Марлен Інсаров "Ми, українські революціонери і повстанці...". Глава 1
Хоч і повільніше ніж хотілося б, але нарешті перекладено першу главу.
***
ГЛАВА 1
ПРОЛЕТАРСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ І БУРЖУАЗНА МОДЕРНІЗАЦІЯ
На початку ХХ сторіччя Україна була розділена між Російською та Австро-Угорською імперіями, а українці були так званою "плебейською нацією", тобто не були нацією взагалі.
Націю з етнографічного матеріалу, що лишився з минулих історичних періодів, створює та організовує буржуазія. Розвиток капіталізму на певному етапі вимагає створення національного ринку, що охороняється національною державою. Цей же розвиток капіталізму формує клас буржуазії, до якого входить також бюрократія та інтелігенція, клас, що в боротьбі створює націю та національну державу. Тому так звана "плебейська нація" - "нація", що не має свого національного експлуататорського класу, насправді являє собою етнос, що виник у попередні історичні епохи, з якого буржуазії ще належить сформувати націю. Перевтілення українського етносу у сучасну українську буржуазну націю і являє собою зміст історії України у ХХ сторіччі.
Підкорення у ХVI сторіччі Галичини (основна частина підавстрійської України) Польщею, а Наддніпрянщини (підросійської України) у ХVIІ-ХVIІІ сторіччях - Росією відбувалось не так шляхом їх військового підкорення, як шляхом інтеграції їх суспільних верхів, галицького боярства та козацької старшини у правлячі класи потужних сусідніх держав, здатних гарантувати поневолення та експлуатацію селянства. Українські феодали відмовлялись від національної незалежності, а згодом і від української національності заради збереження соціального панування, - доводячи тим самим примат класових інтересів над національними почуттями. В результаті українцями в Галичині лишались, за влучним визначенням польських шляхтичів, лише "хлопи та попи" - селяни та священики. Над українським селищем стояли польське дворянство та єврейсько-польсько-німецьке місто. Таку ж картину можна було спостерігати і в Наддніпрянщині, з тією лише різницею, що дворянство було тут не так польським (хоча зберігалось і воно - на Правобережжі), як російським, а місто - російсько-єврейським.
Власне українським класом лишалось селянство, а воно було політично пасивним. Цим пояснюється слабкість та несміливість українського національного руху. Українська буржуазна інтелігенція, що зароджувалась, не маючи опори у селянській революційності, довгі десятиріччя обмежувалась чистим культурництвом. Найкращі, найбільш бойові елементи йшли в загальноросійський революційних рух, правильно відчуваючи, що Російська імперія може бути скинута лише спільними діями усіх пригноблених нею трудящих мас. Поки культурники зі "Старої громади" збирали український фольклор, революціонери-народники вступили в боротьбу з самодержавством, що не мала собі рівних. За своїм значенням у народницькому русі Київ та Одеса поступались лише Петербургу, а в окремі періоди навіть випереджали його. Саме "південноросійські" бунтівники першими здійснили перехід до політичної боротьби і терору, за що прийняли на себе удар всього жахливого апарату самодержавства. У 1879 р. цар-"визволитель" поставив 16 шибениць, 14 з них були в Україні - по 6 у Києві та Одесі і 2 - у Миколаєві. Там, у Миколаєві, були страчені українець Іван Логовенко та єврей Соломон Вітенберг, що першими намагались організувати замах на царя за допомогою динаміту - і хай будь-яка націоналістична наволоч заткнеться та не лає над могилами загинувших за визволення роду людського…
Селянство України, як і всієї Російської імперії, пробуджується до активної боротьби лише на початку ХХ сторіччя. Погроми володінь поміщиків у 1902 р. у Полтавській губернії стали прологом до революції 1905 р., а повстання на броненосці "Потьомкін" почалось зі слів матроса Вакуленчука "Та доки ж ми будемо рабами?". Матроси "Потьомкіна", пливучи вздовж недружнього берега співали:
"Ревуть-стогнуть волни-хвилі!"
Але 1905-й залишився лише репетицією 1917 р., селянство лише розгойдувалось та пробуджувалось, після двох сторіч сну, до боротьби за свою правду і свою волю.
Відсутність української буржуазії та збереження політичної пасивності більшою частиною селянства пояснюють слабкість та роздвоєність українського національного руху початку ХХ сторіччя.
