Історія однієї маленької, червоненької машинки - любительки пригод.

[line_o]

Якось вирішила вона переїхати жити з Дніпропетровська на Волинь.


Познайомилися ми з «Тамарою», традиційно для теперішнього часу, через інтернет. Такою її я побачив вперше на фотках і так,
це була любов з першого погляду. Не довго думаючи, придбав квиток на потяг і помчав за своєю «суженою».:


Чудове місто - Дніпропетровськ Січеслав, зустрів мене під ранок, ще було темно і прохолодно, але вокзал різномаїттям своїх вогнів зігрівав:


Перед поїздкою, я надівся, що хтось з місцевих блогерів відгукнеться і проведе мені мінімальну екскурсію Дніпром, але на жаль…
Порадили лише макдак біля вокзалу, який був чомусь зачинений і набережну Дніпра. Так як фастфуд ще спав, я пішов шукати набережну.
Відразу потрапив на Амурський міст, на якому я хотів зустріти гарний схід сонця:


Звісно я не міг не вилізти на сам міст, хоч там усе було обнесено колючкою, вітер був пронизливий і свіжий,
погода вирішила по іншому, сходу я так і не побачив:


Після світанку я зідзвонився із власником ЗАЗа, він мені пояснив, як і куди їхати, щоб його подивитися, добрався я відносно швидко.
Порозглядав, позазирав, звісно були бока по самому кузову, але то таке, проїхався, перше, що зрозумів, що гальм майже немає,
тому цей дефект перед від'їздом, був виправлений:


Запитав у власника в який бік мені їхати, паралельно в телефоні забив маршрут і вперед, що ж це є 895 км для нас матьорих.
Але моя впевненість похитнулася після перших 20 км, коли став (перше фото) глянути чи у вірному напрямку рухаюся, машина перестала заводитися.
По телефону власника впросив приїхати і глянути, бо для мене такі двигуни то було щось нове і незвідане.

Причина була банальна - сів акумулятор, поміняв він мені на свій, зі скрипом в зубах, і помчав я далі:


Проїхав я всього 156 км і «Запік» вмер мені за Фрунзівкою, декілька км мені прийшлося його пхати назад до села.
Все думки не покидали, аби фура яка не збила. Матюкав все на чому світ стоїть.
Причина, скоріше всього, мала кількість масла в двигуні, я особливо ще не був в курсі, що старі машини люблять його їсти.

Дякую дядькові з заправної станції, який мені спочатку допоміг з відкручуванням заливної горловини, а згодом зі знайомством з жителем села Шевченкове Валєрою, який в кінцевому результаті мене дуже виручив. Це була моя перша ніч з «Тамарою», я вперше відчув, як це від холоду можуть ноги зводити судороги. Чоловік з АЗС мені пообіцяв познайомити з місцевими кулібіними, які зможуть мені допомогти. На ранок я вже був знайомий з Валєорою, який приїхав на своєму 2141 і зацепив мене на трос та потяг до себе. Мотор заклинило, треба був новий. Продзвонивши, безрезультатно, усі місцеві шроти в пошуках нового двигуна, було вирішино, що лишу я свій «ЗАЗ» у нього в дворі до кращих часів знайдення двигуна.

Друга спроба була вже на початку квітня. До Києва добрався потягом, а далі маршруткою до Решетилівки. Запам'ятався мені Пирятин по дорозі. Там неймовірна кількість ларьочків з продажу фастфуду, чаю та кави, розташовані по обидва боки траси:


Але пам'ятатиму я Пирятин з лише двох причин:
1) вперше я тут був, після першої невдалої спроби, їхав бусом з Полтави, вечоріло, я ще знимкував захід сонця і мені в кадр вліз чоловік в балахоні. Після короткого знайомства, я дізнався, що це кіборг «Дальнобой», шкода, що моя маршрутка так швидко відправлялася, я навіть з того всього на згадку не сфотографувався;
2) ну і вже повертаючись назад самостійно, пізно вночі, я тут проїбав загубив свій мп3 плейер. Я навіть повернувся за ним, щоб знайти.
Знайшов, правда по ньому певно фура проїхалася, тому тепер я й досі без музики:


«Тамара» чекала там де я її залишив, вкрита ранішньою росою і ще не зовсім теплими променями весняного сонця:


Першим ділом поїхали за новим серцем для «Тамари», яке я теж знайшов в інтернеті, через форум ЗАЗівців. Їздили його дивитися аж за Полтаву, як на Харків їхати. Мужик просив 2000, але там і 1000 не було за що давати.
Повернулися назад у Шевченкове, я звісно розтроївся і потух відразу. Поки я кис і думав, що таки прийдеться мені машинку лишити тут, Валєра продзвонював місцеві розборки і пункти прийому чермета. За той день ми передивилися чотири варіанти і проїхали для цього близько 200 км. Знайшли двигун у одного пасічника і ціна його була 1000 грн., завести не було як, тому брав на свій страх і ризик, виглядав він добротно і внушав довіру, навідміну від першого.

