Тепер у них був ідеал, скріплений святою кров'ю мучеників та брудною кров'ю тиранів, ідеал, за який не шкода було і життя віддати.
Те, що за цим ідеалом постав не ідеал соціальної революції, але реакційний ідеал буржуазного націоналізму, те, що такі самовіддані та безкомпромісні, гідні захоплення люди, як Бандера та Шумук, Білас та Данилишин стали борцями не пролетарської революції, але української націонал-буржуазної революції, ця заслуга створення "бандерівщини" належить Й.В. Сталіну та наближеним до нього. Знищивши силу робітничо-селянської України та знищивши Комуністичну партію Західної України, вони зробили зліт чисто буржуазного "націонал-революційного" руху невідворотнім.
Керівника оунівського підпілля, 25-річного Степана Бандеру, було заарештовано за два дні до вбивства Перацького, 14 червня 1934 р. На процесі у Варшаві він разом із двома товаришами, одним з яких був Микола Лебідь, майбутній керівник "Служби безпеки", і один з лідерів антибандерівської опозиції в ОУН кінця 1940-х рр., був засуджений до смертної кари, а 9 інших звинувачених - до багаторічного тюремного ув'язнення. Тримались засуджені надзвичайно мужньо та твердо.
Смертний вирок Бандері та його товаришам невдовзі було замінено на довічне тюремне ув'язнення. Невдовзі він разом із двадцятьма іншими звинуваченими постав перед новим судом у Львові. І тут більшість звинувачених вели себе надзвичайно стійко, а найбільш стійким з них був вихований на Леніні та Оводі Бандера, засуджений на цей раз до 6-ти довічних ув'язнень (!!!) одразу.
Смерть Біласа та Данилишина, непримиримість на суді Бандери та його товаришів не лишились безплідними. Вони подали приклад, і польський журнал окреслив ситуацію яка склалась так: "Таємнича ОУН - Організація українських націоналістів - сильніша за всі легальні українські партії разом узяті. Вона панує над молоддю, вона формує суспільну думку, вона діє у страшному темпі, щоб втягнути маси в круговерть революції…" [38, 51-52].
***
Як буржуазно-революційний, "націонал-визвольний" рух, ОУН, подібно індійським, ірландським та іншим націонал-революціонерам, виходив із принципів "ворог нашого ворога - наш союзник" та "труднощі для Англії - шанси для Ірландії". Головним ворогом ОУН у 1930-і рр. була Польща, природніми ворогами Польщі були СРСР та Німеччина. Орієнтація на СРСР, що переважала в антипольських західноукраїнських колах у 1920-і рр., стала неможливою внаслідок голодомору 1932-1933 рр. та винищення післяреволюційного "українського відродження" ("розстріляного відродження"). Залишалась орієнтація на допомогу Німеччини.
Подібно до того, як ірландські повстанці, що розраховували на допомогу Німеччини і справді отримали від кайзера у 1916 р. гроші та зброю не були німецькими шпигунами, але ірландськими націоналістами, борцями проти англійського колоніального гноблення, подібно до того, як партизани Тіто чи Мао Цзедуна, що отримували допомогу від Радянського Союзу грошима та зброєю не були СРСРівськими маріонетками, але югославськими та китайськими буржуазними революціонерами, так само, оунівці, що підтримували контакти із Вермахтом та урядом веймарської та гітлерівської Німеччини не були "агентами німецького капіталу", але українськими буржуазними націоналістами, борцями за буржуазну революцію в Західній Україні. Те, що неприпустимо та неможливо для пролетарських революціонерів, що є ворогами всіх загонів світової буржуазії, було цілком припустимо для буржуазних революціонерів, що змагали проти інонаціональних пригноблювачів і у цій боротьбі природно шукали союзу із ворожими їм імперіалістичними силами. Не сталіністам, чий СРСР зберігав дипломатичні відносини і з веймарською, і з гітлерівською Німеччиною, і чий Сталін після довгих закулісних спроб досягти компромісу з Гітлером, досяг його у 1939 р., коли поділив із ним Східну Європу, не сталіністам докоряти оунівцям за подібні контакти…