За своїм соціальним складом він залишався переважно інтелігентськими кружками. Не маючи підтримки серед фактично відсутньої української буржуазії, тогочасний український націоналізм, що тільки зароджувався, відрізнявся більш або менш нечіткими соціалістичними симпатіями; однак, не маючи також підтримки ані серед значною мірою інонаціонального міського пролетаріату, ні серед українського селянства, що тільки пробуджувалось до боротьби, він був схильний відмовитись від своїх симпатій за відповідну плату. У випадку хоч би трохи значних потрясінь його розкол на прихильників гасла "за вільну Україну без холопа й пана" і тих, хто претендував стати панами у незалежній українській буржуазній державі, був неминучим.
***
Вирішальною подією у формуванні української буржуазної нації стала Велика революція 1917-1921 рр. Ця революція мала двоїстий характер: за своїм об’єктивно-економічним змістом вона була, і не могла не бути, буржуазною революцією, що докорінно вимітала всю масу феодальних пережитків і тим самим відкривала шлях радикальному буржуазному перевтіленню суспільства, перетворенню аграрної країни на країну індустріально-капіталістичну. Завдяки цій революції, що здебільшого знищила в Україні старі, переважно експлуататорські класи: російсько-польське дворянство і російсько-єврейську буржуазію, відкрився шлях до формування української буржуазії, що організовувала з етнічних груп, котрі мешкали на її території сучасну українську буржуазну націю. Те, що ця національна українська буржуазія тривалий час, з 1920-х по 1980-і рр., була державною буржуазією і вживала для ідеологічного обґрунтування свого панування псевдокомуністичні фрази, не має вводити нас в оману стосовно її суті - як не має вводити в оману і той факт, що до 1991 р. ця буржуазія не володіла повною незалежністю, але лише автономією в ієрархічній коаліції національних держбуржуазій під назвою "СРСР" (така коаліція була необхідна у той час цим національним держбуржуазіям для боротьби як проти старих експлуататорських класів, так і проти трудящих мас).
***
Специфіка Великої революції 1917-1921 рр. полягала у тому, що, буржуазну за своїм об’єктивно-економічним характером, її очолювали класи та партії, що мали на меті революцію комуністичну. Цим класом був пролетаріат, передові борці котрого групувались в організаціях більшовиків, лівих есерів, максималістів і анархістів (в Україні також боротьбистів, борьбистів та укапістів). У підсумку повторилася трагедія класу, що захопив політичну владу в епоху, коли рівень виробничих сил ще не давав можливості домогтись його звільнення - і тому стрімко цю владу втратив, між тим як Ленін та більшовики, волею-неволею, чим далі, тим більше, мусили відстоювати інтереси не свого, а чужого класу. З Леніним та більшовиками трапилось те, що Енгельс у "Селянській війні в Німеччині" назвав "найгіршим" для "вождя крайньої партії":
"Найгіршим з усього, що може стояти перед вождем крайньої партії, є вимушена необхідність утримувати владу у той час, коли рух ще недостатньо готовий для панування класу, представленого ним, і для проведення заходів, що забезпечують це панування. Те, що він може вдіяти, залежить не від його волі, а від того рівня, котрого досягли протиріччя між різними класами, і від ступеню розвитку матеріальних умов життя, співвідношень виробництва та обміну, котрі завжди визначають і ступінь розвитку класових протиріч. Те, що він мусить зробити, чого вимагає від нього його власна партія, залежить знов-таки не від нього самого, але також і не від ступеню розвитку класової боротьби та умов, що її породжують; він зв’язаний вже висунутими ним доктринами та вимогами, котрі знов-таки витікають не з даного співвідношення суспільних класів і не з даного, у більшій чи меншій мірі випадкового, стану умов виробництва та обміну, а є результатом більш чи менш глибокого розуміння ним загальних результатів суспільного і політичного руху. Таким чином, він неминуче опиняється перед нерозв'язною дилемою: те, що він може зробити, - суперечить всім його попереднім виступам, його принципам і безпосереднім інтересам партії; а те, що він має зробити, - нездійсненно; словом, він мусить представляти не свою партію, не свій клас, а той клас, для панування якого рух вже достатньо готовий у даний момент. Він має в інтересах самого руху відстоювати інтереси чужого йому класу і відбуватись від свого класу фразами, обіцянками та запевненнями в тому, що інтереси іншого класу є його власними. Хто потрапив у це оманливе становище, той загинув безповоротно" [29, VII, 422].