Повернулися додому пізно вже, зрозуміло, що ніхто міняти і перевіряти нічого вже не хотів.
Я скупив маленьку полянку до вечері, посиділи файно, душевно.
Валєриній дружині величезне спасибі, за смачнющі сніданки, обіди та вечері.

Поки я ще солодко спав, то хлопці почали витягувати старе серце «Тамари»:




Вся операція відбувалася два дні, бо прийшлося з двох сердець складати, одне здорове. Навіть дощ не був нам на заваді:


Біля хлопців почув і вивчив два нових слова для себе «підлампічити» і «дибелий»:


«Тамара» виявилася дуже примхливою, тільки но щось робилося, то починало вилазити щось нове.
Але дякувати Богу і терпінню Валєри, ми справилися:


Щиро вдячний Валєрі, його брату та товаришу, що не лишили на призволяще. За гарну та душевну компанію.
Мені ще й досі не віриться, що є на світі такі люди з великої літери:


Прощавай, Решетилівка! Через дорогу ви можете помилуватися ось такою чудовою зупинкою:


Ще однією пізнавальною зупинкою для мене був Спасо-Преображенський Мгарський монастир. Знак, що розповідав про його існування, я ще примітив, коли їхав вперше з Полтави маршруткою, ще тоді подумав, що було б добре заїхати. От і заїхав, правда згодом.
Дорога до монастиря вела під гірку, їдучи, ліворуч я побачив водойму схожу на річку (згодом виявилося, що це річка Сула) на її березі стояли два будинки на колесах, хтось насолоджувався спокоєм, гарними краєвидами та чарівними весняними переспівами пташок, я навіть трішки їм позаздрив (по доброму):


Потрапив я на закінчення вечірньої служби, перед Вербною неділею. Верби не посвятив, але свічки за здоров'я і за упокій поставив, помолився трішки, але більше спостерігав за красою оздоблення.
У 2013 році святкували 400 річчя заснування монастиря:


Архітектура дуже гарна, я б сказав шикарна, особливо оформлення барельєфами, що зовнішніх, що внутрішніх стін.
В середині храму все здається світлим та чистим, завдяки великій кількості барельєфної ліпнини - усе витончено та лаконічно, нічого зайвого:


Великий дзвін вдалечині, що виднівся з пагорба, біля входу в монастир, називається Курганом скорботи - це перший в Україні пам'ятник жертвам Голодомору, це я вже дізнався, приїхавши додому та поґуґливши.
Хотілося звісно поїхати порозглядати його зблизька, але я так поспішав додому, що потрібно було чимось жертвувати:


Київ я проїхав вночі. ГАІшнику, що скептично промовив: «- А вона доїде?», привіт.
Ми таки доїхали. Правда через нього прохуярив аж через Ірпінь.
І ще якісь мажори, типу які підрізати пробували, вам пощастило, що ви далі не поїхали.

Моєю метою було доїхати до Житомира, а там відбій. Я не доїхав 60 км.
Вперше в житті я відчув, як люди вирубаються за кермом. З'їхав кімарнути,
вдруге мої ноги викручувало від холоду, поспав годинки дві, розім'явшись
і зігрівшись пробіжкою, поїхав далі.

Як було приємно побачити цей знак, Волинь все ближче:


Шкода, що не мав контактів ztmr він би точно показав щось цікаве у Житомирі:


В місті зустріли пам'ятник ГАЗ-АА в Житомирі, не могли просто його оминути, ну і зупиночка, щоб трішки охолодитися:


Наступним довгожданним пунктом було Рівне, не знаю чи то від перевтоми, чи то ще від чого,
я добре поїздив по цьому місту, поки знайшов дорогу на Луцьк, реально аж злість брала:


Звісно ж, не міг я «Тамару» не завезти у « Тунель кохання»:


Їй тут сподобалося і мені самому це місце дуже подобається:


Волинь зустріла нас сніжною хуртовиною, шкода було велосипедиста, якого я обігнав:


Лапатий сніг - це завжди гарно:


Сам Луцьк зустрів нас тепло та сонячно, ми теж були раді, що доїхали своїм ходом до нього.
Певно я Луцьку так ніколи не радів:


Кому цікаво, наш маленький маршрут: