у боротьбі за ресурси, ареали поширення і впливу: різні погляди на історію: Богдан Хмельницький...
Українська Вікіпедія:
"... Богда́н (Зиновій) Михайлович Хмельни́цький (* 27 грудня 1595 (6 січня 1596)[1] - † 27 липня (6 серпня) 1657) - український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Українського гетьманату (1648-1657). Реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року - гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави - Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина..." і т.д...
Російська Вікіпедія:
"...Зиновий Богдан Хмельницкий (укр. Богдан Зиновій Михайлович Хмельницький) (27 декабря 1595 [6 января 1596])[1], Суботов - 27 июля [6 августа] 1657, Чигирин[2]) - гетман Войска Запорожского, полководец и государственный деятель, родом из православной шляхты Речи Посполитой. Предводитель восстания против Речи Посполитой, в результате которого земли Войска Запорожского вошли в состав Российского государства..." і т.д...
Польська Вікіпедія:
"... Bohdan Zenobi Chmielnicki (ukr. Богдан Теодор Зиновій Хмельницький, ur. 1595 najprawdopodobniej w Czehryniu koło Kijowa, zm. 6 sierpnia 1657 w Czehryniu, pochowany w Subotowie) - hetman zaporoski, przywódca powstania kozackiego przeciwko Rzeczypospolitej w latach 1648-1654, bohater narodowy Ukrainy...
Czasy, w których żył i działał Bohdan Zenobi Chmielnicki, charakteryzowały się na Ukrainie znaczną ilością najazdów tatarskich, wojen z Turcją i Rosją. Ziemie te, znajdujące się w dużej mierze[l] w rękach „królewiąt” zarówno rodzimego jak i polskiego pochodzenia, zamieszkiwał od stuleci lud, który przyzwyczajony do szerokich wolności, a jednocześnie buntujący się ze względu na wzrastający ucisk pańszczyźniany gotowy był do chwycenia za broń. Szlachta i magnaci (nawet ci, którzy nie stanowili elementu napływowego) oraz Żydzi byli uważani za wyzyskiwaczy, tym więcej, że tuż pod bokiem istniała wolna i niezależna od nikogo Sicz Zaporoska, a w miastach i zamkach rezydowali Kozacy - odrębny jak gdyby stan Rzeczypospolitej, w rozumieniu ludności wiejskiej mieszczący się gdzieś pomiędzy szlachtą a chłopami[19].
Chłopi ukraińscy widzieli te dysproporcje i wiedząc, że nie mają szans na dostanie się do stanu szlacheckiego, liczyli na pomoc swojego sprzymierzeńca - Kozaczyzny. Dlatego, gdy Chmielnicki przystąpił do działań zbrojnych, pod jego sztandary napłynęły rzesze „czerni”, czyli miejscowego chłopstwa. Hetman zaporoski rósł w siłę zarówno dzięki wojskom kozackim, jak i dzięki zasileniu przez chłopstwo. Przypuszczać należy, że nie do końca rozumiał wagę problemu sam hetman, który nie doceniał siły ludowego powstania, a - być może - także się go obawiał. Ostatecznie utworzenie niezależnego bytu na ziemiach ukrainnych pozostało niezrealizowane. Długoletnia wojna Rzeczypospolitej z Carstwem Moskiewskim, do której doszło w konsekwencji ugody perejasławskiej, doprowadziła ostatecznie do wyczerpania stron i podziału zruinowanego Naddnieprza między Rzeczpospospolitą a Rosję. Utrata lewobrzeżnej Ukrainy była dla Rzeczypospolitej porażką; dla Kozaczyzny zaporoskiej był to początek końca[20], do którego ostatecznie doszło w 1775, gdy Katarzyna II zburzyła Sicz, zlikwidowała kozackie wojsko zaporoskie i zakazała używania jego nazwy..." ... і т.д...
Єврейська електронна енциклопедія:
"... ХМЕЛЬНИ́ЦКИЙ Богдан (Зиновий; 1595, село Суботов близ города Чигирина, ныне Черкасская область, Украина, - 1657, Чигирин), предводитель восстания на Украине 1648-56 гг., гетман Запорожского войска. С именем Хмельницкого связана одна из самых трагических страниц в истории еврейства Восточной Европы....
... Современники событий и, в частности, Н. Ханновер, рассказывали также о манифестах Хмельницкого, призывавших к уничтожению поляков и евреев; против евреев в манифестах якобы выдвигались развернутые обвинения. Не только социальное противостояние и религиозная рознь, но и личные счеты Хмельницкого, стоявшего во главе большого восстания, трагически отразились на судьбе украинского еврейства, которое подверглось массовому истреблению (см. Украина. Евреи Украины под властью Литвы и Польши). Восстание под предводительством Хмельницкого сопровождалось изощренными жестокостями по отношению к жителям захваченных городов. Особую ненависть повстанцев вызывали католические священники, монахи и евреи, которых обычно истребляли поголовно; нередко та же судьба ожидала и горожан-поляков. В ходе войны особый резонанс в еврейском мире вызвало истребление евреев Немирова и Тульчина (июнь 1648 г.).
Зборовский мир, заключенный между Хмельницким и польским королем Яном II Казимиром в августе 1649 г., впервые привел к образованию украинского автономного «гетьманата» в Черниговском, Киевском и Брацлавском воеводствах, что стало фактически началом украинской государственности. Седьмой пункт мирного договора специально посвящен евреям: «Жиды (по тому времени - этноним для обозначения евреев) державцами (то есть управляющими), арендаторами, ане мешканцами (жителями) не мають быти в местах украинных, где казаки свои полки мають» - что означало полное отсутствие евреев на территории украинской автономии...
... События войны, развязанной восстанием Хмельницкого, а также отдаленные ее результаты привели к трагическим последствиям для населения - не только еврейского - Украины, Польши и Белоруссии. В то же время - по воле Хмельницкого или независимо от него - они послужили основой для формирования украинской национальной мифологии, значительно позже сформулированной идеологически в «Истории русов» неизвестного автора (конец 18 в.; впервые опубликована в 1846 г.). Личность беспощадного правителя, успешного дипломата и полководца Хмельницкого наложила отпечаток на содержание мифа; возможно, что антиеврейская составляющая мифа восходит к самому Хмельницкому. В то же время сомнительно, чтобы Хмельницкий ставил целью тотальное истребление евреев даже на территории Украины. Судьба жителей любого местечка, захваченного повстанцами, зависела от произвола местного командира, которому принадлежала полная свобода действий. Известны случаи, когда евреи давали «присягу» казакам (то есть принимали крещение по православному обряду) и оставались в живых. Характерно, что в Западной Украине и юго-восточной Польше, когда армия находилась под непосредственным командованием Хмельницкого, казаки порой предпочитали не идти на штурм, а брали выкуп и уходили, если осажденные соглашались платить (Львов, Жолкиев /см. Жолква/, Замосць, Дубно).
В еврейском народном сознании события «хмельничины», в частности, 1648 г., когда потери евреев были особо велики и неожиданны, запечатлелись как «гзерот тах» (`Господни кары 5408` /1648/) - эпоха зверской жестокости и бед. Еврейские историки 19 в. (а вслед за ними и другие) буквально приняли утверждение о количестве уничтоженных евреев, зафиксированное свидетелем восстания Н. Ханновером; по его данным, речь шла о сотнях тысяч убитых. В 20 в. начались уточнения, связанные с демографическими оценками. Историки Ш. Эттингер и Б. Вейнриб (1900-82), ознакомившись с широким корпусом доступных источников, определили более точно количество еврейских жертв хмельничины. Так, по оценке Б. Вейнриба, на всей территории Речи Посполитой, охваченной восстаниями и войнами, в 1648-67 гг. погибло, а также умерло от эпидемий и голода сорок-пятьдесят тысяч евреев, что составляло 20-25% еврейского населения страны по максимальным оценкам; еще пять-десять тысяч бежали (или не вернулись из плена). Истребление около четверти еврейского населения страны, в которой была сосредоточена самая многочисленная и образованная община мирового еврейства, оказало глубокое влияние на еврейский мир. Раввины видели в событиях хмельничины признаки скорого прихода Мессии. В еврейском фольклоре, литературе и историографии «Хмель-злодей» - одна из самых одиозных и зловещих фигур. Событиям эпохи гзерот тах посвящен ряд произведений еврейской литературы, в их числе драма в стихах Н. Минского «Осада Тульчина» (1888), роман Ш. Аша «Киддуш ха-Шем» («Во славу Божию», 1919), баллада «Бат ха-рав» («Дочь раввина», 1924) Ш. Черниховского, роман «Дер кнехт» («Раб», 1960) И. Башевиса-Зингера. В свою очередь, спустя некоторое время после событий восстания под предводительством Хмельницкого в украинском фольклоре появились произведения эпического жанра («думы»), демонизирующие роль евреев в социальной жизни предшествующей эпохи. В этих произведениях фигурирует, например, еврей, насильственно загоняющий казака в шинок или взимающий с православных плату за отправление обрядов в церкви, что не соответствовало реальной жизни. Выдающийся украинский историк М. Грушевский, а также писатель и филолог И. Франко отнесли возникновение «дум» к 18 в. Однако у идеологов украинского национального движения, в сочинениях ряда писателей и историков-украинцев (в их числе Н. Гоголя, Н. Костомарова и Т. Шевченко) эти фольклорные мотивы получили значение бесспорных реалий.
Мифологизированное наследие периода хмельничины спровоцировало ряд жестоких расправ с евреями в истории Украины (см. также Гайдамаки; С. Петлюра; Погромы; Умань) и на века омрачило отношения украинцев и евреев. Только с провозглашением Государства Израиль (1948) и обретением Украиной независимости (1991) отношения двух народов вступили в период нормализации..."
Погляд на проблему історичних взаємовідносин українців та євреїв:
Леонід ШУЛЬМАН: СТАНДАРТНА ХИБА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ ЄВРЕЙСТВА <<<---
Примітка:
"Шульман Леонід Маркович (21 грудня 1936, Київ - 5 жовтня 2007, Київ) - видатний український та радянський астрофізик, публіцист та громадський діяч, український патріот. Спеціаліст з фізики комет. Доктор фізико-математичних наук. Перший голова колегії Народного Руху України з науки. Основні праці Л. М. Шульмана стосуються теоретичної астрофізики. Він є автором циклу праць з теорії ядер, атмосфер комет та їх еволюції. На честь Леоніда Шульмана та його дружини Галини Кирилівни Назарчук мала планета № 4187 отримала назву Шульназарія."...
Цитати зі статті:
"... ситуація в колоніях була типовою: відносно малочисельний прошарок колонізаторів - панівна верства, тобто адміністратори, чиновництво й власники нерухомості, переважна більшість - корінне гноблене населення, верхівка якого часто співпрацювала з колонізаторами, і, зрештою, єврейська громада. В усіх без винятку імперіях євреї вважалися другосортною нацією. Навколо них було презирство, інколи ненависть. Їх піддавали різним варіантам дискримінації. Це мало місце і в метрополіях, і в колоніях. Незважаючи на таке ставлення до себе з боку панівної верхівки, євреї в колоніях пнулися на службу до колонізаторів. За поодинокими винятками, про які ще буде згадано, євреї пропонували колонізаторам свої послуги в пригнобленні корінної нації, вони вірою і правдою служили гнобителям. Із свого боку, колонізатори охоче послуговувалися євреями, яким доручали найбрудніші справи, саме ті, що викликали найбільшу ненависть серед корінної нації. Відтак євреї охоче бралися за роль підпанків, а разом з тим за роль соціального громовідводу, й сумлінно ці ролі виконували...
...
