Етичні питання, два в одному.
У меня два поста в одном, темы близкие, адресаты разные. То, что адресуется россиянам, напишу по-русски, то, что адресуется украинцам - по-украински. И нет, в очередной раз - речь не об этносах.
1. Первое, что я почувствовала, когда узнала о событиях в Одессе, были ужас и жалость. Ко всем погибшим, независимо от того, на какой они стороне. Я вовсе не считала _всех_ одинаково виновными в происшедшем, потому что не могут быть одинаково виновны те, кто начал со стрельбы из огнестрельного оружия по толпе, и отбивающаяся толпа. Но жалко было всех.
Потом я почитала россиян.
И я сейчас не говорю о явных троллях и ненавистниках, на их мнение я давно научилась плевать.
Я о тех, кто старается быть хорошим, выступает за человеколюбие, примирение и вообще, наверное, чудесный человек.
Недавно один человек написал, что чекисты используют жалость и сочувствие как оружие. Так вот, это не просто чистая правда, это даже еще не вся правда. Потому что, уж не знаю, как вас там, россияне, учили, но научили вас чекисты хорошо. А может, вас и учить не надо было, черта с два я хочу разбираться. Но поздравляю, жалость и сочувствие вы используете в качестве оружия.
Своими двойными стандартами, когда смерть одних, даже мученическая, под страшными пытками, вызывает у вас нулевую реакцию, а смерть других, из той же страны - потоки "жалости" к убитым.
Своим лицемерием, когда вы так сочувствуете, так сочувствуете, что с удовольствием пишете кучу гадостей о погибших, и плевать вам, что их родственники все это прочитают, и что они при этом почувствуют.
Своей готовностью поверить в худшее о нас, в любую выдумку, которая докажет, что мы мрази, в любой бездоказательный фейк.
Своими рассуждениями, что же с нами, мразями, теперь нужно такое страшное сделать, ну, чтоб мы немедленно перестали ломать спины беременным женщинам и в подвалах рубить топорами на куски триста русскоязычных, вот чиста остановить нас, не более.
Своими требованиями постоянно доказывать вам, что мы перестали пить коньяк по утрам, опровергать _ваши же_ бесконечные фейки, а иначе вы, пусечки, разочаруетесь и перестанете нас поддерживать - на словах, потому что вся вас поддержка на словах.
Своей "высокой моральной планкой", неизменно прилагаемой не к себе, а к нам.
Своей готовностью все время обсуждать, что мы делаем, как мы делаем, с точностью ли до миллиметра мы этичны и моральны, и нежеланием говорить о представителях _своей_ страны - мол, да что о них говорить, они же гады. И в самом деле, лучше в очередной раз по косточкам разобрать, не перегнули ли мы палку, защищаясь.
Своим вниманием к нашим чувствам, своей принципиальной критичностью, которая применяется почему-то только к нам, но никогда к _вашим_. Вы ведь так осуждаете ненависть, правда? И риторику ненависти. Вы ведь уверены, что ненависть порождает только ненависть, и вообще не надо поддаваться этому чувству, _мы_ должны быть выше этого, а если не выше, то ах, какие мы плохие, нас боженька накажет, карма у нас испортится и эгрегор отвалится. Тут же прибегают ваши отморозки с "дарвиновской сотней" и "хероям сала", а вы, такие моральные, такие замечательные, чудесные люди, молчите, а то и добавляете, что правильно мы получили, раз мы такие ненавистники, и вообще мы всегда вас ненавидели.
Знаете, какой результат у вашей деятельности?
Как у применения любого оружия.
Вы сеете ненависть и смерть.
Ненависть - в таких как я.
Смерть - лучших, чем я, людей, которые начнут сомневаться в себе, которые не смогут переварить, что на войне не только вас убивают, но и вы убиваете - или сдаетесь - которые утратят инициативу, которые поверят в то, что прощение и жалость - подходящее оружие против пуль и бейсбольных бит. И тех, кто пострадает из-за этих, лучших, чем я, людей.
Потому что _ваши_ и предатели из наших не сомневаются, жалости не испытывают и в моральных терзаниях не замечены. Вы действуете как сообщники убийц и садистов, отвлекающие внимание жертвы, чтобы она не оказала сопротивления и убийце было легче, удобнее и безопаснее убивать.
Вас это вполне устраивает. Вы не чувствуете ни малейшей ответственности за то, что делаете.
Вы, дорогие, уже не чекистское государство, а целая чекистская страна.
Я не знаю, как с вами общаться и не ненавидеть.
2. Я деякий час тому, ще у дайрі, писала про почуття провини, сорому та вини, які, хоч й сприймаються як тяжкі та неприємні, все ж можуть приносити багато користі. У нашому, українському випадку, схоже, саме вони були тим націєформуючим ферментом, що зробив нас більш цілісними та сильнішими.
Я також писала, здається, про великі проблеми з почуттям вини, відповідальності та сорому у росіян.
І ось я читала коротеньку статтю про наш Чорнобиль, який, виявляється, до революції та громадянської війни був принаймні наполовину єврейським містечком, про погроми під час революції 1905 року, грабунки та знущання над євреями під час війни. Знущалися переважно мешканці околишніх сіл. Українці.
Тут потрібні декілька зауважень теоретичного характеру.
Я зовсім не вважаю, що:
- "після" означає "через це";
- "Бог" чи ще якась надприродна сила карає народи за їхні злочини.
Але неможливо не помітити, що концепція "кари за злочини", коли йдеться навіть не про окремих людей, а про народи, існує у масовому сприйнятті і є дуже поширеною. Народ чинить неправильно та неморально - через деякий час його через це "карають" бідами, десь так.
Хочу зазначити, що не вважаю таке сприйняття історії чимость надто шкідливим. Так, воно дещо фантастичне, можливо, професійному історику не варто на такому надто зациклюватись, але коли йдеться саме про народне сприйняття власної історії, ми маємо справу скоріше з осмисленням моральних категорій, а не суто наукових, історичних. Етика - не щось штучне, нав*язане, її коріння лежить у власному досвіді, отже народ сприймає власну історію як досвід, з якого можна робити висновки про добро та зло.
Гадаю, уявлення про народний злочин (або принаймні помилку) та кару є природнім та корисним.
І в народній свідомості воно скоріш за все буде виглядати так: ми (наші предки) колись вчинили ось такі погані речі, з нами сталися через те ось такі біди, ми винні.
Мені здається, у нашому історичному народному досвіді є речі, в яких ми дуже схожі на сучасних росіян. На тих самих, що відмовляються відчувати відповідальність за власні злочини та через це коять нові. Тобто якщо ми придивимося до цього нашого досвіду, ми можемо зрозуміти їх сучасних та їхні почуття.
Такою є тема єврейських погромів - у 17-му сторіччі та в 20-му, а також тема участі українців у Голокості.
Яким є найрозповсюдженіше сприйняття цієї теми - ну, так, наші предки в цьому були неправі, але ж такі були часи, та й тоді всі так чинили, наші ще були не найгірші, та й не усіх євреїв вбили. І взагали - просто мі хтіли нормально жити!
Так, про нашу історію не можна читати без валідолу. Так, наші предки безумовно бажали нормально жити.
Але зв*язок між єврейським погромом та нормальним життям приблизно такий самий, як із відхапанням Криму та нормальним життям росіян. Адже вони теж просто бажають нормально жити. Якось вони переконали себе, що відхапання Криму або біди України покращать їхнє життя, так само й наші предки переконували себе, що вбивство євреїв принесе їм щось добре. Як сучасні росіяни не відчувають відповідальності за свої дії, так само ми не відчуваємо відповідальності за дії наших предків.
Чому я вважаю, що не відчуваємо? Бо ідея, що українська історія є такою жахливою через те (або у тому числі через те), що українці чинили жахливі злочини, зовсім не є розповсюдженою. Ми, українці, почуваємо себе переважно безневинними жертвами, але не покараними злочинцями. У нас дуже мало почуття провини за скоєне нашими предками.
Так, зараз антисемітизм у нас не є особоливо розповсюдженим, звинувачення росіян безглузді і відображають скоріше не реалність, а їхню, росіян, підсвідомість. Але цього замало. Надто мало не ненавидіти тих, щодо кого вчинили злочин. Потрібні ще почуття провини та каяття.
Чому німці можуть, а ми ні? Так, тягар німців важчий, але ж це не означає, що нашої провини зовсім немає.
Може, ізраїльтяни почасти й праві, що не довіряють нашому доброму ставленню, адже в нас дуже мало каяття.
На мою думку, його мало скоріше через слабку нашу суб*єктність і загальну безвідповідальність, ніж через антисемітизм, але ж із сторони не видно.
Гадаю, якщо ми уважно подивимося в себе на в свої почуття щодо нашої провини перед євреями, ми зможемо краще зрозуміти росіян. Зрозуміти - не означає пробачити, адже, гадаю, нічого доброго ми там не побачимо.
***
По крайне мере несколько дней никаких комментариев от меня по этой теме не будет.
This entry was originally posted at http://luche-chuchhe.dreamwidth.org/5917.html. Please comment there using OpenID.
1. Первое, что я почувствовала, когда узнала о событиях в Одессе, были ужас и жалость. Ко всем погибшим, независимо от того, на какой они стороне. Я вовсе не считала _всех_ одинаково виновными в происшедшем, потому что не могут быть одинаково виновны те, кто начал со стрельбы из огнестрельного оружия по толпе, и отбивающаяся толпа. Но жалко было всех.
Потом я почитала россиян.
И я сейчас не говорю о явных троллях и ненавистниках, на их мнение я давно научилась плевать.
Я о тех, кто старается быть хорошим, выступает за человеколюбие, примирение и вообще, наверное, чудесный человек.
Недавно один человек написал, что чекисты используют жалость и сочувствие как оружие. Так вот, это не просто чистая правда, это даже еще не вся правда. Потому что, уж не знаю, как вас там, россияне, учили, но научили вас чекисты хорошо. А может, вас и учить не надо было, черта с два я хочу разбираться. Но поздравляю, жалость и сочувствие вы используете в качестве оружия.
Своими двойными стандартами, когда смерть одних, даже мученическая, под страшными пытками, вызывает у вас нулевую реакцию, а смерть других, из той же страны - потоки "жалости" к убитым.
Своим лицемерием, когда вы так сочувствуете, так сочувствуете, что с удовольствием пишете кучу гадостей о погибших, и плевать вам, что их родственники все это прочитают, и что они при этом почувствуют.
Своей готовностью поверить в худшее о нас, в любую выдумку, которая докажет, что мы мрази, в любой бездоказательный фейк.
Своими рассуждениями, что же с нами, мразями, теперь нужно такое страшное сделать, ну, чтоб мы немедленно перестали ломать спины беременным женщинам и в подвалах рубить топорами на куски триста русскоязычных, вот чиста остановить нас, не более.
Своими требованиями постоянно доказывать вам, что мы перестали пить коньяк по утрам, опровергать _ваши же_ бесконечные фейки, а иначе вы, пусечки, разочаруетесь и перестанете нас поддерживать - на словах, потому что вся вас поддержка на словах.
Своей "высокой моральной планкой", неизменно прилагаемой не к себе, а к нам.
Своей готовностью все время обсуждать, что мы делаем, как мы делаем, с точностью ли до миллиметра мы этичны и моральны, и нежеланием говорить о представителях _своей_ страны - мол, да что о них говорить, они же гады. И в самом деле, лучше в очередной раз по косточкам разобрать, не перегнули ли мы палку, защищаясь.
Своим вниманием к нашим чувствам, своей принципиальной критичностью, которая применяется почему-то только к нам, но никогда к _вашим_. Вы ведь так осуждаете ненависть, правда? И риторику ненависти. Вы ведь уверены, что ненависть порождает только ненависть, и вообще не надо поддаваться этому чувству, _мы_ должны быть выше этого, а если не выше, то ах, какие мы плохие, нас боженька накажет, карма у нас испортится и эгрегор отвалится. Тут же прибегают ваши отморозки с "дарвиновской сотней" и "хероям сала", а вы, такие моральные, такие замечательные, чудесные люди, молчите, а то и добавляете, что правильно мы получили, раз мы такие ненавистники, и вообще мы всегда вас ненавидели.
Знаете, какой результат у вашей деятельности?
Как у применения любого оружия.
Вы сеете ненависть и смерть.
Ненависть - в таких как я.
Смерть - лучших, чем я, людей, которые начнут сомневаться в себе, которые не смогут переварить, что на войне не только вас убивают, но и вы убиваете - или сдаетесь - которые утратят инициативу, которые поверят в то, что прощение и жалость - подходящее оружие против пуль и бейсбольных бит. И тех, кто пострадает из-за этих, лучших, чем я, людей.
Потому что _ваши_ и предатели из наших не сомневаются, жалости не испытывают и в моральных терзаниях не замечены. Вы действуете как сообщники убийц и садистов, отвлекающие внимание жертвы, чтобы она не оказала сопротивления и убийце было легче, удобнее и безопаснее убивать.
Вас это вполне устраивает. Вы не чувствуете ни малейшей ответственности за то, что делаете.
Вы, дорогие, уже не чекистское государство, а целая чекистская страна.
Я не знаю, как с вами общаться и не ненавидеть.
2. Я деякий час тому, ще у дайрі, писала про почуття провини, сорому та вини, які, хоч й сприймаються як тяжкі та неприємні, все ж можуть приносити багато користі. У нашому, українському випадку, схоже, саме вони були тим націєформуючим ферментом, що зробив нас більш цілісними та сильнішими.
Я також писала, здається, про великі проблеми з почуттям вини, відповідальності та сорому у росіян.
І ось я читала коротеньку статтю про наш Чорнобиль, який, виявляється, до революції та громадянської війни був принаймні наполовину єврейським містечком, про погроми під час революції 1905 року, грабунки та знущання над євреями під час війни. Знущалися переважно мешканці околишніх сіл. Українці.
Тут потрібні декілька зауважень теоретичного характеру.
Я зовсім не вважаю, що:
- "після" означає "через це";
- "Бог" чи ще якась надприродна сила карає народи за їхні злочини.
Але неможливо не помітити, що концепція "кари за злочини", коли йдеться навіть не про окремих людей, а про народи, існує у масовому сприйнятті і є дуже поширеною. Народ чинить неправильно та неморально - через деякий час його через це "карають" бідами, десь так.
Хочу зазначити, що не вважаю таке сприйняття історії чимость надто шкідливим. Так, воно дещо фантастичне, можливо, професійному історику не варто на такому надто зациклюватись, але коли йдеться саме про народне сприйняття власної історії, ми маємо справу скоріше з осмисленням моральних категорій, а не суто наукових, історичних. Етика - не щось штучне, нав*язане, її коріння лежить у власному досвіді, отже народ сприймає власну історію як досвід, з якого можна робити висновки про добро та зло.
Гадаю, уявлення про народний злочин (або принаймні помилку) та кару є природнім та корисним.
І в народній свідомості воно скоріш за все буде виглядати так: ми (наші предки) колись вчинили ось такі погані речі, з нами сталися через те ось такі біди, ми винні.
Мені здається, у нашому історичному народному досвіді є речі, в яких ми дуже схожі на сучасних росіян. На тих самих, що відмовляються відчувати відповідальність за власні злочини та через це коять нові. Тобто якщо ми придивимося до цього нашого досвіду, ми можемо зрозуміти їх сучасних та їхні почуття.
Такою є тема єврейських погромів - у 17-му сторіччі та в 20-му, а також тема участі українців у Голокості.
Яким є найрозповсюдженіше сприйняття цієї теми - ну, так, наші предки в цьому були неправі, але ж такі були часи, та й тоді всі так чинили, наші ще були не найгірші, та й не усіх євреїв вбили. І взагали - просто мі хтіли нормально жити!
Так, про нашу історію не можна читати без валідолу. Так, наші предки безумовно бажали нормально жити.
Але зв*язок між єврейським погромом та нормальним життям приблизно такий самий, як із відхапанням Криму та нормальним життям росіян. Адже вони теж просто бажають нормально жити. Якось вони переконали себе, що відхапання Криму або біди України покращать їхнє життя, так само й наші предки переконували себе, що вбивство євреїв принесе їм щось добре. Як сучасні росіяни не відчувають відповідальності за свої дії, так само ми не відчуваємо відповідальності за дії наших предків.
Чому я вважаю, що не відчуваємо? Бо ідея, що українська історія є такою жахливою через те (або у тому числі через те), що українці чинили жахливі злочини, зовсім не є розповсюдженою. Ми, українці, почуваємо себе переважно безневинними жертвами, але не покараними злочинцями. У нас дуже мало почуття провини за скоєне нашими предками.
Так, зараз антисемітизм у нас не є особоливо розповсюдженим, звинувачення росіян безглузді і відображають скоріше не реалність, а їхню, росіян, підсвідомість. Але цього замало. Надто мало не ненавидіти тих, щодо кого вчинили злочин. Потрібні ще почуття провини та каяття.
Чому німці можуть, а ми ні? Так, тягар німців важчий, але ж це не означає, що нашої провини зовсім немає.
Може, ізраїльтяни почасти й праві, що не довіряють нашому доброму ставленню, адже в нас дуже мало каяття.
На мою думку, його мало скоріше через слабку нашу суб*єктність і загальну безвідповідальність, ніж через антисемітизм, але ж із сторони не видно.
Гадаю, якщо ми уважно подивимося в себе на в свої почуття щодо нашої провини перед євреями, ми зможемо краще зрозуміти росіян. Зрозуміти - не означає пробачити, адже, гадаю, нічого доброго ми там не побачимо.
***
По крайне мере несколько дней никаких комментариев от меня по этой теме не будет.
This entry was originally posted at http://luche-chuchhe.dreamwidth.org/5917.html. Please comment there using OpenID.