Про прикметники та прикмети

[maksymus]

 
Уже кілька десятиліть приголомшливий фуколдіанський аналіз зв’язку влади з мовою, знанням та істиною спонукає звертати особливу увагу на тих, хто намагається встановлювати владний контроль над способами висловлювання в сучасних державах. Адже таким чином примусово змінюються не тільки саме висловлене й відповідні виражальні засоби мови, а й загальні уявлення про істинне, раціональне, очевидне. Змінюється уявлення про здоровий глузд, до якого з необхідністю доводиться звертатися в повсякденному житті. Фуко стверджував, що в кожному суспільстві апріорі функціонує свій «режим істини», своя «власна політика істини», яка відтворюється внаслідок дії визнаних, загальноприйнятих, а тому часто непомітних, владних впливів, діючих правил та обмежень, працюючих суспільних механізмів й інституцій, що володіють функціями експертної оцінки. Надто все це хистке в новому суспільстві, яке ще не розбралося всередині себе, чим воно є, і чи існує взагалі, в суспільстві постколоніальному, поодинокі представники якого можуть поділяти взяємовиключні думки про себе в різних контекстах. Цим завжди користуються владні групи, просуваючи потрібні їм погляди, в тому числі, мовною політикою.

Свідоме втручання влади в мовні засоби не є сучасним винаходом. Доведена до досконалості практика часів масової пропаґанди, коли партизани оберталися на бандитів, герої визвольних змагань на сепаратистів, є тільки розвитком давніх способів визначення загальних історичних координат. Володарі Московської держави за пропуск назви в титулі могли століттями вести дипломатичні війни, а могли і закрити очі на фамільярне «царю московський» від потенційно корисного союзника. Термінологічна боротьба зацікавлених сторін дожене і через сотні років, змушуючи переоцінювати зрадників і державників, заколотників та революціонерів. Як приписав Бернсу Маршак: «Мятеж не может кончиться удачей, - в противном случае его зовут иначе». [* Переспів епіграми Джона Харінґтона: Treason doth never prosper - what's the reason? For if it prosper, none dare call it Treason.]

Дірвавшись до влади в Україні, голубі з необхідністю на тлі економічної злиденності мають зміцнювати й підтримувати ті свої культурно-політичні уявлення, якими приваблювали виборців та на які спиралися під час кампанії. Оскільки кожна влада без винятку для своєї леґітимації використовує історичні питання, зовсім не виглядає дикою негайна поява після виборів поруч з українськими можновладцями російських священиків, розставляння нових історичних акцентів в освітній сфері, випробування розстановки сил у мовній політиці. Останнє найцікавіше, бо в мові влади на такі теми завжди оприявнюються найприхованіші мотиви політики.

У п’ятницю, 5 листопада 2010 року у Верховній Раді був зареєстрований проект постанови №7339 «про уточнення понятійного апарату мови діловодства державних органів влади, судочинства тощо (стосовно розмежування прикметників „руський“ та „російський“)». Згідно з поясненням, його автор, депутат-реґіонал В. Колесніченко, за сумісництвом засновник псевдо-НДО «Російськомовна Україна», відкрив для себе прогалину в українській лексиці, що стосується назв та позначень культури й історії російського народу в етнічному розумінні та державно-політичному. Оскільки, стверджується в тексті проекту, корені російської культури лежать в Київській Русі, в українській мові конче треба змінити назви народу та мови з російського на руський, окрім тих випадків, коли це стосується Російської Федерації. Тобто, перенести дослівно з російської мови в українську розрізнення «российский» та «русский». Мабуть, із субстантивованим прикметником на позначення етнічної належності включно.

Було б надто великою наївністю ввважати, що автор проекту не знав про давню дискусію, справжню термінологічну війну, що велася майже століття в українській і російській мовах навколо етнічних назв та прикметників. Почалася вона приблизно за часів «Весни народів», коли галицькі русини в пошуках своїх коренів вийшли на древній Київ і взялися приміряти різні варіанти руських історичних наративів на себе. Оскільки поруч знаходилася Російська імперія зі своєю власною генеалогією і способами опису історичних орієнтирів, питання розрізнення прикметників російський та руський постало невідворотно.

«Передусім вважаємо за обов’язок сумління протестувати проти фальшивого включення руської народності, історії та літератури у народність, історію та літературу російську. Російський уряд радий був би вмовити всіх і самих русинів, що вони завжди були одне й те саме з росіянами; а російські письменники, які черпають натхнення від уряду або пишуть під страхом кари та цензури, навипередки стараються поширити ту думку. Це - грабунок, якого допускається російський уряд на полі літератури й історії, рівний тому, який він здійснює на загарбаних землях. Ми ж від імені цілої Русі найурочистіше протестуємо проти цього грабунку, так само як наш народ противиться назвою „москаль“, котрою відрізняє великоросіян від себе.»

