Марлен Інсаров "Ми, українські революціонери і повстанці...". Вступ
До вашої уваги пропонується наступний розділ книги.
***
ВСТУП
"… український народ веде боротьбу проти кліки імперіалістичних брехунів та зрадників передових ідеалів великої революції 1917 р." [23, 70].
"... український націонал-визвольний рух завжди рішуче підкреслював і підкреслює, що він проти поновлення старих, феодально-капіталістичних порядків у майбутній українській державі. Український національний визвольно-революційний рух завжди рішуче підкреслював, що він - за ліквідацію крупної земельної власності, за націоналізацію промисловості, торгівлі, банків, за створення нового суспільного ладу, в котрому насправді зникне експлуатація людини людиною." [24, 155].
"Більшовицькі брехуни намагаються виставити нас перед радянськими масами як захисників інтересів "кулаків" та "буржуїв". Це підступна брехня. У нас немає нічого спільного з цими класами ні з точки зору нашої боротьби, ані з точки зору соціального походження та класової приналежності учасників нашого руху. Ми ведемо боротьбу за побудову безкласового суспільства. Ми проти повернення в Україну поміщиків та капіталістів. Ми за знищення в Україні нового експлуататорського, паразитичного класу більшовицьких вельмож, що складається з верховодів партії, МВС і МДБ, адміністрації, армії. Ми за суспільну власність на знаряддя і засоби виробництва." [38, 16-17].
"Ми, українські революціонери та повстанці, боремося проти більшовиків тому, що вони встановили в СРСР режим нещадного соціального гноблення та економічної експлуатації трудящих.
Не безкласове суспільство, не комунізм будують в СРСР більшовики, а нову експлуататорську соціальну систему… Не "радісне" і "щасливе" життя дали більшовики трудящим колишньої царської Росії, а нову каторгу, нове закріпачення, соціальний гніт і економічну експлуатацію. Більшовики поставили трудящих Радянського Союзу в положення античних рабів.
Ми, сини трудового народу, не можемо не боротися проти такої політики більшовиків так само, як не могли не боротися проти гніту поміщиків та капіталістів передові трудящі царської Росії. Захищати інтереси селян, робітників, трудової інтелігенції, боротися за їх соціальне визволення - вважаємо своїм священним обов’язком." [38, 21, 23].
"Український націонал-визвольний рух", "українські революціонери та повстанці", котрі своїм священним обов’язком вважають боротьбу за соціальне визволення селян, робітників і трудової інтелігенції, за побудову безкласового суспільства, за суспільну власність на знаряддя та засоби виробництва, за передові ідеали Великої революції 1917 р. - це і є "бандерівці", що були зазвичай об’єктом закоренілої ненависті, бездумного захвату, тупого офіційного вихваляння та вкрай рідко - розуміння.
"Фашистські шпигуни", "люті фанатики" і "душогуби", повсталі за те, щоб трудящі Радянського Союзу не були античними рабами. "Буржуазні націоналісти", що відрікаються від спорідненості з класами кулаків та поміщиків, що борються проти нової експлуататорської системи, за безкласове суспільство, в якому зникне експлуатація людини людиною. Хто вони, "бандерівці"?
У пошуках відповіді на це питання потрібно, перш за все, уникнути двох протилежних помилок. Перша з них полягає в тому, аби просто повірити на слово, не переймаючись про те, ким, коли і за яких обставин це слово було сказано, і який зміст у нього вкладався. Друга, навпаки, полягає у тому, аби вважати ці слова та гасла лише засобом омани нерозумних та довірливих мас, засобом, що не заважав "бандерівцям залишатись агентами германського капіталу" [7, 41], як писав у 1993 р. В. Бугера, який був тоді ще не доктором філософських наук, а лівим активістом.
Якщо з надмірною довірливістю все зрозуміло, то з надмірною підозрілістю слід розібратись.
Припустимо, що для "бандерівців" гасла безкласового суспільства та боротьби проти експлуататорської системи насправді були лише засобами омани мас та маніпуляції ними. Тоді виникає закономірне питання: "чому маси, що йшли за "бандерівцями", могли бути обдуреними саме такими гаслами безкласового суспільства, суспільної власності і знищення експлуатації людини людиною, а не гаслами "вільного підприємництва" та "ринкової конкуренції"? І чи не є таке протиставлення хороших, довірливих і нерозумних мас верховодам, що ними маніпулюють такою ж маячнею, як протиставлення в революції 1917 р. мас та їх більшовицьких ватажків (чим нерідко грішили публіцисти ОУН-УПА-УГВР) - нібито більшовики не були у 1917 р. частиною мас і нібито велику історичну трагедію можна звести до зваблення нерозумного дівчиська хитрим розпусником!
У більшій частині історичних епох люди є більш чесними, ніж вони самі про себе думають. Перетворення ідеалів (тобто перевтілених в голові уявлень про спільні інтереси суспільних груп) у просте блюзнірське прикриття примітивних покликів стає загальним правилом лише в гнилі, мертві епохи, у ніч після битви, що належить мародерам. Ідеї та ідеології стають інструментами в руках цинічних маніпуляторів лише в глуху пору листопаду, в епохи пасивності та апатії мас, коли й самим маніпуляторам від мас не потрібно нічого, окрім збереження пасивності. Усі брешуть - і всі знають, що всі брешуть, але всі вірять, що інакше й бути не може, що нічого не зміниш, а єдина можлива претензія до керманичів полягає в тому, аби "вони крали і нам давали".
Зовсім не так буває у прекрасні та жорстокі епохи великих класових битв, коли маси намагаються своєю силою добути свою волю, встановити на землі свою правду. Щоб вести голодних і голих проти найсучасніших армій, треба самому вірити в те, за перемогу чого пропонуєш померти. Піднявшись на боротьбу, маси ніколи не пробачають нещирості. Вожді масового руху, байдуже, прогресивного чи реакційного, мають бути не цинічними маніпуляторами, але щирими фанатиками. Це в рівній мірі відноситься і до якобінців, і до вандейців. Окремі циніки і єзуїти, котрі трапляються серед них до пори до часу, лише слугують фанатикам. Їхній час настане потім, після того, як народ буде відправлено у відставку. Лише тоді Наполеон змінить Робесп’єра і Сен-Жюста, а Сталін - Леніна і Троцького…
Дві домінуючі концепції історії західноукраїнської буржуазної націонал-визвольної революції 1940-х рр. конкурують одна з одною у презирстві до протиріч і трагічному динамізму реальних подій. Обидві ці концепції мають на меті не пізнати істину, але приховати її, аби вона не шкодила класовим інтересам. З цією метою реальна історія підмінюється блюзнірськими схемами - українсько-патріотичною та імперсько-сталіністською.
Згідно з першою, українські повстанці боролися й вмирали виключно за незалежну українську державу, і або зовсім не задавались питанням щодо соціально-економічного характеру цієї держави, або були таким ж прибічниками "вільного підприємництва" та "ринкової економіки", як і пани Кравчук, Кучма і Ющенко. Держава українського панства, що підтримує цю концепцію, спромоглось частково надати статус учасників бойових дій ветеранам УПА лише півтора десятиліття після свого виникнення, коли бійців УПА залишилось у живих дуже мало, - і багатолітнє небажання його надати краще всілякої пропагандистської трісканини показує, чи та це держава, за яку боролися та гинули бійці УПА…
Виникла дана концепція, не варто забувати, ще у 1950-і рр., в умовах неминучої емігрантської деградації українських націонал-революційних організацій, коли зникла їхня залежність від українських трудових мас і зростала залежність від "цивілізованого" буржуазного світу, в результаті чого відбувся відхід від революційно-визвольних ідей УПА та УГВР до передвійськових вузько-буржуазних та вузько-націоналістичних ідей ОУН.