***
Ми були б останніми, хто став би оплакувати міжвоєнну панську Польщу, що зазнала краху в вересні 1939 р. Це "потворне породження Версальського договору", як правильно охарактеризував її Молотов, отримало по заслугам. Так само ми не станемо заперечувати, що Сталін, об'єднавши у вересні 1939 р., майже всю Україну, виконав прогресивну історичну справу, здійснивши буржуазну революцію згори, тоді як УПА у 1940-і рр. змагала за національно-буржуазну революції знизу. Але слідуючи тактиці Маркса та Енгельса, що боролися проти бісмарковської революції згори, буржуазного об'єднання Німеччини шляхом анексії її Пруссією, за буржуазно-демократичну революцію знизу по всій Німеччині, і в першу чергу за революцію проти Бісмарка та кайзера у Пруссії, так само і ми відстоювали б революційно-демократичне об'єднання України знизу шляхом революції у всіх її частинах (до такої тактики наблизився у 1939 р. Троцький), - і карбонарії-оунівці симпатичніше нам за кремлівських бісмарків. Прогресивний характер виконаної Сталіним справи так само не робить нас апологетами Сталіна, як не робить апологетами Гітлера факт, що приєднанням німецькомовної Австрії він завершував задачу буржуазної революції, завершував національне об'єднання Німеччини…
***
У 1938 р. агентом НКВС Павлом Судоплатовим було вбито засновника та незаперечного вождя УВО та ОУН Євгена Коновальця. Після цього ОУН очолила трійка у складі Барановського, Сціборського та Сеник-Грибовського. Бандера та його товариші по оунівському підпіллю, що продовжували знаходитись у польській тюрмі, не могли вірити проникливості цього нового керівництва хоча б через те, що свого часу в оточення Сеника проник провокатор, який викрав архів ОУН, завдяки чому і відбувся поліцейським розгром у 1934-1936 рр.
Невдовзі за кордон перебрався Андрій Мельник, колись соратник Коновальця по Січовим Стрільцям і його родич (їхні дружини були сестрами, дочками західноукраїнського фінансиста Степана Федака), що давно відійшов від політики та керував маєтками голови уніатської церкви Шептицького в той час, коли Бандера, Лебідь та їхні соратники вели підпільну боротьбу та сиділи по каторжним тюрмам. Мельник неочікувано заявив, що Коновалець саме його назначив своїм наступником. Трійка погодилась признати Мельника верховним вождем ОУН, забезпечивши собі місце його найближчих помічників.
Законність обрання Мельника верховним вождем ОУН не була визнана згрупованим навколо Бандери оунівським підпіллям (Бандера і його товариші опинились на волі після падіння Польщі у 1939 р.), і в лютому 1940 р. відбувся розкол ОУН на бандерівців та мельниківців.
За ним настав період взаємовинищувального терору, у котрому протягом декількох місяців загинуло 400 мельниківців та понад 200 бандерівців [32, 115]. Засуджені бандерівцями до смерті Сеник-Грибовський та Сціборський були застрелені 30 серпня 1941 р. невідомим, котрий, однак, одразу ж був вбитий якимось німецьким офіцером, котрий зник і котрого так ніколи і не було знайдено. Бандерівці не взяли на себе відповідальності за вбивство, приписавши його НКВС (невизначеність обставин убивства робить таке припущення не обов'язковим, але можливим). Мельниківці, однак, вважали винуватцем загибелі своїх вождів Бандеру, а не Сталіна. Як було насправді, для нас не має особливого значення.