Слово русина до всіх братів слов’янського роду Іполита Володимира Терлецького (1848)

Подібне розмежування русинам за межами, і українофілам всередині Росії доводилося робити за кожної нагоди, адже з боку царського уряду велася активна пропаґанда триєдиного російського (русского) народу, яка підкреслювалася на лексичному рівні за допомогою термінологічних маніпуляцій. Про такі важливі речі йшлося, що репресії всередині імперії доповнювалися жандармськими золотими потоками назовні.

«- Вы не русскій!
- Навѣрное, говорю, русскій.
- Вы изъ Россіи?
- Изъ Россіи.
- Ну, вотъ и значить россіянинъ, а не русскій. Русскіе это только мы, здѣсь, въ Галиціи... Вы и говорите не по-русски, а пороссійски... Нашего языка не знаете...»

Санктъ-Петербурскія Вѣдомости, 1881, № 203.

«Наші люди усі добре знают, що русин що інше а москаль що інше. Однак москалі називають себе також „русскими“ і на відміну від нашого „руського“ пишуть два „с“. В письмі-то „русский“ (з двома „с“) значить росийський або московський, а „руський“ (з одним „с“) означає наш нарід. На письмі се видко, - але як хто говорить, то в бесіді не мож розріжнити, чи він сказав „русский“ з двома „с“ (в значіню „росийский“), чи сказав „руський“ з одним „с“ (в значіню „руський“). Тому із того виходить часто баламуцтво.»

Русини а москалі: Збірка оповідань. Чернівці: Руска Рада, 1911. С. 3.

Зрештою, термінологічне баламутство не могло не закінчитися якимось чином для українців. Вимушена на підросійський Україні зміна національної назви поширювалася разом з приєднанням до Російської імперії земель з руським (не російським) населенням. Останній бастіон зміни самоназви на сучасну залишався на Закарпатті:

«Але коли ми днесь на перше місце видвигаємо й завше підчеркуємо назву „українець-український“, то це робимо для того, щоб відрізнити себе від тих, що сталися зрадниками нашого народу й як вовки в овечій шкірі іменем „русини“, іменем руського народу, іменем ніби руської культури за мадярські пенґе, за польські золоті туманять і продають русина. Вкрали нашу назву „русини“ й нею послугуються в своїй юдиній роботі. Щоб отже відособнітися від тих справдішних яничарів і зрадників, ми перестаємо вживати стару нашу назву „русини“, а вживаємо нашу не много молодшу назву „українці“.»

[А. Волошин.] Русини чи українці? Ужгород, 1937.

Перипетії цієї сторічної війни назв тісно зв’язані з розвитком українського національного руху і тривали, доки можна було проводити підміну з погляду російського національного руху, що розвивався в імперії паралельно. Загальна схема маніпуляції виглядає переконливою для росіян і досі: загальне східнослов’янське з часів Русі називається русским, виразником і наступником чого стає сучасна российская держава, яка об’єднує місцеві народності й культури, незалежно від етнічності, потім відбувається непомітна підміна імперського российского національним русским, тобто великоросійським, і в такому вигляді повертається до об’єднаних під однією назвою народностей у ролі їхнього єдиного можливого представника. Історія східнослов’янських народів замінюється історією одного народу і його держави, що розповідається у всіх смислах однією мовою. Ця підміна настільки всеохопна в тканині сучасної російської культури, що розрізнення імперського і національного стає для самих росіян непосильною задачею, попри наявність двох прикметників.

Українцям вдалося розірвати замкнуте коло. Власне, саме тому, що колись цей загальноросійський дискурс був зруйнований, ми можемо сьогодні пишатися бути українцями і вести про це розмову українською мовою в українських же термінах в своїй українській національній державі. Послідовне виконання національних програм, які в XIX ст. переносили вагу з державних утворень на народні зрушення від плутаних слов’янофільських побудов до дослідницьких проектів Антоновича, завершилося вибудованим Грушевським історичним українським наративом, в якому українсько-руське не тотожне російському. Хоча програні визвольні змагання після падіння імперії відстрочили здобуття незалежності, новій російській потузі довелося брати до уваги існування цього наративу. Потреба укорінення радянської влади викликала до життя розповідь про три братні народи з єдиного кореня, які завжди прагнули злитися в один - радянський народ, - при цьому важлива частина українських національних схем про «перетікання» історії була інкорпорована до офіційної історії СРСР. І, треба зазначити, саме тоді в українській мові остаточно були зафіксовані сучасні значення:

Російський - прикметник до росіяни і Росія.
Руський - прикметник до русини і Русь та в певних контекстах західноукраїнський.