Саме так більшовики в інтересах "самого руху", тобто розвитку капіталізму в Росії, мусили, ставши ядром класу державної буржуазії, - це перетворення відбулось не через злі наміри більшовиків, але в силу їх нового соціального становища, - відстоювати інтереси цього класу і відбуватись від недавно ще свого класу, від пролетаріату, фразами, обіцянками і запевненнями в тому, що інтереси цього чужого класу, інтереси буржуазної модернізації, і є, власне, інтересами пролетаріату. Потрапивши у це оманливе становище, через 20 років вони загинули безповоротно, винищені держкапіталістичними сталінськими вигодованцями, котрі ще раніше усунули їх від влади, і котрі, на відміну від більшовиків, не розривались між своїм буржуазним становищем та своїми пролетарськими симпатіями. Заплутавшись у протиріччях ними ж створеної нової реальності, котру вони незбагненим чином не могли зрозуміти, у більшості своїй (окрім непримиренних ворогів нової тиранії, таких, як децисти, Троцький, Рютин і т.п.) загиблі політично за 10 років до своєї фізичної смерті, винищені майже всі до одного, і яких ось уже котре десятиріччя поливають брудом всі сили буржуазного світу, для котрих "більшовизм" став найбільш лайливим словом, - більшовики зробили те, що могли зробити: надали величезне прискорення капіталістичному прогресу як в СРСР, так і в усьому світі. ХХ сторіччя, з його буржуазною модернізацією, державою соціального забезпечення, націонал-визвольними рухами, і т.п. явищами капіталістичного прогресу були не в останню чергу справою їхніх рук. Тепер паротяг капіталістичного прогресу довіз людство майже до краю прірви, запобігти падінню в яку може лише стоп-кран світової революції. Завдання, що стоять перед нами неминуче відмінні від завдань, що стояли перед більшовиками. Тому ми можемо ставитись до них зі спокійною критичністю, без кумедного захоплення і не менш кумедного обурення. Вони зробили свою справу, справу розвитку капіталізму в Росії - ми з такою ж сміливістю і фанатизмом виконаємо свою роботу знищення світового капіталізму.
Те, що Жовтнева революція не призвела і не могла призвести до створення безкласового, бездержавного і безтоварного колективістського суспільства, не значить, що вона була марною, що її не треба було робити. Вона надала значний поштовх буржуазному прогресу, перетворенню відсталої напівфеодальної країни у країну передову, капіталістичну. Цей прогрес відбувався з жахливою жорстокістю, по кістках та черепах, але в експлуататорському суспільстві він і не може відбуватись іншим чином (західноєвропейський та північноамериканський капіталізм так само споруджувався на кістках зігнаних із землі селян, закріпачених негрів, винищених індіанців, як СРСРівський капіталізм - на кістках рабів ГУЛАГу). Це не "виправдовує" його, та йому і не потрібні виправдання. Він був, його результат - експлуататорське суспільство - наявний, і це суспільство ми повинні знищити.
Є й інший бік медалі, анітрохи не менш важливий. Не тільки невдалі повстання та революції, що зазнали поразки, але навіть повстання ефемерні, що пройшли безслідно та не сприяли Його Величності Історичному Прогресу, давали можливість їхнім учасникам, хай навіть на декілька годин, випростуватись - хай всі холопи, що змирились, слідом за своїми рабовласниками повторюють, що все життя чудово можна прожити із зігнутою в три погибелі спиною, й через таку дрібницю, як декілька годин свободи та сили, не варто помирати!
У чудовій історичній повісті З. Шишової "Джек-Соломинка", головний герой, лідер селянського повстання у Англії 1381 р. Джек Строу запитує лондонського купця, що підтримав повстанців, не зрадив їх і разом з ними йшов на тортури та страту: "Що змусило тебе, купця, піти з нами, мужиками, і цілих 2 дні судити по справедливості?" [той не може сформулювати причину, але в голову приходять безліч прикладів сплюндрованою справедливості. - М. І.].
Повстання 1381 року припинило поновлення кріпацтва, що почалося в Англії після Великої Чуми, і тим самим зробило можливим увесь подальший капіталістичний прогрес. Воно дало англійському селянину найбільш заможне та вільне в його історії ХV сторіччя, що припало на просвіт між жахами феодалізму та жахами капіталізму. Але окрім усього цього, селяни два дні ходили по Лондону, не вклоняючись дворянину, і судили по справедливості.