Різниця між фанатичними підпільниками-бандерівцями та емігрантами-мельниківцями, що перетворились на політиканів, проявлялась у їхній загальній політиці. Мельниківці завзято дотримувались "орієнтації не на трудовий народ (що для них, як для буржуазних націоналістів, було неможливо), але й на зовнішню "допомогу" - "орієнтацію", що свого часу згубила Петлюру, - сподіваючись при цьому, що зовнішня сила віддячить за вірну службу - ніби вдячність існує у політиці! - пожалує, врешті-решт, незалежність Україні. Бандерівці не відмовлялись від згубної орієнтації на зовнішні сили (комуністів, котрі могли б пояснити, що диявола не б'ють вельзевулом і що якщо один імперіаліст допоможе тобі у вигнанні іншого імперіаліста, то лише задля того, аби самому прийти на його місце - таких комуністів вже давно не було, а якби і були, то, навряд чи бандерівці стали б їх слухати). Однак бандерівці значно більш рішуче за мельниківців були готові охороняти свою незалежність у подібному союзі із зовнішньою силою, і пам'ятали, що у політиці вирішальний фактор - не вдячність, а сила, і щоб змусити союзників із собою рахуватись, потрібно мати свої власні сили…
***
Українські трудові маси Західної України, ті самі закляті націоналісти та бандерівці, зустріли "радянську" армію у вересні 1939 р. без ентузіазму, з яким така зустріч відбулась би років на 15 раніше, але і без ворожості. Мали місце випадки радісної зустрічі визволителів під українсько-націоналістичними жовто-блакитними знаменами. Що б не трапилось у майбутньому, а 600-річній владі польських панів прийшов кінець, - і це радувало. Західні українці були активні, енергійні та висловлювали ілюзії про "країну перемігшого соціалізму", що спалахнули останнім полум'ям, дивуючись лише тому, чому мешканці цієї самої щасливої країни поводяться або нахабно та відверто по-хамськи, або сумно та забито. Ті ж у свою чергу, у рідких довірливих розмовах загадково натякали: "Ось поживете з наше при радянській владі - зрозумієте".
І західні українці стрімко почали розуміти. Щоб уповільнити цей процес, до 22 червня 1941 р. на старому кордоні зберігались прикордонні застави, і потрапити пересічній людині з Західної України до України Радянської і навпаки можна було лише за спеціальним дозволом, тобто не набагато легше, ніж до "возз'єднання" [27, 167].
Зате до Західної України масово гайнули представники жадібної та прожерливої СРСРівської державної буржуазії. "Їхали всі - від найвищих до просто високих партійних керівників. Використовували найбільш витончені засоби, аби хоч якось отримати відрядження до Львова, Тернополя чи якого-небудь іншого великого міста. Та в цьому і не було нічого дивного: коли ще можна буде дочекатись такого дивовижного часу, аби за тиждень-другий відрядження можна було б за невелику кількість радянських рублів розбагатіти, за нашими радянськими мірками, неймовірно. Партійні авгури повертались з відрядження з гарними хутряними шубами, з чудовим "буржуазним" одягом для своїх дружин, для себе, а то і для своїх діточок, зі "справжніми" закордонними манто, браслетами, годинниками, з небаченими ще в СРСР сучасними радіоприймачами (ясна річ, трофейними), навіть з піаніно, більш того, з невеликими польськими персональними автомобілями. І все це - за якісь копійки, буквально за копійки.
… Одним словом, везли все - відомі гуцульські кожушки, одежу, …, годинники, дорогоцінні прикраси, так само сало, м'ясо, свинину - "Даруйте, як не взяти: лише за полтинник кіло!" - та інші речі "витонченого" буржуазного вжитку. Звісно, дещо перепадало і так званим "безпартійним більшовикам", але це вже були жалюгідні залишки "трофеїв", дріб'язок, не вартий уваги" [37, 17].
Таке пирування колонізаторів, що дорвались до щойно підкорених земель, було всього лише "квіточками". Галицьких та волинських селян, що раділи визволителям, очікувало багато інших неприємних сюрпризів.
Західноукраїнський селянин отримав землю. Якби цим справа і обмежилась, не було б у "радянської" влади більш стійкого захисника, ніж він. У звіті оунівців своєму керівництву від 22 липня 1941 р. йшлось: "У деяких районах Західних областей священики намагались і намагаються відібрати у селян церковні землі, віддані селянам більшовицькою владою, чим викликали і викликають у селян обурення та невдоволення" [44, 260].
Але врожай з отриманої землі селянин мусив здавати державі за примусово низькою ціною, а щоб ця операція проходила без затримок та спротиву, мусив вступати у колгосп. Тих, хто не мали бажання виконувати ці розпорядження, очікували сурові покарання.
Результатом подібної "мудрої" сталінської політики стало те, що якщо у вересні 1939 р. західноукраїнські селяни зустрічали як визволителів, хлібом та сіллю, сталінську армію, то менш ніж через два роки, так само як визволителів, хлібом та сіллю, вони зустріли гітлерівську армію. Порозуміння того, що звільнитись можна лише власними силами, прийшло в самому ході подій…