Згідно з імперсько-сталіністським міфом, українські повстанці були, по-перше, німецько-фашистськими шпигунами, а по-друге, кровожерливими злодіями, котрі душили нещасних голів колгоспів та співробітників НКВС, наспівуючи при цьому:
"Нехай крові по коліна,
Була б вільна Україна!"
Про "німецько-фашистських шпигунів": чиє б нявчало, а сталінське би мовчало. Сталін, котрий у 1939-1940 рр. завдяки союзу з Гітлером отримав Західну Україну, Західну Білорусь, Молдову та Прибалтику, відрізняється від Бандери і Стецька, котрі намагались в 1941 р. отримати незалежну Україну за допомоги такого самого союзу із Гітлером, лише тим, що здобув успіх, а вони - ні. Але причиною тому були не розум та спритність Сталіна (ми не збираємось заперечувати у нього наявність цих якостей), але той факт, що сила СРСР, що стояла за ним під час переговорів із Гітлером була набагато більшою за силу ОУН…
Безперечно, бійці ОУН-УПА-УГВР були жорстокими фанатиками. Точнісінько такими ж були більшовики в 1917-1921 рр. Служба безпеки пролила чимало невинної крові (поряд з винною кров’ю співробітників НКВС!), здійснила багато злодіянь і йшли до неї, за свідченням Данили Шумука, "нібито спеціально підібрані найтупіші люди" [55, 142]. Так само пролила багато невинної крові, здійснила чимало злодіянь і складалась аж ніяк не лише із людей з чистими руками ЧК у 1917-1921 рр.
Як би жахливо не здавалось будь-якому "гуманісту" і лібералу, ми говоримо це не для засудження більшовиків і ЧК. "Людина й історія чиняться самопожертвою та вбивством!" - ці слова Андреаса Баадера належать до найкращих стислих формул всесвітньої історії. Історія є боротьба, боротьба веде до смерті, будь-який хоч трохи серйозний суспільний рух величезну кількість разів нехтував заповідями пацифістів, які мріяли ухилитись від історії та боротьби. Тому судити про будь-який суспільний рух варто не за засобами, якими вони не гребують, а за цілями, що відстоюються. Як правильно у свій час сказав Лев Троцький: "насилля та хитрість раба, що намагається розбити свої кайдани, і насилля та хитрість рабовласника, що намагається раба в цих кайданах втримати, однакові лише в очах знехтуваного євнуха". Борці українського національно-визвольного буржуазно-революційного руху були жорстокі - як і філіппінські, алжирські, кенійські, чеченські та інші повстанці. Але не сталіністським колонізаторам давати уроки пацифістської моралі.
Ми, пролетарські революціонери-інтернаціоналісти, можемо з достатньою безпристрасністю проаналізувати історію ОУН, УПА та УГВР. Для збереження експлуатації необхідна брехня, для її знищення - правда. Революція, за яку самовіддано боролися бійці УПА, - національно-буржуазна революція, - була не нашою революцією, "інтегральні націоналісти" з УВО в 1920-і рр.. були найзліснішими ворогами людей, в яких ми бачимо своїх попередників, - ворогами українських комуністів-інтернаціоналістів.
Однак національно-буржуазна революція прискорює прогрес роду людського і тим самим наближує час пролетарської революції. Але після знищення сталінською контрреволюцією всіх комуністів-інтернаціоналістів, - у всьому СРСР і по всій Україні - і в Західній, і в Наддніпрянській, - ОУН, а потім УПА стали єдиним прихистом для тих, хто хотів зі зброєю в руках боротися спочатку проти польського, а потім проти германського і "радянського" імперіалізмів.
Тому "українські революціонери та повстанці" були ворогами наших ворогів, героями найбільш значимого за масштабами та наполегливістю збройного спротиву СРСРівському державному капіталізму. Тому вони, і рядові бійці, і ліві лідери УПА та УГВР, такі як Йосип Позичанюк, Петро Полтава та Осип Дяків-Горновий стоять в історії визвольної боротьби українського трудового народу в одному ряду з бунтівниками ХVII сторіччя і на рівні з більшовиками, боротьбистами та махновцями…