Бійка у Львові - якщо екстремізму немає, його варто спровокувати
9 червня 2002 року збірна Росії з футболу програла збірній Японії на Чемпіонаті світу. Поразка викликала бурхливу реакцію в футбольних вболівальників, що зібралися в центрі Москви на Манежній площі. Із криками «Русские идут!» «Слава России!» у столиці почалися масові заворушення.
«Ультраси» почали перекидати та палити авто, бити вітрини, лупцювати міліціонерів. В результаті постраждало 75 осіб, 49 з них були госпіталізовані, а один 17-річний школяр помер від ножових поранень. Тільки під вечір правоохоронцям вдалося зупинити масові безпорядки.
Реакція влади не примусила себе чекати - з’явився законопроект про боротьбу з екстремізмом. Він викликав неабиякі пристрасті. Документ сильно спрощував процедуру припинення діяльності будь-якого ЗМІ та громадської організації ще до судового розгляду, тобто всього лише за підозрою в екстремістській діяльності. Ще більше обурення викликала преамбула закону, яка розглядала всяке перешкоджання діяльності органів держвлади як екстремістські прояви. Закон також суттєво обмежував право на проведення публічних заходів. Бюрократичні процедури та перепони могли поставити хрест на будь-якому небажаному для влади заході.
Державна Дума РФ дуже швидко прийняла закон - проголосувала вже 25 червня, а 22 липня його підписав президент В.Путін. У майбутньому через цей закон здійснювався тиск на журналістів, закривалися видання, обмежувався доступ до інтернету, заборонялися неугодні владі опозиційні рухи та громадські акції протесту (весь список «застосування» закону тут).
А тепер згадаємо події у Львові на 9 травня та проведемо паралелі.
У сучасної української влади таке ж нерозуміння суті громадських акцій, а тому таке ж прагнення якось осідлати їх, максимально очистивши від протестності. Звісно, спровокувати українців на такі заворушення, як на Манежній площі, суттєво важче - не той менталітет, як прийнято казати. Та і ксенофобські настрої далеко на так поширені. Але «трігер» знайти можна - було б бажання. І от вирішила влада поексплуатувати червоний прапор на День Перемоги. Що показово - ініціативу проросійських депутатів так і не підписав Президент - щоб раптом що - не брати відповідальність на себе. Так виглядає, особливо з кількості матеріалу у ЗМІ про те, під яким прапором відзначати трагедію великої війни, що провокації планувалися куди ширшими, але спрацювали лише у Львові.
Під час бійок між представниками націоналістичних організацій на чолі з партією «Свобода» та візитерами під червоним прапором пролунали постріли. Серйозність ситуації далека від оцінки шкоди, яку завдали провокатори львівському студентові. Тут питання - в ескалації конфліктності. Влада зі злим умислом, добре прорахувавши, закидає у суспільство тему, яка не може не спровокувати протистояння. У результаті цього у частини суспільства посилюється відчуття того, що їх намагаються ламати через коліно, і вона протестує усіма можливими методами. Інша частина та закордонні ЗМІ отримують картинку «нашистів, які б’ють ветеранів».
Чого хотіли певні владні кола такою недешевою провокацією? Перш за все - вселити в душі людей страх перед некерованими масовими заходами. Також, щоб Свобода та суміжні політичні рухи радикалізувалися, що могло б привести до їх розколу і приходу на зміну більш поміркованим лідерам - гостро настроєних. Як доказ того, що влада на це розраховує, мусується інформація про конфлікт Михальчишина, якому не дали ні секретарства у Львівській міській раді, ані пост голови фракції та Тягнибока. Але найбільш далекосяжний план - вихолощення самого поняття «масові заходи». Хочу нагадати, що такі спроби вже були, але, на щастя, невдалі. Хоча невдалі відносно - відповідний законопроект пройшов перше читання. Тобто - для реалізації планів у владних кіл всі можливості.
Як результат - кілька десятків травмованих, зіпсуте відчуття свята для багатьох, страх, який вповзає в душу для більшості. Як висновок - ми мусимо бути пильними, і, коли нас провокують, мати розум діяти адекватно.