Багато хто розшукує списки заборонених слів, вбачаючи в них якісь втрачені захисні обереги, але мало хто намагався віднайти ті елементи, якими офіційна українська мова опиралася асиміляції і заховувала сім’я відпірності на будучину. Це той саме випадок. І саме сюди намагається зараз ударити представник російського вітчизняного націоналізму в українській владі.

Прикметою нашої доби є переформулювання населенням колишніх радянських республік своєї ідентичності в нових умовах. Радянські основи, які ще до початку 2000-х давали ліву та прокомуністичну більшість в Раді, зазнали значної зміни. Тепер пострадянські люди шукають своїх національних й етнічних коренів, а на розломі державного кордону виникає явище, теоретично описане Брубейкером на прикладі веймарського, або вітчизняного націоналізму. Після розпаду імперії між колишньою метрополією і новою державою звичайно виникає напруга, викликана тим, що частина населення нової держави, що перетворюється на національну, культурно належить до метрополії, але політично має реалізовуватися як меншина в державі іншої культури. Пошук цією новою випадковою меншиною способів інтеґрації в нове суспільство національної держави є загалом нерозв’язною проблемою. Способи - від повної асиміляції до політичного відокремлення - іноді виливаються в дивовижні спроби використати здобуту на національних виборах владу для знищення основ самої національної держави.

Втручання в мовну політику є однією з таких спроб і вкладається в загальну політику поширення іноземного впливу на політичні процеси в Україні. Наприклад, подібне вже давно послідовно робиться Російською православною церквою в Україні, - організації, що «продають» дискурс, завжди уважні до символів - яка офіційно вимагає називати себе в українській мові Руською, а то й Українською, уникає назви Московська патріархія і тепер проповідує особливий «Російський світ». (Про принципи помісності та сталінське перейменування РПЦ 1943 року, яке було викликане поверненням до російської національної риторики під час війни, воліють не згадувати.) Підміна прикметника руський-східнослов’янський руським-російським була колись основною для створення імперського дискурсу, в якому немає місця українській національній спільноті, може згодитися і надалі. Навіть просто вкинута для обговорення тема буде корисною, викличе суперечки про назви, які мають в основі те саме навимисне нерозрізнення й усвідомлену підміну.

У новітній історії ця перша спроба підправити український словник під норми російської мови для леґітимації своєї авторитарної політичної влади, орієнтованої на на власне населення, а на підтримку з російського боку, є явищем симптоматичним. Подібного брутального втручання не бачили з далеких брежнєвських часів. Нехай ця постанова існує тільки у вигляді проекту, який загальмується ще невідомо на якій стадії і нереальний для виконання, треба зважити на те, що саме прагне протягнути представник партії влади і на що він спирається.

А спертися є на що. Авторитарна влада вже зараз леґітимізує себе без звертання до народу, а за допомогою силових методів - підконтрольними судами, фальсифікацією волевиявлення, порушенням всіх можливих норм реґламенту та прав опозиції, згортанням свободи слова. Їй для імітації респектабельності потрібна зовнішня, хоч символічна підтримка перед міжнародною спільнотою. Як обмін припустимим для сучасної влади є допущення російських інтересів у внутрішній політичний і економічний простір. Такий обмін бази на гроші вже відбувся, злиденному уряду торгувати тепер доведеться іншими ресурсами, навіть культурно-політичними. Не менш важливим є консервування ситуації безальтернативної і незмінної влади. Покладатися на українську нерадянську частину електорату для виконання цієї задачі неможливо, тому ненаціональній авторитарній владі необхідно збільшувати базу підтримки за її рахунок.

Треба відзначити особливо принциповий момент в обґрунтуванні проекту постанови реґіонала. Це щире переконання автора в неусталеності української мови і в тому, що в ній будь-що можна легко змінити. Прикро, що це хибне й небезпечне переконання поділяє не тільки він.

Можливо, цей приклад владного втручання на підставі неусталеності української мови варто б узяти до відома реформаторам, які носяться з проектами очищення української мови від російського впливу. Пригадується весна 2005-го року, коли підбурені прихильниками негайних правописних змін представники української інтеліґенції підписали досить сумнівний лист до віце-прем’єра Томенка, в якому переконували «свою» владу в неусталеності українського правопису і необхідності розв’язати суперечливі питання та правописний хаос на офіційному рівні. Тоді крапку про владне втручання поставила іронічна відповідь секретаря правописної комісії Л. Шевченко: «Нам імпонує ваша глибока зацікавленість проблемами української мови, у зв’язку з чим зичимо вам подальших творчих успіхів».

Хотілося б, щоб цими самими словами була сформульована відповідь і Колесніченкові.