Судилося так, що значна кількість європейських євреїв-ашкеназів опинилася на території Польського королівства. Ця імперія створилася не так зброєю, як підступом. Верхівка польського королівства буквально витягла з ліжка королеви Ядвіґи її коханого, німецького принца, і примусово одружила її з великим князем литовським Яґайлом. Так об’єдналися під одну корону дві, а точніше - три держави: королівство Польське та королівство Литовсько-Руське, яке в свою чергу складалося з білоруської держави, відомої як Велике князівство Литовське6 із столицею у Вільнюсі, та королівства Руського зі столицею в Києві. Королівство Руське7 виникло, коли великі литовські князі Ґедимін та його син Ольґерд вигнали татарів з Руси (України), після чого литовські князі коронувались як королі Руські. Сталося це за 150 років до того, як звільнилася від татарського іга Московія. Далі почалося зле. Польська шляхта поступово перебирала на себе керівні функції в Україні, перетворюючи її з автономної одиниці під литовською короною на звичайнісіньку польську провінцію. Почалася інтенсивна колонізація і полонізація. Польські поміщики, польські адміністратори, польські військові гарнізони, зрештою польське міщанство, посунули в Україну. Про її статус окремого королівства під короною Ґедиміновичів швидко забули. Навернення до католицизму під загрозою фізичного знищення змусило українських єпископів просити захисту у римського папи. Так виникла унія - збереження православних ритуалів у сполученні з визнанням римського престолу.
Євреї правобережної України миттю пішли служити полякам. Вони збирали податки для польської скарбниці, брали на відкуп усе, на чому можна було визискувати українців (тоді вже була ринкова економіка), наприклад, православні церкви, за ключі від яких, наприклад, для весілля, або хрещення дитини, або іншої треби з прихожан бралися гроші. Лихварство та шинкарство багатої верхівки єврейства затуляли перед очима українського населення факт існування трудівних верств єврейського населення, ремісників та дрібних крамарів. Останні мали б стати соціальними партнерами та друзями українства. Хоч окремі випадки дружніх та добросусідських стосунків між євреями та українцями мали місце, загалом польське єврейство ставилося до українського населення з презирством, поділяючи польське ставлення до «хлопів», до «бидла», як звали поляки українців. Отже, євреї не приховували своєї ненависти до українців і дотримувалися пропольської політичної орієнтації. Зі свого боку, польська держава багато в чому йшла назустріч євреям. У Польщі євреїв називали «поляками Мусієвого закону». Їх не навертали силоміць до католицизму, навіть дозволили судити євреїв-злочинців не польським судом, а судом рабинату.
Із цих причин під час визвольних змагань України під проводом Богдана Хмельницького українське військо вважало за своїх ворогів і поляків, і євреїв. В єврейській літературі чимало написано про нищення євреїв вояками Хмельницького. Проте євреї самі обрали свою долю, вони свідомо опинилися по один бік барикад із польськими колонізаторами. Далі Польщу тричі поділили між собою Прусія, Росія та Австро-Угорщина. Головна частина Польщі стала російською колонією. Поневолені поляки спочатку, було, вчинили спротив російській колонізації. Щоб придушити цей опір, Катерина ІІ кидає проти них гайдамаків Залізняка й Ґонти. Гайдамаки отримали з рук російської цариці-німкені «Золоту грамоту»8, яка наказувала нищити поляків і євреїв. Коли зрештою польську фронду було приборкано і поляки зголосилися на російський протекторат, Росія віддала гайдамацьких ватажків на польську розправу та покінчила з гайдамаччиною. А як же євреї? Євреї досить швидко змінили орієнтацію. Вони заговорили російською мовою та й пішли у підпанки до російських поміщиків... " і т.д... (вся стаття)
Критика статті представниками єврейства:
Семен Авербух: Домисли Леоніда Шульмана
"... Домисел 2. Цитата зі статті Шульмана: „Євреї правобережної України миттю пішли на службу полякам. Вони збирали податки для польської скарбниці, брали на відкуп усе, на чому можна було визискувати українців" (с.67).
Співробітництво деяких євреїв з поляками в галузі фіскальних служб у роки Хмельниччини не дуже відрізняється від того, що відбувається зараз. Погляньте, до податкових вузів і податкової служби конкурси вище, ніж до Політехнічного інституту і навіть Київський держуніверситет. Не дивно, що євреї прагнули в цю службу. Так влаштована людина.
„Отже, євреї не приховували своєї ненависті до українців і дотримувалися пропольської політичної орієнтації. Проте євреї самі обрали свою долю, вони свідомо опинилися по один бік барикад з польськими колонізаторами" (с.65,66).
Некоректне узагальнення. Згадка про деякі образливі прізвиська, які по відношенню до українців уживали поляки і євреї і які наводить Л.Ш., ніяк не свідчить про масову і „приховану" ненависть до українців. Відомо з фольклору, що й українці не заборгували, щодо образливих прізвиськ, ні перед полякам, ні перед євреями. Л.Ш.вважає, що якби євреї поводилися інакше, то не було б погромів. Він практично виправдовує погроми під приводом Богдана Хмельницького (1648 р.), коли було страчено більше 100 тис.людей незалежно від віку і статі. Слова „самі обрали свою долю" - цинізм вищого ґатунку..."
Домисел 3. „Багатий прошарок євреїв був задоволений життям. Вони не боялися погромів. Хабар поліції - і все гаразд" (с.69).
Занадто спрощене трактування подій. Страждала уся маса євреїв - і багатих, і бідних. Може одна-дві родини були під опікою поліції у великих містах. У містечках, де мешкала загальна маса євреїв, усі були беззахисні.
На Україні з 1821 року до 1919 зареєстровано більше сотні великих і малих погромів. В Інтернет-порталі „7.40", на сайті „Погроми", документально, докладно, з фотографіями, свідченнями свідків, можна побачити жах цього варварства. Грабували, ґвалтували і вбивали не розбираючись. Чому? Якщо одним словом - дикунство. А чому гітлерівці знищили 6 мільйонів євреїв? Виступаючи перед вищими офіцерами СС у Познані 4-го жовтня 1943 р., Гітлер виголосив: „...у нас є обов'язок перед німецьким народом знищити цю націю, яка хотіла знищити нас (виділено С.А.)... Натхненні любов'ю до нашого народу, ми упоралися з цим дуже складним завданням". (Уничтожение евреев в СРСР в годы немецкой оккупации (1941-1945): Сб.документов и материалов//Ред.И.Арад.-Иерусалим.1992.-с.269-270....)
Л.Ш.заперечує оонівську та європейську хартії прав людини, один з принципів яких: перевага прав людини над правами нації. Доводить, що „Націоналізм - це віра в справедливість принципів націоналізму та діяльність, спрямована на їх втілення". (с.72).
Домисел 7. На с. 86-87 міститься звернення до євреїв України.
„Євреї, оберіть своє майбутнє. Якщо ви налаштовані на еміграцію, вам повинні бути байдужими російські інтереси в Україні. Не гайте часу на антиукраїнську діяльність... Емігруйте. Якщо ж ви маєте намір лишитися в Україні, вам доведеться відмовитися від інтернаціоналізму та перейти на націоналістичну платформу... Ви мусите також розуміти, і це найважче, що національна держава українців не є загрозою для національної меншини. Тому варто вже зараз війти із складу „російського населення" та п'ятої промосковської колони" (с. 86).
Хто з євреїв займається антиукраїнською діяльністю? Немає таких - домисел.
Чому мені повинні бути байдужими російські інтереси? У Москві мешкає мій брат. Є друзі з часів навчання в інституті. І чому всіх євреїв в Україні Л.Ш. вважає п'ятою колоною? Я не сумніваюсь, що з часом відносини між Україною і Росією будуть такими ж, як між США і Канадою. Я сяду за керма в Києві і без огляду на митних постах вільно поїду до Москви. У столиці Росії без реєстрації буду жити у друзів скільки захочу, і мене за це не оштрафують.
Л.М. Опитайте сто людей хоч у Полтаві чи в Рязані, і всі вони погодяться з моїми надіями.
Висновок. Червоною ниткою через усю статтю, аж до великих приміток, Л.Ш. акцентує думку, що євреї в Україні здавна і до сьогодні живуть не так, як вважає Леонід Шульман. Ось це „живуть не так" - голова причина юдофобії і єврейських погромів в Україні. За Л.Ш., усі євреї України повинні стати українськими націоналістами. Не передплачувати і не читати російських газет. Не дивитись російське ТБ. Не спілкуватись російською мовою, відмовитися від можливості отримати вищої освіти в Росії, не віддавати дітей до шкіл з викладанням російською мовою і не вболівати за російський футбол.