Під час Великої революції 1917-1921 рр. десятки мільйонів замордованих до цього робітників, селян та солдат не два дні, а цілих декілька місяців, навіть років, судили й вирішували по справедливості - далеко не кожному поколінню випадало таке щастя. "Ми ніколи нікому нічого не дамо більше вирішувати за нас!", - скаже в романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" ватажок повсталих селян Шахай, - і ці слова висловлюють зміст революції.
Тому хай панове буржуа не потирають, задоволені власною розсудливістю, свої щурячі лапки. Історія - не завгосп, що відпускає "ліміт на революції". Пристрасті, ненависть та любов, завзятість, фанатизм, дурість, мудрість, страждання, боротьба, смерть, великі помилки, через які лишень і можна дійти до великої істини, - все це і називається історичним процесом. Кому не подобається, хай спробує залишатись осторонь - доки по його стороні не прокрокує якщо не революція, то контрреволюція…
***
Специфіка революції в Україні полягала в тому, що революція інонаціонального ("російськомовного") пролетаріату перепліталась тут із революцією українського селянства. Оскільки ми не описуємо історію революції 1917-1921 рр. в Україні, достатньо навести результат цього процесу. Результатом було підпорядкування села місту, коли в місті від влади пролетаріату залишилась лише влада його вчорашньої партії - партії більшовиків, яка завдяки такому неминучому відриву стрімко перетворювалась у ядро нового класу державної буржуазії.
Підпорядкування селянства місту не було, й не могло бути результатом самого лише насилля та терору (намагання українських більшовиків у 1919 р. втриматись виключно завдяки багнетам скінчилась для них катастрофою), але наслідком компромісу: селянство, знекровлене багаторічною війною ("Потекло болотом поле, Від крові та від поту, Не хочу махать гвинтівкой, Хочу за роботу" - геніальна поема про більшовиків та селян під час громадянської війни в Україні, "Дума про Опанаса" Е. Багрицького), прийняло більшовицьку владу як захист від реставраторсько-поміщицьких зсувів (що ця влада, керована потребами накопичення капіталу, зробить з ними потім, воно не знало), в обмін на те, мусило платити їй податки і відмовитись від власних політичних претензій.
Український селянин (як і селянин інших, раніше пригноблених народів), отримав, окрім землі, ще й національну свободу - не свободу "еліти" бути міністрами й депутатами у власній незалежній державі, але свободу навчатись рідною мовою і не вислуховувати дорікань за цю "мужицьку говірку" від міських вельмож. Якщо пролетарська революція зазнала поразки, то українська буржуазна революція 1917-1921 рр. у Наддніпрянщині, на Великій Україні, в СРСР перемогла - саме в тих формах, в яких вона тільки і могла тоді перемогти. Переможний союз пролетаріату та селянства (політичним виразом якого став би, грубо кажучи, союз децистів та махновців), не відбувся, союз української буржуазної революції із загальноросійською буржуазною революцією мав місце.
***
Пробудження українських селянських мас до активної боротьби в 1917 р. стало причиною піднесення українських партій, перетворення професора Грушевського (чудового дрібнобуржуазного історика, але абсолютно нікудишнього дрібнобуржуазного політика) і тилового інтенданта Петлюри у "вождів нації". Неспроможність цих "вождів нації" бути на висоті революції призвела до їхнього краху.
Дрібнобуржуазні політики, що сформували Центральну Раду і яких при цараті цілком задовольняло гасло автономії, під тиском обставин при Тимчасовому уряді відважились вимагати федерацію, а одразу після Жовтневої революції заявили про незалежність - незалежність не від Росії, а від революції. Пропускаючи на Дон до білих козаків контрреволюційних офіцерів, вони перекривали шлях червоноармійцям, що їхали придушувати контрреволюцію, показуючи тим самим, що поміщицько-буржуазна реакція їм дорожче робітничо-селянської революції. Зазнавши розгрому - в першу чергу не від російських більшовиків, але збільшовиченими українськими солдатами та робітниками (що через два роки згодом визнав у своїй самокритиці один з лідерів Центральної Ради Володимир Винниченко) [див.: 9], вони з надзвичайною легкістю пішли на угоду з кайзерівським імперіалізмом, запродавши українську соціальну революцію за фіктивну владу та фіктивну державність. Кайзерівський імперіалізм, однак, дуже швидко вирішив позбутися цих своїх васалів, великі претензії і недолуга метушливість яких не були підкріплені реальною силою. Їх змінив "гетьман" Скоропадський, царський генерал, що раптово "згадав" про своїх українських пращурів.
Політика поміщицької реставрації, хлібних реквізицій, порок і розстрілів при Скоропадському та кайзерівцях призвела до хвилі селянських повстань. Повсталі українські селяни разом із повсталими матросами та робітниками у Німеччині скинули владу Скоропадського (чудове прізвище, в пику якому націонал-більшовик Василь Шахрай, виключений потім з РКП(б) за критику Леніна та закатований білогвардійцями на Кубані, підпише влітку 1918 р. свою роботу псевдонімом Скоровстанський!) у Києві та Вільгельма ІІ в Берліні. До влади знову прийшли дрібнобуржуазні політики колишньої Центральної Ради - і знову показали свою неспроможність, свою нездатність стояти на висоті революції.
Намагання найчеснішого і найлівішого з них, Винниченка, вжити соціально-революційних заходів і укласти рівноправний союз незалежної революційно-демократичної України з революційною Росією (на що в той момент були згодні Ленін та Троцький) завершились нічим через упертий опір більшої частини українських націоналістів [див.: 9, ІІІ, 222-230]. Хвиля селянських та робітничих повстань, що скинула Скоропадського, скинула і Директорію. У Київ знову ввійшли більшовики.
Без надійної підтримки в українському селі, змушений експропріювати в нього продовольство для міста та армії, український більшовицький уряд об’єднав проти себе усе селянство. Як партія інонаціонального пролетаріату Південної та Східної України, більшовики не розуміли національних вимог українського селянства і відштовхнули від себе ліві українські групи, що представляли революційне селянство. У червні 1919 р. одна з них, Українська соціал-демократична робітнича партія (незалежна), (створена лівим крилом УСДРП, у січні 1920 р. перейменована на Українську комуністичну партію (укапісти). Більш сильною, енергійною та вкоріненою у селянство була створена лівою частиною українських есерів Українська комуністична партія (боротьбистів). Окрім того, діяли анархісти, та відокремлена українська організація загальноросійських лівих есерів - борьбистів) підняла повстання проти більшовицького уряду, очолюване Юрком Мазуренком, висунувши вимогу незалежної радянської України. Втративши союз із селянством, більшовики на території України не змогли встояти проти наступу білих армій. Вдруге перемогла поміщицька реакція.
Поневіряючись містечками та селами Волині Директорія ("у вагоні - Директорія, під вагоном - територія", - пісенька того часу), в силу своєї класової природи з роковою для неї самої невідворотністю замість орієнтації на український трудовий народ продовжувала "орієнтацію" на сили іноземного імперіалізму, на цей раз не на Німеччину, а на Антанту. За укладеною Петлюрою угодою з французьким урядом, останній, в обмін на позики та зброю, отримував контроль над українськими банками та залізницею. Коли наївний Ю. Мазуренко запропонував силам Директорії союз із умовою відсторонення петлюрівської кліки, визнання вимоги незалежної радянської України і влади майбутнього з’їзду Рад, то начальник його штабу Дяченко, потрапивши до рук петлюрівців був розстріляний, а самого Мазуренка з великими труднощами відбили його колишні партійні товариші з УСДРП, що входили до складу петлюрівського уряду…
Останнім актом зради Петлюри стала його угода з Пілсудським у 1920 р., за якою Петлюра погоджувався із захопленням панською Польщею Західної України - Галичини та Волині, в обмін на посаду вождя васальної від Польщі Наддніпрянщини. Це була політична смерть Петлюри - за 6 років до смерті фізичної.
Як було зазначено вище, більшовики зробили висновки з катастрофи літа 1919 р., і пішли на компроміс з селянством. Однак цей компроміс був дуже далеким від революційного союзу пролетаріату та селянства. Виробничі сили на початку ХХ сторіччя ще не були готові для перемоги соціалізму, промисловий пролетаріат був нездатний організувати виробництво без керівників та начальників, тобто без групи розпорядників суспільного виробництва, що неминуче перетворюється на новий експлуататорський клас. Тому після повалення економічної та політичної влади поміщиків, старої буржуазії та царської бюрократії, став стрімко утворюватися новий експлуататорський клас, в котрому перемішались та поєднались найрізноманітніші суспільні групи та прошарки - уламки старих експлуататорських класів, колишні революціонери-більшовики, але, перш за все - вихідці з робітників та селян.