Леонід Шульман - раб своєї закомплексованості. Він непохитно упевнений у своїх догмах. За допомогою різних домислів, посилаючись на методику Шерлока Холмса і величезну ерудицію, він намагається впевнити опонента у своїй правоті. В дискусії з ним даремні будь-які факти.
(вся стаття)
Відповідь Леоніда Шульмана Семену Авербуху:
Леонід ШУЛЬМАН: Не домисли, а історико-політичний аналіз (відповідь п.Авербуху)
Цитати:
"...Моя стаття "Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства" присвячена проблемі походження антисемітизму.
Серед євреїв поширена точка зору про безпричинність цього явища, а точніше - висувається вигадана наївна версія, ніби справа в релігійних, звичаєвих та побутових відмінностях євреїв.
У статті ця точка зору критикується. Кримські татари неодноразово були ворогами українців, ханське військо час від часу вторгалося в Україну і захоплювало полонених, які продавалися в рабство. Релігійно татари - мусульмани. Але українці ніколи не вели проти татарів війн на винищення. Антитатарізму не було. Він виник пізніше, в епоху Катерини ІІ і Сталіна. І був не українським, а російським явищем...
Я вказую на дві причини антисемітизму.
Перша - заздрість до соціального успіху євреїв, який, у свою чергу, є наслідком багатовікової дискримінації. Ця дискримінація гартувала євреїв і виховувала в них здатність до соціальної конкуренції. Євреїв ненавидять за те, що вони розумні і не працюють проти своїх інтересів. В тому, що вони розумні, євреї не винні.
Друга причина - єврейський опортунізм, поведінка євреїв у колоніальних імперіях. Повсюди євреї (точніше - переважна більшість євреїв) були на боці сили, а не на боці правди. В цьому і полягає стандартна хиба. Тут євреї винні. І не тому, що мусили коритися владі як лояльні піддані, а тому, що ставали завзятими посіпаками, щиро віддаючи неправому ділу всю душу, всі свої єврейські здібності...
Як і більшість євреїв, п. Авербух сахається, як чорт від ладану, від гасла "Україна для українців!"
Ні, каже він, за європейським стандартом Україна має бути для всіх, хто в ній мешкає.
Дивне трактування європейських документів. Ви можете купити (якщо є гроші) нерухомість на Лазурному узбережжі і скільки заманеться там жити, але це не зробить вас громадянином Франції і не дасть вам права голосу, доки ви не пройдете процедуру натуралізації. Отже Франція не для всіх, хто там мешкає, а тільки для громадян Франції. Звичайно етнічне походження не є завадою для отримання громадянства. Але не володіючи вільно французькою, ви громадянства не отримаєте. Такий самий порядок і в країнах Балтії.
Семен Львович наполягає на праві єврея жити в Україні, не тільки не знаючи української мови, але й водночас допомагаючи зросійщенню України (це й роблять українські ЗМІ, контрольовані з участю єврейського капіталу), тобто на праві євреїв на антиукраїнську діяльність.
Критика С.Авербуха на мою адресу - яскрава ілюстрація прояву цієї стандартної хиби. Семен Львович зворушливо піклується про реноме російських спецслужб, таврує ганьбою ОУН-УПА, пристає на російсько-комуністичне означення націоналізму. Щодо документальних свідчень, відсилаю п. Авербуха до збірки документів "Репресивно-каральна система в Українi, 1917 - 1953: Суспiльно-полiтичний та iсторико-правовий аналiз: У 2-х кн./Iван [Григорович] Бiлас; Гл. ред." До речі, створення фіктивних "ворожих" організацій - давня російська традиція. Згадаємо робітничий рух Зубатова, організований російською таємною поліцією з метою відвернення робітників від революції..."
і т.д... (вся стаття)
мій висновок: можливо, цю проблему колись і розв'яжуть якось майбутні нові покоління...