Дух революції випаровувався що далі, то більше. Радянська влада фактично зникла після 6 липня 1918 р. - повстання лівих есерів та його розгрому. Її змінили влада більшовицької партії. Радянська влада, як рішення всіх питань загальними зборами трудящих мас, не існує без вироблення суспільного рішення зіткненням і співставленням різних ідей, що неможливо без реальної свободи думки, тобто без свободи радянських партій (оскільки Ради - класовий орган революційної визвольної боротьби пролетаріату, ця свобода, природно, є обмеженою революційно-соціалістичними рамками). Подібним чином і влада партії, як колективу, що приймає та виконує рішення, неможлива без свободи думки та ідейних угруповань членів партії.
Фінальним акордом зникнення такої свободи і, таким чином, зникнення влади більшовицької партії, на зміну якій прийшла влада бюрократичного апарату, інакше кажучи, класу державної буржуазії, стала формальна заборона фракцій у 1921 р. і виключення з РКП(б) у 1927 р. лівої опозиції - останньої фактичної фракції. Але розпочалось воно значно раніше. Навесні 1920 р. на конференції КП(б)У більшість голосів отримали представники тодішнього лівого крила більшовицької партії - децисти. Рішення конференції були скасовані московським керівництвом РКП(б), обраний на ній децистський ЦК КП(б)У розпущено, а подробиці цієї історії покриті темрявою, під якою перебувають і досі.
Пролетарська революція зазнала поразки.
Однак буржуазна революція - найбільш радикальна буржуазна революція в світовій історії - отримала перемогу - в СРСР загалом, та в Наддніпрянщині (тобто УРСР) зокрема. Клас поміщиків було знищено, а селянство отримало землю. Але оскільки буржуазна трансформація сільського господарства значить зникнення не лише поміщика, але й селянина, котрий має перетворитись на пролетаря, другим етапом цієї буржуазної трансформації стала "колективізація" сільського господарства у 1928-1929 рр., що в дійсності позначала перехід не до соціалістичного, а саме до капіталістичного землеробства. Замість дрібного роздробленого сільського господарства, що здебільшого виробляло для задоволення власних потреб, виникло капіталістичне господарство (хоч і набагато більш роздроблене, а тому більш відстале ніж в США - це довели у своїх працях італійські ліві комуністи), покликане поставляти за низькими цінами продовольство та сировину для зростаючої міської капіталістичної промисловості.
Буржуазна революція в Україні, перемігши як революція аграрна, перемогла і як революція національна. Це чудово усвідомив у 1920-130 рр. західноукраїнський марксистський соціал-демократ Юліан Бачинський, котрий наприкінці ХІХ сторіччя першим висунув вимогу незалежності України, обґрунтовуючи цю вимогу ідеєю історичного матеріалізму: розвиток капіталізму створює національний ринок, що потребує захисту з боку національної держави [див.: 5].
Стара Україна втратила державність через те, що втратила власний керівний клас, який став денаціоналізованим. Нова Україна у ХІХ сторіччі не могла мати державність тому, що не мала власного правлячого (і, відповідно, експлуататорського) класу. "Українська народна республіка" 1917-1920 рр. не втримала незалежність тому, що був відсутнім клас української буржуазії, що потребував би незалежності та був би готовий змагати за неї. Клас власної національної буржуазії почав стрімко складатися в Україні у 1920-і рр. - спочатку як частина загальносоюзної державної буржуазії. Історія його формування та відокремлення являє собою зміст історії УРСР, аж до перевтілення її в незалежну Україну. Відокремлення України (а також - з тих же причин - інших союзних республік) у 1991 р. відбулось настільки легко та гладко саме тому, що було лише завершенням та узаконенням давно розпочатого процесу.
У книзі емігранта, члена Української революційної демократичної партії Григора Костюка "Сталінізм в Україні" сталінський терор абсолютно слушно показано як результат зовсім не сталінської параної, але соціальної боротьби - як боротьби верхів проти низів, так і боротьби між верхами в Москві та верхами в Києві. У цій боротьбі автономістські керівники УРСР та КП(б)У зазнали поразки і були знищені, але ця поразка була не абсолютною, і їхні переможці змушені були зберегти більшу частину їх позитивної програми. В червні 1937 р., за декілька днів до самогубства, голова українського Раднаркому Панас Любченко сказав у своїй останній промові партактиву, тобто активу української державної буржуазії: "стара Малоросія була царською колонією, а тепер, завдяки Жовтневій революції, Україна є незалежною державою, яка знаходиться у федеративному союзі з Росією. Пам’ятайте це і наполягайте на цьому…"
Наступні керівники УРСР не порушували цього завіту Любченка, але виконували і виконали його…